У деяких коментарях до нещодавніх страстей про доцільність комунікації з «хорошими русскими» як найтвердіший аргумент безапеляційно стверджували, що під час Другої світової війни не було – і не могло бути – публічних діалогів із «хорошими німцями», «не було такого, щоби Гемінґвей за Ремарка втикався», і взагалі ще довго після війни ніхто публічно з ними не контактував.
Незалежно від позиції в дискусії важливо чесно відповідати на питання. А такі коментарі уже на перший погляд здаються не зовсім чесними – або ж їхні автори й авторки недостатньо обізнані, – навіть якщо проігнорувати, що агресором у Другій світовій була не тільки Німеччина.
Справді, вже з приходом Гітлера до влади 1933 року світом ширилась атмосфера недовіри, підозріливості, неприязні, а інколи й відвертої ворожості до всіх «бошів». З початком війни ця атмосфера ще більше нагніталась. Німці в низці країн опинились у статусі громадян ворожої держави (enemy aliens) і, зокрема у Франції та Великій Британії, інтернувались у табори незалежно від політичних переконань.
У Британії набув поширення так званий вансіттартизм – на честь дипломата Роберта Вансіттарта, який наполягав, що нацизм – наслідок «німецького характеру», а тому відповідальність мають нести всі німці. З іншого боку, чимало консерваторів, зокрема американських, звинувачували втікачів від гітлерівського режиму в симпатіях до комунізму¹.
Але німецькі інтелектуали-антифашисти не перебували у повній ізоляції. Хоча після початку війни діалог із ними переформатувався географічно та частково тематично, він все ж не припинявся. А на противагу вансіттартизму існував антивансіттартизм².
У розпал війни Марлен Дітріх, що лише 1939 року набула американського громадянства, виступала на фронті перед союзницькими військами, німецькі вчені брали участь у Мангеттенському проєкті, переклади книг Томаса Манна, Бертольта Брехта та Еріха Марії Ремарка успішно продавались у США, а одну з перших повоєнних Нобелівських премій з літератури (1946) отримав етнічний німець Герман Гессе – на той час уже понад 20 років громадянин тієї самої Швейцарії, громадянство якої має Шишкін. До речі, хоча Гессе засуджував нацистів у приватному спілкуванні, він не відважувався після захоплення ними влади виступити проти них відкрито, а ті, зі свого боку, довго толерували його і не забороняли його книжки.
Варто також усвідомити, що серед цих enemy aliens з німецькими паспортами опинилися й німецькі євреї. Чи вважати їх «хорошими німцями», чи розглядати як окрему категорію? І як бути з нинішніми бурятами, чеченцями тощо? До якого коліна препарувати генеалогічне дерево? А якщо знайдеться українське коріння? А як щодо москалів, що живуть в Україні?
Багато євреїв настільки інтегрувались у німецьке суспільство, що вважали себе більше німцями, аніж євреями. Нацисти переслідували й тих, хто був євреєм лише наполовину, на четверть чи ще менше. Серед них були й католики, і протестанти, й атеїсти.
За межами Третього Райху таким расовим сортуванням займалися рідше. Самі німецькі євреї спокійнісінько брали участь у діалогах, про які йтиметься нижче, нарівні з етнічними німцями. У дослідженнях німецької антифашистської еміграції їх також зазвичай розглядають разом³. Та й ми часто інтелектуалів того періоду називаємо німцями і про єврейське походження дізнаємось, коли читаємо життєписи, – так само, як Генріха Гайне ми вважаємо німецьким поетом, а не єврейським.
Ба більше, існував тоді й ширший німецькомовний діалог, де етнічних німців не цурались не тільки німецькі євреї, австрійці, швейцарці, а й багато з тих, хто або народився у Німецькій імперії чи Австро-Угорщині, або пізніше жив у Німеччині чи Австрії і володів німецькою: чехи, угорці, а також євреї австрійські, чеські, угорські, галицькі, румунські.
1933–1939
Перш ніж розглянути, що відбувалося за війни, варто мати уявлення про передвоєнний міжкультурний антифашистський діалог – адже тоді зав’язались деякі контакти і розвивалися певні дискурси, які зберігались і під час війни.
Найбільшим осередком такого передвоєнного діалогу була Франція. Тут найактивніше з німцями братались Андре Жід, Ромен Роллан, Андре Мальро, Луї Араґон, від академії – Люсьєн Леві-Брюль. Помешкання Мальро стало своєрідним місцем зустрічі французьких та німецьких інтелектуалів. Окрім французів, у контактах з німцями у Франції були помічені Герберт Веллс та Олдос Гакслі. Перший увійшов до установчого комітету Вільної німецької бібліотеки, створеної в Парижі 1934 року, щоби зберегти заборонені в Третьому Райху книги; другий товаришував з німецькими інтелектуалами, що оселились у містечку Санарі-сюр-Мер, де він тоді мешкав – і де написав «Прекрасний новий світ».
У червні 1935 року в Парижі відбувся Міжнародний конгрес на захист культури, де французькі та німецькі письменники зустрілись із колегами з багатьох інших країн, щоб обговорити фашистську загрозу. Британію представляли Гакслі та Едвард Морґан Форстер, США – Сінклер Льюїс та Джон Дос Пассос. До делегації СРСР, окрім Бориса Пастернака, Ісака Бабеля та Алєксєя Толстого, увійшли представники національних літератур, зокрема від України – Павло Тичина, Іван Микитенко та Петро Панч⁴.
Ще одним майданчиком для міжкультурного антифашистського діалогу стала Іспанія під час громадянської війни 1936–1939 років. Німецькі інтелектуали приїжджали сюди як воювати, так і в якості кореспондентів або ж для участі у культурних подіях. Декому вдалось познайомитись і з Гемінґвеєм, що, як побачимо далі, стало їм в пригоді.
Саме тут – у Валенсії, Барселоні та Мадриді – у липні 1937 року відбувся другий антифашистський конгрес літераторів, що став своєрідним продовженням паризького. Його відвідали Пабло Неруда, Сесар Вальєхо, Октавіо Пас, Ніколас Ґільєн, Андре Мальро, Андре Шамсон, Стівен Спендер, Ліон Фойхтванґер, Людвіґ Ренн та інші.
У різних країнах у 1933–1935 роках за участі німецьких емігрантів проводились кампанії за звільнення політв’язня Карла фон Осєцького та нагородження його Нобелівською премією миру. Зокрема, чехословацький журнал «Tvorba» 1935 року опублікував відкритий лист Томашові Масарикові з проханням зняти свою кандидатуру на користь Осєцького. Премію Осєцькому присудили 1936 року (за 1935-й), проте від концтаборів це його не врятувало.
1939–1945
З початком Другої світової війни осередком міжкультурного антифашистського діалогу стала Америка. І тут декому з «хороших німців» допомогли передвоєнні контакти.
За Ремарка «втикатись», як висловилась коментаторка, Гемінґвеєві не потрібно було, а от за своїх товаришів з Іспанської громадянської війни Ганса Кале, Ґустава Реґлера та (єврея, якщо це для когось важливо) Альфреда Канторовича він таки заступився – інакше, через їхні комуністичні переконання, візу їм би не видали.
Допомагав німцям потрапити в Америку і нобелівський лавреат Сінклер Льюїс, який контактував з ними у Франції, та ще більше – його дружина, журналістка Дороті Томпсон.
Хоча більшість німців у екзилі опинились у скрутному становищі, популярні письменники на кшталт Брехта, Фойхтванґера та Томаса Манна могли собі дозволити придбати вілли у Каліфорнії, що стали місцями зустрічі німецької, американської і не тільки інтелігенції.
У Брехта гостювали Олдос Гакслі, Крістофер Ішервуд, Вістен Г’ю Оден, Чарлі Чаплін та Чарльз Лотон. Останні двоє також бували у німецького єврея Фойхтванґера, як і чимало етнічних німців.
Томас Манн взагалі став своєрідним рупором німецької опозиційної інтелігенції⁵. У травні 1940 року разом зі своїм зятем, італійським письменником і журналістом Джузеппе Антоніо Борджезе, він зібрав у Атлантік-Сіті конференцію для обговорення реакції демократичного світу на перемоги фашистів у Європі. Результатом став маніфест «Місто людське». Серед учасників були Льюїс Мамфорд, Рейнольд Нібур та Вільям Янделл Елліотт (радник Рузвельта)⁶.
За війни Манн прочитав три лекції у Бібліотеці Конгресу: про свій цикл про Йосипа (1942), «Війна і майбутнє» (1943) та «Німеччина і німці» (1945). Першу лекцію відвідали віцепрезидент Генрі Воллес, міністр фінансів Генрі Морґентау та генеральний прокурор Френсіс Біддл.
У жовтні 1943 року Манна і Фойхтванґера запросили на організований голлівудськими сценаристами та режисерами літературний конгрес, де крім них виступили Едвард Дмитрик, Роберт Россен, Далтон Трамбо, Дерріл Занук та інші не останні на той час персоналії⁷.
У червні 1945 року в Нью-Йорку влаштували урочистий обід на честь 70-річчя Манна за участю лавреата Пулітцерівської премії Роберта Шервуда та міністра внутрішніх справ Гарольда Ікеса. Одне слово, на ігнорування представника «ворожої нації» не схоже.
У 1942–1943 роках у США відбулась також низка заходів у пам’ять про спалення книг у Берліні в травні 1933-го. 1 грудня 1942 року на відкритті виставки спалених та заборонених книг у Нью-Йоркській публічній бібліотеці популярний тоді письменник Оскар Марія Ґраф представляв Німеччину, історик Амброджо Доніні – Італію, письменниця й журналістка Карін Мікаеліс – Данію, публіцистка Женев’єва Табуї – Францію. Серед присутніх були також спікер міської ради Нью-Йорка Ньюболд Морріс та відомий літературний критик Кліфтон Фадіман, а серед патронів виставки – Елеонора Рузвельт та Альберт Айнштайн⁸.
Меседжі, з якими виступали німці в таких діалогах, були різні. Дехто погоджувався з вансіттартистськими настроями і відповідальністю всіх німців. Наприклад, філософ та педагог Фрідріх Вільгельм Фьорстер приєднався до Товариства із запобігання Третій світовій війні, що виступало за якнайрадикальнішу деконструкцію Німеччини по війні. Серед американських членів товариства були письменник Рекс Стаут та згадувані уже Льюїс Мамфорд, Кліфтон Фадіман та Дерріл Занук.
Та й виступ Томаса Манна на радіо «Голос Америки» 8 травня 1945 року, що був присвячений концтаборам та колективній відповідальності і викликав хвилю обурення, зокрема серед «внутрішніх емігрантів» – тих, хто залишився в Третьому Райху і не співпрацював з режимом (що не завжди можна достовірно підтвердити), – теж можна сюди віднести, хоча сам Манн пройшов довгий шлях від «Німеччина там, де я» 1938-го до «Немає двох Німеччин, поганої і хорошої» 1945-го.
З іншого боку, були американці – зокрема Сідні Гук, Дороті Томпсон, Рейнольд Нібур, Варіан Фрай, – які виступали за м’якший підхід та підтримували Американську асоціацію демократичної Німеччини, довкола якої згуртувались Пауль Тілліх, Бертольт Брехт та інші⁹.
Свої «хороші німці» були і в Радянському Союзі – переважно комуністи, що знайшли тут прихисток. Дехто з них про це пошкодував, тому що сталінські чистки не оминули і їх, а когось 1940-го взагалі передали ґестапо у Бересті.
