Художниця Олена Голуб: «Митець уособлює дух свободи, від нього чекають несподіваних нових творів, відтворення вражень, співзвучних часові».
О.Голуб. «Перемога світла-7», Папір, цифровий друк, 100х70, 2023.
Коли доля зводить з особистостями, які мають можливість розповісти тобі про цілу епоху становлення сучасного українського мистецтва ще за тих часів, коли влада переслідувала свободу самовираження митця, хочеться годинами слухати і слухати розповіді про українських художників-нонконформістів, чий розквіт творчості припав на 1960-1990-ті роки, як вони навчали молоде покоління дивитися на світ незашореними очима і творити прекрасне.
Ми поспілкувалися з Оленою Голуб про творчість таких різних самобутніх митців, як Федір Тетянич і Вілен Барський, згадали яскраву майстриню графіки і представницю «летрізму» (за визначенням мистецтвознавця Бориса Лобановського) Сашу Прахову і чудового письменника Богдана Жолдака, — усіх тих, без кого культурна мапа сучасної України не здавалася би повною, і кожен з яких залишив яскравий слід в історії і заповідав нащадкам вміти вільно самовиражатися та розкривати істинний світ мистецтва, в якому нема місця фальші або підробкам.
Олена Євгенівна Голуб народилася 25 грудня 1951 в Києві — мистецтвознавиця, українська художниця сучасного мистецтва, працює в галузі комп'ютерного, або ж медіа-мистецтва, фотомонтажу; членкиня Національної спілки художників України, представниця Нової хвилі. Авторка понад 100 публікацій з питань сучасного мистецтва, книги «Свято непокори та будні андеграунду. Життєпис двох не визнаних за життя художників, з коментарями» (К., 2017) та ін. Кураторка і учасниця мистецьких проектів, національних і міжнародних. Роботи демонструвалися у таких країнах: Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Південна Корея, Польща, Австрія, Угорщина та інших. Різноманітні за технікою виконання, її твори об'єднані пошуком сенсу існування у складних лабіринтах урбаністичної цивілізації. Твори зберігаються у Музеї шістдесятництва, Національному музеї Тараса Шевченка, Національному художньому музеї України, Музеї Марії Заньковецької, приватних колекціях та галереях в Україні й за кордоном.
—Пані Олено, я, чесно кажучи, під враженням від читання ваших спогадів «Побачити і не забути» у рукописі, вирішила зробити невеличкий екскурс в минуле. Розкажіть, будь ласка, про ваші зустрічі з Федором Тетяничем (1942-2007), Фрипульєю. Яким він вам запам’ятався? Можна сказати, що за його життя багато хто сприймав митця як дивака, а сьогодні його твори прикрашають виставки українського андеграундного мистецтва( зокрема, відкритий нещодавно у Львові центр “Меркурій”) і ростуть в ціні.
— Дякую, мені приємна ваша щира зацікавленість, адже і для вас минуле не є простим набором фактів і дат, а є живою, сповненою загадок історією, до створення якої ваша сім’я мала безпосередній стосунок. Автобіографічний рукопис розпочато було понад десятиліття назад, і весь час щось доробляю, хочеться донести правдиво, що відбувалось в мені й навколо. Була інша назва, давала деяким видавництвам почитати, але от ще дещо вирішила додати, думки і твори про війну тощо. У назві два дієслова «Побачити і не забути» вказують на дві важливі речі. Бачення саме по собі притаманне кожному, але я маю на увазі не таке, коли все бачити ніби коловерть. Намагаюся фіксувати пам’яттю значимі акценти, і тут час постійно вносить корективи.
От справді, дивна метаморфоза відбулась з оцінкою творчості Тетянича – Фрипульї (до речі, його син Богдан просить через фейсбук правильно називати улюблений нікнейм батька з буквою «и», хоча, здається, митець би не образився і на іншу вимову). Дрібниці його не турбували – він мислив у масштабах Всесвіту, вигукуючи «Я — безмежжя!» , фонтануючи віршами, піснями, проєктами. Гадаю, його багатогранність надавала, і тепер надає, можливості найрізноманітніших інтерпретацій його діяльності. Дуже влучно назвала свою статтю про Тетянича чесько-українська журналістка «Радіо Свобода» Олександра Вагнер: "Кожен бачив, що хотів". (Дивотворчість Федора Тетянича. Радіо Свобода.13.03. 2021). Так, відомий творець сучасного мистецтва Нікіта Кадан пильно досліджує його доробок через призму власного бачення. Не обходили увагою творчість дивака і за його життя. Відома мистецтвознавиця Галина Скляренко чи не першою привернула увагу до Біотехносфер та світогляду Фрипульї у своїх інтелектуальних проєктах, статтях. У мене з Тетяничем своя історія.
О.Голуб. Портрет Петра Яковенка. П., о., 35х25, 1995.
У нашій сім’ї ніхто диваків не засуджував, ми сповідували широчінь поглядів і повагу до індивідуального самовиявлення. Ми з чоловіком Петром Яковенком фахово досліджували мистецтво Заходу. У 1988 році опублікували книгу у видавництві «Мистецтво» : Н. Мусієнко, П. Яковенко, О. Голуб. Буржуазна масова культура: нові часи, старі проблеми. Тоді тільки езоповою мовою, з такою неоковирною назвою, можна було розказати про розмаїття новітніх течій у кінематографі, рок-музиці, постмодернізмі, де згадувалась, між іншим, і практика акціонізму. У 2001 році наша дочка Ганна Голуб, зробила фото на Андріївському узвозі, вдало спіймавши момент, коли Тетянич в образі фріка гримає металом посеред перехожих. Згодом я ілюструвала цим фото статтю в Енциклопедії сучасної України «Епатаж» .
Федір Тетянич у перфрмансі, Андріівський узвіз, Київ, 2001. Фото Ганни Голуб.
