Тувинський полководець

Багато років тому я купив у київській книгарні «Дружба» на Хрещатику – у ній продавалися книги «країн народної демократії», тобто держав, фактично окупованих Радянським Союзом, – біографію монгольського полководця Хасан-Батора Максаржава. Про цього монгольського політика і воєначальника я мало що знав, у СРСР історія Монголії викладалася вкрай епізодично і зводилася до зустрічі Леніна з «вождем монгольської революції» Сухе-Батором. Тому дізнатися хоч щось про те, як уявляють історію становлення своєї державності самі монголи, було цікаво.

Зміст тієї брошури із зображенням вершника на коні на обкладинці я давно забув, до того ж тепер, коли можу ознайомитись із справжньою біографією Максаржава – монгольського аристократа, який шукав своє місце у системі нової влади – я розумію, що «радянська» біографія воєначальника була сфальшована. Втім, навіть тоді мене зацікавили не стільки історії з життя Максаржава, скільки те, що однією з його найголовніших перемог автори називали взяття… Кизила. Кизил тоді, коли я читав книжку, зрозуміло ж, був столицею Тувинської АРСР у складі РРФСР, але монгольські історики були щиро переконані, що Максаржав об'єднував споконвічні монгольські землі.

Це різночитання у підходах радянської та монгольської пропаганди зацікавило мене. У старій, ще довоєнній енциклопедії я знайшов статтю про Тувинську народну республіку, яка своїм державним устроєм нічим не відрізнялася від сусідньої Монголії. Чому ця держава взяла і зникла з політичної карти світу, як вона раптом стала автономною областю, а потім республікою у складі РРФСР, зрозуміти було неможливо.

Зате тепер мені все зрозуміло. І Монголія, і Тува були реґіонами Китайської імперії. Ще царська Росія намагалася послабити вплив сусідньої країни й опікувалася національним рухом монголів і тувинців. Ну, а більшовики пішли своїм класичним шляхом. Вони оголосили два фактично окуповані Червоною Армією реґіони «народними республіками», визнали їхню незалежність, створили там народно-революційні партії і почали розправлятися з класовими ворогами. При цьому Китай, зрозуміло, продовжував вважати Монголію і Туву своїми споконвічними територіями, а решта світу – частиною Китаю. Парадокс ситуації полягав ще й у тому, що монгольські товариші вважали Туву невід'ємною частиною Монголії – ну це ніби донецькі товариші вважали б Луганськ невід'ємною частиною своєї «народної республіки». Звідси переможний, але недовгий похід Хасан-Батора Максаржава.

Монголії вдалося зберегти свій суверенітет – і вже після Другої світової війни її почали потроху визнавати інші держави, визнав і комуністичний Китай Мао Цзедуна – це була ціна за «вічну дружбу» із Радянським Союзом. А Тувинську народну республіку Сталін анексував. Чому саме її? А чому Путін анексував «ДНР» та «ЛНР»? Можливо, просто тому, що захотілося розширити радянські володіння; можливо, тому що Кремлю просто більше не потрібна була «буферна держава» між Радянським Союзом і Монголією; можливо, тому що таким чином вирішили врегулювати вічну суперечку між «народними республіками». Монгольський маршал Чойбалсан відмовлявся підписувати договір про кордон із Тувою практично до останнього дня існування «другої народної республіки», а після її приєднання до СРСР Чойбалсана ніхто й не питав. Одне слово, Тувинська народна республіка зникла, начебто її й не було ніколи. Й у Радянському Союзі про неї ніхто і не згадував.

Зрозуміло, що всі громадяни ТНР замість свого громадянства, що ніким не визнавалося (для світу вони залишалися громадянами Китаю), отримали радянське громадянство, а активісти Тувинської народно-революційної партії (аж ніяк не всі) стали членами КПРС. Одним зі щасливчиків виявився молодий журналіст Шойгу Кужугет (нові паспортисти переплутали його ім'я з прізвищем, тож наш герой став Кужугетом Шойгу). Кужугет досяг у радянській Туві небувалих висот, став секретарем обкому партії та редактором республіканської газети. Але найголовніше – він одружився з дочкою переселенців Олександрою Кудрявцевою. Тож їхній син Сергій отримав можливість не просто зробити успішну кар'єру сина номенклатурного працівника, а й інтегруватися до республіканської – вже не тувинської, а російської – еліти. Заради кар'єри він потім оголосив себе православним, а не буддистом, як усі тувинці, і згодом розповів, що був хрещений в одному із храмів Стаханова у Луганській області УРСР 1960 року. У той час його батько вже розпочав свою партійну кар'єру, хрещення сина могло б поставити на ній жирний хрест – але чого тільки не вигадаєш, щоб бути своїм серед шовіністів.

Але в історії ти все одно залишишся доказом жорстокості та нелюдяності імперії, якій ти служиш. Твій регіон Росія оголосила «народною республікою» ще у 1921 році, але й через століття це околиця й глушина імперії, чемпіон Росії за кількістю вбивств, а тепер ще й постачальник гарматного м’яса на українську війну. Але ти присвятив залишок життя завоюванню нових «народних республік», які за задумом твоїх панів мають стати такою самою мертвою землею, як батьківщина твого батька – тільки з іншого боку кордону. Але при цьому ті, кому ти служиш, заради кого вбиваєш і грабуєш, заради кого навіть відмовився від свого народу та його віри, все одно зневажливо називають тебе «тувинським полководцем» і відпускають за спиною жарти через розріз твоїх очей.