Колір граната

Про Сергія Параджанова я вперше написав на початку 1990-х років. Зараз це важко пояснити, але для української журналістики це й тоді була якщо не заборонена, то принаймні небажана тема – при тому, що Параджанов вважався всесвітньо відомим режисером. Однак згадка про нього в офіційній пресі здавалася якимсь викликом, отже для свого тексту я скористався непересічною подією – відкриттям музею Параджанова в Єревані. Я тоді вперше відвідав вірменську столицю й був у справжньому захваті від цього музею, експозиція якого передавала всю неймовірність параджанівської особистості – всі ці картини, ляльки, цей погляд з фотографій. Це була не просто стаття про Параджанова – це був репортаж з Єревана, столиці братньої республіки. І ми його надрукували.

 

 

З роками я, звісно ж, зрозумів, чому згадка про великого режисера викликала такий головний біль у цензури саме в Києві – у Москві чи Тбілісі не було жодних проблем з публікаціями. Це була ненависть – ненависть української номенклатури до людини, якій вдалося змінити уявлення про українську душу. Ненависть колаборантів до тих, хто однією стрічкою зумів зруйнувати те, що вони будували десятиріччями.

 

У ситуації з Параджановим радянська влада, як то кажуть, спіймала саму себе за хвіст і продемонструвала весь ідіотизм системи. Більшовики змогли заманити до Москви Івана Савченка й примусити жити у Москві Олександра Довженка. А Параджанова після навчання у цих двох великих українців не залишили у Москві й не розподілили до Вірменії чи Грузії, а відправили до Києва. Ще однією грубою помилкою було дозволити йому знімати стрічку за твором Михайла Коцюбинського – очевидно, у сподіванні, що режисер вірменського походження не здатний буде зняти нічого «справді українського». Але ж головний секрет цього великого фільму в тому, що українське там передається через страждання, через муки забороненого кохання. А Параджанов сам у юності пережив те, чого люди здебільшого не переживають. Його першу дружину, татарку за походженням, убили родичі за шлюб з «іновірцем» – можна собі тільки уявити, що тоді відчував 28-річний юнак, який міг ще й сподіватися через цей шлюб позбутися тавра гомосексуальності, адже перед зарученням з Ніяр Сераєвою Параджанов уже мав свій перший вирок за «мужоложство», його звільнили тільки завдяки Савченку й вічним заступникам у владних коридорах – Корнійчуку та Ванді Василевській. Так що історія Сергія і Ніяр – це історія Івана і Марічки, тільки у радянському інтерʼєрі. Як можна було думати, що у людини, що має таку сторінку в біографії, нічого не вийде?

 

Але ж вийшло. І Параджанов завдяки своєму успіху став ворогом українського партійного керівництва. Відмінність «партійного націоналіста» Петра Шелеста від його спадкоємця Володимира Щербицького була тільки в тому, що Шелест намагався вичавити Параджанова з України, а Щербицький, чиє правління стало справжнім зенітом українського пристосуванства й колаборації, просто хотів його знищити. І це не опір радянської системи, ні. Параджанова підтримували провідні діячі російської культури. Йому не заважав знімати на «Вірменфільмі» перший секретар ЦК компартії Вірменії Антон Кочинян – так вірмени отримали свого «Саят-Нову», а ми втратили можливість параджанівської екранізації «Інтермеццо» Коцюбинського. Вже після другого ув'язнення Параджанов зміг зняти свої останні великі стрічки завдяки дозволу першого секретаря ЦК компартії Грузії Едуарда Шеварднадзе. І все логічно – Кочиняну чи Шеварднадзе потрібні були вірменські та грузинські стрічки, а Щербицького бісило все українське. Він хотів, щоб Кіностудія імені Довженка знімала провінційне радянське лайно. І він хотів знищити режисера, який виводив українське мистецтво на світовий рівень. Бо українське мистецтво ніяк не могло бути на одному рівні з російським чи перевищувати його. Той, хто це спростовував самим фактом своїх творів, мав перестати існувати.

 

Про особисту зацікавленість Щербицького у справі Параджанова говорить і факт самогубства під час слідства архітектора Михайла Сєніна. Сєнін був сином колишнього члена президії ЦК КПУ й першого заступника голови Ради міністрів УРСР Івана Сєніна. Іван Сєнін був одним із двох членів ЦК КПРС, хто на жовтневому пленумі ЦК у 1964 році виступив на підтримку першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова й проти заколоту, центральною постаттю у якому був Леонід Брежнєв, друг й покровитель Щербицького. Всупереч оповідкам про доброту й людяність «дорогого Леоніда Ілліча», справжній Брежнєв був жорстокою й мстивою людиною. Для нього справа Параджанова могла бути помстою Сєніну, який позбувся сина, та ще й з якою ганьбою! А Щербицький взамін отримав сприяння українського КДБ, тодішнього голову якого Віталія Федорчука спеціально надіслали з Москви наглядати за Щербицьким і «українськими націоналістами». Довести сина Сєніна до самогубства було для Федорчука справою честі – якщо у чекістів взагалі буває честь – не тільки щоб догодити Брежнєву й Щербицькому, а ще й тому, що за сім років до цього самогубства звів рахунки із життям Євген Федорчук, син майбутнього голови КДБ. І генералу Федорчуку кортіло продемонструвати, що такі неприємності трапляються не тільки у нього. Ну й профілактика націоналізму – це ж святе, це те, чого й вимагав від підлеглого голова КДБ СРСР Юрій Андропов.

 

Нещасний Параджанов опинився серед монстрів, які спеціально хотіли посадити його за «гомосексуальною», а не політичною статтею, щоб він не повернувся з ув'язнення. Всі ці легенди про повагу до Параджанова з боку вʼязнів за те, що він «принизив» члена КПРС, – чергова маячня. Параджанов потрапив у світ дикої й жорстокої архаїки, у вʼязниці його мучили й катували, він намагався накласти на себе руки. І невідомо, як закінчилася б для нього ця Голгофа, якби не Луї Арагон, якому вдалося вимовити у Брежнєва згоду на звільнення великого режисера.

 

Те, що Параджанову вдалося зняти «Тіні забутих предків» – не випадок, а «нєдосмотр». Більше таких помилок система не робила і про всяк випадок намагалася вбити режисера навіть тоді, коли той уже працював у Єревані. Саме українська партійна система, яка, звичайно, знаходила повне розуміння в своїх господарів у Москві. Коли я писав свій репортаж про Параджанова, Щербицький уже встиг скоїти самогубство (яка ж розплата за Михайла Сєніна!), а Федорчук згодом перетворився на живий труп після інсульту. Однак тіні двох мерзотників усе ще блукали у кабінетах цензорів й нагадували, яким жахливим створінням була їхня радянська Україна – бездушна машина, створена для знищення всього насправді українського.

 

Всього насправді живого. 

 

 

14.01.2024