Церемонія похорону Сільвіо Берлусконі у міланському Дуомо була схожа на зйомки чергового серіалу про розкішне життя. Невтішна молода вдова, що ридає біля труни поруч із дітьми покійного – дехто годиться їй у батьки. «Справжня» колишня дружина у другому ряду. Політики, телеведучі, президенти, прем'єри, капітан-реґенти, кардинали, посли та футбольні вболівальники. Газети, знамениті італійські газети, автори яких називають Берлусконі «батьком батьківщини». Начебто ще кілька тижнів тому журналісти цих самих видань не обурювалися з приводу похвал, які Берлусконі адресував своєму другові Путіну. Начебто спробу Берлусконі стати президентом Італії не зустріли з очевидним суспільним роздратуванням. Живий Берлусконі був символом пороку та політичної деградації. Мертвий перетворився на символ державності та відповідальності. Як усе це взагалі могло статися?
Можна, звичайно, сказати, що всім людям, які зібралися біля труни, необхідно пояснити самим собі та суспільству, як вони могли прожити десятиліття у тіні пройдисвіта. Якщо Берлусконі не виявиться великим, всі вони – від кардиналів до телеведучих – будуть виглядати нікчемними пособниками авантюриста. Якому кардиналу та якому телеведучому сподобається така доля? Яке суспільство захоче зізнатися собі, що голосувало за фіґляра, за самозакоханого бонвівана, за циніка, який не приховував своєї зневаги до людей? Вже точно не італійське. Але все ж таки це пояснення не дає відповіді на питання про те, як взагалі Берлусконі міг з'явитися в центрі італійської політики та визначити її розвиток на довгі десятиліття.
Відповісти на це питання не так вже й складно. Берлусконі з усіма своїми корупційними звинуваченнями, неповнолітніми повіями та використанням влади в особистих цілях – результат блискучої перемоги антикорупційних сил над корумпованою державою. Ця перемога призвела буквально до краху політичної системи та репутації тих, хто будував Італію всі повоєнні десятиліття. Поза підозрами виявилося лише дві політичні сили, які не могли розраховувати на участь у владі, а отже не могли корумпуватися, навіть якби й хотіли – комуністи та неофашисти, непримиренні вороги протягом усього ХХ століття. При цьому неофашисти були марґіналами, а комуністи – найбільшою партією країни. Питання про те, що вихідці з компартії прийдуть до влади та створять нову країну, було вирішено наперед. І для того, щоб виборець не зробив фатальної помилки, необхідно було запропонувати йому щось яскраве, незрозуміле, блискуче – так, як дитині пропонують іграшку, щоб вона тільки перестала ревти.
Цією іграшкою італійського народу виявився Сільвіо Берлусконі, який потім зробив іграшкою сам італійський народ. Фактично саме правління Берлусконі відчинило двері нестримному популізму – і в ці двері буквально поперли фантасмагоричні персонажі. І не тільки в Італії – торжество популізму та випадковості ми бачимо всюди, від Вашингтона до Владивостока, від Трампа до Путіна. Завдяки цій фантасмагорії світ завмер на порозі Третьої світової війни.
Страх перед комунізмом – виправданий страх. Після Другої світової війни комуністи вже були єдиною чистою партією Італії і мали всі шанси прийти до влади у союзі з лівими соціалістами. Щоб зупинити сталінського сокола Пальміро Тольятті, довелося згадати не лише про авторитет Церкви, а й про авторитет нібито розгромленої Муссоліні мафії. В результаті комуністи програли, але Італія стала не просто корумпованою, а й мафіозною країною. Я не ставитиму незручного питання про те, що, можливо, перемога італійських комуністів була б меншим злом, ніж легалізація мафіозної держави, крах якої породив Берлусконі. Адже подумайте, до чого в результаті всіх цих експериментів прийшла Італія та всі ми. Ми сприймаємо успіх партії колишніх неофашистів із видимим полегшенням – бо виявилося, що у сучасній Італії лише колишні неофашисти готові кинути виклик Кремлю, а решта італійських консерваторів і лівих популістів дивляться на Путіна (і його гроші) з майже неприхованим захопленням. Після десятиліть правління за допомогою мафії та десятиліть правління за допомогою Берлусконі італійській нації доводиться робити вибори між колишніми фашистами та колишніми клоунами.
Я маю інше незручне питання, теж про комуністів, але вже не зовсім італійських. 1996 року лідер російських комуністів Геннадій Зюганов мав усі шанси перемогти на президентських виборах Бориса Єльцина. Звичайно, перемога Єльцина над комуністом сприймалася навіть з більшим полегшенням, ніж перемога Берлусконі. Можливий успіх Зюганова здавався пеклом, поверненням у минуле. Але для того, щоб переміг Єльцин, російській владі необхідно було укласти союз із олігархами та чекістами. А вже за три роки після своєї перемоги Єльцин віддасть владу Путіну. Так ось моє питання є дуже простим – ми точно впевнені, що Росія Зюганова була б набагато гіршою за Росію Путіна? А можливо, це була б все та сама Росія, тільки без економічних змін, які й дозволяють їй зараз воювати і не побоюватися наслідків санкцій?
Суспільство можна обдурити, коли маєш контроль над інформацією. Суспільство можна переламати через коліно, коли маєш гроші. Але ніхто не гарантує, що отриманий результат буде кращим від того, якого ти намагаєшся уникнути. Вся політична кар'єра Сільвіо Берлусконі, і не тільки його, – яскрава ілюстрація прислів'я про дорогу до пекла, яка практично завжди вимощена добрими намірами.
18.06.2023