Фотохудожник Сергій Смірнов: «Дякую долі за знайомство з композитором Олександром Козаренком».
Маестро за роялем. Львівський університет культури і мистецтв, травень 2021 р.
Нещодавно в фойє Львівської Національної філармонії ім. М. Скорика відбулася фотовиставка, присвячена 60-річчю композитора Олександра Козаренка «60 епізодів з життя Олександра Козаренка». Ми побесідували з фотохудожником Сергієм Смірновим, який багато років товаришував з композитором Олександром Козаренком та створив унікальний фотолітопис знаменних подій з його життя.
Фотомитець Сергій Смірнов.
— Чи можна розпитати, Сергію, про Ваше перетворення з філолога на фотомитця?
— Спочатку було слово... Дитячі враження від кінофільмів, театральних вистав, музеїв, виставок та мандрівок з батьками можу тепер висловити за допомогою слова. Паралельно в свідомості проявляються яскраві образи з дитинства, коли всі візуальні мистецтва ще не створювалися за допомогою комп’ютера, а були якщо не прямим, то дуже близьким похідним від словесного сценарію або людської емоції, яку так само можна висловити за допомогою слова. Або звуку чи музичного ряду… Саме тому моя природна, дитяча емоційність, жага до всього неординарного підживлювалася з одного боку візуальними враженнями, а з іншого – літературою. Це були книжки, журнали, газети, титри після кінофільмів. Уже в ранні роки відчував органічний зв’язок слова і «картинки». Але в ті далекі 70-ті, 80-ті роки двадцятого століття візуальна культура не була настільки розвинута та технологізована, як тепер. І тому мій самоосвітній акцент було перенесено на читання і створення театральних вистав у шкільному театрі. Ризикну сказати, що слово в ті часи виконувало роль цифри у наш час. І після закінчення середньої школи не було інших варіантів, ніж філологія. Я поступив у ЛДУ ім. І.Франка на філологічний факультет, і одночасно продовжував ставити вистави у різних театральних колективах, концентруючи особливу увагу на культурі слова. У 1987 р. на день нароження мені подарували фотоапарат «Смена – 8М» і, як тисячі дітей, я став фіксувати навколишній світ: батьків, тварин, друзів, однокласниць... До кінця навчання в університеті фотографував та друкував сам, отримуючи лише моральне задоволення. Після закінчення навчання у 1996 р. доля дала мені чіткий знак – іди в фотографію! Влітку1996 р. студія «1+1» показала серію моїх чорно-білих робіт в щоденній програмі «Нас 52 мільйони». Цікаво,що титульну фотографію з цієї серії, букву «Я» на львівській бруківці телеканал «1+1» потім цілий рік використовував у новій заставці тієї програми. Чув, що в Канаді ця нова заставка з моєю фотографією зайняла перше місце на конкурсі телевізійних реклам. Майже в той же час фотомитець, портретист Роман Баран надрукував статтю «Чи молодь штурмує небо?» в фотомистецькому журналі «Світло і тінь» Василя Пилип’юка з аналізом моїх фоторобіт. У вересні 1996 року відбулася перша публікація моєї фотографії на шпальтах місцевої газети «Суботня пошта». Незабаром журналісти з відділу культури львівської газети «Високий замок» стали давати мені регулярні завдання і я почав відвідувати концерти та інші культурні події Львова. Все згадане дивним чином відбулося влітку 1996 р. і я зрозумів, у якому напрямку веде мене доля.
— Розкажіть, будь ласка, про процес створення фотолітопису подій з життя композитора Олександра Козаренка.
— Це ім’я я почув вперше у 1998 році, коли зав. відділу культури львівської газети «Високий замок» Галина Вдовиченко дала завдання піти на генеральну репетицію вистави «Пітер Пен» в театр ім. М. Заньковецької. Треба було сфотографувати сцени з вистави і автора музики — композитора Олександра Козаренка.
Олександр Козаренко перед концертом, 2003 р.
