(до 160-річчя з дня народження)
Василь Кондрацький (1864–1946) належить до плеяди священників, які упродовж усього ХІХ та у першій третині ХХ ст. творили українську Галичину в межах ввірених їм громад, тривалий час будучи на цій арені майже одинокими. Ба навіть тоді, коли в них з’явились конкуренти – світські громадсько-політичні та економічні діячі, – ніколи повністю свого значення в багатоманітній повсякденності суспільного життя вони не втратили. Тогочасний священник, окрім своїх душпастирських обов’язків, брав на плечі нелегку ношу пробудження галицьких русинів із соціально-культурної дрімотності, де вони перебували десятиліттями. Отець Василь Кондрацький був одним із тих, хто створив українську Судову Вишню, роздмухав у старовинному галицькому містечку жевріючий вогонь національних прагнень та екзистенції.
Львів – Відень – Перемишль
Майбутній священник народився 11 лютого 1864 р. у с. Гаї Львівського повіту в родині Онуфрія та Юлії (з Дуткевичів). Середню освіту здобув в академічній гімназії у Львові (1885 р.), відтак навчався в духовній семінарії у Відні («Барбареумі», 1886–1889)¹. Академічна гімназія давала насамперед ґрунтовну філологічну освіту. Більшість навчальних годин відводили саме на вивчення мов. Латинській мові вділили найбільше – 6 годин у тиждень, грецькій – 5, німецькій – 4, українській – 3, а польській – 2. Крім цих дисциплін гімназисти вивчали релігію (2 години), математику (3) та натуральну історію (2). Ці предмети не зникали з розкладу впродовж усього 8-річного періоду навчання. З’являлись і нові дисципліни, як-от у 7-му класі – фізика і логіка². Здавши матуру, В.Кондрацький відправляється у Відень в духовну семінарію. Там на майбутніх священників чекало вивчення церковних обрядів, церковного співу, церковнослов’янської мови й основ сільського господарства. Богослов’я В.Кондрацький опановував у Віденському університеті. Навчання у семінарії тривало 4 роки³.
Останнім відтинком на шляху до отримання статусу священника була підготовка в пресвітерському домі при капітулі, яку випускник семінарії проходив упродовж шести тижнів. Окрім навчання (предмети викладав катедральний вікарій), майбутні душпастирі щоденно відвідували Утреню, Богослужіння і Вечірню⁴. Пройшовши усю програму студій і підготовки, Василь Кондрацький отримав дияконські свячення – 16 березня 1890 р., а священничі – з рук митрополита Сильвестра Сембратовича 23 березня 1890 р⁵.
Василь Кондрацький був одружений священником. Його дружина Наталія Мазикевич була донькою пароха с. Махнів Рава-Руського повіту о. Іллі Мазикевича. У них було троє дітей, на що вказує запис про складені пожертви на вкладкову книжечку Товариства взаємного кредиту «Дністер» на фонд академічної молоді (31 грудня 1901 р.): «о. В.Кондрацкий, Судова Вишня, складка від себе 10 К, від Анєлі Мазикевич 4 К, від дітий: Дениса, Гені і Любки Кондрацких місто деревця різдвяного 6 К, разом 20 К»⁶.
Про початки священничої кар’єри о. Кондрацького нам відомо головно із церковних шематизмів. Вперше він потрапляє на сторінки цього офіційного видання 1891 р., коли згадується як сотрудник (системізований⁷) при Катедральному соборі святого Івана Хрестителя у Перемишлі. Натоді о. Кондрацький виконував функції катехита при 4-класовій жіночій школі, 3-класовій школі на Болоні і 8-класовому дівочому конвікті⁸. Ті ж обов’язки залишились за ним і наступного року⁹. У 1893 р. о. Кондрацький був ще й секретарем Комісії, яка здійснювала опіку над Інститутом вдів і сиріт після священників Перемишльської єпархії. Головою цієї комісії був о. Мирон Подолинський, з яким Кондрацький ще неодноразово перетинався, будучи уже парохом в Судовій Вишні¹⁰. У 1894 р. о. Кондрацький отримав нові обов’язки – катехита промислової школи і душпастиря для ув'язнених¹¹. Усі ці священницькі функції він виконував і упродовж 1895 р.¹²
У греко-католицькій катедрі в Перемишлі о. Кондрацький прослужив 5 років, після чого отримав парохію у Судовій Вишні. Тут слід відзначити, що стаж священницької служби не був визначальним аргументом для службового росту¹³. Призначення о. Кондрацького в Судову Вишню свідчить, що його чесноти і здібності високо оцінювали у Консисторії. У червні 1895 р. він отримав грамоту визнання й похвали за «трудолюбіє і совісне виконання душпастирських обов'язків» в період свого перебування в Перемишлі¹⁴.
Душпастирське служіння у Судовій Вишні
Про те, що парохію в Судовій Вишні очолив о. Василь Кондрацький, у серпні 1895 р. звітували в польській пресі¹⁵. У своїй книзі про перемишльське духовенство о. Б. Прах вказує, що о. Кондрацький очолив судововишнянську парохію у вересні 1895 р¹⁶.
Греко-католиків у тогочасній Судовій Вишні налічувалось трохи більше трьох тисяч. Священник отримував дохід з ерекційних наділів, епитрахильних такс (треб, які поділялись на обрядові та строго віросповідні) та із дотації (додатку із каси – конгруа). Розмір дотації залежав від обліку доходів та витрат – фасії, яку подавав парох. При обчисленні когруа враховували і чисельність громади¹⁷. Щодо ерекційного наділу, то парафія у Судовій Вишні посідала 42 морги і 1479 сажнів поля, однак у шематизмах немає жодної інформації ні щодо доходів із цього ґрунту (окрім 1914 р., коли прибуток склав 113 корон і 6 гелерів), ні щодо податку. Рівень конгруа зростав: 1896 р. дотація становила 424 флорини і 53 крейцери, 1900 – 635 флоринів і 52 крейцери, 1905 – 1271 корону і 4 гелери (такою залишалась до 1914 р.)¹⁸. Також священник міг просити про відпустку. Так, влітку 1907 р. о. Кондрацький отримав чотиритижневу відпустку «на поратованя здоровля»¹⁹.
