Спецпроєкт Читомо «До друку!» : видавничі осередки Львова і Львівщини
Культурне життя Львова і Львівщини упродовж сторіч вирізнялося різноманіттям – тут поставали одні із найперших видавничих осередків, тут на початку двадцятого століття діяла потужна “медіаімперія” Івана Тиктора, тут читачі мали стабільний запит на друковане слово і на дискусії довкола нього.
Пропонуємо вашій увазі кілька коротких історій про знакові видавничі осередки і феномени, що діяли на території Львова і Львівщини і мали потужний вплив на сучасні уявлення про книговидання.
Мандрівні друкарні Львівщини
Перші друкарні на Львівщині були похідні, або як їх ще називали “мандрівні”, а їхніми виданнями були не лише книги, але й інформаційні листівки, реляції, накази. Стереотип про Івана Федоровича як засновника друкарства краще забути, адже ще до його приїзду до Львова у 1572 році там жваво розвивалося книговидання і книготоргівля. До прикладу, з посмертного інвентарю книгарні Пйотра Познанця від 1559 року дізнаємося про 3 скрині книг (525 томів), їхню орієнтовну вартість і репертуар. Серед них переважали твори античної літератури, філософські праці (Езопа, Цицерона, Катона, Еразма Ротердамського), підручники з права, історії, словники, молитовники, книжки з виховання дітей, господарчі порадники. Не менш цікавим виявився і посмертний інвентар львівського книгаря Гануша Брікнера від 1573 року, де зафіксовано 250 назв книг (1000 томів).
Чим зумовлена така книжкова активність? Поштовхом до появи мандрівних друкарень став розквіт культурного життя в Речі Посполитій (відповідно і в Галичині, яка тоді входила до її складу) зокрема — секуляризація освіти, попит на офіційні новини, суспільний запит на світську книгу, історичні хроніки та інше. До того ж різнобарвним було і конфесійне життя на українських теренах, де багато питань дискутувалися, а отже була потреба у полемічній та релігійній літературі. Звідси чимало окремих друкарень ставали популярними через запит читачів на молитовні книги у “настільному” форматі. Що крім цього читали українці на Галичині у 16 столітті? За дослідженням Ірини Котлобулатової, це були видання наукові, медичні, історичні, філософські; твори Цицерона, Вергілія, Міколая Рея; підручники космографії, арифметики, дидактики, музики; книги для молоді.
Перша мандрівна друкарня на українських теренах зафіксована у Львові 1578 року. Це була похідна друкарня королівської канцелярії — філія варшавської друкарні Миколи Шарфенбергера.
Значення діяльності мандрівних друкарень — колосальне, адже завдяки цьому феномену українці змогли читати щось окрім Святого Письма, а саме твори античної літератури, історичних хронік, різноманітних поетичних творів, перших українських інтермедій, творів Мелетія Смотрицького, літератури з виховання «шляхетської молоді» та авторських релігійних творів.
Дивитися відео про мандрівні друкарні.
“Українсько-руська Видавнича Спілка”
УРВС заснували у Львові у 1899 році з легкої руки Михайла Грушевського, і з редакторською командою у складі Івана Франка і Володимира Гнатюка. Для галицьких авторів і перекладачів це означало можливість нарешті отримувати гонорари за свої твори, для читачів — це була можливість нарешті читати книги українською — як власне місцевих авторів, так і знакові тексти в українському перекладі.
Зокрема саме завдяки цьому видавництву читачі отримали доступ до таких творів і видань: Івана Франка «Поеми» (1899), «Захар Беркут» (1902); Ольги Кобилянської «Покора» (1899); Наталі Кобринської «Дух часу і иньші оповіданя» (1899); Лесі Українки «Думи і мрії» (1899); Богдана Лепкого «З житя» (1899); Леся Мартовича «Нечитальник» (1900); Василя Стефаника «Дорога» (1901, 1917); Агатангела Кримського «Пальмове гилля: Екзотичні поезії (1898–1901)» (1901); Марка Вовчка «Народні оповідання» (3 т., 1903, 1918); Гі де Мопассана «Дика панї і иньші оповіданя» (1899); «Горля і иньші оповіданя» (1902); Кнута Гамсуна «Голод» (1899); Генріха Гайне «Подорож на Гарц» (1902) та ін. Цю низну доповнили такі видання як: Каміль Флямаріон «Небо» (1901), Михайло Драгоманов «Переписка» (1901), Іпполіт Тен «Філософія штуки» (1902), Джон Інгрем «Історія політичної економії» (1903), Еміль Феррієр «Дарвінїзм» (1904) та ін.