Але, окрім мистецтвознавства, мене понад усе турбував власний вибір художньої практики. Я вважаю, що справжнє мистецтво має проходити через серце, яке спрямовує бачення часу й своєї країни, а набуті знання мають звучати лише на бекграунді. Так от, у роздумах над вибором свого шляху я порівнювала різні варіанти взаємодії між художником і світом. Серед моїх співвітчизників більшість митців були соцреалістами, отримували матеріальні блага в обмін на помірну естетизацію провідної ідеології (це не для мене). Серед тих, хто оминав офіціоз, і я була з ними, не все було однозначно, митці керувались різною мотивацією. Такі постаті, як Микола Трегуб і Вудон Баклицький, героїчно несли хрест невизнання суспільством, і я співчувала їхній трагедії. Втім, мене цікавила доля й інших, хто знайшов спосіб протистояти системі без суїциду та патологічного роздвоєння особистості. Я не знала мотивації, яка підтримувала Тетянича, адже він вдало поєднував заробіток офіційно замовленою мозаїкою разом зі своїми спонтанними перформансами, які руйнували бюрократичний лад офіціозу. Мене не дивувало, чому Фрипулья має такий екзотичний вигляд. Дивлячись на нього, я задавала питання собі: «Чому я не уявляю себе вбраною у такі ж фольгові шати?» Чому в мене немає бажання змінити офісний дрес-код редакторки видавництва на фантасмагорію? Тобто його творчість штовхала до вирішення питань самоідентифікації й саморефлексії, до витоків творчого імпульсу. Хотілося багато про що поговорити, дізнатись, як живе богема, чи не вражена нарцисизмом, якому «все по барабану»?
Одного разу я підійшла до нього на узвозі, і він охоче підтримав діалог. Запросила на відкриття своєї персональної виставки у галереї «Університет», призначене на 12 січня 2004 року. Напередодні, одинадцятого , він зателефонував і спитав, чому немає відкриття, де виставка, тобто переплутав і прийшов на день раніше. «Приходьте завтра», — кажу. Прийшов у костюмі, тобто в образі світського лева, з квітами. В якості відгуку на побачене охрестив мене сучасним Веласкесом (портретів було чимало), роботи йому сподобались. Пропонував розмістити їх у музеї, який збирався влаштувати у Княжичах. Я погодилась, дійсно раділа, що така непересічна особа цінує мою творчість. Але скоро закрутились по своїх орбітах, і лише через рік домовились продовжити розмову. Завітав до нас на київську Оболонь з дітьми Богданом і Ладою на чаювання, 23 березня 2005 року. Знаю дату по фотографіях, які тоді зробила, а портрет, який йому сподобався, через роки розмістила на його сторінку у Вікіпедії. Говорили в теплій невимушеній атмосфері, багато, завзято й змістовно. От, на жаль, не передбачила, що колись ця подія буде цікавити істориків мистецтва, не записала.
Федір Тетянич з дітьми Богданом і Ладою. Київ, 2005. Фото Олени Голуб.
Про своє ім’я сказав, що він його сам вибрав, на честь Федора Достоєвського, якого любив читати, адже при народженні його нарекли Феодосієм. Пригадую, страшенно мені сподобалось, як Федір розповів про своє кохання (плоди якого з любов’ю демонстрував). От же ж, хто втілив майже буквально сентенцію «шлюби відбуваються на небесах» — познайомив майбутнє подружжя між собою радіоефір. Українське радіо транслювало добірку віршів Тетянича. Єдина слухачка з усіх, Ганна Бублик, так перейнялася поезією, що з першого погляду (тобто вірша) закохалася в автора, у той яскравий дивосвіт, який він їй подарував в етері. Справжнє гаряче почуття охопило обох, адже мало в основі глибоке взаєморозуміння. Звичайними такі стосунки не назвеш, вони на щабель вищі за розповсюджені шлюби «з необхідності». Поетична пара піднімалась над буденністю у непростих матеріальних умовах, долала труднощі мешкання то в Києві, то в Княжичах. Багато чого не знаю, але от факт, що доповнює оповідь. Знаєте, звідки Фрипулья взяв жовтувату перуку, яка перетворила його на панка, от на фото моєї дочки? Від тещі, яка працювала в театрі, це він мимохідь сказав. Розумієте, так буває тільки в гармонійній сім’ї, щоб усі допомагали в улюблених справах її членів. Так Федір вдало зруйнував іще один стереотип, про богемно-безладне життя як атрибут авангардиста. Говорили про мистецтво, наскільки на нас впливає обізнаність та як виявити при цьому свою особистість. Попри завісу від Заходу та негласну заборону всіляких «ізмів», ми дуже цікавились тим, що від нас приховують. Я дізналася, що Федір вивчав новітні спрямування за такими ж джерелами, як і я — з критичних оглядів «буржуазного» мистецтва та польських, болгарських, американських часописів. Він виписував польський журнал «Sztuka» та інші, які йому регулярно доставляли у Княжичі. Прочитала у книжці Лесі Смирної «Сто років радянського нонконформізму» оцінку Ф. Тетянича як послідовника П. Філонова. Він точно не ставив на меті на нього рівнятися, як і весь наш андеграунд не повторював кроки московського концептуалізму та їхнього неофіційного мистецтва.