Церква Трійці
Тогочасний священник мав свої суто релігійні обов’язки (був учителем, служителем і пастирем), а також адміністративні – мав вести метричні книги, піклуватись про отримане у користування церковне майно (храм, парафіяльний будинок, ерекційні землі)²⁰. У Судовій Вишні були дві церкви – фарна (матірна) Святої Трійці та дочірня Преображення Господнього (Спаса). У першій із них богослужіння відправлялись щоденно, тоді як у другій тільки в деякі свята, на третій день Різдва, Воскресну Утреню в день Воскресіння, на третій день Христового Воскресіння і, звісно, на празник Преображення – 19 серпня²¹. Обидва храми були дерев’яними; назрівало питання про доцільність їх ремонту чи заміни. Спочатку довелось зайнятись дочірньою церквою – 18 грудня 1897 р. вона була знищена вогнем. До будівництва нового храму приступили швидко – уже 12 квітня 1898 р. о. Кондрацький освятив фундамент під спорудження мурованої церкви Преображення Господнього. Кошторис проєкту, як повідомляли у пресі, склав 10 000 золотих ринських (флоринів)²². Громада дуже активно включилась у справу збору коштів на нову церкву. Очевидно, була введена т. зв. конкуренція – спеціальний податок, розмір якого встановлював комітет парафії (парох, патрон і представник громади). Рішення комітету спочатку затверджувалось у єпископа, а потім у старостві. Сторонами конкуренційного податку були дідич, який покривав ¹/₆ суми, і громада, яка оплачувала ⁵/₆ суми²³. Наступні покоління судововишнянців ще пам'ятали про те, що чималу поміч надав патрон храму місцевий дідич Ян Марс (а траплялись випадки, коли колятор нехтував своїм обов'язком щодо конкуренційного податку!), передміщани жертвували худобу і значні грошові кошти (церква Спаса вважалась передміською), і навіть нібито єврейська громада надала посильну грошову допомогу. Кошти збирали і серед жителів навколишніх громад²⁴.
Церква Спаса
На жаль, про спорудження нового мурованого храму якихось докладніших відомостей наразі не виявлено. У березні 1899 р. о. Кондрацький отримав крилошанські відзнаки – пелерину і нарукавники²⁵. Очевидно, це була нагорода, в першу чергу, за працю у зведенні нового мурованого храму.
Будівельники під час спорудження храму Трійці
Про перипетії, пов’язані зі спорудженням нової мурованої церкви Святої Трійці відомо більше, зокрема, через протиборство, яке декілька років точилось між судововишнянською громадою та «Гроном цісарсько-королівських консерваторів». Про листування о. В. Кондрацького з О. Чоловським я писав в окремій статті²⁶. Вишенська громада таки наполягла на своєму: новий мурований храм мали спорудити на місці старого. Спочатку судововишнянці замовили в архітектора В. Нагірного проєкт величавої п’ятибанної церкви, однак кошти на її спорудження виявились непосильними. Тому обмежились однобанним храмом²⁷.
Церква Трійці
Аби зберегти мистецькі цінності зі старої дерев’яної церкви, о. Кондрацький запросив до Судової Вишні директора Церковного музею, видатного мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького. Той відібрав для музею найкращі зразки іконопису вишенських майстрів, а також низку предметів церковного вжитку та зразків риз. Нині ці речі зберігаються у фондах Національного музею у Львові імені митрополита Андрея Шептицького. А шедевр вишенського іконописання – ікону «Успення Богородиці» – можна побачити в експозиції в Олеському замку²⁸.
4 грудня 1910 р. новозбудовану церкву Св. Трійці освятив єпископ Костянтин Чехович. Заслуги пароха о. Кондрацького були високо відзначені – на початку 1911 р. він був іменований титулярним радником Єпископської консисторії²⁹.
Напередодні Першої світової війни у судововишнянській греко-католицькій парафії діяло церковне братство церкви Св. Трійці (80 членів) та церкви Преображення Господнього (230 членів), братство дівчат «Пречистої Діви Марії» (24 членкині) і братство тверезості (240 членів)³⁰. Достеменно відомо, що братство при церкві Св. Трійці відновив саме о. Кондрацький³¹. Попереднє міське об’єднання, очевидно, повністю занепало. 15 червня 1911 року настоятель із групою парафіян (Михайло Клос, Іван Івашко, Михайло Кухта, Михайло Івашко, Теодор Клос, Теодор Тиндик, Іван Тритяк, Антін Шеремета, Дмитро Іванський та Теодор Прокопович) звернулись до ц.-к. Намісництва із просьбою про дозвіл на реєстрацію братства. Статут церковного товариства був затверджений в Єпископському ординаріаті 22 травня того ж року. У самій заяві її автори окреслили завдання, які ставилися перед мирянським об’єднанням. Подаємо її текст повністю.
Підписані, всі в Судовій Вишні замешкалі, замірюють заложити в Судовій Вишні Товариство під назвою «Братство Св. Тройци въ Судовой Вишнѣ».
Цілею сего Товариства, котре зістало принятє до відомости гр. кат. Консисторії в Перемишли ухвалою з дня 22 мая 1911 №3189, єст піднесення слави Божої, піддержання духа релігійного, укріплення чеснот християнских взагалі, а побожности і любови св. гр. кат. обряда, моральности, тверезости, милосердія в особенности, як і удержання порядку в церкві, єї украшення за відомостію Вс. О. Пароха і удержанє порядку при богослуженюх і других торжествах і походах церковних, а кромі сего ширеня просьвіти у парохіян гр. кат. парох. Церкви.
У статуті братства зазначено, що для досягнення поставлених цілей слугуватимуть: а) молитви і богослужіння; б) духовні вправи і релігійні практики; в) допомога бідній шкільній молоді; г) заснування у Судовій Вишні притулків для сиріт і дітей бідних батьків під орудою сестер служебниць Пр. Діви Марії, котрі, крім опіки над дітьми у притулках, доглядали б хворих і сприяли утриманню порядку в греко-католицькій парафії в Судовій Вишні.
