Віткацій

Згадаймо ще про третього мушкетера. Про Віткація. Того, з плюмажем метафізичного дендизму, котрий вічно грав божевільного. Я не любив його. Він мене дратував, а його експерименти з формою, мабуть найсміливіші, не були для мене переконливими – занадто інтелектуальні, без уміння вийти поза позерство... Я вважав, що йому бракує таланту. А його вибрики, схожі на те, чим сьогодні епатує Далі, як на мій смак, були занадто класичні у своєму сюрреалізмі.

Віткацій як король Лір з'являвся завжди зі свитою придворних і паяциків, що були переважно різноманітними літературними виродками (як більшість диктаторів, терпів лише другосортних істот). Більшість із цих покірних адептів, помітивши Шульца чи мене з майстром, зараховували нас до «двору Віткація», бо в їхніх прислужливих головах не могло поміститися інше трактування. Звідси виникла плітка, що Шульц і я за походженням – із «віткацевої школи». Нічого схожого. Бруно, наскільки мені відомо, також небагато від нього почерпнув і сприймав його без ентузіазму. В його творах також слідів Віткація не бачу.

Але, попри все, ми були трійцею, до того ж досить характерною. Віткевич: навмисне схвалення шаленства «чистої форми» через помсту, а також, задля здійснення трагічних призначень, зневірений безумець. Шульц: самознищення у формі, безумець-утопленик. Я: прагнення пробитися крізь форму до власного «я» і до реальності, безумець-бунтівник. (ЩОДЕННИК 1961-1969, С. 17).

Я колись уже писав, що було нас троє – Віткевич, Бруно Шульц і я, – три мушкетери польського авангарду міжвоєнного періоду. Як тепер виявляється, цей авангард не був таким уже собі ефемерним явищем. Сьогодні, через двадцять сім років після смерті «Віткація» (як ми називали його), котрий 1939 року здійснив самогубство, Шульц (теж покійний; той – у німецькому концтаборі) перекладений на безліч мов, і мене також, після років анонімності, нарешті «відкрили».

Залишилося відкрити Віткація. Буває, що отримую листи від видавців чи професорів із питанням, що мені відомо про Віткація, що про нього написано, де шукати інформацію та ін.

Але я нічого не знаю. Я – не знавець Віткація. Не був навіть занадто проникливим його читачем. До того ж, ми не були приятелями у ті часи, в Польщі. Радше зі здивуванням спостерігаю зростаючу хвилю зацікавленості цим письменником... я тоді, в Польщі, цього не передбачав. У той час Віткацій здавався мені дуже сильною особистістю, яка притлумлювала чудовим, хоч понурим і тривожним, розумом, митцем із видатними талантами, але немовби ураженим збоченнями чи манерою, які робили його і в особистому спілкуванні, і в тому, що писав, більш відштовхуючим, ніж привабливим.

А все ж крізь роки так виглядає, що дух часу стає все більш спорідненим із цим трагічним духом. Однак мушу визнати, що він випередив час і що час лише зараз його наздоганяє. Якби я був істориком літератури, то міг би чимало сказати про піонерську і новаторську роль Віткевича.

Придивімося на мить до його теорій, створених – не забуваймо – одразу після Першої світової війни. Із чималою на ті часи сміливістю впроваджує він Чисту Форму в театрі: драма, каже, не мусить містити в собі жодного змісту, має бути лише поєднанням «чистих» ефектів (як у музиці; ми не питаємо що виражає симфонія, – достатньо, що після піанісимо смичків йде фортисимо перкусії), ці ж ефекти мають на меті винятково «виклик метафізичного тремтіння». Абсурдні драми Віткевича є, мабуть, одним із найбільш радикальних експериментів, здійснених у театрі. Чому їх не ставлять на Заході?

А роман, за його словами, взагалі не є Формою, тобто Мистецтвом. Це – мішок, в який можна вкласти все: психологію, особисті зізнання, політику, філософію... «Ненаситність», написана згідно з цією теорією, є твором з 1927 року. Отож, Віткацій руйнує романістичну форму – і з якою безпощадністю – на довгі роки, аж до сьогоднішніх інновацій.

Але я не історик літератури, і для мене його досягнення менш важливі. А також не надто мене епатують інші його яснобачення і передчуття з галузі, наприклад, політики – як Китай, що наступає на задньому плані «Ненаситності», немовби із самого лона Історії; цей Китай сьогодні розперезався на перших шпальтах наших газет. Ні, не припускаю, що це було в нім найважливішим. Що ж тоді? Що з'єднує його із сучасністю так міцно і щиро? На мою думку, – демонізм.

Він до білого розпалив у собі певні жорстокі риси прийдешньої людини.

