Скандал із дерусифікацією силами Національної комісії зі стандартів державної мови українського прикметника красний та іменника Запоріжжя розсмоктався і сплас. Комісія цофнула своє рішення і видала нове. Але осад, зрозуміло, залишився (а точніше – погустішав, оскільки нікуди не зник півторарічної давності фус від усунення, не без участі одіозного міністра Шкарлета, голови комісії доктора філології Орисі Демської – найавторитетнішої хіба особи в комісії, відомої на європейський загал дослідниці мовних корпусів). Осад ("неприємне почуття гіркоти, що лишається після якої-небудь події") підозри на некомпетентність комісії – філологічну, юридичну, організаційну та комунікативну. Але не тільки – залишився осад і в сенсі більш намацальному, бо комісія забрала лише частину своїх претензій до назв населених пунктів України. У галицьких областях, зокрема, з 44 назв залишилося 9 (одна повторюється). Маю намір перейтися по цих пунктах залишку, але спочатку кілька загальних зауважень.
Як відомо, комісія своє рішення арґументувала необхідністю виконати норму Закону "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії":
"Національній комісії зі стандартів державної мови протягом двох місяців з дня опублікування Закону оприлюднити на своєму офіційному веб-сайті перелік сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови, та рекомендації щодо приведення назв таких сіл, селищ, міст у відповідність із стандартами державної мови".
У Законі "Про забезпечення функціонування української мови як державної" зафіксовано (стаття 44), що стандартами державної мови є, зокрема, "правопис української мови та зміни до нього".
Так-от, стосовно українських географічних назв наш новий непомірно розбухлий правопис на диво лаконічний:
"Українські географічні назви на письмі передаємо відповідно до вимови за нормами українського правопису" (§ 148).
Тобто основний стандарт державної мови зобов'язує уважно слухати, як традиційно вимовляється відповідна назва, і засобами орфографії передавати її найближче до вимови.
Зрештою, те саме визначає Закон "Про географічні назви" (ст. 5):
"Виявлення географічних назв, не зафіксованих у документах чи історичних джерелах, здійснюється шляхом опитування, у тому числі за допомогою медіа, населення, яке проживає на даній території, краєзнавців, географів, істориків та інших фахівців, під час картографування території або проведення топонімічних досліджень".
Тут я мушу відхилитися на маленький ліричний відступ про назву Запоріжжя, бо з врахуванням викладеного викликає, м'яко кажучи, здивування внесення "на розсуд наших громадян і мешканців цього славного міста – і тільки вони можуть вирішувати, – як буде називатися їх назва" (Ольга Новікова, член Нацкомісії): у п. 3 § 9 правопису (мовного, нагадаю, стандарту, а комісія – власне зі стандартів мови) вказано прямо:
"у групах -оро-, -оло-, -ере- о, е переходять в і [...] у деяких похідних іменниках середнього роду з подовженим приголосним: бездорі́жжя, Запорі́жжя".
Крапка. Тим більше, що Запоріжжя повторене ще у трьох інших параграфах і посилене двома прикладами запорíзький та одним запорі́жці.
Аж ні, питання мало не виносять на референдум, бо "кожен громадянин країни має право на свою позицію: вчені, пересічені громадяни" (Ольга Новікова).
Але, виявляється, це ще не дно: членкиня комісії ставить написання і чи о в слові Запоріжжя в залежність не від умов закритого/відкритого складу і винятків із цього загального правила у випадку групи -оро- (як вказано в правописі), а від того, походить воно від слів поріг чи пороги ("ця назва пішла історично від того, що казали «жили за порогами» в множині"), і каже, що "навіть у «Слові о полку Ігоревім» згадується «високі скелі Дніпровського надпорожжя»".
Зайве казати, що жодного з цих чотирьох слів у "Слові" немає. Є, щоправда, „О Днепре Словутицю! Ты пробилъ еси каменныя горы сквозѣ землю Половецкую“, але про пороги тут можна тільки здогадуватися. Є також у "Слові" папорги ("суть бо у ваю желѣзныи папорзи подъ шеломы латинскими"), але це, як самі розумієте, залізний обладунок, а не кам'яні Дніпрові скелі.