Члени братства зобов’язувались бути зразковими парафіянами, зокрема, приступати по можливості бодай 4 рази в рік до Святої сповіді і Святого Причастя, щодня, у крайньому випадку щонеділі, побожно мовити 3 рази «Отче наш» і один раз «Пресвята Тройце, помилуй нас» в інтенції всіх живих та померлих членів братства. Членський внесок для братчика становив при вступі 2 корони, відтак щорічно він мав вносити у касу 1 корону 20 гелерів (відразу чи ратами). Братство мало свою членську книжку, книгу приходу і витрат, пропам’ятну книгу душ померлих членів і добродіїв братства, і також інвентар майна і протоколи загальних зборів і засідань виділу³².
Впродовж свого душпастирського служіння у Судовій Вишні о. Кондрацькому неодноразово доводилось потрапляти у непрості ситуації міжконфесійних взаємин. У той час пробощом (настоятелем) у місцевому костелі Матері Божої Помічниці Вірних був о. Станіслав Зємба, місіонерський запал якого неодноразово ставав причиною потрапляння у різні авантюри. Про одну таку пригоду, яка відбулась у липні 1908 р., розповіли у газеті «Дїло»³³. У дописі (який розпочали фразою: «Такого подоптання законів церкви і її розпоряджень як в Судовій Вишні, нема мабуть і в Америці») розповіли, що на початку липня 1908 р. о. Зємба словами зневажив у костелі українську процесію, яка прибула на похорон; присутніми тоді були і о. Кондрацький, і сотрудник парафії о. Орест Мартинович. Таке «геройство» ксьондзу сподобалось і 23 липня він втяв нову штуку. У місті помер міщанин-українець Іван Пітьо, який, як зазначили у дописі, належав до найстарішої української родини у місті. До удови о. Зємба звернувся із пропозицією, аби небіжчика поховати на польському цвинтарі; ксьондз обіцяв урочистий похорон у супроводі «соколуф». Та погодилась, на польському цвинтарі уже зробили усі приготування, навіть гроші за похорон о. Зємба встиг отримати. Невідомо, які пристрасті збурила ця перфідія в українській громаді, однак плани пробоща не здійснились: о. Кондрацький поховав Івана Пітя на українському кладовищі. Гріб, викопаний на польському цвинтарі, залишився порожнім. Однак о. Зємба, напевно, не почувався повністю розчарованим – того ж дня зранку від здійснив чин похорону українця Стефана Строцяка у сусідніх Дидятичах, скориставшись із неприсутності пароха о. Теодора Савули. Заступнику, якого той залишив, впоратись із такою нестандартною ситуацією не вдалося.
Молитовник Кондрацького
У вирі громадсько-політичного життя
Незважаючи на буденні та небуденні душпастирські справи, а також будівництво двох мурованих церков, о. В. Кондрацький знаходив час і силу, аби ангажуватися в господарські, культурно-просвітницькі та політичні справи громади. Зокрема, зацікавився кредитною кооперацією, яка в Західній Україні зародилась в 1883 р., коли о. Д. Танячкевич (1842–1906) заснував у своїй парафії в с. Закомар’я Золочівського повіту першу ощадно-позичкову касу під назвою «Правда». Поступово такі установи почали виникати і в інших місцевостях. Дуже часто ініціаторами створення таких товариств були саме священники, які в подальшому входили в склад їх управлінь. Серед священників Судововишнянщини, котрі входили в управу кооперативів, були, окрім о. Кондрацького, також о. М.Кушнір (Вовчищовичі) і о. Т.Савула (Дмитровичі)³⁴.
В актах цісарсько-королівського нотаріуса у Судовій Вишні Людвіка Деллера, які збереглися у Державному архіві в Перемишлі, є протокол зі зборів засновників кредитного товариства «Віра», а також його статути³⁵. Події відбувались 15 березня 1905 р. у помешканні судововишнянця Антонія Макарухи. Нотаріус занотував, що прибув туди на запрошення місцевого пароха о. В. Кондрацького і застав у будинку 19 осіб, яких у протоколі перечислив. Це були, окрім згаданого священника та власника помешкання, – парох зі Стоянець Антоній Жолкевський, сотрудник із парафії в Судовій Вишні о. Іван Камінський, ц.-к. судовий канцеліст у Судовій Вишні Іван Хамек, директор народного дому у Мостиськах Захар Скварко, касир ґміни Судова Вишня Іван Яремчишин, секретар ґміни у Судовій Вишні Володимир Струсевич, парох у Вовчищовичах о.Микола Кушнір, д-р Тадей Гриневич з Судової Вишні, купець з Судової Вишні Стефан Біленький, рільники-судововишнянці Ілько Степаняк, Дмитро Іванський, Антоній Костецький, Михайло Клос, Теодор Тиндик, Антоній Степаняк (син Михайла), Іван Степаняк (зять Даца).
Головою зборів обрали о. Кондрацького, який у промові роз’яснив ціль зібрання. Секретарював В. Струсевич, який зачитав статут кредитного товариства з обмеженою порукою «Віра». Оскільки зауважень і пропозицій не було, текст статуту був прийнятий одноголосно. Дальше відбулись вибори 6 членів надзірної ради і двох заступників із числа членів товариства. Обирали картками. Підрахувати голоси о. Кондрацький запросив о. Івана Камінського і д-ра Тадея Гриневича. До надзірної ради обрали о. М. Кушніра, Івана Хамека, Антонія Степаняка, о. Антонія Жолкевського, Стефана Біленького та Івана Яремчишина, а заступниками до надзірної ради – Антонія Макаруху і Івана Степаняка. Відтак зібрані приступили до вибору трьох членів дирекції і двох заступників – також за допомогою карток. Членами управи стали: о. Кондрацький, д-р Т. Гриневич і В. Струсевич. Їхніми заступниками обрали: о. Івана Камінського і Антонія Костецького; усіх терміном на три роки³⁶.
Кредитне товариство «Віра» було зареєстроване у Перемишлі 8 квітня 1905 р.³⁷ Збереглися його звіти за 1906, 1907 та 1911 р. У 1906 р. організація об'єднувала 462 членів, серед яких господарів-селян було 375, священників – 9, світської інтелігенції – 12, промисловців і ремісників – 40, жінок – 24, інституцій – 2. Наприкінці 1911 р. кількість членів зросла до 1091 особу. Суттєво зросла кількість ремісників і купців – їх було уже 71, а також жінок – 72 членкині. Тоді ж загальний оборот кредитної установи складав 808 081 корону і 52 гелери³⁸. Чисті прибутки товариства були незначними. Бо ціль полягали не у заробітку, а у тому, аби забезпечити населення кредитами під невисокий відсоток, таким чином вберігати його від лихви.
