Окремих московитських письменників я попри все продовжую читати. Для мене все ж існує таке поняття, як «хороший русскій». Ну, бо чим Чаадаєв або Герцен поганий? Обоє були оголошені ворогами Росії. Або, скажімо, Чехов, який і сам признавався, що він українець з нахилом до епікурейства, «приятного ничегонеделания» – це знову ж таки характерні риси кожного українського поміщика, а тому й Чехов, коли йому було ліньки щось писати, тлумачив це так: «Я тоже ленивый хохол», «я хохол и стал уже лениться», «Я хохол и потому очень ленивый», «в моих венах течет хохлацкая кровь», «вот такая у меня хохлацкая логика». Називали його хохлом і деякі петербурзькі критики у статтях, а сучасники знову ж таки підкреслювали його інакшість: «Отличавшийся чисто хохлацкой замкнутостью», «Антон Чехов по своїй хохлацко-казацкой натуре был очень далек от педантичности Вольфганга Гете».
Чехов часто мріяв про те, щоби поселитися в Україні: «Как бы я хотел иметь пасеку! Во мне все-таки говорит хохлацкая кров», «журавли – птицы любимые моему хохлацкому сердцу». Інколи він підписував листи жартома: «Остаюсь любящий Вас Кум-мирошник или Сатана в бочке». Тут маємо натяк на комедію Василя Гоголя, батька Миколи Гоголя, «Кум-мірошник, або ж Сатана в бочці».
Російська література ХІХ сторіччя задемонструвала доволі правдиві описи московитів, змальовуючи їхню жадібність, боягузливість, злодійство і п’янство. Навіть у такого відвертого монархіста, як Іван Лажечніков, у романі «Лєдяной дом» зустрічаємо вражаючу сцену тортур над козаком, який волів померти, але не виконати волю ворога.
«К дереву крепко привязан под мышки мужчина, высокий, сутуловатый, желтоликий, с отчаянием в диких взорах; на нем одна рубашка; босые ноги оцеплены. Хохол на бритой голове изобличает род его. Это малороссиянин... Жестокий мороз хватает жгучими когтями все живое; людям тяжело дышать; полет птиц замедляется, и самое солнце, как раскаленное ядро, с трудом выдирается из морозной мглы. Каково ж в одежде тропичных стран стоять в снегу под влиянием такой атмосферы? Однако ж малороссиянин еще стоит – не стонет, а только скрежещет зубами. Сначала он дрожал, теперь окаменел; ноги его горели, как на раскаленном железе, теперь онемели. Против него храбрится офицер среднего роста, пузатый, с зверскою наружностью, в медвежьей шубе. Это адъютант герцога курляндского, Гроснот».
Як з'ясовується, козака мордували через те, що він як людина вільна посмів написати скаргу цариці. За те його називають «поганый Мазепа». Офіцер біситься: «Скажешь ли, где бумаги? – Ни! – произнес твердо малороссиянин.
– Посмотрим! Гей, ребята! ушат с водою! – закричал ад’ютант».
Козака стали на морозі обливати водою. «– Скажешь ли, куда девал донос?» – запитує офіцер. «Передал богу», – відповідає козак. Його знову обливають.
«Облако пара обхватило его, но скоро исчезло, подрезанное морозом. Хохол его унизался бусами, темя задымилось; рубашка стала на нем, как бумага картонная.
– Го го го! – застонал малороссиянин в этом жестком мешке, собрав последние силы, – дойдет бумага до императрицы, хоть сгину… Скажи своей… бесовой собаце… Бог отплат… брр…
Здесь он захлебнулся… Другой ушат воды обдал мученика с ног до головы. На этот раз рубашка покрылась чешуей, и струи, превратясь будто в битое стекло, рассыпались с треском по снегу.
После третьего ушата хохол повис назад, как ледяная сосулька, череп покрылся новым блестящим черепом, глаза слиплись, руки приросли к туловищу; вся фигура облачилась в серебряную мантию с пышными сборами; мало помалу ноги пустили от себя ледяные корни по земле. Еще жизнь вилась легким паром из уст несчастного; кое где сеткою лопалась ледяная епанча, особенно там, где было место сердца; но вновь ушат воды над головою – и малороссиянин стал одною неподвижною, мертвою глыбой… Еще два три ушата, и нельзя было признать человека под ледяною безобразною статуей».
Промовисте прізвище було в цього козака: Горденко. Як з'ясовується пізніше, то був не простий козак, а дворянин Чернігівської губернії, та ще й хорунжий, який «противился повелению герцога ставить за недоимки крестьян разутых в снег и обливать их холодною водою». Описана сцена не є епізодичною, бо з тим козаком пов’язана ціла історія, яка не даватиме спокою героям роману ще довго.