Але я не це, я про історичну фонетику. Процитую, либонь, Юрія Шевельова ("Історична фонологія української мови"):
"Звук о, що був розвинувся в повноголосих сполуках [-оро-, -оло-], у низці звукозмін від о до і участі не брав, можливо через те, що від початку характеризувався ширшою артикуляцією. Проте десь із кінця XVII ст. [через 500 років після "Слова о полку Ігоревім"! – О.Д.] в повноголосих сполуках на письмі також починають з'являтися букви у, ю та ѣ [перехідні форми до і, – О.Д.] (нехай ще нечасто): уволѣкъ 'потяг геть' (1671), ворутъ, ворут 'воріт' (1673, 1699, 1700), оболюкъ 'надяг' (1695), дорюгъ, доруг 'доріг' (1747, 1753)".
Тобто ще за козацьких часів дійсно було Запорожьjе, але потім (вірогідно за аналогією інших випадків переходу о в і у закритих складах) слово почало вимовлятися як Запоріжjе; після того, як жj перейшло в подовжене жжь (Запоріжжє) склад знову відкрився, а з ним відкрилась і можливість перехідних хитань і/о – звідси і дискусії науковців і "пересічених громадян" (© Ольга Новікова).
Кінець ліричного відступу.
Тож повернімося до закону про деколонізацію топонімії. Очевидно, що в його контексті законодавцеві не йшлося про правильну передачу на письмі вимови принесених росіянами на Україну своїх топонімів – щодо них закон чітко окреслює сферу його дії: ліквідація символіки російської імперської політики. Відповідно, від Комісії вимагалося вилущити із загального списку назви тих населених пунктів, які походять від російських загальних лексем чи власних назв і є символами російської імперської політики і/або інструментом русифікації.
Комісія цей імператив ніби зрозуміла – членкиня комісії Данута Мазурик пояснювала на пресконференції:
"Коли закон уповноважив комісію визначити, які з назв населених пунктів на території України не відповідають стандартам, то насамперед комісія визначила, що ми будемо аналізувати кожну назву населеного пункту відповідно до всієї палітри мовних норм – від правописних до стилістичних, бо не можна зважати на правопис (наприклад, на орфограму апострофа чи м'якого знака) і не зважати на значення слова, і не зважати на то символьне значення, яке міститься в тому чи іншому найменуванні".
Але вказівку законодавця комісія виконала формально (щоб не сказати халтурно), натомість низьку якість вирішила компенсувати кількістю вилущених топонімів: якщо, скажімо, слово красний у топонімі може означати 'червоний', а червоний може означати 'комуністичний", то всі такі топоніми треба перейменувати. Хоча краще я просто зацитую Дануту Мазурик:
"Адже за словом 'красний' в Словнику української мови засвідчено значення 'червоний', вибачте, 'гарний', але не засвідчено значення 'прибічник, скажімо, комуністичної ідеології'. А за словом 'червоний' у тому ж Словнику української мови в одному зі значень засвідчено, що це 'прибічник комуністичної ідеології'. Тому саме в тих моментах, коли утворення з коренями 'красний' і 'червоний', ми чітко мали інформацію про те, що це є ідеологічний складовий, ідеологічна складова значення".
Це Данута Мазурик, доцентка з Львівського університету ім. Франка. Я не знаю її особисто, але читав її наукові статті – виглядають цілком адекватні. А тут як пороблено.
Але це один момент пересади у справі виконання вказівки закону, і більшість (а може, й усі – аж так прискіпливо я не досліджував) таких топонімів комісія у новій версії свого рішення забрала.
Однак лишився інший момент – комісія вирішила заодно, щоби двічі не вставати, унормувати всі, на її думку, орфографічно сумнівні топоніми, стосовно яких хоч нема підозр у символізуванні російської імперської політики, але є сумніви стосовно їхньої відповідності нормам українського правопису. Тобто якщо у згаданому § 148 правопису слова "відповідно до вимови" не зауважити (адже Запоріжжя у ньому таки не помітили), то можна отримати: "Українські географічні назви на письмі передаємо за нормами українського правопису".
До чого може призвести таке осучаснення давніх назв, зрозуміло: наприклад, Львів (буквально – місто Лева/Льва, Львів-город) мав би за чинними орфографічними нормами (які фактично з радянських версій прескрипційно унормовують дескриптивну за визначенням граматику) писатися яко Левів (бо ж посесійний прикметник від лев – це левів, а не львів; можна навести аналогію з колонізаційної мови: у росіян "лев – львов"). А враховуючи, як наполегливо комісія виправляє жіночий рід назв сіл на середній, то за стандартами – в розумінні комісії – української мови мало би бути місто Левове.