Перш за все, крижаний холод інтелекту, який у нім стає не менш дошкульним, ніж розпалене залізо. В «Ненаситності» інтелект нагадує лікаря у білому халаті, що оперує з холодним виглядом. Реально відчувається лезо скальпеля, запах ефіру, жах операційного столу і маски на людських обличчях. Але ця нелюдська об'єктивність одразу ж перетворюється Віткевичем у щось ганебно людське: у цинізм.

І цікава річ – цей інтелектуальний цинізм стає в нім, у подальшій своїй метаморфозі, цинізмом чоловіка. Об'єктивна брутальність переходить у сексуальну брутальність, стать грає величезну роль в його творах – чоловіча стать. У Віткація (який виховувався в царській Росії) є щось від російського офіцера. Чи не з його, власне, уст я чув, що гвардійські офіцери засідали у нетверезому стані навколо круглого столу, прив'язували собі мотузки до членів, після чого кожен під столом брав мотузку сусіда і тягнув... аж поки  той, хто врешті не витримав і першим крикнув, платив за вечерю. Прошу вибачення, але цей анекдот завжди здавався мені досконалою передмовою до його мистецтва. Віткацій дуже чоловічий, але ненавидить чоловіка в собі і прагне його зганьбити, висміяти, принизити... занурити в гидоту.

Однак якщо не хоче бути чоловіком, то ким хоче бути? Ангелом. Ми маємо справу з кимось незвичайно делікатним і дуже людським. Тому нелюдяність набуває в ньому такого жахливого вигляду.

До двох перших гидот – цинізму інтелекту і брутальності сексу – додамо третю: потворність абсурду. Безсилий перед безглуздям світу, зневірений, обурений, доводить абсурд у собі до абсурду: якщо все збожеволіло, то і я зроблю із себе божевільного, такою буде моя людська помста, мій людський протест. Тут Віткацій здається близьким кузеном Лотреамона¹, Жаррі² та інших великих блазнів нашої епохи.

І, врешті, четверта гидота: метафізика. Це тема характерна для «Ненаситності»і, зрештою, всього його мистецтва. Дійти до «метафізичного тремтіння», що вириває із повсякдення і штовхає людську істоту до безпосереднього зіткнення з її неусвідомленою таємницею... саме про це йдеться в гротескових переживаннях Ґенезипа, в пустослівних дискусіях про мистецтво, в темному і немовби сонному наростанні Історії звідкись там... із китайсько-російських закутків... Ця метафізика, однак, не підносить людину, але ганьбить її. Людина Віткація потворна у своєму судомному збудженні від власної безодні. Холодний садизм, з яким цей автор трактує дітей своєї уяви, не потурає ані на мить, метафізика для нього – це оргія, якій віддається із божевільним сказом.

Ті демони не чужі нашому сьогоденню... «Ненаситність» однаково категорична у своєму тверезому безумстві, як і інші болючі твори Джойса³, Селіна⁴, чи Лотреамона, чи Кафки⁵, які відчинили двері найгіршим дияволам епохи. Сучасна людина упізнається в цьому творі, який був писаний років сорок тому, визнаймо, трішки pour epater les bourgeois⁶. Сьогодні вже ніхто не обуриться, натомість тим сильніше ударить в нас істотне дивацтво цього театру... ці огидні упириці... митці, офіцери, інтелектуали, скиглячі, виючі, розлютовані... Ба! Якби Віткацій посидів над цим романом на рік довше! Але, не перший і не останній із сучасних авторів, став жертвою теорії, котру собі викомбінував, котрою захопився: що роман не є витвором мистецтва, тож не варто завертати собі голови вдосконаленням, фільтруванням потоку слів. Ось чому «Ненаситність» є супом, де великі шматки м'яса, чудові барвисті сцени, нерідко тонуть у порожній балаканині, в маніакальному верзінні дурниць. Недостатнє розділення тем, відокремлення людей, ситуацій не раз не два стане дражливим; те «метафізичне белькотіння» буде здаватися нам водночас і замалим белькотінням, і завеликим белькотінням. Це знак, що роман недопрацьований. Не так вибух вулкану, як чернетка.

«Геніальний графоман» – сказано про нього. Так, непросто про книжку, в якій можна знайти стільки таланту і стільки дрантя. Віткевич є у певному відношенні дитиною одного з найменш щасливих періодів польської (і світової) літератури, коли на початку нашого століття митці з борідками, в пелеринах, попиваючи небезпечні трунки, віддавалися витонченим самозаглибленням і, захоплюючись дамським dessous⁷, створювали культ «оголеної душі» і «стародавньої жаги».

Один із корифеїв цього напряму в Польщі, обдарований талантами і високо інтелігентний, Пшибишевський⁸, був відомим німецькій публіці тим, що кілька своїх творів написав німецькою. Та нестерпна манера у дивний спосіб перекочувала до Віткевича, і саме вона найбільше вражає в ньому сьогоднішнього читача. Та потрібно визнати, що «графоман» уміє з цієї своєї слабкості витягнути ефекти майже космічного комізму. Цей сміх його, холодний, жорстокий, величезний, є проявом його злиденності і його тріумфу.

