Сестра

Вона пішла якось тихо, так, аби ніхто навіть не запідозрив, що Вона іде, так, щоб ніхто не переживав, не плакав, тихо і гідно. Для мене Її відхід став шоком, він був надто неочікуваним, хоч тепер уже розумію, що Вона вже поволі йшла в той кращий світ, йшла з цього світу, щораз більше непривітного і фальшивого. Такого, в якому Їй було важко жити і творити. І в якому Їй залишалося щораз менше місця. Українська композиторка Ганна Гаврилець.

У рідному саду.

Нас у батьків було троє – Анна, найстарша, мій брат Роман і я, наймолодша. Між мною і Анною – десять років різниці. Усе наше життя пов’язане з Нею, старшою сестрою, котра завжди була для нас ідеалом – людським і моральним.

ДИТИНСТВО

З мамою.

Її народження і дитинство пов’язане з рідним селом Видинів на березі річки Прут у Івано-Франківській області. Батьки – мама Ірина і батько Олексій походили з селянських родин. Мама мала гарний голос і музичний слух, вона гарно співала. Батько вчився у Коломийській гімназії, однак не закінчив її. У 1943 році, коли йому було 20 років, його арештувала совєтська влада за статтею “ворог народу” і засудила на 10 років позбавлення волі. Відбував покарання на Соловках і Магадані, відсидів 9 років, у 1952 реабілітували. Після повернення з тюрми одружився і в 1958 році народилася Анна Гаврилець (дівоче прізвище Фроляк).

Перші класи початкової школи у Видинові з першою вчителькою Вірою Дмитрівною.

У селі на той час панувала особлива атмосфера – культурна і музична. Спричинилася до цього дуже цікава особистість – Василь Куфлюк – музикант, педагог, дуже освічена людина, яка отримала освіту у Варшаві (Польща), отримавши дипломи Варшавської консерваторії та Варшавського університету. Також Куфлюк працював як асистент у видатного польського лікаря, педагога, письменника, публіциста, громадського діяча єврейського походження Януша Корчака (Генрик Гольдшміт), який загинув у німецькому таборі смерті в 1942 р. разом зі своїми вихованцями. Корчак був педагогом-новатором, автором праць із теорії й практики виховання.

Василь Куфлюк, повернувшись до свого рідного села, починає працювати учителем музики у школі, також викладає математику та німецьку мову. Окрім викладання, він формує культурне середовище, створивши театральний гурток, до якого залучає молодь села (учасницею цього гуртка була і наша мама Ірина). Куфлюк організовує виготовлення костюмів і декорацій для цих постановок і ставить українську класику (Кропивницький, Гоголь та ін.).

Але основну свою діяльність він зосереджує на заняттях музики з дітьми. Куфлюк створює свою власну систему виховання абсолютного слуху у дітей, базованої на прив’язці конкретної пісеньки до назви тону і успішно втілює цю систему в роботі з дітьми. Очевидно, працює тут на позитив не тільки професіоналізм його як музиканта-педагога, а і його харизма як людини-особистості. Складається ситуація, коли батьки ведуть свою 4-5-річну дитину до Куфлюка вчитися музики, і таким чином майже усі діти в селі, де не було музичної школи, знають музичну грамоту, майже всі мають абсолютний слух і професійно займаються музикою.

З Василем Куфлюком і Його учнями (сидить зліва біля Куфлюка).

Так і Анна у віці п’яти років пішла до Куфлюка вчитися музики. Ці студії тривали до моменту, поки до Видинова не приїхав директор Львівської музичної школи ім. С. Крушельницької Олександр Тіщенко для того, щоб прослухати і відібрати дітей для навчання у цій школі (слава про цього учителя і його вихованців гриміла на всю Україну). Попри першу реакцію батьків (звісно ж, негативну, адже Львів так далеко), Василю Куфлюку вдалося переконати їх, що така талановита дитина повинна вчитися, щоб розвинути свій талант. У 1968 році, у віці 10 років, Анна їде до Львова на навчання і починає свій довгий і гарний шлях у високе мистецтво.