Щоб не бути голослівним, перейду до списку тих галицьких топонімів, орфографія яких не подобається комісії.
Отже, комісія рекомендує переназвати село Кіз'я на Львівщині в Кізя або Кіззя – незважаючи на те, що цією орфографічною "поправністю" змінюється семантика топоніма.
Кіз'я, як вказує "Етимологічний словник топонімів України" Василя Лучика, – це онімізований посесивно-релятивний прикметник, що означає 'кóзина', 'козяча': жіночий рід від кóзій, що утворений на кшталт óрлій, Бóжий, де, як пише Юрій Шевельов, останній склад, що являв собою суфікс, був переосмислений як звичайне закінчення. Олекса Синявський у своїх "Нормах", окреслюючи це переосмислення, зазначив, що "іноді приналежність у широкому розумінні показують ще прикметники з нульовим наростком, себто ті, де закінчення додається безпосередньо до основи (при чому г, к переходять в ж, ч), напр.: ворог — ворожий, князь (корінь княг-, — пор. княгиня) — княжий, собака — собачий, орел — орлій, коза — козій".
Аналогічно виникла, скажімо, назва містечка Kozje в Словенії (сербською кирилицею Козје, що українською кирилицею мало би писатися Коз'є).
Цей прикметник козій в тодішній орфографії можна бачити і в давньоукраїнських рукописах, і в текстах староукраїнською мовою (в жіночому роді: козиѧ, козїя, козьѧ); в Лексиконі Беринди (1627) о в закритому складі переходить у стиснене у (згадаймо цитату Ю. Шевельова в ліричному відступі), яке потім стає нинішнім і.
Далі це кіз'я мало би перейти в кізя, як і сталося в інших реґіонах, але у фонетичну еволюцію втрутилася, очевидно, місцева семантика.
Річ у тому, що в цьому реґіоні (зрештою, і не тільки в цьому) кізя означає вигук на прикликання кіз чи – також і у формі козя – може означати 'козеня' або – в дитячій мові – і 'козу' (і не тільки як тварину, але й, зокрема, на означення носових засохлих виділень – об'єкт ринотилексії: козя/кізя в носі). При цьому таке значення вигуку чи іменника в цьому реґіоні цілковито здомінувало, оскільки, як, зокрема, у своїй "Граматиці" зазначає Сімович, тут форми на кшталт козій, гусій, песій тощо заступають прикметники козячий, гусячий, песячий.
Відповідно, назва застигла у формі Кіз'я з чіткою вимовою [йа] наприкінці. Правопис (§4) пояснює, що на позначення [йа] не на початку слова і не після голосної перед літерою я вживаємо апостроф (і регламентує обов'язкове вживання апострофа після префіксального з, якщо корінь починається на я, але заборони на сполуку з'я в інших випадках немає).
Цікаво, що там, де це слово чітко ідентифікується як прикметник, воно виступає у формі кізя і на заході України: Кізя полонина (звідси Кізійський Ґорган), Кізі Улоги, але гідронім Кізія.
Що ж до пропонованої нацкомісією форми кіззя, то за аналогією до галуззя, колосся це слово за своєю семантикою є радше збірним іменником, що означає 'громаддя кіз': сучасним же відповідником до Кіз'я було би Козова або Козяча, що, очевидно, цілком штучне і неприйнятне.
Цікаво, що комісія норовить узгоджувати прикметникову назву з об'єктом називання, але не пропонує писати село Кізє (як, зрештою, і перейменовувати Хмельницький чи Київ на місто Хмельницьке чи місто Києве).
Село Красічин комісія вказує перейменувати на Красичин. Я собі уявляю реакцію сільської влади – як грім з ясного неба приходить із Києва вказівка: на виконання Закону "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії" в термін від 27 липня 2023 р. до 27 січня 2024 р. змінити літеру і в назві на літеру и. Без жодного пояснення (до речі, обурливий момент у рішенні комісії). І будь тут мудрий, шукай колонізаційну функцію літери і, якої в російській абетці, власне, нема зовсім.
