Коло ідентичностей

Одним із головних завдань режиму Московської держави стосовно українських земель було їхнє перетворення на провінційні придатки імперії. Вже не мало жодного значення, що Київ був центром величезної стародавньої держави і дочки його князів одружувалися з європейськими монархами. У Росії могло бути тільки одне місто. Москва. Далі Санкт-Петербург. Потім знову Москва. Сама російська культура демонструє це з очевидною відвертістю. До Москви! До Москви! – репетують героїні роману Олексія Толстого на початку ХХ століття. "Москва сльозам не вірить" – так називається культовий фільм кінця ХХ століття, який оспівує успіх відважних "лімітниць", що домоглися права жити в столиці. А якщо не до Москви? Російський письменник Данііл Гранін називає своє рідне місто, колишню столицю імперії, «великим містом з обласною долею». Цією характеристикою Санкт-Петербурга все сказано: обласна доля. Те, що було приготоване для кожного українського міста. Століттями виплеканий комплекс неповноцінності, який лише посилився за радянської влади.

 

 

Я задумався про це на прем'єрі вистави «Львівське танго» у Театрі імені Марії Заньковецької. Можливо, це складна асоціація для мюзиклу, але суть, на мою думку, є зрозумілою – його герої не були провінціалами, бо не був провінційним довоєнний Львів. Це радянська влада, яка остаточно утвердилася тут після Другої світової війни, стала нав'язувати стереотип провінційності вже й цьому святковому європейському місту – як перед цим нав'язувала його решті всіх українських міст, що опинилися під Москвою після поділів Польщі. Це вже за радянських часів утвердився стереотип, що справжнього успіху виходець зі Львова може досягти у Києві. Приблизно так, як виходець із Києва вважав, що справжній успіх – це потрапити до Москви.

 

Творцям тепер уже історичного джазового колективу, яким присвячено виставу «Львівське танго», навіть і на думку не спадало, що вони обов'язково мають грати свою музику у Варшаві, вони хотіли підкорити Львів, вони хотіли продемонструвати якість української музики – і тому, власне, їхні мелодії виконують ось уже дев'яте десятиліття. Справжня цивілізація сильна людьми, які творять свої міста, а не фурункулом центру – те, чого в Росії ніколи не розуміли і не зрозуміють.

 

Що цікаво, герої «Львівського танго» так і не дізналися, що вони є провінціалами. Практично всі учасники джазової капели – і Леонід Яблонський, і Степан Гумінілович, і, звісно, ​​Богдан Весоловський стали кумирами української еміграції Канади. У Радянському Союзі залишився лише Анатолій Кос – але й він став знаменитим композитором Кос-Анатольським. При цьому львівським композитором. Не київським і вже тим більше не московським.

 

Ну і, звичайно, доля Ірини Яросевич, Ренати Богданської, Ірени Андерс, про одну яку можна було би зняти великий та яскравий серіал – українська співачка початку століття та муза Богдана Весоловського, радянська гастролерка, улюблена виконавиця польських вояків, що першою заспівала «Червоні маки під Монте-Кассіно», дружина генерала Андерса та знову українська співачка, яка виконує пісні українських поетів кінця століття на нову музику Весоловського. Ціле коло ідентичностей, яке все одно завершується поверненням до себе!

 

Можна сказати, що Богдан Ревкевич поставив спектакль про людей, які були європейцями тоді, коли це не те, щоб не треба було нікому доводити, – про це не треба було навіть замислюватися. І разом з ними ми не повертаємось назад у довоєнне минуле знову воєнного Львова. Разом із ними ми просто описуємо те саме коло ідентичностей, яке все одно завершується поверненням до себе самих – до людей, яким не потрібно замислюватися, чи достатньо вони «непровінціали» і чи достатньо вони є «європейцями». Озирніться навколо – і ви просто побачите, що ми живемо в європейських містах, які ніколи і не були провінцією в московському розумінні цього слова. І коли ви вийдете з театру та побачите європейське місто, то знову почуєте танго…

 

 

30.10.2022