НАУКА

Після закінчення Львівської музичної школи ім. С. Крушельницької.

У школі Анна вчилася як піаністка, але вже в ранньому віці почала проявляти талант до композиції. Тут вона факультативно займалась композицією у Еміля Кобулєя, викладача гармонії та сольфеджіо, який консультував Її також як композитор. Очевидно, цей факт вплинув на подальшу Її артистичну долю і вибір мистецького шляху. Також зіграло важливу роль у становленні Її як музикантки спілкування з польським композитором Анджеєм Нікодимовичем, який протягом довгих років жив у Львові і працював у Львівській консерваторії. На той час, коли Анна була близько до закінчення школи, Нікодимович вже не працював у консерваторії – його вигнали з роботи через те, що він був глибоко віруючою людиною і відкрито ходив до польської катедри у Львові. Також як композитор він був представником модерної течії в музичному мистецтві, вже на той час (70-ті роки) широко застосовув додекафонну техніку та сонористичні прийоми письма, що також ніяк не вкладалося у доктрину реалізму в мистецтві і в музиці зокрема.

Із Анджеєм Нікодемовичем, 1990-ті рр.

Закінчивши блискуче школу, Анна продовжує навчання як піаністка у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка в класі Павла Юрженка, а також продовжує писати музику. Подальшу Її долю як композиторки вирішив Її виступ з власною п’єсою «Експромт» для фортепіано на концерті кафедри композиції, після якого професори кафедри переконали Її перейти на кафедру композиції і продовжити навчання там. Про цей свій крок Вона ніколи не шкодувала. Навчається Вона у класі Володимира Флиса – композитора, теоретика, блискучого науковця з трагічною життєвою та творчою долею, який, подібно до багатьох українських митців, серед яких і видатний український композитор і ректор консерваторії Василь Барвінський, постраждав від совєтського режиму. Вступивши до Берлінської консерваторії, де іспит з гармонії у нього приймав Рихард Штраус, провчившись там півроку, Флис повертається до Львова, де його арештовують і засуджують до 25 років виправних робіт в Карагандинський виправно-трудовий табір (Казахстан). Після шести років перебування в тюрмі, його звільняють за станом здоров’я. Після повернення до Львова, Флис завершує своє навчання у Львівській консерваторії та починає працювати на кафедрі композиції. Арешт і роки, проведені в тюрмі, вплинули на подальшу долю Володимира Флиса як композитора. Не маючи відваги писати музику в стилістичних тенденціях західноєвропейського контексту того часу через страх бути знову «битим» за «формалізм», він, практично перестає писати музику, зосереджуючи свою роботу на діяльності музикознавчій та педагогічній і виховуючи своїх студентів на найкращих зразках західно-європейської музики.

Завершує своє навчання Анна Концертом для фортепіано з оркестром пам’яті батька, який незадовго до того помер. Анна виступила як солістка, виконавши партію фортепіано з оркестром. На екзамені головою комісії був видатний український композитор Мирослав Скорик, Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, який запросив її для продовження навчання в асистентурі-стажуванні Київської консерваторії у свій клас.

Мирослав Скорик на той час був уже відомим композитором, до якого слава прийшла після написання музики до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського. Пізніше Скорик створив Сюїту «Гуцульський триптих»(1965) на основі цієї музики. Цей період його творчості характеризується як неофольклорний. Ще одним видатним твором цього часу стає його знаменитий «Карпатський концерт» для симфонічного оркестру (1972). Продовжуючи тут традицію Концерту для оркестру Бели Бартока, Скорику вдається створити в цьому творі унікальну атмосферу гуцульського мелосу, поєднаного з найсучаснішими прийомами письма і музичної мови, притаманної композитору. Не використовуючи прямих цитат з народної музики, Скорик створює абсолютно самобутній твір, який ввійшов в історію світової музики поряд з Концертами для оркестру Бартока і Лютославського. Фактично стиль Скорика-композитора викристалізувався вже у цих двох творах, і, не зважаючи на усі наступні періоди творчості, позначені й елементами неокласичними, неоромантичними чи постмодерними, Скорик уже увійшов в історію завдяки цим геніальним творам.

