Час сінокосів забирає ціле літо, часто затягується й до осені, до середини жовтня, залежно від погоди, яким було літо, дощовим чи жарким.

 

 

Вже від середини червня прокошується коло хати – й до Йвана у липні пророблюється вся присадиба – далі бо косарі протинаютси зі своїми косами на розлогі царинки, добірним гуртом йдуть косити високі густі трави.  

 

Тато косив з хлопцями в присадибі вручну верхівськими косами з короткими держаками – нагинатися до землі треба низько. Біля хати, в саду, коло стайні, довкола майстерні, навкруг грядок – й скошена присадиба вже гладко лисніла на сонці. Косили періш коло хати по невеликому клаптику, ‘би траву добре висушити в присадибі, встигнути вхопити з-перед дощу – не дати йому краплистому змочити сухе сінце.

 

Розбити вали, пообертати полиг – скошене сіно, зверечі в копиці й поносити трапом вгору на стайню чи в оборіг. Пізніше під осінь в присадибі косилося вдруге – отаву – дрібну, м’яку травицю, добре висушували й взимі давали коровам в ясла перед доїнням – від отави молоко чимбільш прибуває у дійках.

 

Тато клепав косу ввечір перед кішнею, гладко вирівнював полотно коси й шарпко вигострював лезо, прикликував мене, аби я на мах притримала кісє – дерев’яний держак коси, коли він гострить жало – кінцеву частину коси. Я тримала кісє й почувалася смілою, що так зблизилась д’косі.  

 

– Є шо кєшко клепаютси коси, є шо ні. Є тверді, є м’їкі.

 

Клепав косу клевцем на бабці, залізному ковадлі, устромленому у бабчари, дерев’яній різьбленій підставці, на вигляд товщого свічника, що нижнім затесаним боком встромлявся у землю. Торкав краєм нігтя великого пальця по жєлі коси, пробуючи, чи гостре, чи виострив добре. 

 

Йшли на царинку досвіта, на кішницю, поки роса, поки ще сонце не пригріває. Зачепали за пасок на поясі кушку дерев’яну з вухом – в ній – гладкий острильний брус і вода, й мусак, витончена криця, щоб направляти косу під час кішні, й не гаючи часу проривалися світком на Обич, горбисту царинку з глюбокими, крутими спадинами.

 

Брали поступ широкий, з великим розмахом коси, напівприсядки, один крок – один поступ, шерпали косами глибоко й лунко, зрубуючи стебла трави тверді і високі.

 

Хтось один вів перед, ішов першим, далі кожен зі своєю ручкою, щоби обширна й розлога, один за одним, вдосталь близько, справа й зліва, обабіч, рукою подати. Глядів кожен, щоби косар, що позаду йде з ручкою, не пік ‘му в п’яту, не наздоганяв занадто передшого, що перед ним, й не виверг ‘го, бува, з ручки, бо сором тоді, але й аби самому поквапити, не відставати від тих, хто попереду.

 

Випростовувалися посеред кішні воднораз й гострили коси, що вже попритуплювалися, вмочували брус у воду в кушці й острили полотно коси, затим – лезо, притримуючи зверху косу за прут – хребет коси, дрібно і швидко перебирали пальцями по пруті коси, немов виграючи бистро, доходячи в острінні до вістря коси із шурхотом дзвенястим і гострим. Витирали косу свіжою травою, зачираючи повний жмут трави з валу, щойно скошеного. Правили косу мусаком іще, рівняючи жєло коси, ‘би фист добре рубала.   

 

Жух, жух, у синхроннім пориві заходилися знову стинати царинку, лишаючи за собою грубі суцільні вали: скошували в нас на царинці й ішли затим не раз до другого косаря косити, але як іще встигали до полудня, ‘би не пражитися на сонці, не косити в спеку, на те є ранній ранок. 

 

Ґаздиня приносила харч на косовицю, розстелювала скатерть й годувала иршєних вареним і печеним, що готувала від самого досвіточку. Косарі перепочивали в холодку під явором, харчувалися, й задоволено поглядали на скошену плаху, безмірну, як на раз-два впала царинка. 