Ми мали свій шлях, з переважним вивченням західних джерел та глибокою переробкою індивідуальним досвідом. За такого довільного переосмислення можуть виникати певні, для когось знайомі, стилістичні алюзії, але у нових контекстах. В москву їздили, але не за плагіатом, а щоб себе показати. Федір пригадав свою інсталяцію, яку демонстрував у «Манежі» – українка, на голові якої замість квіточок металевий мученицький вінок, як у Ісуса Христа. Колажне мислення, що акцентує не на предметах, а на співвідношеннях між ними, необхідне у створенні інсталяцій, в той період також цікавило і мене. З 2003 року я створювала інсталяції за допомогою програми фотошоп, тобто двомірні, а не просторові, як у Тетянича. З’ясували, що суттєвої різниці немає, так би мовити, можна вдягати пістряві екзотичні шати у віртуальний спосіб. Втім, дещо різним у нас було ставлення до переходу межі між внутрішнім, суб’єктивним світом до зовнішнього. Фрипулья, як твір мистецтва, створював Безмежжя із своєї тотожності з усім видимим світом, в цьому вбачав сутність художника. Він говорив: «От стою я на полі, копаю картоплю. Але це не просте дійство, а художнє, оскільки я як художник творю при цьому єднання із Всесвітом». Він у це свято вірив, тож дріб’язковий нарцисизм довелось відкинути. Я обережно зазначила, що, стоячи з ним поруч, ні за що б не здогадалась про його внутрішні переживання, адже він має такий самий вигляд, як і сусіда з лопатою. Тобто підкреслювала, що окрім віри, потрібне мистецтво, аби передати назовні від себе послання. Втім це складне над-завдання всі митці вирішують по-своєму. Тож ми обидва залишилися задоволеними розмовою, оскільки впевнилися кожний у своєму обраному шляху, його, як екстраверта і мого, як інтроверта. На прощання я подарувала Фрипульї безліч речей для нових інсталяцій, а Ладі – гарну руду лисячу шубку, з якої виросла моя онучка Ася. Через дванадцять років я побачила відео у галереї «Дукат», присвячене творчості Тетянича, і та шубка, вдягнена на жіночій постаті, промайнула, як вогняна приємна згадка.
— Якою вам згадується художниця Саша Прахова (1950-2011)?
— З Олександрою Праховою ми часто зустрічались, починаючи з 1985 року, у видавництві «Молодь», де розташовувались редакції журналів для дітей. Я працювала у редакції часопису «Барвінок», а вона приносила виконані ілюстрації для цього журналу, а також сусіднього «Малятка», де художнім редактором був Яким Левич, видатний митець-шістдесятник. Як писав дослідник нонконформізму та андеграунду Гліб Вишеславський у книжці «Термінологія сучасного мистецтва», дитяча література, як і монументальне декоративне оздоблення фасадів, приваблювала в той час тих митців, хто не мав бажання обслуговувати ідеологічну пропагандистську партійну тематику. Чимало нас зустрічалося по редакціях, ілюстраторів казок, дитячих оповідань та віршиків, а вдома писали «доросле» мистецтво.
Художниця Олександра Прахова.
Образ художниці Саші був приємним, задумливим, спокійним у спілкуванні. Вона була яскравою жінкою, з радикальною стрижкою, вдалим макіяжем, гармонійно, модно одягнена. Мені подобались малюнки Саші для дітей, — легка , безпомилкова акварель. Але завжди здавалося, що якось вона продемонструє щось більше, ніж маленькі малюночки, в ній відчувався значний духовний потенціал. Олександра Прахова – чудовий майстер нефігуративного живопису, і з роками її «недитячі» картини ставали відомими глядачам. Доля нас зводила на значних мистецьких подіях. Так, у 2000 році ми з нею брали участь у міжнародному арт-фестивалі у німецькому місті Магдебурзі. Там демонструвався проект «Лист у небо», створений Олександрою Праховою, Андрієм Блудовим і китайською художницею, активною учасницею «Нової хвилі» Мао Мао (1964-1999). У Саші є чудова композиція «Емілія», де вона так схожа на свою прабабусю, в яку був закоханий Михайло Врубель, і риси якої він подарував образу Божої Матері у Кирилівській церкві в Києві (ця робота, а також її сина Миколи Гончарова та моя були надруковані в одному каталозі «Єврографіка» 2003). А її син Микола Гончаров незвичайно талановитий, нині відомий гострою антивоєнною графікою! Рада, що була дотичною до потужної креативності старовинного роду, і добре, що Україна його вшанувала, давши назву вулиці Сім’ї Прахових в нашій столиці.
Афіша виставки Олени Голуб «Тріумф жовтого зайця», дизайн Олександри Прахової, галерея «Університет», Київ, 2004.
У 2004 Саша допомагала мені як кураторка з персональною виставкою «Тріумф жовтого зайця», у галереї «Університет» Національного університету ім. Т. Шевченка, якою керувала. На відкриття виставки, напередодні «старого нового року» Саша, як мила господиня, влаштувала для відвідувачів цікаві гадання, подарувала друзям оригінали своїх робіт (бережу як святиню). Мені вручила великий календар на 2004 рік, з гарною поліграфією, де на всіх сторінках – її чудові, енергійні композиції. З цим календарем Саша подарувала мені мрію. Вона пояснила, що всі дні того року повністю збігатимуться з календарем на 2032 рік. Я тоді розсміялась : «Ну хіба я доживу?» А вона: «І не смійся, доживеш і святкуватимеш новий 2032 рік з моїм календарем». Так її не вистачає, її посмішки, вигадливості… Тепер, завдяки їй, уявляю: настане Перемога, повернусь в Київ і святкуватиму Новий рік в колі нащадків! Залишилось 8 років почекати…
— Розкажіть, будь ласка, про вашу дружбу з Богданом Жолдаком (1948-2018), письменником, який використав суржикову мову як цікавий прийом у словотворенні сучасної української літератури. Крім того, пан Богдан був сценаристом. Він навіть започаткував відкриття відділення кінодраматургії у КНУТКІТ ім. І. Карпенка-Карого. Серед іншого, написав книгу про перекладача-поліглота Миколу Лукаша (Під зіркою Лукаша. К.: Дух і літера, 2018). Вашому пензлю належить дуже незвичайний, експресивний образ пана Богдана.
— Богдан Жолдак був дуже талановитий у багатьох сферах – гуморист, дослідник, фотограф, оператор, педагог. Познайомились ми на андеграундній виставці об’єднання «Рух» у 1977, в якій брав участь наш спільний друг Микола Залевський. Мені Богдан виготовив слайди з моїх картин, щоб я створила портфоліо та набула визнання як художниця.