(ПУБЛІЦИСТИКА. ІНТЕРВ'Ю. РІЗНІ ТЕКСТИ. 1963-1969, s. 42-46).

Розділ з книжки: Witold Gombrowicz. O literaturze polskiej / Wybrał i ułożył Włodzimierz Bolecki. – Kraków: Wydawnictwo literackie, 2006. – 132 s.   

Переклад з польської – Світлани Бреславської.

__________________________

¹ Граф Лотреамон (фр. comte de Lautréamont, справжнє ім'я – Ізидор Дюкасс, фр. Isidore Ducasse; 4 квітня 1846, Монтевідео – 24 листопада 1870, Париж) – французький прозаїк і поет, пізній романтик, передвісник символізму та сюрреалізму. Помер при нез’ясованих обставинах у повній самотності. Основний твір, який приніс йому популярність, – «Пісні Мальдорора» (фр. Les Chants de Maldoror, 1869). Для «Пісень Мальдорора» характерний богоборницький пафос, автор проголошує гострі інвективи на адресу Бога — винуватця усіх земних нещасть, щораз оскверняючи, проклинаючи, насміхаючись над ним. 1922 року журнал «Littérature» і група сюрреалістів, яка стояла за ним, оголосили Лотреамона геніальним поетом, найвидатнішою предтечою сучасної французької поезії. Сюрреалісти цінували в його творчості парадоксальність поетичного мислення, стихійність образів, незвичність метафор. Постать Лотреамона вплинула на творчість таких французьких поетів, як Артюр Рембо, Поль Елюар, Луї Арагон та багатьох інших.

² Альфред Жаррі́ (фр. Alfred Jarry, 8 вересня 1873, Лаваль — 1 листопада 1907, Париж) — французький поет, прозаїк і драматург. Автор гротескної лялькової драми «Король Убю». 1896 року її поставив відомий режисер Орельєн Люньє-По. Під час вистави вибухнув громадський скандал (його порівнюють із історичним скандалом на прем'єрі драми Віктора Гюґо «Ернані»). Проте, саме образ монстра-сатрапа Убю, що став літературною предтечею всіх диктаторів XX століття, зробив Жаррі всесвітньовідомим. Помер у 34-річному віці від туберкульозу. Творчість Жаррі заново відкрили Ґійом Аполлінер і сюрреалісти. 1926 року Антонен Арто разом із Роже Вітраком та Робером Ароном створили «Театр Альфреда Жаррі». Поет став культовою фігурою літературного та театрального авангарду Європи, США і Латинської Америки.

³ Джеймс Августин Алоїзій Джойс (1882-1941) – ірландський письменник, якого вважають одним з найвпливовіших письменників двадцятого століття. Він здобув загальне визнання перш за все завдяки своєму монументальному романові «Улісс».

⁴ Луї-Фердинанд Селін (фр. Louis-Ferdinand Céline, справжнє прізвище – Детуш, фр. Destouches, 27 травня 1894, Курбевуа — 1 липня 1961, Медон) — французький письменник, лікар. Один із найбільших новаторів літератури ХХ століття. Уславився романом «Подорож на край ночі» (1932). Заплямував себе антисемітизмом і схваленням нацистської окупації Франції.

⁵ Франц Ка́фка (нім. Franz Kafka; 3 липня 1883, Прага, Королівство Богемія, Австро-Угорщина - 3 червня 1924, Відень, Австрія) — один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст., більшу частину творів якого було опубліковано посмертно. Вони просякнуті абсурдом і страхом перед зовнішнім світом і вищим авторитетом, вони здатні пробуджувати в читачеві відповідні почуття тривоги, що є унікальним явищем у світовій літературі. Його роботи поєднують елементи фантастики та реалізму.

⁶ pour epater les bourgeois (франц.) – щоб справити враження на буржуа.

⁷ dessous (франц.) – спіднім.

⁸ Станіслав Фелікс Пшибишевський (пол. Stanisław Feliks Przybyszewski; 7 травня 1868, с. Лоєво - 23 листопада 1927, Яронти) – польський письменник, поет, драматург, один iз головних представників епохи «Молодої Польщі», декадент, лідер краківської богеми. Пшибишевський ще за життя став живою легендою «геніальним поляком». Пропагував гасла «мистецтво заради мистецтва» та «оголеної душі». Почав писати німецькою мовою і сам перекладав свої твори польською. В романах «Діти сатани» (1899), «Homo sapiens» (1901), «Сини землі» (1904), драмах «Танок кохання і смерті» (1901), «Мати», «Сніг» (обидві – 1903) та ін. творах проголошував ніцшеанський культ надлюдини, біологічну зумовленість людських вчинків. У центрі більшості творів – аналіз патологічних душевних станів людини.