Літературно-мистецький двотижневик «Назустріч» — яскрава сторінка в історії української періодики та історії української літератури міжвоєнного періоду. Вже саме жанрове окреслення часопису: «література, мистецтво, наука, громадське життя» — було особливим і вирізняло його серед інших друкованих видань, адже часописів літературно-мистецького спрямування на той час у Галичині, фактично, не було.
Журнал був заснований у 1934 році на видавничій базі часопису «Діло», з ініціативи керівника видавничої спілки «Діло» Дмитра Левицького. До редколегії входили журналіст і громадський діяч Осип Боднарович, літературний критик Михайло Рудницький та мовознавець Василь Сімович. Невдовзі до редакції приєднався Святослав Гординський, який розробив художнє оформлення та логотип видання і став його співредактором, а згодом (з 1938 р.) головним редактором.
Головним ідеологом та ідейним натхненником часопису «Назустріч» був відомий у Галичині журналіст, критик та суспільний діяч Михайло Рудницький. Він намагався означити своє розуміння ролі й місії літературно-мистецького часопису: «Ми ті, що не можемо спокійно спати коли порівнюємо нашу мізерію з велетенським культурним розвитком інших народів. Ми ті, що хотіли би бачити нашу культуру на передових позиціях вселюдської культури. Ми ті, яких печуть невисказані заздрощі на вид багато заставлених книжками чужинецьких книгарських вітрин. ... Ми ті, що тривожать свою душу нашим будучим. Ми не признаємо ніяких, набуханих фразеольоґією, доктринерів, ані зправа, ані зліва. Але клонимо голову перед справді культурно-творчими одиницями в ділянці національної культури без уваги на те, до якого політичного табору вони самі себе, чи їх хтось зараховує. Ідемо назустріч кожному культурному проявові нашого життя і кожному співробітникові, який вміє один із тих проявів передати в яко мога ясній, культурній формі. Ідемо назустріч проявам культурного чужинного життя, бажаючи збагатити ними власний досвід і світогляд»[1].
Важливою засадничою особливістю «Назустріч» була орієнтація на іноземну періодику, зокрема, польську. Більшість критиків часопису одноголосно відзначали тематичну, стилістичну, естетико-культурну схожість «Назустріч» на польський часопис «Wiadomości Literackie», орієнтований, у свою чергу, на французький журнал «Nouvelles Litteraires». Проте не зовсім коректно буде однозначно стверджувати, що редакція свідомо брала ці часописи «як зразок». Ішлося не про пряме наслідування, а про складніші речі. Більшість авторів та редакторів часопису розвивалася творчо й інтелектуально в польському літературно-мистецькому середовищі, в колі проблематики польських літературних часописів і журнальної літературної традиції.
Існував також не менш потужний вплив французької культурно-мистецької традиції. Як зауважує дослідниця галицької культури того часу Оля Гнатюк, «частина передвоєнного мистецького середовища Львова так само, як перед Першою світовою війною, була зачарована Парижем… Для середовища, згуртованого довкола часопису «Назустріч», Париж був еталоном. І для Рудницького, і для Гординського то був не тільки короткий епізод у біографії»[2]. Стиль подачі матеріалів, «тон», характерний для «назустрічанців», у Львові сприймали як «моду на Париж» і ставились до нього дуже неоднозначно.
М. Рудницький зауважує, що в українській журналістиці «найбільший клопіт із «поважним тоном». Ті самі люди у приватній розмові розумні та дотепні, коли починають промовляти як автори, редактори та директори стають, наче сучасні диктатори. Насуплене чоло і відпустова проповідь... Приватні розмови наших інтеліґентів у шинку інтеліґентніші, ніж наші сучасні книжки; є в них бодай зерна самокритицизму та гумору»[3].
Тож редакція «Назустрічі» обирає іншу стилістику і іншу поставу. Йдеться, передусім, про легкий, цікавий, дуже читабельний тон викладу, який нагадує бесіду в кав’ярні. Проте Цей блискучий, іронічний, пересипаний тонкими в’їдливими жартами, афоризмами, анекдотами тон не знижував високого інтелектуального рівня матеріалів.
Тематика рецензій, публікованих у часописі, була дуже широка, адже часопис ставив собі завдання знайомити галицьку інтелігенцію з літературою, мистецтвом, культурним життям всієї України, незважаючи на політичні кордони, а також Західної Європи. Окрім того, як писав Данило Ільницький, характеризуючи галицьке культурне середовище тієї доби, «Козирем, або ж просто унікальністю міжвоєнного Львова був неформальний інститут літературної критики. … жодна новинка не проходила повз увагу…»[4]. Тож відгукнутися бодай коротким оглядом на появу нових українських видань по обидва боки Збруча «Назустріч» вважав своїм обов՚язком. До уваги бралися і найцікавіші польські видання. Часопис також подавав огляди європейських та американських новинок літератури, кіно, театру, науки. Тобто намагався подавати якомога ширшу культурну панораму сучасності.