Саме тут першими з’явилися друком переклади Шекспіра українською, а саме останній переклад Куліша — «Гамлет, принц Данський» (1899); далі виходили «Приборкана гоструха», «Макбет», «Коріолан» і «Юлій Цезар» (1900); через рік з’явилися «Антоній і Клеопатра», «Багацько галасу знечевля» і «Ромео та Джульєта» (1901); останніми вийшли «Король Лір» і «Міра за міру» (1902)
Загалом через репертуар, авторів, тиражі і маркетингові акції видавництво чимало доклалося до навчання культури читання і виховання системного купування книжок як на Галичині, так і в Україні загалом.
Але попри невеликі наклади решти книжок (нагадаємо, це 500-1200 примірників) видання «Українсько-руської Видавничої Спілки» продавалися не надто активно. Крім низького попиту саме на українські видання, додавалась проблема відсутності мережі дистрибуції. На той час у Львові існувало лише три українські книгарні — Наукового товариства Шевченка, «Просвіти» та Ставропігійського інституту. Тож видавцям доводилось шукати інші шляхи збуту своїх книжок. Так 1908 року Михайло Грушевський пропонує продавати видання РУВС книгарні НТШ за собівартістю, що мало звільнити обігові кошти, яких завжди бракувало для продукування нових книжок. Товариство також долучалось і до промоції видань Спілки.
Дивитися відео про “УРВС”: «Українсько-руська Видавнича Спілка» Грушевського і Франка
“Українська Преса”
Коли ми говоримо “медіаімперія на теренах України” то насамперед маємо на увазі діяльність людини-інституції Івана Тиктора, і зокрема його проєкт “Українська Преса” (1923–1939).
Концерн був найпотужнішим осередком книго- та пресовидання міжвоєнної Галичини. Тут видавали чимало часописів, бібліотечок світової та української літератури, серійних видань для різних груп читачів. Іван Тиктор це без перебільшення найуспішніший український видавець XX століття з іноваційними маркетинговими стратегіями, тонким хистом розуміння своєї авдиторії та протидії тогочасного цензурного тиску.
Видання Тиктора мали міцну національну основу, і це не дивно зважаючи на біографію видавця — Іван Тиктор брав участь в українських визвольних змаганнях (як підхорунжий Українських Січових Стрільців і згодом як четар Української Галицької Армії). У своїй діяльності (а це кількадесят періодичних видань) Тиктор намагався уникати тиску польської цензури, конфіскації публікацій, які зупиняли просто перед запуском друку. А проте окремі випуски виходили із порожніми сторінками, оскільки матеріали було знято цензорами. Через послідовну позицію Тиктор був неприйнятним ні для польської, ні для радянської влади.
Попри те, що медіаконцерн часто звинувачували у “масовості”, у тому, що видавець продукує “жовту пресу”, Тиктор працював на балансі між просвітництвом людей і задоволенням їхніх запитів. Залучення знакових інтелектуалів до обговорення актуальних проблем на шпальтах періодики сприяло відродженню національної свідомості читацтва, а наявність побутових рубрик задовольняло щоденні потреби.
У наш час пам’ять про Івана Тиктора у межах його рідного міста продовжують повертати — у 1993 році його ім’я отримала одна із центральних львівських вулиць, а 2017 року, до 120-ліття видавця, на розі цієї вулиці у Львові встановили інформаційну табличку.
Дивитися відео про концерн “Українська преса”: Видавець Іван Тиктор і його медіаімперія «Українська Преса»
Детальніше про друкарні читайте у спецпроєкті Читомо «До друку!» .
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.