Після державного іспиту з композиції з Володимиром Флисом, Мирославом Скориком та однокурсниками.

Повертаючись до Анни, яка була однією з улюблених Його учениць, хочеться відзначити, що Його творчість мала безпосередній вплив на формування Її композиторського стилю. А саме увага до українського мелосу, органічне поєднання духу цього мелосу з найсучаснішими прийомами письма 20 сторіччя. Мирослав Скорик зіграв велику роль у житті Анни також і як старший колега-наставник, який увесь час був ніби невидимо присутній у її творчому та соціальному житті, завжди готовий підставити плече і проcтягнути руку допомоги в непростих життєвих ситуаціях. Їхня дружба і теплі стосунки зберігалися до відходу Маестро до Вічності у 2020 році. Зрештою, ніхто не міг подумати, що Анна переживе його усього на два роки.

ТВОРЧІСТЬ

З чоловіком, альтистом Дмитром Гаврильцем.

Перші успіхи Анни були пов’язані з піснею, але не народною. Життя повернуло так, що Їй довелося написати свою власну пісню в час роботи над музикою до вистави за п’єсою Юрія Щербака «Наближення» для постановки у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Це була пісня «Не говори печальними очима» на вірш Ліни Костенко. Після успішної прем’єри вистави з Її музикою Анна продовжує працювати у цьому напрямку і створює нові пісні на вірші Ліни Костенко та Дмитра Павличка. Її «Мольба» на вірш Павличка здобуває другу премію на фестивалі «Червона рута».

Далі Її творча доля складається успішно не тільки у плані творчості, а й у визнанні її діяльності з боку державних інституцій. У 1997–1998 роках Ганна Гаврилець пише великий твір «Золотий камінь посіємо» для голосу, хору та оркестру. Створює вона його у співпраці з видатною українською співачкою, виконавицею народних пісень Ніною Матвієнко. Природно, що основою для написання «Золотого каменю» стали народні пісні, які композиторці вдалося дуже органічно вплести в контекст твору. Лібрето для цього твору написала українська письменниця Софія Майданська. Прем’єра твору відбулася 1998 році в Палаці «Україна» під час святкування ювілею співачки. По суті, це була перша робота композиторки, пов’язана з фольклором, і дуже вдала. Твір був відзначений найвищою і найпрестижнішою нагородою – Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Із Ніною Матвієнко.

Подальший шлях композиторки був пов’язаний зі зверненням до духовної (сакральної) тематики і хорової музики. І, як виявилося, це було чи не найголовніше і найприродніше джерело черпання натхнення і вираження її музичної природи. Хорова музика, особливо духовна, стала ніби Її другим Я, Її дуже органічною сутністю. Думаю, цьому сприяла і атмосфера Київських православних храмів, образ стародавньої Софії Київської, однієї з найголовніших святинь Східної Європи, як уособлення київського християнства, державності та культури. Зрештою, образ Богоматері Оранти, який прикрашає Софію Київську, стає чи не одним з центральних у дійстві «Золотий камінь посіємо».

У 2001 році Анна пише низку духовних творів для хору: «До тебе приношу я, Господи, душу мою» – для чоловічого, «Блаженний, хто дбає про вбогого» – для жіночого та «Боже мій, нащо мене Ти покинув?» – для мішаного. Ці хори Анна пише для участі у Всеукраїнському конкурсі композиторів «Духовні псалми третього тисячоліття» у рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ».