Іншим важливим питанням, без якого годі було думати про розвиток українських культурно-просвітницьких та господарських установ, було отримання власних приміщень. Про нагальність вирішення цієї проблеми головний натоді громадсько-політичний діяч Мостищини Захар Скварко писав:
«Не лиш війти, писарі, хруні, але і всі врата адові не легко одоліли-б, не легко підрили би таку читальню, котра має власний на себе заінтабульований дім»³⁹.
У Судовій Вишні для віч чи для зібрань читальні «Просвіти» у ситуації, коли потрібною була зала, користали із корчми Дреліха. Така ситуація, звісно, поступово ставала нестерпною. Отець В. Кондрацький був одним із тих, хто задумав спорудження у Судовій Вишні величного народного дому, будівлі, яка змогла б прихистити усі українські організації. Це була захоплююча історія. Після революції 1848-1849 рр. у Галичині були розквартировані загони угорських військ. Один з таких загонів перебував у Судовій Вишні у т. зв. «дворках» – мурованих цегляних будинках, один з яких був у центрі міста. У 1890 р. війська було переміщено до Угорщини. «Дворки» виставили на продаж. Після тривалих зусиль українській громаді вдалося 1905 р. купити саме той будинок, який був розташований на ринковій площі міста. Вартість будівлі було визначено у 16 тис. корон. Придбав будівлю купець Стефан Біленький – так було придумано, аби польська громада не перехопила ініціативу. Українська інтелігенція Судової Вишні на заклик секретаря магістрату Володимира Струсевича зібралась на таємну нараду. На цьому зібранні були присутні Стефан Біленький, Іван Яремчишин, Антон Макаруха, Петро Фостяк, Михайло Клос, Микола Шот, Михайло Кухта й адвокат д-р Петро Войтович, а з духовенства – о. В. Кондрацький, о. Т. Савула (Дмитровичі), о. Й. Круліковський (Довгомостиська) й о. К. Пасічинський (Макунів). Ухвалою наради було вирішено розпочати збір фінансових засобів. Для початку громада взяла кредит в розмірі 40 тис. корон в українському банку «Віра» в Перемишлі. Після тривалої підготовки у 1910 р. розпочалось будівництво народного дому. Восени 1912 р. усі роботи були завершені, а загальна вартість робіт склала 250 000 корон (на той час понад 80 кг золота)⁴⁰. У пресі також відзначили коштовність спорудження Народного дому, однак називали набагато меншу вартість проєкту – 120 тис. корон⁴¹.
Народний дім
Урочистість посвяти Українського народного дому в Судовій Вишні відбулась у неділю 6 жовтня 1912 р. Це було одне із наймасовіших торжеств в історії української громади міста. Святкування почались о 10-й годині зранку із богослужіння в місцевій церкві. У пресі окремо відзначили блискучу участь у Літургії місцевого хору. Опісля численно зібраний люд рушив на площу перед Народним домом. На його чолі окремими процесіями йшли учасники «Соколу» і «Січі» (як місцеві, так і запрошені). Чин посвячення довершив отець-мітрат Мирон Подолинський із Перемишля, давній знайомий о. Кондрацького. Із патріотичними промовами до численного зібрання виступили о. М. Подолинський та д-р П. Войтович. Дальше громада й гості спостерігали за урочистими походами «Сокола» й «Січі». Урочиста програма завершилася ввечері – у залі Народного дому поставили першу в історії цієї знакової будівлі виставу – драму «Не ходи Грицю на вечерниці»⁴².
Посвячення Народного дому
На шляху громадської роботи не можна було залишатись осторонь політики. Вибори до парламенту у Відні, сейму у Львові, повітової чи ґмінної рад не проходили без ексцесів. Галицькі виборчі «атракції» були непростим випробуванням. Про це свідчить бодай такий запис у «Дїлї» про вибори до сейму 1908 р.:
«Від вчера полудня Мостиска виглядають неначе би в часі воєнного стану. Повно жандармів з'їжджаєся. Кождий жандарм має по 25 острих патронів. Є много війська драгонів і піхоти. Під опікою бушують всякі хулігани, щоб перекуплювати наших виборців. Вибори чисто галицькі. Терор нечуваний»⁴³.
Отець Кондрацький неодноразово був серед організаторів передвиборчих віч, а принаймні раз навіть сам був кандидатом до Мостиської повітової ради. Про його перший політичний досвід можна говорити принаймні з 1897 р., коли в Мостиському повіті, і зокрема, у Судовій Вишні, неодноразово бував Іван Франко, кандидуючи на посла до парламенту у Відні. Франко буцімто знався з о. Кондрацьким ще з Відня, де вони перетинались у місцевому університеті та належали до студентського товариства «Січ». Про це писав краєзнавець Т. Дмитрасевич⁴⁴. Те ж переповідає у своїх спогадах Марія Тарнавська-Крижанівська, донька Антоніни Колцьо-Тарнавської (яку особисто знав І.Франко і нібито називав «вишенським соловейком» за чудовий спів). Вона пише, що Франко часто бував у Судовій Вишні, де мав «доброго приятеля о. Кондрацького, з яким познайомився у Відні під час студій». Також вона зазначила, що Франко користав із великої бібліотеки, яка була на парохії⁴⁵. Тут, очевидно є багато напівправди і перекручень. Франко студіював в університеті у Відні впродовж 1892-1893 рр., що увінчалось захистом докторату. Кондрацькому Віденський університет був знайомий, адже як семінарист він відвідував тут лекції з богослов’я. Однак його навчання у «Барбареумі» тривало з 1886 по 1889 рр. У Відні вони точно не перетиналися. А от у помешканні пароха о. Кондрацького в Судовій Вишні могли говорити і про Відень, і про тамтешній університет, і про «Січ», і навіть про ймовірних спільних знайомих.