Богдан Жолдак презентує виставку «Короткі історії», Український Дім, Київ, 2002. Учасники: Олена Голуб, Лариса Піша, Тетяна Чеброва, Валерій Голейко, Катерина Бурліна, Олександр Комісаренко, Григорій Столбченко.
Він підтримував багатьох невизнаних митців добрими й веселими словами. А якою гарною українською мовою володів (адже народився в сім’ї письменників)! Тож для нього суржик був матеріалом для гумористичних оповідань та реалією русифікації, відомо, майже всі в Києві не знали української, а Богдан ніколи не перескакував у розмові на російську (що мені було важко). Розповім одну історію, що трапилась у 1980-х. Я написала картину «Розрізане яблуко», в стилі неопримітиву, яка, до речі, дуже сподобалася Ігорю Диченку. От я й вирішила, що вона буде доречною на виставці у Будинку художників, куди запрошувало оголошення. Серед прийнятих на виставку були соцреалістичні подоби сірої реальності, а мою, яскраву й фантастичну, відхилили. Страшенно засмутилась, кинула картину у полотняну торбу й поволі пішла містом. Аж раптом назустріч йде Богдан (він же Бодя або Дасько), і питає: «Чого ти, мала, плачеш?» ( ніби рядок із казки «Зайчикова хатка»). Відповідаю, підхопивши сленг: «Як же мені не плакати, створила гарну картину, а її непотребом вважають» (дитячими казками ми тоді разом займались професійно на виробництві діафільмів студії «Рось» та у видавництві «Веселка» і «Грайлик»). Богдан на те: «Та не переймайся, чуєш, минеться, вони помиляються, картина ж класна». Одразу придумав, як мені виправити поганий настрій: наказав їхати на пляж у Гідропарк і скупатися у Дніпрі. Супрводжував у метро, жартував, щоб я не розрюмсалася насамоті. І от величезний бородань (велетень порівняно з моїми півтора метрами зросту), взяв торбу і терпляче чекав, поки я достатньо поплавала, щоб викинути з голови негаразди. Сам він був повністю одягнений, через якусь недугу, і стійко переносив спеку та людський галас. Він мене завжди підтримував у скрутну хвилину, а таких траплялось чимало. Портрет Богдана я написала у 1995 році, через три роки його репродукцію надрукував журнал «Art line» як визначний твір мистецтва, а нині він зберігається у приватного колекціонера. Більше ніколи у мене не було в житті такого чуйного й безкорисного друга, хіба такого забудеш. Написала статтю про Б. Жолдака до Енциклопедії Сучасної України , щоб всі про нього знали. Вимоги вкрай стислого енциклопедичного стилю не вмістили загального захоплення щирою й сонячною натурою письменника.
О.Голуб. Портрет Богдана Жолдака. П., о., 60х40, 1995.
Пригадую, як мене вразила причина, через яку Богдан планував свою роботу. Одного ранку я зателефонувала й спитала, чи буде в нього час для зустрічі, подивитись мій написаний текст. «Ніяк, сьогодні ж сонце! День для зйомки. Знаєш, скільки ми з хлопцями й камерами чекали, щоб минула хмарність, і нарешті сонце, сонце!» — вигукував він. У той момент я відчула його глибоку метафоричну спорідненість із світлом, не просто заняттям світлинами. Вихованці, яким він викладав фахові знання, насамперед переймалися величезним запасом світлого добра й любові, яку він генерував. А ще переносив з кола своєї сім’ї, від поетичної й веселої мами Єви, музично обдарованої дружини Ірини, талановитої мистецтвознавиці донечки Дарини, онучок, всього жіночого закоханого в нього щебета, письменник ніс радість читачам, друзям, всьому людству. Доля змусила його невимовно страждати через втрату дочки, яку він пережив на шість років, але він не нарікав на долю. «Бог буває», — таку назву має одна із збірок оповідань Б.Жолдака. Цю фразу я вважаю наймудрішою відповіддю тим, хто хоче почути «так» чи «ні» на одвічні сумніви, є Бог на світі чи немає.
— Цікаві ваші враження від спілкування з Віленом Барським (1930-2012), у якого серед інших майстрів ви навчалися малюванню. Вілен Барський створював візуальні вірші, був митцем-нонконформістом, одним з «анахоретів», про якого писав у своїй статті 1997-го року «Київські анахорети» мистецтвознавець і художник Борис Лобановський (1926-2002), присвятивши її своїм друзям і однодумцям митцям-шістдесятникам.
— Вілен Барський, якого батьки, за їхньою модою, назвали сина на честь В.І.Леніна, всупереч імені, уособлював дух опозиційного до влади шістдесятництва. Ваш батько був першим мистецтвознавцем, хто проаналізував чинники виникнення андеграундного спротиву радянській системі, описав практику абстракціонізму у ті часи, коли цей напрямок не вписувався в офіційне мистецтво. Про його важливі дослідження я згадала й процитувала зазначену вами статтю у своїй книжці «Свято непокори та будні андеграунду»( Київ, Видавничий Дім «Антиквар», 2017). Одразу скажу, наше спілкування було переважно невербальним, інакше кажучи, без слів. Ви, як художниця, знаєте, що найкраще малювати в тиші, коли ніхто не заважає, і таку атмосферу учитель створював на уроках. Я записалась на заняття до Вілена Ісаковича у 1981 році, мені його радили як чудового викладача, який «підтягує» малюнок до рівня, необхідного для складання іспиту в вишах. А пошепки додавали, що «певні органи» вважають його «формалістом-абстракціоністом», неблагонадійним і не дозволяють працювати у державних структурах, тому він викладає приватно, і краще, щоб ніхто зайвий про це не знав. Мені подобалась така таємничість та адреналін можливої небезпеки, за якою сподівалась побачити горизонти нового мистецтва.
Ольга Денисова і Вілен Барський, Дортмунд, Німеччина, 1995. Фото Юрія Косіна.
