Шалик Орбана

Шалик із кордонами «великої Угорщини», в якому красувався футбольний уболівальник Віктор Орбан, знову нагадав нам, що Європа, частиною якої ми хотіли б стати, – це не шоколадний торт, а гуляш з усією його гостротою та швидкою зміною смакових відчуттів. І якщо ми не зрозуміємо, яку страву хочемо їсти, то так назавжди і застигнемо з обпаленим ротом.

Орбан влаштував чергову провокацію, яка вразила сусідів Угорщини, але при цьому знову зіграв на національній травмі своїх прихильників – угоді сторічної давнини, Тріанонському договорі, який зумовив нинішні кордони Угорщини. У Будапешті завжди вважали цей договір несправедливим наслідком Першої світової війни, в якій, з угорської точки зору, програла не Угорщина, а Австрія, хай навіть війну провадила Австро-Угорська імперія. І з погляду формування національної міфології це логічно: виграти війну могла лише Австро-Угорщина, а програти – лише Австрія. Хто це заперечуватиме?

Нам треба боятися не переділу кордонів, а саме цієї міфології. На Тріаноні вже сторіччя будуються політичні кар'єри. Цей міф заважає Угорщині бути сучасною державою. Згадайте, з яким замилуванням ми сприймали Угорщину перших років демонтажу соціалізму – вільну сучасну країну, звернену у майбутнє. А потім з'явився Орбан, якому знадобилося минуле, – і ми вже спостерігаємо Угорщину, голова уряду якої не приховує своїх особливих відносин із Путіним.

До речі, Путін – це теж реставратор історичного міфу, міфу перемоги у Другій світовій війні. Здавалося б, цей міф базується на ідеї успіху, а не поразки, як Тріанон. Але ж ні! Насправді «перемога» – це комплекс. Ми всіх перемогли, а переможені живуть краще за нас, з нами не рахуються, у нас відбирають території, нам не дають почуватися переможцями! І ось зараз ми покажемо, що можемо повторити! До речі, пам'ятаєте, з яким глузуванням ми ставилися до самої появи цього гасла? Вважали його лише методом мобілізації електорату, не вірили, що у ХХІ столітті хтось серйозно намагатиметься війною довести свій політичний вплив. Але зараз, коли Росія бомбардує українські міста, ми вже розуміємо, що це були не жарти. Що отруєння міфологією обов'язково призводить до цілком реальних дій.

Тріанон привів Угорщину до багаторічної диктатури адмірала Хорті, союзу з Гітлером та поразки. Тріанон сьогодні дозволяє Орбану фліртувати з Путіним та порушувати єдність Європейського Союзу. «Побєдобєсіє» привело Росію до нової деградації та війн. Тим, хто скаже, що так було завжди, нагадаю, з яким захопленням спостерігав цивілізований світ за багатотисячними демонстраціями у радянській столиці на підтримку свободи Литви, як підтримував москвичів, які у серпні 1991 року вийшли до Білого дому та зупинили реванш тодішнього керівництва СРСР. Поки ти не поринаєш у міф, у тебе все ще є шанс.

Ще один союзник Росії, який став заручником власного міфу, – Сербія. Сербський міф з далекої історії – це все одно, що Росія жила б міфом про Куликовську битву, а Угорщина битвою при Мохачі. Але битва на Косовому полі у 1389 році все ще частина сучасної сербської політики. Саме у день 600-х роковин цієї битви Слободан Мілошевич пообіцяв – на Косовому полі – що «всі серби житимуть у одній державі», створивши таким чином умови для югославських воєн. Та й сьогодні, через три з лишком десятиліття після промови Мілошевича, Сербія все ще у пастці конфлікту з Косово, все ще у минулому, все ще поряд із Москвою. Той, хто у минулому, – завжди поруч з Москвою, навіть якщо йому вдалося очолити європейську країну. Подивіться на Орбана.

Саме тому наше найважливіше завдання – не опинитися в полоні власних міфів, якою б сильною не була спокуса. Зрозуміти, що українська політична нація формується сьогодні саме в кордонах тієї України, яку нам вдасться захистити та відновити, і всі зітхання про території, які могли би бути українськими, відкидають нас в обійми Мілошевича й Орбана та роблять схожими на Путіна. Нам потрібно відмовитися від комплексу жертви та зрозуміти, що український народ у своєму історичному розвитку не відрізняється від будь-якої іншої європейської нації. Що в історії українців були блискучі перемоги та страшні поразки, самопожертви та злочини, герої та зрадники – як і в кожної іншої нації. Сучасна нація відрізняється від архаїчної тим, що вона пам'ятає і про те, і про інше, і про третє, пишається перемогами, знає про поразки, перепрошує за злочини – і йде вперед.

А архаїчна нація живе у підручнику історії й не хоче з нього вибиратися. Дихає пилом, ненавидить усіх довкола, хоче всім помститися – і насамперед тим своїм співвітчизникам, які цікавляться завтрашнім, а не вчорашнім днем. Тим, хто хоче ростити дітей, а не жити на цвинтарі, хай навіть найпомпезнішому.

Тому що навіть найвеличніший цвинтар, найурочистіший парад і найпретензійніший шалик не варті хвилини дитячого сміху. І ніякий підручник історії, жодні казки про власну велич, жодні спогади про перемоги людей, які давно померли, не виправдають вбивства дитини.

Це те, чого люди, які живуть у підручниках вигаданої історії, ніколи не зможуть зрозуміти.