У Судовій Вишні Франко промовляв до численно зібраних міщан із балкона корчми Дреліха. Очевидно, о. Кондрацький був на цьому зібранні. У Судовій Вишні, як і загалом в Мостиському повіті, Франко здобув перемогу, однак його політична (не)доля вирішилась на інших дільницях виборчого округу.
Отець Кондрацький також побував у ролі кандидата – 1903 р. від сільської курії він балотувався до повітової ради у Мостиськах. Окрім нього, у тій же курії від українських патріотичних сил кандидували мостиський лікар д-р Станіслав Полянський, тамтешній адвокат д-р Ігнатій Корнер, господар із Судової Вишні Ілько Степаняк, парох із с. Вовчищовичі о. Микола Кушнір, парох із с. Макунів о. Кирило Пасічинський, а також господарі: Іван Гук «Филипів» із с. Шешоровичі, Антів Вальов із с.Стоянці, Іван Харатон із с. Пакість, Юрко Савчак із Раденич, Лесько Олехів із с.Кальників і Васько Крутій («дяк з гори») із с. Боляновичі. Усіх названих осіб узгодили на засіданнях виборчого комітету повіту, де були присутніми і мужі довір’я. Вибори мали відбутись 23 квітня 1903 р. В українській пресі закликали громадських організаторів і мужів довір’я, а також духовенство повіту, аби вони доклали усі зусилля для якнайкращих результатів на виборах. Зокрема, комітет хотів знати, хто із виборців є сумнівними людьми, а хто – знаними хрунями⁴⁶. Поляки у боротьбі проти Української національно-демократичної партії (УНДП) використовували москвофілів, причому доволі ефективно. На виборах до повітової ради у Мостиськах перевагу здобула власне така коаліція – «компромісова кліка, зложена з польських гекатистів і кацапів»; із 172 голосів їй дістались 115. Тому у повітову раду пройшло 5 поляків і 7 «псевдо-русинів»; до останніх у газеті «Свобода» зарахували і греко-католицького пароха із Старяви о.Ольшанського, і лікаря Омеляна Лебедовича⁴⁷. Поразка була дошкульною: в одному із наступних після виборів номерів «Свободи» (друкований орган УНДП) опублікували списки осіб, котрі голосували «не за народно-рускими, але за панськими кандидатами». Таких було чимало із найближчих до Судової Вишні сіл. Зокрема, у газеті зрадниками народних інтересів назвали війта із Бортятина Василя Помірка, війта із Дмитровичів Гринька Хухру, війтів (без зазначення прізвищ) із Довгомостиськ і Волосткова. Дехто не явився на виборчу дільницю (серед них – о. Кирило Пасічинський із Макунева, який оправдався тим, що занедужав). Також у часописі зазначили, що двоє священників повіту у своїх картках викреслили зі списку о. В.Кондрацького і адвоката д-ра Корнера, а один із них зробив це на картці делегата із своєї парафії⁴⁸.
Свобода. 1911 р.
Такі прикрі невдачі не знеохочували українських громадських організаторів Мостищини. Робота з широкими народними масами потребувала багато терпіння. Бо те, що на позір здавалось великим зрушенням з мертвої точки, могло виявитись ілюзією, коли приходили вибори. Того ж 1903 р. у листопаді в Мостиськах були скликані збори за запрошеннями. У пресі наголосили, що ще ніколи руські громади повіту не були так численно представлені, як на зборах 20 листопада. І це, як писали, незважаючи на сльоту і непрохідне болото на дорогах (бридка погода, різке погіршення стану здоров’я, як-от через нежить, а також пильні справи дуже часто були аргументами, якими виправдовували свою неприсутність на вічах). На фреквенцію, як вказували, вплинула, окрім іншого, сецесія руських послів у сеймі⁴⁹, яка «отверезила політично наш народ» – на збори прибули і війти, і навіть громадські писарі, серед яких і «широко звістні хруні», які до того на політичні збори ні на крок не ступали. Зібрання відкрив Захар Скварко, а до президії обрали о. Кондрацького і господаря зі Старяви Миколу Буня⁵⁰.
Дописи у галицькій пресі про віча у Мостиському повіті початку ХХ ст. не дають можливості простежити, чи брав о. Кондрацький участь у більшості із них. Бо нерідко таку інформацію подавали дуже стисло. Безсумнівним є те, що їх ініціатором незмінно виступав Захар Скварко, який у своїй громадсько-політичній діяльності розраховував на судововишнянського пароха.
Кондрацький був надійним помічником не тільки З. Скварка. Судова Вишня на виборах до віденського парламенту належала до 53 округу, куди також входили судові повіти Рудки, Самбір і Стара Сіль. З 1907 р. у цьому двомандатному окрузі місце у парламенті здобував о. Степан Онишкевич (1861-1944) – довголітній парох у с. Хишевичі, а згодом у с. Купновичі на Рудеччині. Це був один із найталановитіших громадсько-культурних діячів свого часу. Посол С.Онишкевич не нехтував одним із головних своїх політичних інструментів – зустрічами із громадами свого виборчого округу. Такі віча він організовував і в період передвиборчих перегонів, і після них. Посольський звіт (справозданє), як зазначали у «Дїлї», о.Онишкевич складав щонеділі і в свята. Тільки так можна було зустрітись з якомога більшою кількістю громад. Окрім власне звітування, посол цікавився поточними питаннями з житті своїх виборців – «збирав матеріял для парляментарного вжитку». Організатори таких зібрань резонно вважали їх політичною школою для народу, можливістю оживити громади з погляду культурного, економічного і політичного.
Участь о. Кондрацького у діяльності УНДП дратувала представників польського консервативного політичного угруповання («подоляків»). В часописі "Gazeta Narodowa" у дописі, присвяченому передвиборчим вічам, які організовував о. Степан Онишкевич (1907 р.), заторкнули і судововишнянського пароха: «Кондрацький дре з одного боку шкіру з міщанина чи селянина, а з другого боку вдає великого патріота і «ревно» займається народною партією». В агітаційному запалі журналіст не гребував і зовсім дешевими штучками, тому написав, буцімто якийсь неназваний міщанин із Судової Вишні говорив: «Піп буде тебе боронити? Напевне! Він дивиться тільки, хто у тебе помер, аби мати можливість з тебе "шкіру дерти»⁵¹.