Пригадую, колись Юзьо Обсерватор обурювався в "Поступі" шильдом "Капріз", бо, мовляв, українською треба "Каприз". Власники не стали сперечатися, поміняли літеру. Через якийсь час Юзьо мені каже: "Даремно я ото писав. Раніше бачиш «Капріз» – розумієш, що український напис, а тепер думай: «Каприз» – це по-українськи чи по-російськи?"
Для тамтешньої сільської влади, яка вже в 1989 році на викликаній Товариством української мови хвилі українізації міняла и на і в назві, маю дві версії нової вказівки.
Можливо, робоча група, що вилущувала російські лексеми в галицьких топонімах, не знала слова красіти ('вабити зір, вирізнятися красою; покриватися цвітом; квітувати'), натомість знала слово красивый. І, знову ж таки можливо, приклала це слово із чужою нам фонетикою до давнього топоніму, та, ймовірно, побачила московський слід.
А можливо, робоча група знає польський Krasiczyn коло Перемишля, і застосувала до нього – як деколи пропонувалося при обговоренні нового правопису – правило дев'ятки, тобто вжила це правило – знову ж таки, всупереч правопису – до української власної (географічної) назви Красічин.
Обидві версії, звичайно, не дають підстав забирати крапку над і. Хіба би комісія мала третю версію – але і її, зважаючи на залишений нею осад, я би на віру не приймав.
У назві села Чішки комісії теж не подобається одна літера, і теж це щироукраїнська літера і, і теж її треба змінити на и, називаючи село Чишки.
Також, мабуть, непоправне застосування вимог п.III §129 правопису щодо написання слів іншомовного походження ("и пишемо в географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним") до української географічної назви.
Або непоправне застосування вимог п.4 §149 правопису ("російську літеру и передаємо через українську и після ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним") до української географічної назви.
Або той факт, що комісія побачила у Словнику Грінченка слово чишка, а слова чішка не знайшла. Але ж там є ціш(к)а (недефінійоване слово зі збірника народних пісень Якова Головацького, що, очевидно, означає предмет ритуального знакування: ціхування). А за часів Івана Франка село називалося власне Цішки (там, до речі, вчителювала Франкова кохана), а Чішками, мабуть, стало внаслідок подібності діалектної вимови палатального ć і č. Зрештою, невиключений і зворотній процес – не від первинного ціхувати, а від чіхати (нагадаю Шевельовове: "не так часто, але теж за можливого сприяння афективного чинника в говірках звуком с [ц] замінюється звук č [ч]"). Але, знову ж таки, вартувало би видіти й обговорювати пояснення комісії, а не лиш суґеровані нею гіпотези.
Листв'яний треба, каже комісія, змінити на Листяне або Листвяне. Незважаючи на те, що Листяне має інше значення, ніж Листв'яний/Листвяне, бо походить від листя, а не від листви, і хоч обидва слова є збірними іменниками від лист, але листва має дещо згірдливе забарвлення. Якщо цього хтось не відчуває на інтуїтивному рівні сприйняття мови, то можна погортати, скажімо, згадувані вже "Норми української мови" Олекси Синявського, він це пояснює.
Стосовно ж чіткої вимови [йа] після губного приголосного [в], то вона характерна для даної місцевості, це можна побачити на мапі №78 другого тому Атласу української мови: таку вимову зафіксовано в опитуваних акурат біля Листв'яного селах – у с. Стільсько (15 км на схід) та в с. Кліцько (15 км на північний захід). Це підкреслення твердої вимови губного приголосного можна бачити і в письменницькій мові – скажімо, в Романа Іваничука ("а ще відчув, як ноги важко встрягли в листв'яний покрив") чи в Павла Мовчана ("і шелест листв'яний занурюється вглиб рік"), а, думаю, в плані чуття мови вони би дали фору кожному членові комісії.
У географічній же назві, нагадаю, йдеться не про мовну норму, а про оказіоналізм – так, як він дійшов до наших днів.
Ще одна діалектна особливість (зрештою, її важко назвати діалектною, бо вона охоплює майже всю Правобережну Україну) стосується дилеми Гончари чи, як вимагає комісія, Гончарі. – Особливість ця називається депалаталізація (ствердіння) звуку [р]. Є реґіони (Волинь–Поділля–Полісся), де місцева говірка вже з XI–XVI століть знала тільки твердий [р], а є такі, де м'який колись звук [р'] тверднути почав десь із XVI–XVII століть. На нинішній день ареали цих депалаталізаційних процесів дуже строкаті й можуть відрізнятися на рівні сусідніх сіл.