У вузькому колі знайомих опального викладача, до речі, був мій друг М. Залевський, якого той запрошував як натурника на свої заняття. На момент мого навчання Микола вже мав диплом Поліграфічного інституту і позував іноді, демонструючи добре розвинені культуристичними вправами м’язи та допомагаючи тим самим Барському. В одній з квартир у старовинному будинку по вулиці Шота Руставелі збиралось понад десятка учнів, які сідали за мольберти й шурхотіли олівцями, виконуючи постановочний малюнок. Викладача всі обожнювали, милуючись його поетичною зовнішністю з довгим волоссям, слухаючи оксамитовий тембр голосу, втім говорив дуже мало, підтримуючи тишу й мовчазну зосередженість. Повільно переміщався між учнями, дещо підправляючи, ступав тихо, як кіт, втім старі дерев’яні дошки фарбованої вохрою підлоги все одно скрипіли. На відміну від «типових» викладачів, характерною рисою яких було постійне напучування, як слід робити і як не слід, Барський, на мій подив, нічого такого не казав. Він ставив певне завдання, і треба було довільним способом його виконати, напружуючи інтуїцію. Він мав своє правило ні в якому разі не тиснути на учня, примушуючи щось зробити, але якось умів надихнути виростати з невміння до майстерності. Пам’ятаю його улюблену фразу: «Талант має розквітнути, як квітка, сама по собі, її не можна прискорювати, тільки дати жити». В наш нервовий і стресовий час згадую його мудрість і велич. Художник і поет, досяг значних духовних вершин у своєму розвитку, зберігав свою гідність і спокій, недосяжні для мізерних нападників. Він випромінював тихо й непорушно красу невидимої квітки, коли доводилось приходити на принизливі допити у КДБ, коли його твори лаяли на зборах Спілки художників, коли доводилось терпіти болючі напади критиків.
Якими красномовними були мовчання і тиша поруч із Віленом Барським! Отже, не було з його боку ніяких маніфестів про інше, нерадянське, мистецтво. По всьому було видно, що він береже індивідуальну свободу й зосередження на творчості від небажаних доносів та репресій. Декілька місяців тривали заняття в ізостудії, потім вчитель зробив оголошення, що їх більше не буде, він має їхати з країни до Німеччини. Всі засмутились, а я, окремо, висловила бажання подивитись його роботи. Барський дозволив, призначив день і час, назвав адресу. Знайшла ту квартиру в районі Сирця і застала там повний гармидер, коли всі речі пакуються, покидають узвичаєні місця. Дружина Ліля була люб’язна, але подружжю було не до гостей і чаювання. Я допомагала переносити валізи до машини, що стояла біля під’їзду. І все ж таки Вілен Ісакович виконав обіцянку, підвів до стіни, де ще висіла одна з його авангардних робіт. Її значення я тоді не зрозуміла, на пояснення годі було розраховувати. Це був колаж, де чорно-білий фотопортрет його симпатичної дружини (поетеси Ольги Денисової, яку він називав Лілею) був попередньо розрізаний на фрагменти і по-новому, хаотично, складений, додавались букви і лінії, а покривне скло було навмисно, як сказав автор, розбите так, що тріщини від центру розходилися ніби промені. От так, невербально, учитель дав урок концептуальної побудови твору, ніби відчував, що посіяне зернятко потрапило у гарний ґрунт та колись проросте. І справді, мені було прикро, що я така необізнана з новітніми спрямуваннями у світі, як і більшість співвітчизників в ізольованій країні, сумно від того, що нас покидають чудові митці заради вільного життя. Декілька років вивчала іноземні публікації по бібліотеках, збираючи матеріал про цікаві арт-новини. І, як я вже зазначала, ми з чоловіком і подругою опублікували необхідну на той час книгу, яка навіть слугувала підручником у мистецьких вишах. Щодо практики концептуалізму, вона мене захопила як художницю набагато пізніше, при створенні фото інсталяцій (або ж цифрових колажів). На нинішньому етапі працюю над теоретичним обґрунтуванням нової концепції часу – акцентуалізму. В ньому, до концептуальних статичних співвідношень, додаю динаміку наративних спрямувань, які становлять акцентну цінність твору. Доля В. Барського мені не була байдужою, при нагоді я питала у знайомих, чи все з ним гаразд. Мій друг Юрій Косін побував у Дортмунді з фотовиставкою у 1995, передав вітання від киян. Створив чудову фото серію з творчих буднів видатного митця, де Вілен натхненно читає нові вірші, щось важливе обговорює з Лілею.
— Чи збереглися ваші роботи з першої виставки 1972-го року, що експонувалася у вестибюлі КНУ ім. Т. Г. Шевченка у Києві?
— Дуже дякую за запитання, що підштовхнуло згадати молодість, це так приємно і дуже важливо для митця, не забувати свої найсвітліші прагнення. Так, деякі роботи того часу збереглися, син Андрій з невісточкою Альоною та онучкою Леєю доглядають за ними у Києві. Зі мною, в Каліфорнії, всі цифрові копії. Ранні роботи – це початок подальшої еволюції моєї візуалізації взаємодії зі світом через мистецтво.
О.Голуб. Абстрактний автопортрет. Папір, акварель, 45х60, 1971.
Коли мені було 18-20 років, відчувала велику спорідненість до абстракціоністів, надихав авангард початку ХХ сторіччя. Мріялось про те, щоб наше мистецтво знову піднялось до вершин, шанованих у світі, і прагнула зробити для цього свій внесок. Знайомилась з улюбленими роботами з уривчастих публікацій. Зазвичай доводилося відкидати текст радянської критики та самій відчувати задум автора, керуючись інтуїцією. Як не дивно, факультет біофізики київського університету, де я тоді навчалась, сприяв формуванню неупередженого ставлення до надбань культури, на відміну від тодішнього Київського художнього інституту, де панувала партійна заангажованість. Пам’ятаю, існувала невелика спільнота любителів мистецтва, де студент-зоолог Шуваліков показував слайди В. Ван Гога, А. Модільяні, імпресіоністів та інших непопулярних у соцреалізмі митців, і я дуже любила відвідувати його лекції. Близькими для мене були ідеї таємних симпатиків вільної України, яких тоді суворо переслідували за націоналізм.