Громадсько-політична робота приносила чимало розчарувань, успіхи постійно чергувались із невдачами. Округ о. Онишкевича вважали одним із найбільш занедбаних у Галицькій Русі, однак і там виділяли сторони світліші і темніші. Судововишнянщина належала до останньої. Захар Скварко, який до невпізнання перемінив Мостищину, у 1910 р. перебрався до Коломиї, де очолив Покутський Кредитовий Союз. Його авторитет багато важив, а тому на місцях громадські організатори не нехтували тими розпорядженнями, які приймались на засіданнях повітового виборчого комітету. Однак все перемінилось із від’їздом Скварка. Перед виборами не було тої активності, що раніше. Що й говорити: коли у неділю 7 серпня 1910 р. посол о. Онишкевич скликав віче у с. Тулиголови (нині с. Берегове Мостиської ТГ), майже повністю заселеному українцями, на заклик посла відгукнулась жменька людей – всього півтора десятка осіб з самого села, а поза ними о. В. Кондрацький із Судової Вишні, о. М. Кишакевич з Бортятина, секретар судововишнянської ґміни В. Струсевич і по декілька осіб із найближчих сіл. Звісно, напередодні о.Онишкевич повідомив про зібрання і громади Судововишнянщини, і священників, і навіть просив інтелігенцію із Судової Вишні, аби та організувала багато людей – посол хотів, щоби віче виглядало маніфестаційно. Питання, які обговорювали на цьому зібранні, стосувались шкільництва, університету та справи годівельних субвенцій і «Сільського господаря». Прикінцеві резолюції, одноголосно прийняті, зачитав о. Кондрацький⁵².
Неназваний автор допису про це віче резюмував:
«Ціла Судово-Вишенщина ні тепла, ні зимна. […]. Тут єще навіть живе старосьвітська консолідація. Нема радикалів, ні соціалістів, але є гр. Стадніцкий, Скарбек, Марс і цілий апарат до польонізації і латинізації руського народа»⁵³.
До самої Судової Вишні автор ставився досить поблажливо, бо місто «має гарну «Віру», куплену в Ринку коштовну площу на «Народний Дім»», однак недоліком називав пасивність української громади загалом і небажання подивитись далі кінчика свого носа – «все сидить дома […] і на село не загляне». Закид стосувався насамперед молоді, студентів, які також не спішили приїжджати у села⁵⁴.
На фоні «зимної» Судововишнянщини Судова Вишня дійсно залишалась «теплою». У травні 1911 р. тут активно розпочали роботу із заснування філії товариства «Просвіта»⁵⁵. Відповідне звернення до Намісництва надіслали 10 листопада. Серед ініціаторів заснування філії не було о. Кондрацького (звернення підписали д-р Петро Войтович, Петро Фостяк, Іван Яремчишин, Володимир Струсевич, Максим Гнатишак, Теодор Кухта, Стефан Пітьо, Теодор Грицеляк та о. Михайло Фуглевич). До Львова звернення надійшло 15 листопада 1911 р.⁵⁶ Статут філії товариства «Просвіта» у Судовій Вишні в Намісництві затвердили 17 січня 1913 р.⁵⁷ Також невідомо, чи був судововишнянський парох серед ініціаторів заснування читальні «Просвіти» у місті (не пізніше 1904 р.). Т. Дмитрасевич припускав, що без о. Кондрацького не обійшлося⁵⁸.
Аби оживити громадсько-політичне життя у повіті, його вирішили поділити на дві частини, які територіально охоплювали б мостиський і судововишнянський судові повіти. Відповідне рішення ухвалили 8 грудня 1911 р. на організаційних зборах у Мостиськах. Присутні громадські організатори своїми заявами й аргументами справляли враження, що зі стагнацією буде покінчено. Однак, це була невірна ставка. Дописувач у «Новому Слові» скаржився, що з того моменту, коли повіт покинув З. Скварко, тут не відкрили жодної читальні «Просвіти», за винятком Волосткова, однак там з приходом нового священника Менцінського просвітянською читальнею стала колишня читальня «Общєства Качковського». Проблеми залишались тими ж: село залишалось поза увагою інтелігенції. Бувало, що селяни висилали фіру вмисне, аби привезти «панів-організаторів», однак ті частіше відмовляли: одні через те, що мають багато особистих справ, пов’язаних з частими від’їздами, інші через переобтяженість працею, а треті зізнавались у нездібності до такої роботи. У тепер відокремленому судововишнянському повіті відпоручників організації селяни не бачили зовсім. Ситуація виглядала тривожно. Села Мостищини ділили за суто національним показником на чисто українські, чисто польські і мішані, але додавали ще й четвертий варіант: кацапсько-хрунівські громади. В таких селах «маститі батюшки» вели деморалізацію селян, тому про створення і розвиток українських просвітницьких та господарських інституцій годі було й думати. У Судововишнянській окрузі «кацапською» громадою був Макунів і Малі Мокряни, де парохом був о. К.Пасічинський. У селах із мішаним населенням, навіть, якщо українці явно переважали, дуже часто домінували польські впливи, головно через пасивність українських організаторів. Поляки також вдавались до зібрань: в дописі читаємо, що граф Скарбек організовував віча, зокрема, у Стоянцях, де «оповідав о каналах, Вавелю і своїх впливах у Відни»⁵⁹. У такій невизначеній ситуації Судововишнянщина зустріла Першу світову війну…
Громадська діяльність змушувала о. Кондрацького нерідко перебувати поза своєю парафією. Найчастіше, звісно, в межах повіту, однак інколи справи вимагали і довшої, ніж на день (як у випадку повітових віч) відсутності. Декілька приїздів о. Кондрацького до Львова зафіксовані у польськомовній пресі (деякі видання містили рубрику «Приїхали до Львова»). Тому ми знаємо, що 1 листопада 1900 р. о. Кондрацький зупинявся у готелі «Французький»⁶⁰, 4 липня 1908 р. судововишнянський парох прибув до Львова і зупинився у готелі «Savoy»⁶¹, 17 травня 1909 р. він зупинявся у готелі «Європейський»⁶². Готелі «Французький» і «Європейський» належали до першорядних у Львові. Пізніше о. Кондрацький зупинявся тільки в українському готелі – «Народній Гостинниці» ( як-от 2 січня 1911 р.)⁶³.
