Данило СУДИН,
кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології УКУ.
Досліджує регіональну специфіку (від)творення української національної ідентичності в сучасній Україні.
Я почну з невеличкої провокативної тези: найкращою моделлю кота є кіт.
Поняття фронтиру не існує само собою – його придумали люди, щоб описати дійсність, і тому це певна модель дійсності. А найкращою моделлю дійсності є сама дійсність. Якщо ми беремо якусь метафору чи поняття, то це спрощення веде нас або до кращого розуміння, або до гіршого.
Мені здається, що поняття "фронтир" у нашому випадку, якщо ми говоримо про українське суспільство, веде до хибного розуміння того, що відбувається зараз. У соціології, коли ми дивимося на "фронтир", то перше трактування – це ситуація інституційної дезорганізованості, де, як каже одне з визначень, "марґіналізовані елементи можуть піднятися на використанні багатих природних ресурсів". Ми згадуємо тут американський фронтир і перших колоністів, які використовують багаті ресурси (про що яскраво писали Джек Лондон, Фенімор Купер та інші класики), щоби збагатитися. Якщо ми так трактуємо Україну, то які в нас є ресурси? І ми згадуємо Херсон і кавуни або, більш реалістично, зерно. Але тоді постає питання: хто на нас буде збагачуватися? Ми самі? Бо якщо ні, тоді ми не є суб’єктами історії, і це не є добре.
Або друге трактування: фронтир – це простір, де перетинаються різні культури, вони визнають іншість одна одної і приймають елементи одна одної. Тоді постає питання: з якою культурою ми зараз контактуємо, і чи йдеться про російську культуру, і чи ми хочемо приймати зараз певні елементи з неї назад. Мені здається, що і це трактування веде нас на манівці. Тому я би радше говорив про те, що ми вже сьогодні згадували: Україну треба трактувати як постколоніальну. Але я би сказав – особливу постколоніальну країну. Чому?
Постколоніальні країни стикаються з проблемою, яку вивчали західні соціологи Африки, Азії – з проблемою модернізації: колонізатори не хотіли там нічого модернізувати, вони просто витягували природні ресурси. А якщо ресурсів не було, то просто тримали контроль над територією, вкладаючи мінімум своїх ресурсів. Вони не модернізували нічого – і після проголошення незалежності перед новими державами поставало питання: «Як нам будувати свою державу? Треба модернізуватися!» Ми не є в такій ситуації. Радянський Союз (можна зараз дискутувати, був він імперією чи ні, але мені зараз важливо інше) модернізував Україну в певний спосіб. І оцей спосіб модернізації спричинив те, що ми є особливою постколоніальною країною. Не ми унікальні самі по собі, а це є особливий тип постколоніалізму. Фактично, ми повинні модерні радянські інституції перемодернізувати. Тобто в нас не ситуація нуля, оце Stunde Null, як у німців після 1945 року – що нічого з того, що було до проголошення незалежності, ми не лишаємо. Чи як у постколоніальних країнах Африки та Азії, де майже не було модерних інститутів, які б колонізатори збудували.
Ми ж маємо інститути – і з ними щось треба робити, їх треба кудись перетворювати. Одна з рис цих радянських інститутів – це централізація, це така ієрархізація, намагання все задокументувати. Я б тут вжив таку метафору, що Радянський Союз – це країна інструкцій, на відміну від західної цивілізації – країни судів, де ми можемо в суді вирішити питання (особливо, якщо це західна англосаксонська традиція) прецедентним правом: ми не маємо якоїсь інструкції, яка має все передбачити. Радянський Союз хотів інструкцію, яка скаже, що робити далі, – так, щоб справа не дійшла до суду: ви вже знаєте, що робити; якщо ваша ситуація не вписується в інструкцію – то тим гірше для вашої ситуації, ви в неї не потрапляєте.
І це якраз ознака колоніального порядкування. Наприклад, Камерун, який проголосив незалежність у 1960-х роках, у 1994-му виявив, що їхнє законодавство стосовно лісів попри те, що вони демонтували колоніальні інституції, залишається колоніальним. Тобто ліси експлуатуються на користь центру – тільки тепер центр не в Європі, а в Камеруні, в його столиці – але загалом місцеві громадяни сприймаються як такі собі неповноцінні люди, які не знають, як порядкувати з лісом, тому треба доброго чиновника з центру, який пояснить, що робити. Ми розуміємо, що такий спосіб порядкування веде до того, що насправді порядкування буде неефективним.