Основними рецензентами і критиками, які публікували найбільшу кількість оглядів і рецензій, були М. Рудницький і С. Гординський як редактори часопису. Манера і стилістика їхніх рецензій відображає характер обох рецензентів: гострий, дотепний і категоричний у М. Рудницького, зосереджений, рефлективний і дещо емоційно відсторонений у Гординського.
Спільним був стиль: це була дружня бесіда інтелектуалів із інтелектуалами, які не потребують пояснення теоретичних дефініцій, які розуміють традицію і контекст. Рецензії в «Назустріч» рідко містили суто літературний чи мистецький аналіз. Здебільшого це були есеїстичні рефлексії, роздуми — теоретичні, філософські, критичні, які досліджують не так сам твір мистецтва, як його місце у культурі. Часом — ліричні, деколи жартівливі і ущипливі.
Так, скажімо, М. Рудницький іронічний бліц-огляд «21 книжок за 12 місяців» (1936, чис. 2) розпочав насмішкуватим вступом: «Люди стали такі нервові, що не мають терпцю прочитати не то книжки, але і довгої рецензії. Розумію їх. Ах, ці нерви! Зажив я аспірину і пишу. Тільки для нервових!». Огляд містив коротенькі дотепні, іронічні характеристики найновіших текстів українських галицьких письменників та поетів, здебільшого влучні, хоч часом надто суб՚єктивні і несправедливі (зокрема, до писань Наталени Королевої та Катрі Гриневичевої). Йшлося про книги С. Гординського, О. Ольжича, У. Кравченко, Б. Кравцева, В. Гаврилюка та багатьох інших.
Привертають увагу витончені рефлексії Степана Левинського, переткані подорожніми враженнями і роздумами автора. Частим автором рецензій був критик, який підписувався О. Дніпровський (мабуть, псевдонім). Цікавими, неповторними і глибокими були рецензії філософа, психолога, соціолога Олександра Кульчицького. Його оцінка творів Ірини Вільде, С. Вінценза та ін. містила по своєму унікальний психологічний чи філософський ракурс сприйняття. Публікувалися також рецензії на театральні постановки (В. Сімовича, С. Чарнецького та ін.), на фільми (дописи Ю. Дороша та ін), на виставки художників.
Автори часом ховались за псевдонімами, які досі не розшифровані ані в докладному систематичному покажчику змісту журналу, укладеному Степаном Костюком (Львів, 1999), ані у літературознавчих дослідженнях. Хоч певні здогадки на цю тему існують. Так, за криптонімом «Яаг», мабуть, стояв Ярослав Антонович-Гординський, а загадковий «ольбир» — можливо — Володимир Бирчак. Але підтвердження цим здогадкам іще треба шукати.
Часопис «Назустріч» — неординарне явище в історії української журналістики. Дуже цінним було те, що журнал витворив свій власний унікальний стиль, аналогів якому й досі немає в українській журналістиці. Виконаний естетично і поліграфічно у форматі польського часопису «Pion», український «Назустріч», проте, виробив свою естетику і стилістику, оперту на українському модерному мистецтві (творах представників АНУМ, П. Ковжуна, С. Гординського, В. Ласовського та ін.), а також на особливій подачі матеріалів: культурні події, факти, аналітичні та літературно-критичні статті не проілюстровані творами мистецтва, як це зазвичай прийнято в такого роду виданнях, а подані в органічному мистецькому контексті, як загальний літературно-мистецький потік живого культурного процесу. Багато чим до такої подачі матеріалів спричинився С. Гординський, для якого такий спосіб був природним і самозрозумілим, адже він був і художником, і поетом, і літературним критиком, і журналістом. Багатогранність діяльності була притаманна і М. Рудницькому.
На сторінках «Назустріч» була представлена жива літературно-мистецька стихія українського культурного життя, яке у сприйнятті редакції часопису не було розділене і обмежене ні ідеологічними доктринами, ні політичними кордонами. Тож недаремно для сучасних дослідників часопис «Назустріч» залишається своєрідною енциклопедією культурного і мистецького життя Західної України 1930-х рр. ХХ ст.
Матеріал підготовлений у співпраці з культурно-видавничим медіа «Читомо» в межах проєкту «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття. Частина ІІ» , що реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.
Про газету «Назустріч» читайте також в матеріалі Олега Коцарева на сайті «Читомо».
[1] Рудницький М. Пляни / без підп. // Назустріч. 1934. Ч. 1. С. 1.
[2] Гнатюк О. Митці з Кафе Миру // Гнатюк О. Відвага і страх. Київ: Дух і Літера, 2015. С. 334.
[3] Там само.
[4] Ільницький Д. На помежів՚ї культур, ідей і теорій: літературознавці Львова // Львів - місто натхнення. Література. Львів, 2017. С. 338.
27.10.2021