Війна і від’їзд із Судової Вишні
Після вибуху Першої світової війни о. Кондрацький був серед тих священників, які покинули свою парохію, побоюючись приходу російських військ. Його колеги із найближчих парафій залишились. Зокрема, у Бортятині – о. М. Кишакевич, у Дмитровичах – о. Т. Савула, у Вовчищовичах – о. М. Кушнір. Згодом о. Савулу інтернували до Талергофу. Виїхав із Галичини також парох із Малих Мокрян о. К. Пасічинський. Серед інтернованих із Судововишнянського деканату записаний декан о. Й. Круліковський із Довгомостиськ (однак у примітці до переліку зазначено «увільнений»)⁶⁴.
Ми не маємо точної дати, коли о. Кондрацький повернувся у Судову Вишню. У переліку жертводавців Українського Жіночого Комітету помочи для ранених жовнірів у Відні, які надіслали свої кошти упродовж листопада 1916 – кінця березня 1917 р., записаний о. В. Кондрацький (пожертвував 10 корон), біля якого вказано – Судова Вишня⁶⁵. Однак, не зовсім зрозуміло, чи це було вказане місце фактичного перебування чи парафія. У всякому разі о. Кондрацький був у Судовій Вишні 1 листопада 1918 р. – серед тих, хто брав участь у перебиранні влади в місті⁶⁶.
За нез’ясованих обставин о. Кондрацькому 1920 р. довелося покинути Судову Вишню. Спочатку він служив завідателем, а потім і парохом у с. Підгайчики неподалік Рудок (1920-1929), завідателем у с. Криниця Мединицького деканату (1929-1930), пізніше знову ж таки завідателем у с. Синявка Любачівського повіту (1930-1945). У таємній анкеті із характеристиками греко-католицьких священників (такий документ 1923 р. надіслали у воєводство із кожного староства) про о. Кондрацького зазначено, що він мав двох дорослих дітей (31 і 23 роки), був лояльним до польської влади, а його політична поведінка була бездоганною. На зворотній стороні його анкети є цікавий додатковий запис: «Через своє лояльне ставлення переслідуваний єпископською консисторією у Перемишлі»⁶⁷. Якщо це правда, то цікаво було б з’ясувати, за що священник, який десять років перед тим був іменований почесним радником консисторії⁶⁸, через десятиліття потрапив в неласку?
Останні роки життя о. Кондрацького були невідрадними. 9 березня 1945 р. на с. Синявка напали жовніри Війська польського; серед постраждалих був і священник – його жорстоко побили «до втрати здатности рухатися», причому зробили це, перестрівши біля церкви похоронну процесію. 81-річний о. Кондрацький відійшов від побиття і разом із парафіянами покинув село і подався до с. Борщовичі на Золочівщині (УРСР), а звідти перебрався до с. Женів того ж району. Там і помер влітку 1946 р. Отець Василь Кондрацький не «возз’єднався» з РПЦ⁶⁹.
***
У своїх спогадах о. Петро Чавс називає о. Кондрацького «людиною високоінтелігентною з аристократичними манерами, добрим психологом»⁷⁰. Його священицьку кар’єру до Першої світової війни можна назвати блискучою. У Судовій Вишні він полишив своїх однодумців, а також те молодше покоління, яке продовжило його справу розбудови української життя у місті. У 20-30-х рр. міщани з різних приводів неодноразового апелювали до тих часів, коли промотором національного життя в усіх його сферах був о. Василь Кондрацький. Без усяких перебільшень, Судовій Вишні пощастило, що в її історії був такий парох.
___________________________
¹ Blažejovskyj D. Byzantine Kyivan rite students in pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576-1983). Rome, 1984. P. 270.
² Справозданє дирекціѣ ц.к. Гимназіи Академичнои во Львовѣ на рôкъ шкôльный 1879/80. Львôвъ, 1880. С. 7, 8; те ж. 1881/82. С. 46; те ж. 1882/83. С. 8-9; те ж. 1883/1884. С. 10.
³ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині у 90-х роках ХІХ століття. Жовква, 2015. С. 36, 37.
⁴ Там само. С. 36.
⁵ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах. Т.1. Біографічні нариси (1939-1989). Львів, 2015. С. 115-116.
⁶ Руслан. Львів, 22 грудня 1901 (4 січня 1902). Р.V. Ч. 288. С. 3.
⁷ Системізований сотрудник – священник-помічник, який отримував платню (конгруу) із релігійного фонду.
⁸ Схиматисмъ всего клира руско-католического Епархіи соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ отъ Рожд. Хр. 1891. Въ Перемышли, 1891. С. 162.
⁹ Шематисмъ всего клира руско-католического Епархіи соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ отъ Рожд. Хр. 1892. Въ Перемышли, 1892. С. 222.
¹⁰ Шематисмъ всего клира…1893. С. XXIV.
¹¹ Шематисмъ всего клира…1894. С. 228.
¹² Шематисмъ всего клира…1895. С. 228.
¹³ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну...С. 38.
¹⁴ Вѣстникъ Перемыскои епархіи. 28 червня. Рокъ 1895. Ч. VІ. С. 121.
¹⁵ Gazeta Lwowska. Lwów, 21 sierpmia 1895. R. XXXV. Nr. 231. S. 2.
¹⁶ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 115-116.
¹⁷ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну…С. 45, 90-91. Греко-католицькі священники у більшості не були задоволені своїм матеріальним становищем. Загалом парафії у Галичині вважалися небагатими. Їх ділили на багаті, середнього достатку і «голодівки».
¹⁸ Шематисмъ всего клира…1896. С. 303; Те ж. 1900. С. 329; Те ж. 1905. С. 395; Те ж. 1910. С. 395; Те ж. 1914. С. 314.
¹⁹ Вѣстникъ Перемыскои епархіи. 15 липня. Рокъ 1907. Ч. VІІ. С. 81.
²⁰ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну…С. 39.
²¹ Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував Д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 162-163.