Читаю я також Михаїла Салтикова-Щедріна, бо й це доволі актуальна сатира: «Был в древности народ, головотяпами именуемый, и жил он далеко на севере, там, где греческие и римские историки и географы предполагали существование Гиперборейского моря. Головотяпами же прозывались эти люди оттого, что имели привычку "тяпать" головами обо все, что бы ни встретилось на пути. Стена попадется – об стену тяпают; богу молиться начнут – об пол тяпают. По соседству с головотяпами жило множество независимых племен...» А відтак «головотяпы первые взялись за ум. Поняли, что кому-нибудь да надо верх взять, и послали сказать соседям: будем друг с дружкой до тех пор головами тяпаться, пока кто кого перетяпает… И действительно, как только простодушные соседи согласились на коварное предложение, так сейчас же головотяпы их всех, с божьею помощью, перетяпали».
Данило Мордовець, який переважно писав московською мовою, залишив для нас цінні відомості з історії, стверджуючи, що саме українці найчастіше бунтували і піднімали повстання, і то навіть не на теренах України: «Между поволжскими разбойниками находился не один атаман, вышедший из Малой Россіи. Такими были атаманы: Шагала, Дегтяренко и Беркут. Простых разбойников из малороссіян было еще больше, малороссіяне участвовали во всех народных смутах, происходивших в Поволжье».
Були письменники й меншої ваги, а все ж і вони цікаві. У 1913–1916 роках у вечірньому випуску київської газети «Последние новости» друкувалася серія фейлетонів під загальною назвою «Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника». За цим псевдонімом ховався киянин Олександр Паталєєв. Ось він і описав життя Києва так, як мало хто. Хіба що Николай Лєсков, якого б я теж не викинув через вікно з його цікавезними «Київськими антиками».
Паталєєв важливий тим, що описав злочинний і розпусний світ Києва. Цікаво було довідатися, що спочатку всі борделі були розташовані на Андріївському узвозі та на вулиці Козиноболотній, але згодом їх виселили на Еспланадну та на прилеглі вулиці. І от у квітні 1885 р. до губернатора М. Гудим-Левковича звернулася група домовласників та мешканців цих вулиць, прохаючи закрити не лише шинки, але й усі вісім борделів, що розташувалися там. Але 22 травня губернатор раптово помер. І помер він в обіймах повії саме на Еспланадній вулиці.
У травні 1885 р. газета «Киевлянин» сповіщала: «Нещодавно мешканці Еспланадної вулиці подали прохання щодо перенесення домів розпусти з цієї вулиці на інше місце. Днями від мешканців Ямської вулиці надійшло інше прохання: "Оскільки будуть труднощі, куди перевести будинки розпусти з Еспланадної вулиці, а за законом вони повинні бути на околиці міста, то ми, мешканці Ямської, заявляємо, що наша вулиця цілком підходить під будинки розпусти. Перемістіть їх до нас, і наш добробут завдяки цьому покращиться, бо під такі будинки квартири йдуть дорожче. Ми ж тепер не маємо ніяких прибутків, а податки та міські повинності сплачуємо нарівні з мешканцями центральної частини Києва"».
Влада міста підтримала такий варіант, і взимку домовласники змушені були виселити борделі зі своїх будинків. Отак ми поступово добралися до Алєксандра Купріна і його повісті «Яма». Чому «Яма» – бо так Ямську в народі прозвали, а сам Купрін, щоб правдиво описати життя борделю, влаштувався туди швейцаром.
Недовго ті борделі проіснували на Ямській, як у травні 1891 р. 36 домовласників підписалися під клопотанням, щоб забрати від них ті борделі, жаліючись на великий галас, п’яні крики, бійки.
У Лєскова теж багато цікавого з життя Києва, зокрема він описав особливість київських борделів: «Мне жаль, например, лишённого жизни Печерска и облегавших его урочищ, которые были застроены как попало, но очень живописно. Из них некоторые имели также замечательно своеобразное и характерное население, жившее неодобрительною и даже буйною жизнью в стародавнем запорожском духе. Таковы были, например, удалые Кресты и Ямки, где "мешкали бессоромные дiвчата", составлявшие любопытное соединение городской, культурной проституции с казаческим простоплётством и хлебосольством. К этим дамам, носившим не европейские, а национальные малороссийские уборы, или так называемое «простое платье», добрые люди хаживали в гости с своею "горiлкою, с ковбасами, с салом и рыбицею", и "крестовские дiвчатки" из всей этой приносной провизии искусно готовили смачные снеди и проводили с своими посетителями часы удовольствия "по-фамильному".
Были из них даже по-своему благочестивые: эти открывали свои радушные хаты для пиров только до "благодатной", то есть до второго утреннего звона в лавре. А как только раздавался этот звон, казачка крестилась, громко произносила: "радуйся, благодатная, господь с тобою" и сейчас же всех гостей выгоняла, а огни гасила. Это называлось "досидеть до благодатной"».
Можна було б цей есей завершити розкішними чеховськими і бунінськими описами українського степу, наших сіл і вишневих садів, яких не було в Московії (а отже «Вишневий сад» – це українська п'єса), але безсоромні дівчата, які займаються любощами тільки до благодатної, не менш важливі.
10.05.2023