Заяви Папи Франциска про білий прапор викликали гнів і нерозуміння не тільки в Україні, але й у багатьох країнах Заходу, лідери й політики яких висловили публічну незгоду з тезами понтифіка. В цій дискусії важливу роль відіграє також порівняння Франциска з одним із найвидатніших очільників Католицької церкви Іваном Павлом ІІ. Здається, ні у кого немає сумнівів у тому, що у війні Росії з Україною Папа-поляк був би на боці жертви й не шукав спільної мови з агресором. І найголовніше – замість пропозицій вийти до столу для перемовин із білим прапором закликав би не боятися.
Однак за цим порівнянням – різні часи й різний життєвий досвід двох ієрархів. Обрання польського кардинала Папою демонструвало розуміння Католицькою церквою того очевидного факту, що величезна частина її вірян – справжніх вірян, які обʼєднані у громади, а не просто заходять до храму поставити свічку – знаходиться за залізною завісою в офіційно «безбожних» країнах Центральної Європи. Церковні лідери у цих країнах нагадували перших християн. Угорський кардинал Йожеф Міндсенті був кинутий до вʼязниці і фашистами, і комуністами, а після поразки Угорського повстання 1956-го майже 15 років переховувався в американській амбасаді у Будапешті. Український кардинал й очільник УГКЦ Йосип Сліпий провів у радянських тюрмах і таборах 18 років. Таких прикладів репресій і вбивств вистачило б на цілу енциклопедію, як і доказів того, що католицька Церква боролася з комуністичними режимами, метою яких була її маргіналізація або, як у випадку з греко-католиками, повне знищення. Що мав сказати пастир із комуністичної країни своїй пастві? Звісно ж – «не бійтеся!» Бо «бійтеся» означало б «ідіть з храму на партійні збори».
Однак крах комунізму означав і початок передбачуваних процесів – секуляризацію, дискусію щодо справжньої ролі Церкви у суспільстві. І що більше суспільства колишніх комуністичних країн наближаються до своїх європейських сусідів, то менш вагомою стає роль Церкви у цих суспільствах. Й тут нема чому дивуватися, бо й сама Церква мимоволі сприяла цим процесам, коли зберігала у своїх вірян свободу сумління навіть у найтемніші часи. А свобода сумління – це завжди свобода вибору.
Тому Католицька церква передбачувано звернулася до пастви «глобального Півдня», бо саме там тепер центр її живих громад. Цей процес почався ще за життя Івана Павла ІІ – саме він зробив Бергольо кардиналом і відкрив йому дорогу до папського престолу. А обрання Франциска Папою стало лише підтвердженням процесу – бо й перед цим рішенням конклаву церковні оглядачі кілька років поспіль обговорювали можливість появи Папи з Латинської Америки чи Африки.
Але латиноамериканські диктатури й популістські режими, в тіні яких пройшло служіння аргентинського кардинала, не ставили під сумнів роль та авторитет Церкви, натомість завжди були підкреслено католицькими. Такі священники, як Хорхе Бергольо, швидше вирішували задачі збереження «Церкви простих людей» і порятунку священників та вірян від репресій – хоча й тут щодо ролі майбутнього Папи є суперечливі відомості. Але в цьому спротиві кожний обирав свій шлях. Кардинал Бергольо, як відомо, був духовним батьком так званої «Залізної гвардії» – організації, прихильники якої були за мирну боротьбу з режимом, що заважав поверненню до влади їхнього кумира генерала Хуана Перона. Озброєні партизани з руху Монтонерос не пробачили це майбутньому Папі й згодом звинувачували його у співробітництві з військовою хунтою. Але, як бачимо, у своєму політичному виборі Франциск завжди був абсолютно послідовним і заперечував різки рухи.
Ну і, звісно ж, Папа-поляк точно знав, що таке Радянський Союз й що таке Росія. Для Кароля Войтили Москва була столицею країни, яка не дозволила Польщі бути вільною державою, а Лондон – столицею країни, де працював польський уряд у вигнанні й формувалися сили для звільнення Батьківщини. Для Хорхе Бергольо Лондон – столиця країни, яка досі не відмовляється від аргентинських Мальвінських островів й називає їх Фолклендськими, а Москва – центр країни «великої культури й людяності», країни його улюбленця Достоєвського. Так, польський Папа не може не відрізнятися від аргентинського Папи. Й хоча Папа формально виступає від імені всього католицького світу, Іван Павло ІІ був голосом поневолених комунізмом народів Європи у ХХ сторіччі, а Франциск – голос «глобального Півдня» у ХХІ-му.
І це все ж таки дуже різні голоси.
17.03.2024