О.Голуб. Портрет Володимира Григоряна. П., о., 35х25, 1977.
З однокурсником Володимиром Григоряном, мама якого була українкою, ми разом читали «Собор» Гончара, переклади українською французьких поетів та екзистенціалістів. Я тоді писала вірші російською, а він – українською мовою, в яку закохалася і вивчила, завдяки теплим нашим романтичним почуттям. Невелику виставку своїх робіт, виконаних на папері, я розмістила на дошці оголошень серед інших новин, вважала, що несу у творах важливий меседж. «Абстрактний автопортрет» 1971 року відбиває і шану до абстракціоністів, і моє захоплення забороненою тоді «жовто-блакитною» темою (праворуч), що протиставлена «червонопрапорній» (ліворуч), і уважну саморефлексію. «Портрет невідомого» 1971 — експресивне відтворення когось «інакшого», відбиває моє засудження ксенофобії та антисемітизму, підносить людську гідність в індивідуальних, національних рисах. Були ще акварельні роботи з фантастичними абрисами, не пам’ятаю. Не думаю, що хтось звернув увагу на цю мою першу виставку, але вона не була останньою, от що важливо.
О.Голуб. Портрет невідомого. Папір, акварель, 60х45, 1971.
— Якою ви бачите роль митця у сучасному світі?
— Завжди вважала мистецтво дуже важливим для людства, воно надихає, захоплює, сповнене красою, веде до істини. Я навіть змінила свій фах біофізика для того, щоб присвятити себе мистецтву. Хоча, беручи, як приклад, Леонардо да Вінчі, мріяла поєднувати науку й живопис. Декілька років працювала інженером, дослідником нейромереж, водночас уривками писала картини. Працювати за сумісництвом не вистачало сил, і постало питання вибору, куди саме спрямувати енергію. ХХІ століття влаштоване інакше, ніж гармонійна епоха Відродження. Досягнень у кожній галузі збільшилося настільки, що скрізь панує спеціалізація, а узагальнення можливі у колективній співпраці, великих інституціях, зазвичай бюрократично регламентованих. Митець уособлює дух свободи, від нього чекають несподіваних нових творів, відтворення вражень, співзвучних часові.
У нас була довга історія мистецтва, протягом якої створено велику кількість творів, всіх можливих стилів та напрямків. Сучасному художнику не так просто зорієнтуватись, чим вразити глядачів. Можна продовжувати вже започатковані традиції живопису, графіки або розширювати можливості перформансів, інсталяцій, відео тощо. З’являються й нові технології, які приваблюють митців у конкуренції із штучним інтелектом. Втім, давайте повернемось на грішну землю. Іде страшна війна! Кому потрібне буде бодай якесь мистецтво, якщо не стане людства, тих, хто буде жити й здатен дивитись? Не хочу сказати, що праця художника в такій ситуації зовсім не потрібна, але спочатку треба здолати агресора, який загрожує країнам демократії і врятувати Україну. Зрозуміло, що чимало митців, хто міг, пішли до лав ЗСУ. Ті ж, хто не покидають пензлів, так чи інакше допомагають зміцнити бойовий дух, дарують позитивні емоції віри в перемогу, в могутність національного менталітету, і це важливо. Якщо говорити про роль митця у західному світі, куди все частіше запрошують українських митців вислухати наш меседж, то вона теж не може залишатись лише у суто естетичних рамках.
О.Голуб. «Перемога світла-6», Папір, цифровий друк, 100х70, 2023.
Нині, вважаю, найголовніше у мистецтві обрати, на якому боці, світла чи темряви, опиняється художник із обраним контентом твору, яку нарацію несе глядачам. Адже й на боці агресора працюють якісь митці, вважаючи, що роблять непогану справу та не розуміючи свого фейкового становища. Згадаймо, чи пам’ятає, чи шанує історія мистецтва художників третього рейху, що прославляли фюрера? Пам’ятають «Герніку» Пікасо, яка викликає і нині співчуття до трагедії, схожої на ту, що відбулась у нас в Бучі, Ірпені, Гостомелі… Тому я вважаю, що цінність митця в сучасному світі визначається не окремим твором, хоч би й виконаним за законами золотого перетину й певної гармонії (це ж не відкидається), а тим, яку роль цей твір грає у динаміці становлення, перетворення світу у боротьбі з силами зла. Цю наративну спрямованість називаю акцентуалізмом, і як художник, працюю в цьому напрямку. Власне, акцентуалізм розглядаю і в широкому розумінні, як парадигму часу, що приходить на зміну постмодернізму.
— Опанування технікою цифрового мистецтва відкрило для вас нові горизонти у творчості?
— Так, мені було дуже цікаво опановувати нові художні прийоми, розширення палітри та можливостей. Так, наприклад, у живописі є поняття тону (інтенсивності кольору), а в програмі фотошоп є схожа опція «прозорість», коли працюєш з тоном цілої змістової сцени, а не окремою плямою. Цікаво працювати з нюансами кольорів, фактур, довільною деформацією форм тощо. На мій погляд, цифрові технології мають на щабель вищий рівень креативності, що надихає митця на вдосконалення й розвиток візуального мислення. Вони з великою чутливістю й швидкістю здатні втілити задум, майже синхронно з тим, як він виникає. А створена робота легко потрапляє в інтернет-мережі і постає перед глядачами. І от тут виникає не дуже приємний для художника ефект. Щодо мого досвіду, ця швидкість привела до того, що роботи практично не потрапляють на арт-ринок, де традиційно купують те, що має матеріальність. До того, як я захопилась новими медіа, мої картини олійними фарбами мали покупців. Тепер, втіливши у цифровій роботі складний багаторівневий задум, набагато цікавіший, ніж у попередніх картинах, я в основному залишаю його на комп’ютері та в мережі.
Учасники І Міжнародного арт-фестивалю у Магдебурзі, Німеччина, 2000.