Закарбувалася така сцена: після вистави через фойє театру йшов молодий чоловік, у якого з кожним відбувалася якась розмова. Його вітали не тільки актори, а й усі працівники театру і з боку складалося враження, що його тут знають давно і дуже цінують. Цей чоловік багато жартував, дякував і був у піднесеному емоційному стані. Мене підвела до нього актриса – занківчанка Надія Шепетюк і познайомила нас. Тоді я зробив його перший портрет для газети. Пізніше журналістка львівської газети «Тиждень», зав. відділу культури Галина Доможирова готувала матеріал про львівську філармонію, а славетна театрознавка Світлана Веселка писала статті про концерти О. Козаренка. Ці публікації були проілюстровані моїми знимками. Слід зазначити, що напочатку двотисячних у Львові існували десятки газет і журналів, які висвітлювали культурне та музичне життя міста. Чого варта, зокрема, діяльність журналіста-музикознавця Григорія Абрамовича Храмова у газеті «Високий замок». Він постійно відвідував і висвітлював всі знакові концерти у львівській філармонії і оперному театрі, особисто знав не тільки українських, а й світових виконавців класичної музики та писав про них. Культурне життя Львова вирувало подіями і героями. Я ледве встигав відвідувати акції і розносити фотографії до редакцій. У 2006 році Олександр Козаренко попросив мене зробити його фото на обкладинку компакт-диску, де уміщено його награння з народною артисткою України, легендарною скрипалькою Лідією Остапівною Шутко. Потім неодноразово фотографував цей дует для афіш, та інших компакт-дисків. Як вони неперевершено грали!
Скрипалька Лідія Шутко із Олександром Козаренком, 2012 р.
— Яким Вам запам’ятався Олександр Козаренко? Розкажіть, будь ласка, про його людські якості.
— Окрім таланту в ньому одразу відчувалася людяність і делікатність. Олександр Козаренко був надзвичайно контактним та щирим в спілкуванні. Був уважним до кожної людини зі свого оточення і дуже вимогливим у своїй професії. Пригадую, як у 2019 році Сашко не відчиняв двері залу в Італійському подвір’ї людям, які запізнилися на прем’єру його твору «Страсті». Знав декілька іноземних мов і вмів ефективно комунікувати з музикантами з-за кордону. Радісна, компанійська та щедра людина з неабияким почуттям гумору, іноді чорного... Особливо запам’яталася його артистична манера вставати перед кожним твором з-за роялю, виходити на авансцену і дикторським голосом, промовисто оголошувати ім’я композитора і назву твору. Це є свідченням великої поваги як до авторів, так і до слухачів у залі. І це не виглядало якось формально чи невиразно – його голос чітко артикулював кожну літеру, кожну паузу…
Олександр Козаренко зі скрипалем, керівником камерного оркестру Perpetuum mobile, Георгієм Павлієм.
А ось ще один спогад. Сашко повернувся з гастрольного виступу в Нью Йорку. Коли ми в черговий раз випадково зустрілися у якійсь кав’ярні, я запитав про його враження від нью-йоркських хмарочосів. І він відповів, що ті хмарочоси не пригнічують, а, навпаки, возвеличують людину. Ця фраза для мене, як для архітектурного фотографа, стала своєрідним дороговказом, цінним рецептом у підході до зйомки, хоча ми представники різних «цехів». Але все наше спілкування, всі жарти, спогади і фотографії, все це тьмяніє у свідомості порівняно з тими емоціями, які вирували під час виступів Олександра Козаренка на сцені. Всі ми, безперечно, мали великий привілей бути слухачами цього Артиста.
Композитори Олександр Козаренко, Микола Колесса, диригент Георгій Павлій, піаніст і викладач Мирослав Драган, 2002 р.
— Як відбулося відкриття Вашої виставки «60 епізодів з життя Олександра Козаренка»?
— Звістка про його смерть дійшла до мене на сцені, перед виставою «Горить моє серце» про життя Лесі Українки, де я граю роль Сергія Мержинського. Цю п’єсу написав у 70-х роках український драматург і дипломат Юрій Щербак, а постановку здійснила славетна актриса Першого українського театру для дітей та юнацтва Тетяна Сторожук. Учасники вистави не могли повірити в цю жахливу новину, бо всі добре знали Козаренка як людину, митця і педагога з невтомною енергією. Згодом я вирішив організувати фотовиставку пам’яті до дня народження Олександра Козаренка. 24 серпня 2023 року йому би виповнилося 60 років. З цією ідеєю пішов до директора Львівської обласної філармонії Володимира Сивохопа, який відразу підтримав мене. Фотовиставка стала частиною вечора пам’яті Маестро, організованого Львівською філармонією, де були виконані його вокальні твори і представлена книга спогадів «Олександр Козаренко: недочитана партитутра життя...»
Портрет Олександра Козаренка, 2010 р.
