П’ята колона

Після тріумфу «арабської весни» з’явилися міноритарні групи радикальних ісламістів, які зроблять усе можливе для того, аби жоден режим свобод не був стабільним та тривким

Проходжуватися приморським бульваром між Марбельєю та Пуерто Банус такого ясного та прозорого ранку, як нині, є чимось пречудовим; чутно усі мови світу, по той бік моря видніється африканський берег: сірувато-зелені плями, що час від часу зникають, та незабаром знову з’являються у формах, які очевидно є пагорбами чи горами. Трохи південніше має бути Сеута, гарне та активне місто, в якому місяць тому я провів три напружені дні, вражений його парками, музеєм, який розповідає про його тисячолітню історію, в якій усі середземноморські цивілізації залишили відбиток і яку мешканці Сеути з гордістю бережуть, прекрасним видом на місце, де біля його підніжжя стрічаються Середземне море та Атлантичний океан. 

Проте найбільше у Сеуті мене зворушило цивілізоване співіснування її релігій; християни, мусульмани, іудеї, індуїсти живуть в гармонії та дружбі, що є взірцем у нашу озлоблену епоху релігійних воєн. Утім, це було поквапливе та поверхове враження, як засвідчили цими днями новини. У підпіллі тієї мирної місцини невелика п’ята колона фанатиків-ісламістів готувалася зруйнувати той мир терористичними актами. Їх було вчасно викрито, і зараз два десятки з них ув’язнено. Однак загроза не зникла.

Щоранку, проходячи цим приморським бульваром, я не можу не думати про Африку, яку бачу там удалині, про той ентузіазм, з яким, як і мільйони людей у світі, я слідкував за рухом непокори та свободи, «арабською весною», яка потрясла до основ сатрапії Тунісу, Лівії, Єгипту і яка нині продовжує свою боротьбу в Сирії. Було хвилююче бачити, як ті народи врешті-решт казали «досить!» анахронізму, в якому жили, деспотизму, корупції, нужді, зневажанню людських прав та вимагали справедливості, демократії, сучасності. Чи мали врешті-решт встановитися в Африці та Близькому Сході демократичні та ліберальні системи західного зразка?

Я переконаний, що мільйони молодих людей, які у тих країнах вийшли на вулиці з вимогою свободи, насправді її жадали, хоча не всі точно розуміли, як матеріалізувати її  у політичній та соціальній сферах. Однак їм бракувало лідерів, організації, необхідного досвіду, і щойно вони прийшли до влади, почалися проблеми. А п’ята колона, яка складала меншість, однак була натхненна сліпою вірою у те, що їй відома істина, і переконана в тому, що всі методи, навіть найжахливіші злочини, годяться для того, аби її насадити, почала діяти по-своєму, завойовувати прихильників, заправляти серед безладу та закріплятися при допомозі насильства та зловживань. На щастя, не можна сказати, що радикальні ісламісти вже виграли партію. Однак вже немає сумнівів у тому, що ідея про те, що велика народна мобілізація супроти диктатур Каддафі, Мубарака, бен Алі та Асада виллється у встановлення більш чи менш функціональних демократій, була ілюзією. П’ята колона ісламістів ніде не перемогла, та стало ясно, що поки вона існує, жоден устрій законності та свободи в арабських країнах не буде стабільним та тривким.  

Ситуація в Єгипті є особливо трагічною. Маси, які вийшли на вулицю, аби засудити військову диктатуру Мубарака, здобули перемогу після того, як сотні молодих людей пожертвували собою під час протестів, а тисячі інших опинилися в ув’язненні. В країні вперше за її тисячолітню історію провели вільні вибори. І воля народу привела до влади  релігійний рух, який впродовж кількох десятиліть зазнавав жорстоких переслідувань: Братів-мусульман під керівництвом Мухаммеда Мурсі. Замість того, аби будувати демократію, новий глава держави та його помічники заходилися їй перешкоджати, фактично керуючись лозунгами п’ятої колони, тобто найбільш радикального та нетерпимого ісламізму. Коптські християни, які складають 10 % населення, зазнали переслідувань, утисків, декого з них убили, з’явилися закони та правила, які замість дотримання людських прав відверто їх порушували, країну явно скеровували до панування шаріату, запровадження чадри, дискримінації жінок, зникнення мішаного та світського навчання, викривлення правосуддя та інформації для того, аби пристосувати її до побажань духовенства. За рік свого правління, Мурсі не лише довершив руйнування економіки та посіяв хаос в апараті управління та громадському порядку; незважаючи на антипрезидентські протести для фанатиків-ісламістів  він зіграв роль троянського коня.