На цьому конкурсі Анна здобуває Гран-Прі, а Її хорові твори звучать часто в Україні та за її межами. Багато музики для хору Анна створює завдяки співпраці з Камерним хором «Київ» та його диригентом Миколою Гобдичем, а також з Хоровою капелою «Думка» та її диригентом Євгеном Савчуком. Так з’являються на світ фолк-ораторії «Барбівська коляда» та її камерна версія «Буковинське Різдво», «Віють вітри», фолк-концерт «Кроковеє колесо», обробки українських народних пісень. Серед Її духовної музики – псалми, молитви, тропарі, композиції на літургійні тексти. Найвідоміші серед них –«Херувимська», «Тебе поєм», Хоровий концерт «Нехай воскресне Бог», «Молитва до Пресвятої Богородиці», «Все упованіє моє», «Боже мій, нащо Ти мене покинув» , «Тільки в Богові спокій душі моїй», «До тебе підношу я, Господи, душу свою», «Блаженний, хто дбає про вбогого», «Отче наш» і ін.

Звертається Анна і до традиції католицької духовної музики. Це твори для хору та оркестру – «Stabat Mater», «Kyrie eleison», «Miserere».

У всіх цих творах вражає неймовірної краси мелодизм у поєднанні з вишуканою гармонічною мовою. Тонку грань, яка лежить на межі простоти вислову і невидимої вишуканості , композиторка не переступає. Їй вдається бути щирою, інтимною, без надмірної відкритості, позірності, а, однак, залишатися не банальною і не тривіальною у кожній своїй ноті.

Залишила по собі композиторка і величезну кількість обробок українських народних пісень. У кожному такому творі композиторка створює свою особливу музичну атмосферу, не порушуючи структури самої народної пісні. Кожен твір – це вже Її особистий світ, де народна пісня стає ідеєю, причиною для створення оригінального твору.

На репетиції.

Працювала Ганна Гаврилець і у жанрах симфонічної та камерної музики. Серед Її симфонічних творів Симфонічна поема (1983), Концерт для альта з оркестром (1984), Симфонія «Паралелі»(2008), Камерна симфонія №1 (1990),Камерна симфонія №2 «In memoriam»(1995), «Сanticum» для струнного оркестру (1998), Симфонієтта для альта і струнних «A-Corda» (2001), «До Марії» для струнного оркестру (2003), Симфонічна поема «Знаки» (2013).

Камерні симфонії та твори для струнного оркестру позначені більш інтимним виразом, якому притаманний ліризм і особистністе світовідчуття. У творах для симфонічного оркестру композиторка демонструє риси, більше характерні для великої форми – це і співставлення двох полярних образних сфер, і вибудуваність драматургічна, і оперування усіма можливостями симфонічного оркестру. Тут Вона знову ж виступає як великий майстер симфонічної драматургії і тембрального світу.

Особливої уваги заслуговує камерна музика Ганни Гаврилець. Серед найбільш виконуваних творів – Струнний квартет №1 (1981), Струнний квартет №2 «Reminiscence» (1997), Струнний квартет №3 «Експресії» (2003), «За межею тіла і душі» для двох скрипок(2007), «Екслібриси» для скрипки соло (1998), «Ґравітації для фортепіано»(1994), «Соната для альта і фортепіано» (1988), Духові квінтети №1,2 (1984,1992), «Осіння музика» для саксофона і фортепіано (1996).

Я б відзначила більший інтерес і увагу композиторки саме до камерної музики, порівняно з симфонічною. Думаю, це пояснюється особливим ставленням до категорії тиші, яка безпосередньо пов’язана з тембром і колористикою. Крім того, камерність як ознака особистністого, інтимного світовідчуття, позбавленого усього показового, зовнішнього, була характерна для Неї як для людини. І тому саме у камерній музиці Її талант відкрився з особливою силою.

Тут можна спостерігати також увагу до джерел народної музики, наприклад у «Екслібрисах» для скрипки-соло, де композиторка дуже органічно імітує атмосферу ТроЇстих музИк (народний інструментальний ансамбль, у складі якого була скрипка, цимбали та бубен, такий ансамбль супроводжував народні свята: весілля, ярмарки тощо), використовуючи і ладову структуру гуцульської музики, і способи гри на скрипці, характерні для цього виду музикування. Ці особливі риси народної музики композиторка поєднує з сучасними прийомами і композиторськими техніками, що дає дуже цікаве оригінальне звучання.