²² Gazeta Narodowa. Lwów, 16 kwietnia 1898. R. XXXVIII. Nr. 105. S. 2; Dziennik Polski. Lwów, 16 kwietnia 1898. R. XXXL. Nr. 105. S. 2; Głos Narodu. Kraków, 17 kwietnia 1898. R. VI. Nr. 87. S. 3.
²³ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну…С. 117-118.
²⁴ Шуст Р. Історичні постаті міста // Судововишнянський вісник. 20 травня 2014 року. № 10 (55). С. 3.
²⁵ Шематисмъ всего клира…1899. С. 303; Вѣстникъ Перемыскои епархіи. 21 марта. Рокъ 1899. Ч. ІV. С. 74.
²⁶ Хомяк М. "Тут суть гроби предків наших" // Збруч. 03.12.2019.
²⁷ Шуст Р. Історичні постаті міста // Судововишнянський вісник. 3 червня 2014 року. № 11 (56). С. 3.
²⁸ Там само.
²⁹ Вѣстникъ Перемыскои епархіи. 31 сѣчня. Рокъ 1911. Ч. І. С. 5.
³⁰ Шематизмъ всего клира…1912. С. 395.
³¹ ДАЛО. Фонд 1. Опис 54. Спр. 2697. 27 арк.
³² Там само.
³³ Дїло. Львів, 29 н.ст. (16 ст.ст.) липня 1908. Р.ХХІХ. Ч. 168. С. 3. Те ж саме переповіли згодом у: Народне слово. Львів, 1 серпня 1908. Р.І. Ч.95. С.9.
³⁴ Качор А. Роля духовенства і церкви в економічному відродженні Західної України. Вінніпег, 1992. С.18.
³⁵ Archiwum państwowe w Przemyślu. Zespół 1043. Akta c.k. notariusza Ludwika Dellera w Sądowej Wiszni. Арк. 26-46.
³⁶ Там само.
³⁷ Економіст. Місячник економічно-господарский. Орган краєвого союза ревізийного. Львів, 31 січня 1908. Р. V. Ч. 1. С. 16-17.
³⁸ Справозданє дирекциї Товариства кредитового "Віра", стоваришеня зареєстр. з обмеженою порукою в Судовій Вишни за час від 15 мая 1905 до 31 грудня 1906. Жовква, 1907. (там же подані звіти за 1907 та 1911 рр.).
³⁹ Письмо з Просвіти. Орган товариства «Просьвіта» у Львові. Львів, січень 1911. Р. V. Ч. 1. С. 7.
⁴⁰ Шуст Р. Історичні постаті міста // Судововишнянський вісник. 3 червня 2014 року. № 11(56). С. 3.
⁴¹ Руслан. Львів, 19 (6) жовтня 1912. Р. XVI. Ч. 236. С. 3.
⁴² Там само.
⁴³ Дїло. Львів, 25 н.ст. (12 ст.ст.) лютого 1908. Р.ХХІХ. Ч. 42. С. 2.
⁴⁴ Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини… Твори / упорядник Оксана Яремчук-Петьовка. Судова Вишня; Львів, 2016. С. 160-161.
⁴⁵ Тарнавська-Крижанівська М. Спомини мого життя. Б. р. в., б. м. в. С. 3.
⁴⁶ Свобода. Львів, 20 (2) цьвітня 1903. Р. VII. Ч. 12. С. 3.
⁴⁷ Свобода. Львів, 17(30) цьвітня 1903. Р. VII. Ч. 16. С. 4.
⁴⁸ Свобода. Львів, 24 (7) мая 1903). Р. VII. Ч. 17. С. 1-2.
⁴⁹ Йдеться, очевидно, про сецесію 29 жовтня 1903 р., коли польська більшість у крайовому сеймі відхилила рішення про заснування у Станіславі української гімназії. Українські посли склали мандати і покинули зал засідань.
⁵⁰ Свобода. Львів, 13(26) падолиста 1903. Р. VII. Ч. 46. С. 2.
⁵¹ Gazeta Narodowa. Lwów, 3 kwietnia 1907. R. XLVII. Nr. 76. S. 1.
⁵² Дїло. Львів, 7 вересня (25 серпня) 1910. Р.ХХХІ. Ч. 199. С. 3.
⁵³ Там само.
⁵⁴ Там само.
⁵⁵ Дїло. Львів, 4 н. ст. липня (21 червня ст. ст.) 1911. Р. ХХХІІ. Ч. 146. С. 104.
⁵⁶ ДАЛО. Ф. 1. Оп. 53. Спр. 10892. Арк. 3, 20.
⁵⁷ Там само.
⁵⁸ Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини…С. 160.
⁵⁹ Нове Слово. Популярний ілюстрований дневник. Львів, 19 марта 1912. Р.І. Ч. 5. С. 3.
⁶⁰ Słowo Polskie. Lwów, 3 listopada 1900. R. V. Nr. 512. S. 6.
⁶¹ Gazeta Lwowska. Lwów, 5 lipca 1908. R. 98. Nr. 152. S. 6.
⁶² Gazeta Lwowska. Lwów, 18 maja 1909. R. 99. Nr. 112. S. 6.
⁶³ Дїло. Львів, 2 н.ст. січня (20 ст.ст. грудня) 1911 р. Ч. 1. С. 9.
⁶⁴ ЦДІАЛ. Ф. 527. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 23, 51, 53, 61.
⁶⁵ Українське слово. Львів, 12 цвітня 1917. Р. ІІІ. Ч. 76. С. 4.
⁶⁶ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 115-116. У спогадах «Перший листопад 1918 року в Судовій Вишні» Люба Колцьо-Мурин, яка тоді була 17-літньою дівчиною і працювала в кредитному товаристві «Віра», згадує, що у цей день у приміщенні каси зібралося чимало людей, серед яких був і судововишнянський парох. Колцьо-Мурин Л. Перший листопад 1918 року в Судовій Вишні // Чавс П. У вирі життя…С. 323.
⁶⁷ ДАЛО. Фонд 1. Опис 14. Спр. 1947. Анкети та облікові картки греко-католицьких священників. Т. 4.
⁶⁸ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 115.
⁶⁹ Там само. С. 115-116.
⁷⁰ Чавс П. У вирі життя…С. 162-163.
11.02.2024