Коштовну систему переводу робіт в NFT і продажі на криптовалюту я не опанувала, це окрема галузь, далека від художньої творчості. Іноді роздруковую композиції на папері або полотні (що не дорого коштує), але охочих придбати друк набагато менше, ніж елементарний живопис. Коли експериментуєш з візіями й бачиш з радістю нові горизонти, немає думки, чи купить це хтось чи ні. Я не проти приємного бонусу у вигляді слави й грошей, вони можуть бути або ні, але не ставлю творчий процес у залежність від них. Свобода! Повертатись до старого мені вже не цікаво, все одно, що відчувши смак цивілізації, йти назад до темних неандертальських печер. За короткий час привабливість цифри зрозуміло й нове покоління, заполонивши мережу й галереї великою кількістю технічно схожих робіт, і мало хто відчуває різницю між підробками та високохудожніми творами. Сучасне покоління не цікавиться досягненнями медіа-митців за попередні декілька десятиліть, «наступає на граблі» й мінімізує конкуренцію. Є ризик загубитися у віртуальному морі, розчинитися в інформаційній перенасиченості, і, зрештою, не відчути від суспільства визнання свого індивідуального доробка, що в усі часи є важливим для митця. Отже, я знову відчуваю, як і в молодості, ніби андеграундну невизнаність, тільки з інших причин, і знову маю зустрічати й долати нові труднощі.
— Можна, будь ласка, кілька слів про вашу серію «Меморіальні портрети»?
— У серії «Меморіальні портрети» ( 2007) я втілила свою світоглядну концепцію за допомогою можливостей цифрового мистецтва. Мене завжди надихали могутні постаті нашої науки й культури, їх думки, написані твори. Водночас дивувало, як мало нащадки спираються на їхні мудрі й величні прозріння у житті. В цій серії я робила візуальні дослідження взаємодії повсякденно-буденного глядацького сприйняття (суб’єктивну роль якого приписую автору, собі) з постатями, які втілюють велич і височінь людського духу. Такою територією, де перетинаються ці два світи, є площі й вулиці наших міст, де встановлені пам’ятники на честь видатних осіб поблизу помешкань. Оглядаючи пам’ятник, ми бачимо не тільки пропорції та риси деякої відомої особи, але й водночас сприймаємо непряме вираження ставлення соціуму до цієї особи (у позах, таких як піднята голова або простягнута рука, фактурі матеріалу поверхні, стилістиці тощо) і які не є сталими у часі. Я додаю (інсталюю) візуальні елементи, щоб збагатити інтерпретацію кам’яного чи металевого твору і поринути разом з глядачем у вирій вільних думок та асоціацій так, щоб вони мали рухливий контекст їх сприймання. Адже коли ми переглядаємо кожного разу своє ставлення до тих, кому людство встановило пам’ятники, маємо причетність до важливих екзистенційних цінностей, знаходячи і свій власний сенс існування у світі. Для цього застосовую поєднання різноманітних кадрів у складній композиції, колаж-симфонію.
О.Голуб. Фотоінсталяція «Тарас Шевченко», серія «Меморіальні портрети-9 . Папір, цифровий друк, 150х100, 2007.
Меморіальний портрет – це наративна оповідь, яка починається з фотографії центральної особи, характерних рис обличчя або фігури, далі додаю ті фотооб’єкти, що необхідні в архітектоніці інсталяції для створення цілісного образу. Працюю за допомогою комп’ютерного та дизайнерського засобів виразності: кольором, формою, а також трансформацією, масштабуванням, прозорістю, текстурою та іншими. Відчуваю себе неоконструктивістом, який замість старовинних матеріалів, таких, як дерево та фарба, створює неповторну ментальну конструкцію. Всілякі зв’язки, переплутуючись, складають примхливу візуальну картину у фотоінсталяціях. Тут особисте поєднується з історичним, об’єктивне з суб’єктивним, емоційним ставленням. Втілюю візуальні переживання поезії Лесі Українки і Тараса Шевченка, мандрівницький дух філософа Григорія Сковороди. Кожний пам’ятник може слугувати «порталом» для входження в тему, яка має непересічний інтерес і актуальність.
О.Голуб. Фотоінсталяція «Михайло Врубель», серія «Меморіальні портрети-13». Папір, цифровий друк, 150х100, 2007.
Захоплює можливість відкрити у відомому і звичному певну напругу несподіваності, що виникає у таких співставленнях як: минуле — сьогоденне, омана – істина, світло — темрява та інші. Так, зелений бюст фізіолога Івана Павлова став приводом для роздумів про помилковість деяких наукових теорій і необхідність іншого підходу до складної людської психики. Михайло Грушевський ініціював візуальний ряд, пов’язаний з атрибутикою проблем української державності в ореолі безупинних і донині баталій. Краса акторки Марії Заньковецької — у центрі драматичних колізій навколо кохання, зустрічей-розлучень, боротьби старого і нового у мистецтві. Цифрова серія «Меморіальні портрети», 15 аркушів, була надрукована у форматі 1500х100 см кожний, та була експонована в галереї «Майстерня», в Будинку Художників, яку очолювали Володимир Вештак та Ірина Вештак-Остроменська, куратор Євген Солонін.
— Можете згадати про вашу групову виставку у Нідерландах «Г.В.Х.» (Олена Голуб, Гліб Вишеславський, Володимир Харченко)? Як склалася ваша група, які ідеї вас об’єднували?
— Група у нас утворилась спонтанно, були зустрічі, спілкування. Нас об’єднали споріднені ідеї навколо мультимедійності, як розширення можливостей сучасного мистецтва. Назву «Г.В.Х.» склали з перших літер наших прізвищ, які кожний своїм шляхом прийшли до використання у своїх роботах цифрової техніки. Виставка «Цифрове подвір’я №3»/«Digital yard №3», відбулася в Амстердамі, в залі галереї «Stichting WG Kunst» з 3 по 26 жовтня 2008-го року, куди нас запросив очільник галереї Рене ван Кемпен. Друк каталогу, проєкт і поїздка його представників в Амстердам були здійснені за підтримки Посольства України в Королівстві Нідерланди, директора київського Фонду сприяння розвитку мистецтв Юрія Круліковського та приватних спонсорів.