До речі, остання зйомка, це й останній раз, коли я бачив Сашка Козаренка, відбулась у травні 2021 р. на факультеті культури і мистецтв ЛДУ ім. І.Франка. Він тоді організував конференцію присвячену творчості композитора Анатолія Кос-Анатольського, на яку були запрошені музикознавці з Києва, Одеси і Львова. Протягом трьох днів на кафедрі культури панувала атмосфера високої музики, лунали цікаві доповіді, в яких висловлювалися глибокі думки людей, які не байдуже заглиблені у свою справу. Центральною фігурою був, звісно, Олександр Козаренко, якому я зробив декілька портретних фото. Як виявилося, останніх...
Портрет Олександра Козаренка, 2021 р.
— Сергію, розкажіть, будь-ласка, про Ваше захоплення театром. У яких театральних проектах брали участь?
— Моє захоплення театром — це тема окремої розмови. Усе почалось, як завжди, у дитинстві і триває досі. Як актор і режисер був задіяний у десятках вистав. Серед улюблених – вистава «Тінь» за п’єсою Євгена Шварца, яку я поставив в театрі-студії «Дебют». Ця вистава отримала Гран-прі Першого всеукраїнського фестивалю дитячих та юнацьких театрів, а також приз «Терпсихора» за пластичне рішення і спеціальний приз від журі фестивалю, яке складалося з викладачів київських театральних закладів. У 2019 році поставив виставу за п’єсою «Гра» львівського актора-занківчанина, драматурга Вадима Яковенка, в якій зіграв одну з ролей.
— Про що Ви мрієте?
— Як би то про щось одне... З віком усі мої мрії оформлюються у велику мрію про сталий соціально-культурний розвиток рідного Львова та його архітектурне і мистецьке відродження. Мені набридло щодня бачити занедбаний стан старовинних будинків та пам’яток в історичній частині міста, які доведені до такого жахливого стану свідомими діями або бездіяльністю місцевої влади. Хочете яскравий приклад? У 2016 році продовжили рух тролейбусу №13 від готелю «Львів» до проспекту Свободи. Заради цього були демонтовані старовинні, автентичні, львівські по духу і формі ліхтарі вздовж тротуару по непарній стороні проспекту Свободи. 23 чавунні електроопори 1911 року з декоративними рельєфами та гербом Львова були демонтовані та замінені на сучасні примітивні конструкції садово-паркового рівня. В ті дні я особисто телефонував меру Андрію Садовому та керівництву Управління охорони історичного середовища й інформував про неприпустимість дій, які вчиняє фірма «Львівсвітло». Протистояти цьому неподобству вони не стали. І тому я звернувся за підтримкою до нашого легендарного, на жаль, вже покійного «Гіда №1» Петра Радковця. Відбулося декілька громадських слухань, інтерв’ю ТБ, звернень до газет і в результаті нам вдалося повернути 9 автентичних електроопор, нижню частину яких було відновлено в гальванічному цеху, а верхню частину відтворено за старими польськими фотографіями. На цю пору треба повернути ще 14 електроопор 1911 року виготовлення від оперного театру до «Гранд-готелю».
Але є і цілком завершені справи. У 2004 році на земельній ділянці між львівським Оперним театром і театром ім. М.Заньковецької провадилися будівельні роботи, метою яких було відведення вентиляції з Оперного театру на цю ділянку. Під час виконання земляних робіт екскаватор зачепив і розколов стару афішну тумбу. Таких тумб у Львові залишилося усього дев’ять. Всі вони циліндричної форми, заввишки 4 метри, зроблені з бетону і поставлені у 1930-х роках для розміщення афіш львівських театрів. Верхня частина цих тумб декорована ліпниною у вигляді квітки. Попри свій поважний вік ці конструкції функціональні і добре вписані у середовище старого міста. Зруйнована тумба простояла між двома театрами у вигляді меншої половинки 10 років. Весь цей час я звертався до органів місцевої влади і 33 рази до міського голови особисто. І лише в 2009-му році домігся виготовлення проектної документації від Управління охорони історичного середовища. І знову пауза… І знову серія моїх епістолярних звернень… Наступного 2010 року зробили аж... фінансово-кошторисний проект цього об’єкту. І знов тиша… У 2014 році відбулася Революція гідності. У лютому 2014 року я йшов по проспекту Свободи і не повірив своїм очам – афішна тумба між двома театрами виглядала як в старі добрі часи. Таким чином на це відновлення, на цю боротьбу пішло у мене 10 років. Ось такими шляхами я приводжу реальність до своїх мрій.
Спілкувалася мистецтвознавиця Анна Лобановська.
Подяка Юрію Гордієнку, Анні Рицар, Дмитру Топоровському
Фото: Сергій Смірнов
23.10.2023