Дуже узагальнюючи, можна сказати, що на заході (окрім гір) переважає твердий [р], на південному сході – м'який. Як бачимо на мапах №115–117 другого тому Атласу української мови, навколо Львова (Гончари за три кілометри на схід від кільцевої дороги) був ареал твердого [р], який, до речі, на заході від Львова відразу переходить в ареал м'якого.
Іншими словами, традиційна місцева вимова – дійсно Гончари. Конче треба нам її уніфікувати до вже тих п'яти назв Гончарі, які вже існують в Україні? Для мене це питання дуже дискусійне.
Третя реґіональна (але від того не менш українська) риса, яка бентежить комісію, – проблема назви Підгородне, яке треба унормувати до Підгороднє: питання відмінювання прикметників з м’якими та твердими кінцевими приголосними основи. Як зазначав Юрій Шевельов, "розрізнення твердих і м’яких основ не має жадного практичного призначення, і в живій мові ці основи часто плутаються. У живій мові так само легко почути народний, народна, як народній, народна, східний, східна, як східній, східна, заможний, заможна, як заможній, заможна тощо. Загалом захід української території виявляє нахил до послідовного ствердіння -н- у кінці прикметникових основ, а схід України, навпаки, до послідовного пом’якшення. Щоб дати собі лад з цими плутаними фактами, нормативна граматика штучно розмежувала тверді і м’які основи прикметників на -н- (бо це саме в них головне переплуталися в живій мові тверді і м’які прикметники)" і склала список прикметників на -н-, у яких основа закінчується м'яким звуком.
Радянський правопис (у дорадянських цього не було) інкорпорував до себе граматику, а з нею в нього потрапив і цей список на 62 слова. Спочатку він, список, був вичерпний, причому окремо зазначалися шість слів, похідні від яких теж мають м'яку основу. З 1945 року до переліку додали слово "тощо", що зробило список відкритим, але водночас нормотворці ввели можливість семантичного розрізнення для пар твердої–м'якої основ (дружній – дружний). Все це збереглося і в генетично радянському правописі 2019 року.
Так-от, у списку м'яких основ є прикметник городній (стосовно 'ділянки землі при садибі, здебільшого для вирощування овочів'), але нема прикметника пригородній (=приміський: від пригороддя = передмістя, це значення, якщо хтось не знає, можна побачити в словниках Желехівського та Грінченка).
Відповідно в Україні є сім назв Городнє і шість назв Підгородне, причому лиш половина з них у Західній Україні (біля Тернополя, Золочева та Ковеля). Решта – біля Бердичева (село), біля Бахмута (селище) і біля Дніпра (місто). Плюс у цій же Дніпропетровській області є ще село Новопідгородне. Сім разів Городнє і сім разів Підгородне є, мабуть, достатньою підставою, щоб усвідомити наявність семантичного розрізнення, на яке вказує опозиція твердої–м'якої кінцевої приголосної основи цих прикметників. Якщо, звичайно, мати настанову до розуміння мови, а не відчуття деміурга, який творить український волапюк.
Але з Підгородними є ще один цікавий момент: комісія пропонує поміняти ці назви тільки на Правобережній Україні, а на Лівобережній і одне, й інше Підгородне та Новопідгородне залишаються без змін. Гіпотез щодо цього феномена не маю.
Печорна. Комісія вважає, що цю назву треба змінити на Печерна. Через це, мабуть, що нема в українській мові слова печора, а є печера. Але ж слово печора було в українській мові – в процесі коливань при переході е в о після середньопіднебінних (шиплячих), що йшов із Полісся та Київщини на захід і південь (чело > чоло, жена > жона, шестий > шостий) був перехід і печера > печора, і це останнє слово зафіксовано письмово, наприклад, у відомій пам'ятці староукраїнської літератури Четьї-Мінеї 1489 року. Але форма з о не набула поширення: Булаховський припускав, що цьому завадив звук е в попередньому складі, за іншою версією (М. Жовтобрюх, В. Русанівський, В. Скляренко) – голосний переднього ряду в частотних відмінкових формах іменника печера: печери, в печері. Так чи інак, факт залишається: закорінену у фонетичній історії питомість форми печора ніхто не заперечує. Хіба, можливо, нинішня комісія.