Мільйони єгиптян знову вийшли на вулиці протестувати та протистояти головорізам та поліцейським, і знову потекла кров на площі Тахрір, в містах та селах. До кого цього разу звертаються по допомогу розчаровані та розгнівані бунтівники?  До армії! Тобто до тієї самої інституції, яка, не перемігши у жодній з єгипетських воєн, виграла усі війни проти свого народу, оскільки була найнадійнішою опорою диктатур, що їх пережила країна після здобуття незалежності. Зараз Єгипет на злам голови поспішає знову перетворитися на військову сатрапію. Режим пообіцяв провести вибори, однак усі путчисти завжди обіцяють те саме і ніколи цього не виконують. Чи є якась надія, що так не станеться? Сподіваюся, що є, та, на жаль, мушу зізнатися, що я її не бачу. А якщо – при сумнівній можливості проведення нових вільних виборів – перемогу знову здобудуть Брати-мусульмани? Чи варто було йти на такі велетенські жертви, аби країна перетворилася на релігійну диктатуру?

Ситуація в Сирії є не менш трагічною та парадоксальною. Повстання проти тирана Асада, який виявився ще кровожерливішим, аніж його батько, вітав увесь демократичний світ. На Заході громадськість все більше тиснула на свої уряди, аби ті допомогли обеззброєним повстанцям хоча б так само, як допомогли лівійцям, що виступили проти Каддафі. Однак через кадри, на яких командир повстанців перед камерами  розрубує шаблею щойно вбитого ним солдата та їсть його серце, а також активну участь у повстанні – поряд із сирійською демократичною опозицією – терористичних організацій, таких як бойові групи Аль-Каїди, ця симпатія помітно охолола. А якщо падіння режиму Асада  для сирійців рівнозначне стрибку зі сковороди у вогнище? Якщо нинішню корумповану та тиранічну сатрапію замінить фанатичний ісламістський режим, при якому зникне бодай мінімальна прикмета толерантності, а сирійські жінки опиняться в такому ж варварському становищі, в якому жили афганки під час диктатури талібів?

У мене є кілька друзів мусульман, і всі вони - освічені, сучасні, толерантні та невдавано демократичні люди - запевняють мене, що в їх релігії нема нічого, що не було б сумісним з політичною системою демократичного та ліберального взірця, співіснування відмінностей, в якій поважають рівність статей та людські права. Звісно, я хочу їм вірити. Однак чому досі нема жодного прикладу, який би це підтвердив? – запитую я себе, повертаючись у Марбелью. Здавалося, що Туреччина є таким прикладом, та після останніх подій думати так  ризиковано. З великою обачливістю та розсудливістю і – що найгірше – при підтримці великого прошарку населення уряд Ердогана мало-помалу розхитав основи конституційного ладу і замінив їх методами, навіяними релігією, що мобілізувало велетенський прошарок населення, який жодним чином не хоче, аби Туреччина повернулася в часи, які передували правлінню Кемаля Ататюрка і яким той залізною рукою, як від думав, назавжди поклав край. Та виявилося, що це не так. Ісламістська радикалізація уряду Ердогана, партія якого хизується своїм сучасним та поміркованим ісламізмом, безсумнівно певним чином пов’язана з ухильністю чи відвертим неприйняттям в Європі, на які наштовхнулася Туреччина в своєму наполегливому намаганні приєднатися до Європейської Унії. Я завжди думав, що ця ухильність була несправедливою і що Європа та увесь Близький Схід тільки виграли би, якби мусульманська демократія стала частиною Унії. Та зараз я дуже сумніваюсь, що можна називати демократією те, на що Ердоган та його партія перетворили Туреччину.

Я, як ніхто, бажаю, аби мусульманські країни розірвали порочне коло між військовою диктатурою та клерикальною диктатурою, з якого вони вже стільки століть не можуть вийти. Проте я щораз більше переконуюся, що цей стрибок станеться не через політику, а через релігію, шляхом відступу ісламу в приватний, родинний та особистий світ, аби суспільне та політичне життя могли бути в основному світськими. Поки цього не станеться, в нещасних мусульманських країнах без сумніву всім і далі заправлятиме лукава та активна п’ята колона.

Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.

Mario Vargas Llosa
La quinta columna
El País, 11.08.2013

Зреферувала Галина Грабовська