Відкриття виставки «Цифрове подвір’я №3/Digital yard №3», галерея Stichting WG Kunst, Амстердам, Нідерланди, 2008.
Голландія тепло зустріла нашу експозицію, естетика наших робіт органічно вписувалась в урбаністичне західне середовище. Багатьом були зрозумілі емоції цифродруку своєрідних постерів О.Голуб, Г.Вишеславського та В.Харченко, створених за мотивами вуличних сюжетів Києва та інших міст світу. Майстер енвайронменту, Г.Вишеславський, вдало розмістив посеред залу яскраві колажі на тканині із своєрідними логотипами сучасності, які він назвав «Хоругви». Його фотороботи були присвячені взаємодії домашнього, інтимного прояву особистості у публічному просторі. Композиції з білизною, що сохне на подвір’ї, розгортали епічну історію людської екзистенції. Вони підкреслювали беззахиснисть і тимчасовість тепла у величному архітектурному ансамблі міста.
В експозиції було представлено мою серію «Меморіальні портрети», де кожний цифровий аркуш створено на межі часового й ментального перетину, почерпнутого в історії та сучасності України. В ній наративно змішувались сцени з вуличного життя, де тінейджери пишуть графіті, перехожі смакують хот-догами на тлі величних монументів, встановлених у міському просторі видатним філософам минулого, майстрам слова, пензля й класичної музики.
Володимир Харченко експонував цифрові метаграфії – його особистий метод синтезу фотографії й графіки. Вони вихоплювали з урбаністичного середовища суттєві моменти так, ніби відбувався миттєвий, немов блискавка, контакт індивідуального й суспільного. Роботи були сповнені поезією плину вуличного руху, де всі поспішають у безлічі справ і без справ, підкоряючись ритму життя.
Обкладинка каталогу виставки «Цифрове подвір’я №3/Digital yard №3». Учасники: Олена Голуб, Гліб Вишеславський, Володимир Харченко, Амстердам, Нідерланди, 2008.
Цікаво, що виставка за кордоном ніби продовжувала дискусію, розпочату на батьківщин щодо сутності contemporary art. Головна ідея виставки гурту «Г.В.Х.» полягала в тому, щоб створити мистецтво там, де його бракує, одухотворити немистецький матеріал. Зазвичай сучасне суспільство використовує прогресивні технології перш за все в індустрії розваг, рекламі споживчих товарів та інших комерційних цілях. Група «Г.В.Х.» ставила перед собою складне завдання — позбавити їх прагматичної функціональності у своїх композиціях та створити мистецьку рефлексію часу.
— Розкажіть, будь ласка, про міжнародні проєкти, в яких ви брали участь за останні кілька років. Також цікавий ваш цикл робіт «Квантово-космічні мандри».
— Їх було не дуже багато, але проєкти мали актуальність, пов’язану з необхідністю протидіяти рашистській агресії. У 2022 році я брала участь у міжнародному проєкті «Ідентичність. Аспекти сучасної фотографії в Україні» , Аполлонія, Страсбург, Франція. У 2023-му році куратор і художник Андрій Будник запросив мене до участі у міжнародному арт-проєкті «Гвалт», що засуджував насильство війни (галерея «Митець»), де також брали участь польські, нідерландські митці і київська група «Креативний спротив». Майже в тому ж складі брала участь у виставці принтів у Болгарії «За межами», кураторка Анна Лавреха. У Києві: «Рік незламності» (Будинок художників), «Театр корифеїв» ( музей Марії Заньковецької), всі — у 2023 році. Наприкінці того ж року кураторка Ольга Собкович, яка вимушено перебуває в Німеччині, влаштувала виставку «Слава Україні!» у місті Везелі, де зібрала твори 12 українських митців різних жанрів – скульптури, відео, живопису, графіки. Це був дуже важливий захід, який роз’яснював емоційно наш стан у війні, заохочував глядачів Європи до підтримки України. Експонувалась моя серія цифрових колажів «Під небом війни» (2022), трансформовані фотошопом мої малюнки фломастером, які я нервово робила невдовзі після безсоння 24 лютого 2022 року. Твори несли меседж, що наше життя потребує захисту небес — у військовому та всеосяжному сенсі.
О.Голуб. «Десант краси у київський блекаут-2», Папір, цифровий друк, 70х100, 2023.
Цього року брала участь в онлайн-виставці в Америці, де тимчасово мешкаю у Каліфорнії, у груповій експозиції «Passion/Пристрасть» Мистецького і культурного центру Сан-Фернандо (SFVACC/SCORE). Моя робота «Кроки до відродження» отримала нагороду, друге місце і приз. Цифровий колаж висловлює моє палке бажання перемоги Україні й мирного будівництва. До 31 березня 2024 року виставку можна подивитись на сайті .
Кураторка Shana Nys Dambrot провела відео конференцію для учасників, де фахово аналізувала роботи, звісно, англійською мовою. Мені сподобалась, що вона мені сказала українською «Слава Україні!», а я відповіла «Героям слава!», тобто американці нас розуміють, підтримують. Цикл робіт «Квантово-космічні мандри» вийшов дуже невеликим, я перед війною надіслала декілька робіт для виставки Voix Visuelle в Оттаві, Канада, де щорічно й давно беру участь. В ньому хотілось помріяти про вічність і всесвіт, як у нашій пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…».
О.Голуб. «Оберіг Всесвіту», Папір, цифровий друк, 100х70, 2021.
Я сколажувала фото галактик, деталі новітніх квантових пристроїв для дослідження космосу, а в центрі композиції розмістила великий солом’яний дідух — оберіг Всесвіту, український символ вічного відродження нашої землі, невмирущої сили духу.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця