Богдан Задура став цьогорічним лауреатом премії Drahoman Prize – відзнаки для перекладачів з української мови на мови світу за високу перекладацьку майстерність та внесок у промоцію української літератури за кордоном.
Нагороду Богдан Задура отримав за переклади польською мовою творів Катерини Бабкіної "Мій дід танцював краще за всіх", Василя Махна "Вічний календар" та Юрія Винничука "Лютеція".
Богдан Задура відомий в Україні переважно як перекладач української літератури на польську мову (перекладає ще з англійської, угорської та російської мов) та поет. Але він також і прозаїк, есеїст, літературний критик (автор 25 книжок поезії та понад десятка томів есеїв і прози), а донедавна – довголітній головний редактор журналу «Twórczość» та багаторічний редактор квартальника Akcent.
Три роки тому Богдан Задура "за популяризацію української літератури в Польщі і створення міжкультурного простору для діалогу та взаєморозуміння" був удостоєний премії імені Пантелеймона Куліша.
Микола Рябчук:
"Богдан був чи не першим польським письменником, якого я запізнав живцем – холодної пізньої осені 1987 чи 1988-го року, коли він приїхав до Києва зі спілчанською делегацією в рамках якихось офіційних літературних братань, до яких потрапив і я – як переписувач чужих текстів у "Всесвіті" та знавець (як мені здавалося) польської мови. Ми якось швидко знайшли одне одного і вислизнули з того офіціозу – і до пізньої ночі гуляли Хрещатиком, не в змозі завершити захопливої розмови про все на світі. Богдан не знав на той час української, хоча й мав у доробку (за підрядниками, здається) переклади віршів Павличка; але в основному перекладав тоді з російської, англійської та угорської. Рух в український бік був повільним, але дедалі інтенсивнішим, і я думаю, що особисті контакти – не конче із Рябчуком, але з цілим середовищем, з надзвичайно цікавою "вісімдесятницькою" поезією (а згодом і прозою), що якраз почала під той час з'являтися, відіграли істотну роль у тому зміщенні. Сьогодні важко уявити польський літературний ландшафт без Богданової поезії й Богданових перекладів, – як і український ландшафт без українських авторів, яких перекладав Богдан. Я безмірно радий Богдановому успіхові, який у певному сенсі є й нашим спільним успіхом – польським і українським".
Від новин про напад Росії на Україну я впав у ступор, параліч. Не знав, що робити. Не написав жодного мейла українським друзям, бо не знав, що писати в такій ситуації. Але читав портал "Збруч", де вони публікували свої тексти, і перекладав ці тексти з ранку до вечора.
Номінація на цю премію для мене – велика радість і не менш високий стрес. Чому стрес? Бо я зараз говорю українською.
Я ніколи не вчив українську, я опанував цю мову пасивно. Я почав перекладати ще в середній школі, та протягом усього життя ставився до перекладу як до доповнення до власного писання. Я почувався більше любителем, а не професіоналом, і спершу перекладав те, що мені було до вподоби, а вже потім шукав видавця.
Коли я був молодший, вважав, що перекладачі будують мости між націями. Сьогодні я думаю скромніше – мости вони будують поміж людьми. Народи не читають – читають окремі люди.
Найголовнішою винагородою для мене є задоволення від того, що я поділився з іншими тим, що відкрив сам під час перекладу. Я завжди перекладав те, що мені подобалося. Сповнений невпевненості щодо своєї компетенції, я переконував себе, що для перекладу важливіше не стільки знання мови, з якої перекладаєш, а знання мови, на яку перекладаєш.
Ніколи не думав, що перекладатиму українську літературу. Та наприкінці 80-х одна знайома з видавництва запропонувала мені перекласти добірку віршів Дмитра Павличка. Я поставився до цього як до одноразової пригоди.
Відтак вийшла книжка, я вперше поїхав до України, де зустрів Миколу Рябчука, який відкрив мені очі на зовсім іншу країну, що виборсувалася зі стереотипу радянської республіки, якою вона невдовзі перестала бути. Мені пощастило познайомитися не лише з чудовими книжками, а й чудовими людьми – Андрієм Бондарем, Сашком Ірванцем, Юрієм Андруховичем, Василем Махном, Галиною Крук, Сашком Бойченком, Сергієм Жаданом. Ці стосунки збереглися досі. І нові – Андрій Любка, Катерина Бабкіна, Роман Малиновський.
У 2022 році в моєму перекладі вийшло 9 українських книг. Ще 4 вийдуть до кінця року. Більше зробити не в силі.
18.10.2022