Я був достатньо сильним і спритним у свої чотирнадцять років. Багато чого вмів, бо за різне брався і всякого спробував. Але – пам'ятаю то з якоюсь голкою у серці – тоді, коли треба було зарубати курку, хворий старенький дзядзьо, який навчив мене більшості речей, які я вмів робити руками, попросив жінку-сусідку, аби вона то зробила, бо що той хлопець годен. А я ж останні роки робив йому натирання всілякими отрутами, подавав йому кисневі подушки у моменти нападів задухи. І ще безліч різних робіт вдавалися мені успішно. Знав косити, перегортати і громадити сіно, тичити фасолю, мити підлоги і стелити по мокрому хідники, співати і колядувати, стримувати пса-приблуду, який мене слухав, а дзядзя переслідував настільки, що той довкола власної хати мусив ходити з горням води, аби того пса відганяти. Умів колоти на поліна велетенські ковбани нарізаного бука. Про то, що міг кілометрами ходити по одній рейці, кидати ножем у задумане місце стовбура вибраного дерева, дзядзьо не знав, хоч я знав, що то його взірець спонукав мене до цих безконечно довгих практик. Але вбивати дійсно не вбивав. Не було чого на нього ображатися. Ображався, бо вірив у молодості, що зможу все, за що візьмуся. Чи вперше нам вперше, – казав я своїм солдатам із відділення, коли треба було зробити щось надзвичайне. Наполягав, щоправда, на тому, що досвід робити щось вперше уже є досвідом певної практики – практики зустрічатися з незнаним.
Через кільканадцять років – а у такому віці це ціле життя – смертельно хворий тато, якому радили регулярно їсти росіл, поселив купу курок на подвір'ї моїх друзів у передмісті. От тоді я опанував убивство на рівні цілковитої виробленості, відпрацьованості. І декапітацію, і всю ту марудну без практики, але файну, коли знаєш що до чого, процедуру патрання. Пір'я, нутрощі, окріп, запах, точність.
І підсумкова радість вправності, яка у найскладніших моментах життєвих вагань може стати синонімом або джерелом сенсовності. Лиш би знайти своє. Тільки б наловчитися робити щось настільки, щоби кожне наступне повторення відкривало нові щаблі у драбині до неба. Уміння будь-які. Переважно дрібні і передовсім дрібні. Шоста тисяча кави, звареної на піску у турці, від таргання якою деформується анатомія суглобів.
Не просто десять тисяч прийомів, що є майстерністю, а десять тисяч разів один прийом. Недавно дізнався, що у тайванській китайській слово «вправність» співзвучна зі словом кунг-фу – що це про медитацію, про тренінг-вправляння. Як це через обмеження практикування вийти на безмежність заглиблення і виростання. Вибрати свій вузький коридор, визнавши власну обмеженість на розпластаному світі. І товктися між стінами вузькості так довго, щоби прожити кожен міліметр просування. Як коренева система, яка ніяк не подібна на надземне дерево, яке вона тримає і годує.
У сусідній квартирі свого часу жив геніальний інженер. До нього приходив гоститися геніальний скульптор. Якось їм хтось подарував двох живих качок. Вони застукали до мене: хочемо їсти, не знаємо, що з ними робити, убий і обпатрай обох, одну бери собі за убивство. Я був тоді дуже напрактикований. Навіть нафаршував і спік обох. Діти мали добротну вечерю. Генії мали розкішну закуску.
Не зможеш усього, що видавалося можливим у житті – казав я собі. Але то, що можеш, роби так, як можливо максимально.
23.11.2023