Можна брати метафору децентралізації, певної "влада – громадам", дати оці віжки контролю на місця. Але що важливо (це стосується, зокрема, і "Нової української школи" чи громадських бюджетів, які формуються переважно через онлайн-голосування, чи інших реформ): люди мають бути долучені. Отут власне є те дуже важливе, чого не було в радянських інститутах, які ми повинні перемодернізовувати, даючи більше влади на місця.
Питання, як це зробити. Вочевидь, що це не має бути влада конкретних людей. Ми досі бачимо, і соціологи (з якими я не погоджуюся) кажуть час від часу, що українці хочуть "сильної руки", яка прийде і наведе порядок – так, ніби ми чекаємо якогось диктатора. Насправді це очікування якогось такого ефективного врядування. Бо, знаєте, як у жарті – дві тези, на які опирається сучасне українське уявлення про державу: 1) в країні немає бути жодної корупції; 2) має бути кум, який може порішати всі справи. Це таке дуже суперечливе бачення – але це через те, що нема чітких інститутів, які кажуть, чого очікувати (про цю подвійну інституалізацію писали Євген Головаха з Наталією Паніною: коли в нас радянські інститути співіснують з незалежними – і вони між собою перетинаються, накладаються і так далі).
Має бути чітка інституційна система, правила, за якими ми розуміємо, як взаємодіяти, діяти – і головне підзвітність, прозорість влади. Ми до цього рухаємося. Але я вважаю, що в нас досі цього немає. На жаль. Тобто наша влада досі нам повністю не є підзвітна. І коли ми намагаємося їй якось натякнути, що вона могла би позвітувати, вона каже, що це було до війни, це зараз неактуально, що зараз вже все зовсім інакше, і давайте це питання зараз не піднімати.
Але потрібне вибудовування інститутів як правил. Оскільки коли ми будемо опиратися на людей, які щось роблять своїми ініціативами, то часто матимемо проблему вигорання, особливо зараз – люди відходять від цих проєктів, завдань. І що далі буде? Нема правил, які б регулювали цю діяльність. Нема конкретного волонтера, який буде пильнувати діяльність Президента Володимира Зеленського і постійно надсилати запити на публічну інформацію. Перестане надсилати – і тоді все, звітів не буде. Отже, нам потрібні правила, інститути, які це роблять. І тут постає питання: як цього досягнути? Як ці інститути мають працювати?
Відповідь на це питання – ідентичність. Чому? Бо в ситуації, коли вам треба, щоби влада була підзвітною, і для цього треба вийти на мітинг, є два варіанти: можна вийти на мітинг, можна не вийти. Якщо ми вийдемо, то влада буде підзвітна. Але якщо я один не вийду, а 10 тисяч – решта людей – вийдуть, то моєї відсутності ніхто не помітить, а ми отримаємо демократію. Таким чином із перспективи окремої людини вигідніше не виходити. А чому люди беруть участь у мітингах? Власне тому, що вони відчувають – це їхній моральний обов’язок.
Дуже важлива зв'язка, на якій нечасто акцентують, – ідентичність і цінності. І має бути візія майбутнього – це, власне, важливо, що ці цінності орієнтовані не в минуле, а в майбутнє. Як і те, що це цінності, які нас об’єднують. І Україна у цьому напрямі рухається.
Я би хотів назвати такий цікавий парадокс, напевне. «Рейтинг» нещодавно проводив опитування – вони запитували людей, як ті ставляться до вояків УПА: чи є вони борцями за незалежність України. Буквально рік тому близько половини опитаних не погоджувалися з цим твердженням. Зараз 80% вважають, що УПА є борцями за незалежність України. Постає питання: чи це люди так змінили свої переконання, чи так змінилося наше ставлення до історичної пам’яті? Замість того, щоби брати реєстр історичних подій і постатей, який ми укладаємо в певний канон, ми тепер виходимо від іншого критерію – цінностей. Тобто ці люди, вочевидь, раніше вважали, що в УПА є якісь темні сторінки. Вони, мабуть, і далі вважають, що такі є, але тепер вони думають: «о'кей – ці сторінки є, але вояки УПА боролись за незалежність». Тобто вони можуть і далі вважати, що в них є щось нехороше, – але зараз важливішим є те, що вони боролись за незалежність. Тобто це і є підхід до історичної пам’яті від цінностей, а не від реєстру подій. І це дуже важливо.