Серед струнних квартетів особливо цікавим і оригінальним мені видається третій («Експресії») , у якому композиторка не дає прямих асоціацій на народну музику, але будує так витончено музичну канву твору, застосовуючи абсолютно модерну музичну мову, що мимоволі чуєш і бачиш тут картину «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова, довічну красу українських Карпат, звучання «Вербової дощечки» (української веснянки), яка у фільмі отримує трагічне звучання як символу нещасливого кохання Івана та Марічки. У цій музиці Анна Гаврилець ніби концентрує увесь дух української землі, її мелос, її трагічні і щасливі сторінки життя. Одним з найцікавіших способів письма, які авторка використовує часто, і зокрема в «Експресіях», є поліфонічний стиль, подібний до гетерофонного співу, коли усі голоси виростають ніби з одного звука чи мелодії, але кожен у свій спосіб відгалужується від основного наспіву. Цей тип розвитку музичного матеріалу Анна застосовує і в «Легенді для віолончелі та акордеону»(2009), де початок і кінець твору побудований саме в цей спосіб.

Фортепіанний цикл «Ґравітації» дає нам приклад більш модерного мислення як в плані характеру твору, який відповідає назві, а також в сенсі музичної мови. Це чотири п’єси, витримані здебільшого в споглядально-зосередженому настрої ,окрім третьої, яка за принципом контрасту вирішена в більш активно-рішучому настрої. Цей контраст, однак, не стосується музичної мови. Усі чотири фрагменти циклу демонструють достатньо органічну організацію ладо-тональну (розширена 12ти тонова система), фактурну, де кожна п’єса витримана в однотипній фактурі, характерній саме для цієї частини. Перша – розкладені акордові структури, друга – розірвана мелодія на тлі колористичних гармоній, третя – поєднання коротких пунктирних поспівок з вишуканими щвидкими пасажами, і четверта – пуантилістичні структури. Загалом «Ґравітації» сприймаються як один твір, дуже образний і виразний у сенсі ідеї та засобів виразності.

Зі студентами Романом Григорівим та Іллею Разумейком.

СЕСТРА

Усе наше з братом життя було пов’язане з Нею. Кожен день ми звикли чути Її голос по телефону, і ще тепер, рік по Її смерті, хочеться зателефонувати Їй і розказати, як минув день, поділитися усім, що довелося прожити за цей час, і про приємне, і про погане, хочеться почути Її “усе буде добре”. Коли ми були малі, ми чекали Її приїзду зі Львова як великого свята і завжди сумували, коли Вона від’їздила на навчання. Коли ми поїхали вчитися услід за Нею до Львова, Вона замінила нам маму. Перший мій твір я показала саме Їй. Уся моя творча доля була пов’язана з Нею, в Її особі я мала великого творчого друга. Вона вміла тішитися, напевно більше, ніж я сама, усім моїм успіхам і творчим здобуткам, і життєвим. Їй випала доля бути старшою сестрою, і бути ангелом-охоронцем нам з братом, і Вона це робила з усією відповідальністю і добром, на яке тільки була здатна.

Вона пішла на четвертий день цієї страшної війни, не переживши цієї ситуації, і, напевне, вберігши себе від тих страхіть, яких Вона вже не бачила і не побачить, і, можливо, цим можна пояснити (якщо це узагалі можна пояснити) Її відхід. Вона пішла, але Її Музика залишилася.

Вона пішла якось тихо, так, аби ніхто навіть не запідозрив, що Вона іде, так, щоб ніхто не переживав, не плакав, тихо і гідно. Для мене Її відхід став шоком, він був надто неочікуваним, хоч зараз уже розумію, що Вона вже поволі йшла в той кращий світ, йшла з цього світу, щораз більше непривітного і фальшивого. Такого, в якому Їй було важко жити і творити. І в якому Їй залишалося щораз менше місця. Тепер Вона в кращому місці. І в кращому Світі. Ганна Гаврилець, українська композиторка.