1943 року низка німецьких інтелектуалів увійшли до Народного комітету «Вільна Німеччина», зокрема письменники Віллі Бредель, Теодор Плів’є, Йоганнес Роберт Бехер (майбутній міністр культури і автор тексту гімну НДР) та майбутні перекладачі поезій Тараса Шевченка Альфред Курелла й Еріх Вайнерт. Комітет створювався під наглядом радянського керівництва, яке вбачало в цих «хороших німцях» користь: після війни багато з них зайняли посади в НДР.
Тоді і тепер
Відповівши на питання із заголовку, важливо зробити декілька зауважень щодо відмінностей між тодішньою і сьогоднішньою ситуацією.
По-перше, якщо тоді про балачки з німцями у Лос-Анджелесі чи Нью-Йорку на фронті мали в кращому разі лише приблизне уявлення, то нині ми можемо за всім спостерігати в режимі онлайн й миттєво реагувати – що варто враховувати, якщо вже хтось вирішив вести з кимсь діалог.
По-друге, в основному нурті сьогоднішньої москальської опозиції не спостерігається по-справжньому серйозного, активного, інтелектуального внутрішнього діалогу, де було би помітне осмислення причин, що сягало б глибше «поганого диктатора», та усвідомлення необхідності повної деімперіалізації та демілітаризації. Те, що говориться і пишеться десь на марґіналіях, не пробивається крізь стіну декількох знаменитостей, які самі переважно здатні лише на загальні популістські фрази. Немає у них ні свого Томаса Манна, ні Бертольта Брехта, ні Пауля Тілліха. А тому цілком резонно сумніватись у доцільності розмов навіть з корисним нам Шишкіним.
Окрім того, в інтересах українців зламати певні західні тренди – такі, як нерозбірлива мода на дисидентів та любов до москальської культури, для чого ігнорування та дистанціювання може бути однією з тактик.
З іншого боку, в демократичному суспільстві неможливо комусь заборонити будь-які діалоги – хоч із Шишкіним, хоч із Мишкіним. Якщо не ведемо діалог ми, його веде хтось інший за нашою спиною – залишається лише бризкати слиною у фейсбуці та твіттері.
______________________________
¹ Paul-Merritt, Carol. The Reception of the German Writers in Exile by the American Liberal Press 1933-1945: Changes and Trends. // Spalek, John M., & Bell, Robert. F. (eds.). Exile: The Writer’s Experience. – Vol. 99. – University of North Carolina Press, 1982. – pp. 95-118
² Goldman, Aaron. Germans and Nazis: The Controversy over ‘Vansittartism’ in Britain during the Second World War. // Journal of Contemporary History. – Vol. 14, no. 1. – Sage Publications, 1979. – pp. 155-191
³ Див. Palmier, Jean-Michel. Weimar in Exile: The Antifascist Emigration in Europe and America. – Verso, 2017. Ця книжка – головне джерело подальшої інформації у статті, якщо не вказано іншого.
⁴ Симян, Тигран. Культурно-политический контекст и метанарратив Международного конгресса писателей в защиту культуры (на примере доклада армянского поэта Ваграма Алазана. // Պատմաբանասիրական հանդես (Историко-филологический журнал). – №1. – 2020. – С. 128-140.
⁵ Детальніше про діяльність Манна див. Boes, Tobias. Thomas Mann’s War: Literature, Politics, and the World Republic of Letters. – Cornell University Press, 2019
⁶ Gordon, Adi, & Greenberg, Udi. The City of Man, European Émigrés, and the Genesis of Postwar Conservative Thought. // Religions. – Vol. 3, Issue 3. – 2012. – pp. 681-698
⁷ «Finding Aid for the Writers' Congress records, 1943-1945»
⁸ Kantorowicz, Alfred. Politik und Literatur im Exil: Deutschsprachige Schriftsteller im Kampf gegen den Nazionalsozialismus. – Hamburg: Hans Christians Verlag, 1978. – S. 293-301
⁹ Lamberti, Marjorie. German Antifascist Refugees in America and the Public Debate on "What Should Be Done with Germany after Hitler," 1941-1945. // Central European History. – Vol. 40, no. 2. – 2007. – pp. 279-305
18.10.2022