При цьому наявність в Україні назви Печірна комісію не бентежить, хоч чергування печера – печір в українській літературній мові не зафіксовано.
У популярній літературі гуляє буйда, що перша письмова згадка про село Печорна зафіксувала його первинну форму Печерна:
"Збереглася грамота від 10 серпня 1427 р., в якій записано, що князь Вітовт дарує своєму васалові дідичеві Бучацькому село Печерну на р. Дністер у волості Черлений городок".
Насправді, як дослідив історик проф. Віталій Михайловський, перша писемна згадка є з серпня 1424 року: Великий князь литовський Вітовт записує Теодорикові з Бучача 100 гривень подільських півгрошиків на села Печорне на р. Дністер та Бласківці у Червоногродському повіті Подільської землі. Це єдина згадка про село в грамотах Вітовта в Литовській метриці, і збереглася лише її польськомовна копія, де назва села подана як Piczarna. Добра новина в тому, що село через рік може святкувати свої ювілейні 600 років.
Перша згадка про село Печорне, серпень 1424 року.
Джерело: AGAD w Warszawie. Т. zw. Metryka Litewska, IV В, N 17, k. 165—165v. (скан наданий д.і.н. Віталієм Михайловським, публікується вперше)
Ще один момент, не лінгвістичний і не історичний. Може, членам комісії, нині київським мешканцям, і подобалобися, живи вони в цьому селі, називатися печерними мешканцями, але я би волів бути печорним.
Чому, спитаюся, треба прагнути, щоб назва топоніма обов'язково мала якнайпрозорішу етимологію? Чому давньоукраїнські назви сіл обов'язково треба осучаснювати? Це виглядає мені як міняти старі, полущені, але добротні віконні рами на сучасні пластмасові склопакети. Щоб людям виглядали новими, євроремонтними.
З цього розряду й Іорданівка, дев'ята й остання галицька назва, що потрапила у список Національної комісії зі стандартів державної мови на виконання Закону "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії", яка має тепер писатися як Йорданівка.
Отут доречно згадати слова пані членкині комісії про те, що "насамперед комісія визначила, що ми будемо аналізувати кожну назву населеного пункту відповідно до всієї палітри мовних норм – від правописних до стилістичних". З цієї палітри маю на увазі власне оті останні норми, стилістичні. Бо ж зрозуміло, що село так назвали в честь не готського історика, а великого християнського свята. А сакральність вимагає і відповідного вищого, небуденного стилю мови. Не завше це розуміють наші церковники, перекладаючи молитви і Святе Письмо повсякденною мовою (за це, скажімо, Маланюк мав великий жаль до Огієнка і називав його переклад фельдшерським), але оступіненні мовознавці мали розуміти, чому, скажімо, Шевченко в одному контексті писав "у Йосипа, у тесляра", а в іншому "святий Іосиф взявсь отару пасти", чому в нього "і вражою злою кров'ю", а не (хоч ритм вірша дозволяє) "ворожою злою кров'ю".
Поетично геніально це окреслив Андрій Содомора:
"Вагу має Слово
п р е м н о г у:
«Слава во вишніх Богу»".
73 роки тому Юрій Шевельов писав:
"Ми вже давно переросли етнографізм, ми усвідомили українськість усього понадетнографічного в нашій історії: Київської і Литовсько-Руської Держави, греко-болгарської (з походження) Церкви, старої нашої, не народньою мовою писаної літератури, а отже — і церковнослов’янізмів. Відмовлятися від них — означає якоюсь мірою відмовлятися від нашої історії в ім’я нібито позаісторичної, сталої етнографії. На це може піти етнографічна маса, але не нація".
Оптимістом він був, невиправним романтиком. Ні, не переросли ми, далі примітивізуємо і вихолощуємо мову – навіть не до рівня "баби Палажки", а до рівня якогось фортрану, алгоритмічної мови програмування.
Хотілося б вірити, що це все результат халтури, а не некомпетентності. Але з категоричної тональності нерелевантних пояснень комісії виглядає, радше, на перший горб кривої Даннінґа–Крюгера.
Ефект Даннінґа–Крюґера – когнітивне упередження, суть якого в тому, що люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки та ухвалюють невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє цього усвідомити. Через це вони зверхні щодо інших, вважають свої здібності вищими за пересічні.
13.07.2023