Кафе «Пінгвін»

Кілька тижнів тому я натрапив у мережі на некролог, який повернув мене у дитинство – дитинство, яке обіцяло бути абсолютно радянським, якби не жінка, яка померла у столиці Латвії 25 березня.

Ні, ця жінка – не видатна письменниця, не співачка і не політична діячка. Вона не виступала з гучними заявами і не була дисиденткою. Те, що спогади про неї у дні прощання з'явилися у цілій низці інтернет-видань Латвії, те, що про неї згадували і діячі культури, і політики, і звичайні люди, які, як і я, дякували їй за свою молодість, – вже саме собою феномен.

Отже, ким була ця жінка? А просто начальником управління торгівлі в Юрмалі, приморському курорті неподалік Риги. Але її ентузіазм перетворив Юрмалу на справжнє маленьке європейське місто. Лише за час її роботи в управлінні торгівлі у Юрмалі було відкрито 47 нових ресторанів! І це були не похмурі забігайлівки й не радянські шинки з гучною музикою. Ні, це були справжні ресторани, до того ж спеціалізовані, кожен із своєю неповторною атмосферою. Звісно, в дитинстві мені було не потрапити до знаменитого ресторану «Юрас перле», батьки просто залишали мене вдома, щоб відвідати вар'єте та послухати зірок латвійської естради. Натомість ресторан «Кабург», в якому можна було переглянути фільми знаменитого Юріса Поднієкса, я відвідував. Я обідав у вишуканому дерев'яному ажурному ресторані «Лідо», ніби перенесеному з Венеції (це я, звичайно, тільки потім, вже у Венеції, зрозумів), і завжди тягнув батьків до єдиного у Радянському Союзі дитячого кафе «Кі-Кі-Рі-Гі» (і мені ще дуже подобалося, що воно не називалося «Ку-Ка-Ре-Ку»). Нічого особливого у цих спогадах немає, такими можуть бути спогади будь-якої європейської дитини, яка їздила з батьками на відпочинок. Фокус у тому, що я, звичайно, не був ніякою європейською дитиною. Я був радянською дитиною і не мав би нічого подібного побачити. У мене не мало бути відпочинку із дитячим кафе, стильними ресторанами (метрдотель одного з них взагалі був заслуженим діячем культури Латвії), концертами класичної музики просто неба, прогулянками, які завершувалися чашкою кави з вершками. Вся ця класична атмосфера європейського курорту, до якої я так звик за останні десятиліття, в Радянському Союзі була відсутньою. А у Юрмалі вона була. І створила її Марина Затока, керівниця міського управління торгівлі.

Як цього взагалі можна було досягти за радянських часів – велике питання, тим більше, що «органи» завжди уважно стежили за будь-яким проявом «самодіяльності», могли без проблем знайти будь-які зловживання. І Марині Затоці теж довелося пройти через судовий розгляд у зв'язку із будівництвом першого у Юрмалі торговельного центру. Але трагічними наслідками ця історія для неї не завершилася – хоча зрозуміло, що й була використана для заміни надто екстравагантної покровительки «буржуазних ресторанів» та естрадних зірок. Проте не слід забувати, що латвійське партійне начальство було зацікавлене у тому, щоб Юрмала сприймалася як «безпечна Європа». До ресторанів Затоки приїжджав сам перший секретар ЦК компартії Латвії Август Восс із московськими гостями. У Юрмалі досі розповідають легенди про те, як зірку ресторану «Юрас перле» Лайму Вайкуле вмовляли вкотре заспівати улюблену пісню високого гостя про листя жовте. А Лайма завжди була з характером і співала її лише у виняткових випадках. А Восс наполягав… І таких легенд старожили Юрмали вам розкажуть ще багато.

В Україні є інші легенди. Європейські ресторани та кафе могли виникнути лише у західній її частині – і при цьому наше партійне начальство було зацікавлене у тому, щоб Україна в жодному разі не виглядала Європою. Ніякою. Саме тому історії про знаменитий львівський бар «Вежа» у Стрийському парку завжди сповнені несамовитих кримінальних подробиць. І як могло б статися інакше, якщо фактична засновниця цього «закордонного» закладу Соня Гольденберг була засуджена до 15 років ув'язнення, а її чоловіка Хаїма Гольденберга, керівника культового кафе «Пінгвін», яке існує й досі, розстріляли. Українські чекісти доносили на Гольденбергів особисто першому секретареві ЦК компартії України Володимиру Щербицькому. А у Щербицького, на відміну від Восса, був інший інтерес – вислужитися перед новим генеральним секретарем ЦК Юрієм Андроповим, який вважав, що для оздоровлення конаючої радянської економіки потрібно просто «навести порядок» і всіх розстріляти й пересаджати.

Долі учасників цих історій разюче відрізняються. Хаїма Гольденберга, кавалера двох солдатських орденів «Слави», розстріляли (або він помер перед стратою) у 1984 році, його не врятувала навіть репутація ветерана війни. Соня Гольденберг була звільнена у 1988 році та виїхала до дітей у США. Володимир Щербицький, який зробив усе для перетворення України на радянську пустелю, помер у лютому 1990 року – можливо, вчинив самогубство. У лютому 1994 року у Москві помер Август Восс. А Марина Затока, як бачимо, залишила нас лише зараз – у європейської Латвії, де її учні створюють нові ресторани. Україна ж тільки сьогодні одужує від цивілізаційного розгрому, від наслідків дикого куражу людей, які у своїй нестямній ненависті до усього живого намагалися знищити навіть кафе «Пінгвін».