Використовуючи метафору мостів чи стін, я би сказав, хоч це звучить дивно, що ми повинні будувати стіни – але не стіни фортечні, які нас від когось відмежовують, а стіни опорні, несучі, на яких тримається конструкція. У сучасних будинках несучі конструкції – це, зокрема, й шахти ліфтів: вони бетоновані, їх не видно ззовні, вони не відмежовують будинок, але вони його тримають. Власне ідентичність – це ота стіна, але не відмежовуюча, а несуча, яка нас тримає, водночас дозволяючи нам розуміти, хто ми є, але не закриватись від світу.
Тут я бачу дуже велику небезпеку для нас. Ми зараз рухаємося тією стежкою, якою рухалися країни постколоніальні – африканські й азійські, які після проголошення незалежності пішли шляхом повного відмежування від фактичного світу. Як тодішні дослідники казали: вони пішли шляхом націоналізму (тоді націоналізм асоціювався з чимось поганим), а не універсалізму. Якщо подивитися в проєкти України майбутнього, то в них так чи інакше фігурує, що взагалі Київ є центром ХХІ сторіччя. Це звучить мило –але людям, які знають історію, це нагадує "Книгу буття українського народу" 19-го сторіччя: Микола Костомаров, "ми – камінь, на якому буде нова цивілізація". Це красиво, але мені здається, що ми впадаємо в іншу крайність: від попереднього самоприниження ми рухаємося маятником у бік того, що ми є центром світу. І велике питання, куди нас цей месіанізм приведе…
Або якщо подивитися інший проєкт, то він каже про суверенізацію історичної пам’яті. Насправді я розумію, звідки ця тенденція. Ми тривалий час мали історичну пам’ять, в якій домінували чужі наративи. Але до цієї візії суверенної пам’яті постає питання: а де місце в цій суверенній пам’яті Європи та європейської історичної пам’яті? Тобто радше це має бути такий універсалістський проєкт, який каже, що ми розуміємо, хто ми є, але водночас ми розуміємо, що ми є частиною більшої сутності. Тому наша ідентичність є інклюзивна, вона не є відмежовує нас від решти світу, вона допомагає будувати інститути, які це захищають. І це різні інститути – починаючи від школи і закінчуючи дрібними, навіть ОСББ. Ці інститути – це приклад взаємодії та довіри. Це вибудовування інститутів, через які люди розуміють: о'кей, ти не прийдеш голосувати на ОСББ, а завтра твій дитячий майданчик можуть перебудувати під щось інше.
Тобто відповідальність, довіра, взаємодія. З іншого боку, тоді постає питання, чи Україна має щось важливе для Європи?..
Європейські цінності, якщо подумати, в історичній перспективі почали кристалізуватися як основа, в тому числі і для Європейського Союзу, після 1945 року. Чи вони проходили випробування власне тим, що зараз проходить Україна, зокрема і війною? Ми тепер маємо змогу сказати: дивіться, ось ми є в ситуації, коли ми перевіряємо, які цінності для нас дійсно важливі, за які ми готові боротися, а за які – ні. І цим переглянути інші цінності. Як приклад наведу, знову ж таки, опитування, за яким виявилося, що українці в 2022 році більше вважають для себе важливими цінності традиціоналізму, ніж у 2021 році. Це означає, що все, приїхали – демодернізувалися, бо традиціоналізм домінує.
Якщо подивитися, як трактувався традиціоналізм у цій методиці, то там питання які: мені важливо знати минуле свого краю; важливо дотримуватися традицій. Але насправді там нічого не сказано про майбутнє. І це те, що ми зараз робимо – ми повертаємося до свого минулого, ми відбудовуємо з ним тяглість, але не для того, щоби лишитися в ньому, а щоби рухатися в майбутнє. І це власне те, що Україна може також запропонувати в цій дискусії про європейські цінності. Сказати: дивіться, націоналізм – це не є погано, ми захищаємо Україну, причому в нас є люди різних етнічних, релігійних груп, і вони всі борються разом. Чому? Вочевидь, це не є ксенофобський націоналізм. Ми говоримо про націоналізм – але це не повернення в минуле, це радше вибудовування тяглості, усвідомлення того, ким ми є і куди ми рухаємося в майбутньому. Власне, мені здається, що в цьому є місія України.
Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА
"(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців" (тема: "Фронтир і добросусідство")
Львів, 10 вересня 2022 р.