Неострів Тайвань

Зухвала заява колишнього російського президента Дмитра Медведєва про те, що війни на території України будуть продовжуватися, яким не був би у майбутньому український уряд, може здатися черговим залякуванням чи «підняттям ставок» у протистоянні з Україною та Заходом. Але насправді Медведєв висловив саме те, що вони насправді думають. Головна проблема не в тому, хто є Президентом України, не в тому, який в України зовнішньополітичний курс, а в тому, що Україна взагалі існує на території, яку росіяни вважають своєю – «землями історичної Росії». Та якщо серйозно – можна подумати, що у нас при владі дійсно якийсь там «бандерівський нацистський режим» і якщо його переобрати на щось більш приємне Путіну та Медведєву, війна відразу закінчиться. Це Зеленський – бандерівець? І нацист? Зеленський, який ще за кілька років до обрання Президентом був улюбленцем російських телеглядачів, розмовляв російською мовою, закликав до миру?

Мені можуть заперечити, що Путін немов би готовий був замінити владу в Києві за допомогою своїх танків й оголосити «легітимним» Президентом Віктора Януковича. Але Янукович і Медведчук, яких Путін очевидно прагнув бачити на чолі України, мали зіграти роль похоронної команди, а зовсім не нового керівництва окупованої держави. Навіть якщо б їм дозволили ще кілька років просидіти в кріслах можновладців «зменшеної України», це сидіння все одно закінчилося б «союзною державою», «возз'єднанням» і зникненням.

З цієї точки зору Україна, як це не парадоксально звучить, є схожою на Тайвань. Керівники комуністичного Китаю, які захопили владу на материку в результаті громадянської війни, змушені були тимчасового погодитися із самостійним розвитком ненависного острова. Але вони ніколи не відмовлялися від ідеї «воззʼєднання» Батьківщини, завжди вважали існування іншого китайського уряду на острові Тайвань тимчасовим явищем, а конфлікт навколо обʼєднання території – неуникненним. І навіть зараз, через 74 роки після поразки Гоміньдану у громадянській війні й евакуації армії і адміністрації генералісимуса Чан Кайші на острів, ми продовжуємо обговорювати ймовірний напад Народно-визвольної армії КНР (комуністи навіть армію свою не перейменували в очікуванні «возз'єднання») на Тайвань.

Можуть заперечити, що Китайська Республіка на Тайвані – це просто альтернативний уряд для Китаю, а на боці України міжнародне право й непорушність кордонів. Але я перепрошую, що таке для Росії міжнародне право? Хіба росіяни не довели нам і всьому світові, що міжнародне право не грає для них жодної ролі й вони можуть холоднокровно записувати до своєї конституції цілі регіони сусідніх країн і називати українські міста – такі як Херсон чи Запоріжжя – «контрольованими київським режимом»?

Екзистенційна проблема українців полягає в тому, що ми й досі не розуміємо російської політичної логіки – логіки не Медведєва чи Путіна, а російської політичної логіки як такої. Ми дивимося на Росію як на державу, яка чимось відрізняється від Радянського Союзу – хоча на чолі цієї держави залишилися не просто ті ж самі люди, а цілі інституції, які керували Радянським Союзом. На комітеті державної безпеки, на міністерстві закордонних справ, на міністерстві оборони на інших відомствах просто замінили таблички. Це ми почали створювати наші інституції з республіканських відомств, які тільки імітували державність. В Росії все було із точністю до навпаки: республіканські відомства просто розчинилися в інституціях колишнього Радянського Союзу. Ви ж розумієте, що насправді не було ніякого КДБ РРФСР (насправді це відомство створив тільки Борис Єльцин, коли став президентом Росії). Чи МЗС РРФСР. Про міністерство оборони РРФСР я й не кажу. Керівництво Росії просто очолило структури Радянського Союзу – і все. А як у цих структурах, особливо у КДБ, ставилися до союзних республік? Правильно, як до недодержав, як до тимчасових утворень, які будуть існувати рівно стільки, скільки це дозволить «старший брат» – нехай пограються у самостійність, потім самі приповзуть. І росіяни, до речі, ніколи цього не приховували, завжди говорили вголос. Коли посол КНР у Франції Лу Шає у квітні минулого року сказав, що колишні радянські республіки «не мають ефективного статусу в міжнародному праві», він здивував навіть власне міністерство закордонних справ. Але насправді просто озвучив те, що росіяни могли десятки разів говорити китайцям під час закритих перемовин.

Екзистенційна проблема українців полягає в тому, що практично з моменту проголошення нашої незалежності ми завжди голосували за владу, яка намагалася домовитися з Росією. Винятком є хіба що вибори 2004 року, хоча й від Віктора Ющенка виборці не очікували сварки з Кремлем, і свій перший візит в якості Президента України він здійснив саме до Москви. Ба більше – ця наївна віра в те, що з Москвою можна про щось домовитись, сягає не 1991-го, а 1654-го року, а встановлений імперським урядом монумент головному адепту цієї віри досі прикрашає один з головних майданів Києва. Та й у 1917 році очільник Генерального секретаріату Української Народної Республіки Володимир Винниченко виїхав до Петрограду для перемовин із урядом Олександра Керенського. А вже у 1918 році перемовини з делегацією РРФСР у Києві провадив уряд Української Держави Павла Скоропадського. (Водночас очільник більшовицької делегації, майбутній голова Раднаркому УРСР Християн Раковський вів перемовини із Винниченком про повалення Скоропадського, але це вже деталі). Ну й до чого призводили всі ці перемовини, угоди і обіцянки – від Богдана Хмельницького до Володимира Зеленського, від Олексія Михайловича до Володимира Путіна? І чого ми чекаємо від Росії, коли у десятому, заключному пункті «формули миру» пропонуємо підписати всеосяжний мирний договір. Мирний договір з Росією? Серйозно?

Мирні угоди укладаються виключно між рівноправними партнерами. А для Росії це угода цілого з частиною. Якщо Москва навіть і підпише такий документ, то тільки для того, щоб його згодом порушити. Щоб поставити крапку. Крапку на всіх нас.

Так чи є вихід з цієї безвиході? Звичайно ж, є. Жити так, як вже 74 роки живе Тайвань. Не шукати миру з Росією – хіба що перемир'я. А шукати таких гарантій безпеки, які унеможливлять новий напад Росії на нашу територію. Розвиватися, але дбати про оборону як про головну задачу держави. Усвідомлювати, що до того часу, поки існуватиме російська держава, ми житимемо поруч із політичним вулканом. І так, ми можемо не залишити війну нашим дітям чи онукам – але вулкан поруч ми їм напевно залишимо. І знати, що вулкан є – це набагато краще, ніж думати, що за північнім кордоном – море миролюбності й покаяння.

Ну й останній, обов'язковий, хоча й нездійсненний пункт цієї програми виживання – у майбутньому голосувати не за тих, хто обіцяє вам домовитися з Росією й подивитися своїми дитячими оченятами в очі звіра.

А за тих, хто обіцяє від Росії відбитися.