 

Брали коси на плечі й виряджалися в дорогу ид’хаті з поранішньої кішні, коси виблискували на сонці, сліпили своїм сяяням ярким, променястим: небавом знову зберуться на косовицю, може, завтра чи позавтрю, коби лиш погода.

 

Ми тимчасом били вали на царинці, розтягували граблями скошену траву рівномірно по полю, аби сохла, просушувалася на сонці. Почерéзчєс йшли знову на сінокіс обертати прив’ялену траву, ‘би сушилася з усіх боків, висушувалася, й скоро, як надворі погода, спека, й без дощу, йшли метати сухе сіно в копиці. Громадили, змітували висохле сіно в копиці, зношували насілінками д’остриві, забирали попрітки за копичками, ‘би не лишалося “гнізд” по полю.

 

Тато підтикав копицю, віддавав мені усі насілінки, лишаючи собі лиш загострені кінчики дерев’яних округлих насілінок, що ледь стирчали спереду з-під копиці, я ще раз примішувала копичку, вистрибуючи на неї босими ногами, ‘би нам по дорозі не розвалилася, не посунулася на один бік й не розсипалася: несемо, вигукувала, беручи ззаду насілінки в обидві руки. Піднімали копицю воднораз й несли ‘ї на двох довгих насілінках до остриви.

 

– Я виддаю усі насілінки, так аби ззаду лекше нести, беру на себе спереду всу вагу копиці. Але сінце сухе, висхле, ни кішке. Нима шо нести.

 

Обношували копички довкола остриви, зрубаної високої обкорованої смереки, затесаної в споді, як кіл, й глюбоко забитої в землю, й метали сіно в остриву, довкола якої робили подину, підвищення з ворин чи опилків, ‘би сіно не пріло, не лежало в споді на голіській землі: як косовиця далеко в горах, роблять подину з хвойних гілок, обкладаючи ‘ї довкола остриви.  

 

– ‘Би трохи висохла смерека для остриви, їк врубают’, ‘би ни сира, бо витак всі руки в смолі, їк стоєти сіно, триматиси та крутитиси довкола остриви.

 

Небавом посеред царинки виростало сіно, високе, обчесане, з колачем на верху, тато кидав пласти в остриву, мама стояла сіно, місила, добре розкладала пласти довкруг остриви, примішувала, притоптувала, утрамбовувала, ширила сіно, звужувала, притягувала й вершила: раз сіно мало форму перевернутого округлого яблука, раз витягнутої пляшечки, раз грубше, раз тонше, то опукле, то еліптичне, ніколи двічі однакових контурів. 

 

Ми обчесували виросле сіно довкруг, крутили колач з оденка сіна й подавали мамі наверх, ‘би поклала колач на вершечок сіна: мама намотувала колач на вершєк сіна, припліскувала й щільно притискала колач до сіна, ‘би сіно вітер не здоймив, ‘би дощу не натекло в сіно попри остриву й ‘би сінце не зіпріло.  

 

Клали підпори з усіх боків, щоби лакома вітер сіно не перевернув, підпирали сіно зусібіч міцними дерев’яними жердинами, надто з того боку, куди сіно понадміру хилилося, й могло перевернутися, брикицьнути насторч. 

 

Брали води з кирниці чи з потічка, раз у раз, раз за разом, від спеки на пологах хотілося пити води безнастанно, подовгу. Близилися д’харчам під явір, розповивали теплі каструльки з вареним бобом, лопатками в сметані, свекловими голубцями, молодою картоплею з бринзою й маслом, й їли, вже добре поголоднівши, аж очі закривали, ласуючи, не годні вже були дивитись, вдивлятись.

 

Пізно ввечері верталися д’хаті з сінокосів, натруджені і змучені, однак радісні і щасливі, що погодило, що звергли сінце сухе і пахуче, без дощу, що дощ не видоймив, що маржинка матиме що їсти взимі, не ‘ме голодувати: корови приходитимуть взимі до закладеного сіна, обгородженого оплотом довкола, на дáванє, заранками й вечорами отримуватимуть тут по великому пластові сухого, запашного сіна, перш ніж ввечері прийдуть в стайню на басарунок й доїння: або ж везут’ сіно взимі однокінкою, а чи паровицею тхакі, завозять в стайню на пид, ни лишєют’ ‘го на царинці.

 

 

29.09.2023