Реквієм для книг у смітнику

Магія друку в тому, що він кодифікує величезні людські надбання у фізичній формі. Жоден екран не може цього зробити

Сміттєвий контейнер за мистецьким центром у нашому містечку на півночі штату Нью-Йорк до країв заповнений книжками – тисячами томів, які тепер, після дощового серпня, розмокли і почали розчинятися, перетворюючись на жалюгідну макулатуру. Братська могила – бентежне видовище для тих, хто був вихований в пошані до книги.

Смітник на задньому дворі суперечить вивісці перед мистецьким центром, яка проголошує щорічний Фестиваль книг: "понад 15 000 недорогих, дбайливо використаних книжок" на продаж, усі вони подаровані місцевими жителями. Тисячі томів у смітнику – це відбраковані екземпляри, які були визнані занадто пошкодженими, смердючими або знівеченими, щоб їх можна було продати.

Звісно, багато щойно виданих книжок є сміттям, але бачити палітурки у смітнику якось нестерпно. Люди, які шанують книги, вважають, що знищувати їх – святотатство і профанація. Ми – старовіри культу друку. На своїх полицях накопичуємо десятки і сотні книжок. Коли полиці переповнюються і провисають, ставимо нові. Книги – це друзі, оракули, домашні боги, персонажі в безперервній драмі нашого розуму. Якщо у нас є непрочитана книжка, насолоджуємося усвідомленням того, що вона стоїть на полиці й чекає на нас, як гроші в банку.

Якщо ви письменник, то насолоджуєтеся інтелектуальним багатством, знаючи, що книжка, яку прочитали, скажімо, у 1991-му, може нагадати про себе через роки, коли ви згадаєте цитату, яку схочете процитувати (вона десь на сторінці 110, у верхній частині лівої сторінки). Ви скануєте полиці і знаходите том, який весь цей час чекав вашого повернення. І ось вона, на сторінці 113, – світла думка з живого розуму людини, яка померла за 50 років до вашого народження.

У цьому є своя теологія. Ліброцид – справа рук сатани: ми згадуємо про ритуальне спалення нацистами "ненімецьких" книг у містах по всьому Райху в травні 1933 року. Так, це правда, що певні книжки також можуть бути справою рук сатани – згадайте "Mein Kampf" або "Протоколы сионских мудрецов". А коли дискусія вироджується в культурну політику, з'являються люди, які стверджують, що "Гекльберрі Фінн" і "Над прірвою в житі" – це зло.

Чи є поклоніння книгам мертвою релігією?

Анітрохи. Але правда також, що книжковий смітник на Фестивалі книг у моєму містечку відображає факт життя власників книжок XXI століття: бракує полиць. Фестиваль книг запропонував жертводавцям ефективне розв’язання проблеми, що робити з непотрібними книжками: пожертвувати їх для перепродажу. Книжки знайдуть нові домівки. Але вживані книги купують тільки справжні книголюби.

Нашим синам і дочкам не потрібен наш мотлох. Вони живуть у маленьких квартирах. Вони переїжджають з міста в місто, а книги важкі. У мене тисячі книжок. Що з ними станеться? Намагаюся не купувати їх більше, окрім свого Kindle. Ношу майже 700 книжок у пристрої, що поміщається в кишені моєї маринарки. Можу зануритися в безмежне розмаїття писань, сидячи в лікарняних почекальнях, поки мою смертність перевірять і подбають про неї. Мій старший син в Австралії, фанатик старої релігії, має власну велику бібліотеку й насміхається з мого Kindle як з блюзнірської інновації.

Але бібліотеки світу однаково стрімко оцифровуються, трансформуються зі своєї застарілої форми життя і відтворюються в новій: невагомій, переконливій, абстрактній, доступній у нескінченному електронному поширенні. Друковані книги з'явилися багато століть тому яко сакральні об'єкти – культові, сповнені таємниць і загадок. Чи може бути містичним щось відтворюване одним клацанням миші? Старі примірники, залишки Ґутенберґа, з вицвілим шрифтом на крихкому вже папері, з пошарпаними розклеєними палітурками, уподібнюються на кістки 18–19 століть, що лежать на цвинтарі пресвітеріанської церкви через дорогу від мистецького центру.

Викидання книжок на смітники – це тривіальний епізод довгої драми XXI століття – відмови від фізичного світу на користь плинного світу екранів. Магія друку в тому, що так вихоплюють ідеї й образи з інтелектуальної та духовної атмосфери, з персональної пам'яті та традицій народів, з досвіду століть, великого людського надбання – і кодують їх у письмовій та друкованій формі яко книги, які можна тримати в руках і поглинати розумом. Технології XXI століття також вихоплюють ідеї й образи з атмосфери. Новий спосіб змінює метафізику інформації в спосіб, який ми ледве починаємо розуміти.

Днями друзі перебирали книжки на смітнику і витягли з цієї письменницької липкої маси презентабельні видання Шекспіра та Лори Інґолс Вайлдер. Я й сам врятував кілька. Мені подобається думати, що коли зникне електрика і всі екрани погаснуть, стануть мертвими й непотрібними, то книги, які ми врятували, залишаться, можливо, єдиними на землі. Мандрівне плем'я тих, хто вижив, натрапить на ці дорогоцінні речі і (якщо хтось ще вмітиме читати) буде вражене романами сера Вальтера Скотта. А може, нічого не підозрюючи, спалять їх, щоб зігрітися.

Ленс Морроу – старший науковий співробітник Центру етики та публічної політики, автор книги “The Noise of Typewriters: Remembering Journalism.” [Шум друкарських машинок: Згадуючи журналістику].