Людині, яка не працює в школі, писати про те, які зміни там необхідні – річ невдячна. Освітяни і самі знають про важливість педагогіки партнерства, про індивідуальний підхід до дитини, про вагу соціальної ролі школи, про навчання впродовж життя. І коли хтось ззовні дає поради, часом так і хочеться сказати: «Говорити легко – а ти прийди і зроби!» Тим паче під час війни, коли величезне навантаження на освітян посилилося новим контекстом, новими травмами та непередбачуваними обставинами.
Вікторія Бриндза,
соціолог, викладачка критичного мислення УКУ, учасник Несторівської групи
Мені пощастило перебувати під час війни у безпечному місці, водночас постійне занурення в українську інформаційну реальність живить і зрощує мою провину вцілілого та відчуття безпорадності від того, що я далеко. Тож цей текст не є пропозицією що робити, радше підхопленням естафети в тих, хто зараз об’єктивно виснажений, а також висловлення вдячності й підтримки українським освітянам.
Окрім того, аби виграти війну, на українське суспільство покладене ще одне важливе завдання – трансформуватися у демократію. І школа в цьому процесі має визначну роль. Попри те, що вона прицільно вчить рахувати й писати, школа також побічно вчить взаємодіяти, думати і формувати рішення, закладає життєві цінності та принципи. Школа є однієї з тих суспільних інституцій, яка має величезний потенціал формування цінностей нових поколінь. Якщо дуже спрощувати, то взаємодія вчителів, батьків, дітей, шкільної адміністрації є маленькою моделлю взаємовідносин у суспільстві. Тут є суб’єкти з більшими та меншими повноваженнями, тут є задекларовані стандарти, правила та щоденна реальність, в якій ці правила і стандарти втілюються, взаємодія між суб’єктами є різнорівневою, і вона тривала, тут є багато людського фактора, емоцій, переживань. Незважаючи на те, що ми декларуватимемо, діти будуть вчитися радше спостерігаючи за нашою поведінкою, нашими реакціями та способом мислення. Тож закладення основ демократичних стосунків у школі збільшує шанси для демократії в суспільстві.
Війна вносить дуже багато змін в усталений ритм, але також вона дає шанс переосмислити певні практики і підходи. Надзвичайний стан змушує шукати ті заходи й інструменти, які будуть ефективними не лише в особливих обставинах, а й надалі.
Таким шансом я бачу переосмислення школи з радше освітньої інституції на осередок спільноти. На такий собі острівець безпеки, на якому закладається новий тип стосунків і який з часом може стати прикладом для інших сфер. Спільнота є проміжною ланкою між індивідом чи малою родиною та великим суспільством. Спільнота – це люди, об’єднані не так родинними стосунками, як ситуативно, за потребами. Це таке проміжне утворення, яке знаходиться далі, ніж родина, але ближче, ніж держава, яку часто важче досягти. В такому досяжному, але не надто близькому оточенні можна пробувати безпечно тренувати інституційну довіру. Історично інституції для українців були переважно чужими, окупаційними, нав’язаними. Але вже понад 30 років ми незалежні і можемо починати формувати такі інституції, які матимуть у своєму ядрі інтереси людини, які будуть відчуватися нашими, своїми. Одразу намагатися встановити право власності на рішення центральних інституцій – наприклад, парламенту – буде нереалістично (має минути певний час, перш ніж люди усвідомлять представницьку вагу свого голосу на виборах), але спільнота – це добрий проміжний рівень. Як це зробити? Спробувати відійти від вертикальних стосунків домінування до горизонтальних стосунків співпраці.
Одним з інструментів, які я використовую у своєму викладанні для студентів Українського католицького університету, є демонстрація власної вразливості. Одним із завдань з критичного мислення, яке даю студентам, полягає в тому, що вони мають знайти якомога більше безпідставних узагальнень у моїх лекціях. Мені було на початках дуже важко наважитися на таке. Страх втратити авторитет в їх очах був сильним. Він і досі проскакує. Але віддача, яку я отримую від участі студентів у таких більш партнерських стосунках, є абсолютно вартою ризику. Шукаючи помилки спільно, аналізуючи їх, ми з ними вчимося разом, підтримуючи та поважаючи одне одного.
Ключовими для розвитку такої співпраці я б виділила такі навички та переконання:
– Вміння активно слухати і чути;
– Відокремлювати своє ставлення до людини від ставлення до її дій та ідей (відсутність будь-якого прояву приниження);
– Вміння проявити вразливість і визнати помилку (відчути вдячність за увагу та зворотний зв'язок);
– Готовність до підзвітності та відповідальності не лише перед тими, хто вище в ієрархії, але і перед усіма членами спільноти;
– Віра в хороші наміри інших (принаймні допоки ця віра відверто не зраджена);
– Емпатія, вміння ідентифікувати як успіхи, так і складнощі – наприклад, травму.
Роль лідерів тут буде вирішальною, і на кожному рівні стосунків лідери будуть іншими. Якщо це клас – лідерська роль буде за вчителем, адже вчителі мають більшу владу, ніж учні. Якщо це школа – лідерська роль буде за директором. Якщо це батьківські збори – лідерську роль може взяти на себе батьківський комітет. Співпраця виникає тоді, коли спільнота розглядається як ціле (а не як набір різних ролей, що конкурують між собою за владу та ресурси), а лідери готові обмежити свої повноваження на користь цієї спільності. На будь-якому рівні стосунків демократія починається зі свідомого самообмеження тими, хто має більше повноважень, і запровадження спільних реалістичних правил, погоджених тими, хто має менше повноважень.
Перехід від посттоталітаризму до демократії – справа непроста, адже від недовіри як способу виживання потрібно перейти до довіри як умови для розвитку. Це як перескочити з одного берегу річки на інший, коли річка широка і стрімка. Таку відстань дуже складно подолати за один стрибок. Потрібен певний острівець посередині, аби зробити крок на нього, а тоді на інший берег. Я бачу цей острівець у спільнотах, які існують навколо шкіл. Вони складаються з людей, яких ми можемо не знати особисто, але які зацікавлені в тому, аби школа була безпечною й успішною. Батьки, вчителі, адміністрація можуть об'єднуватися не лише для того, аби боротися між собою, але і для того, аби спільно творити щось позитивне. Як у кожному спільному творенні, тут будуть конфлікти й суперечності, але це також процес – вирішувати суперечності теж потрібно вчитися. Школа передбачає навчання. І воно не мусить обмежуватися тільки навчанням дітей.
25.11.2023