Згадуючи Ігоря Даньковського

Олег Цигилик

11 вересня минули роковини світлої пам’яті Ігоря Даньковського – талановитого митця, блискучого хормейстра, педагога, музичного діяча, одного з когорти тих, кого славить їхнє ім’я.

При цій сумній згадці повертаюся в далекі часи нашого знайомства у 1981 рік, у час його успішного вступу на диригентсько-хоровий факультет Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Ювілейний концерт «Сурми» з нагоди 10-річчя від заснування, травень, 1981 року.

На цей час Ігор здобув дуже добру музичну підготовку, закінчивши після Чортківської музичної школи (клас баяна) диригентсько-хоровий відділ Івано-Франківського музичного училища ім. Дениса Січинського. На вступ в училище, саме на хоровий відділ, великий вплив мав його найближчий родич – рідний брат його мами (вчительки за фахом), відомий вже у той час керівник Гуцульського ансамблю пісні і танцю Богдан Дерев’янко. Сприяли цьому ще й дуже добрі вокальні дані Ігоря.

«Сурмачі» в Києві в час творчого звіту у залі консерваторії (березень, 1982 р.).

Роки навчання в училищі в класі високофахового викладача з диригування та керівника навчального хору Григорія Керниці в поєднанні з працею (артист хору) в Гуцульському ансамблі стали доброю базою для успішного продовження навчання у консерваторії, де Ігор навчався у класі диригування доцентки Олени Сотничук, учениці професора Миколи Колесси.

На той час Олена Іванівна високо цінувала мої успіхи з хорами (колишніми дрогобицькими, студентів консерваторії) і теперішньою чоловічою капелою «Сурма» обласного управління профтехосвіти, яка щораз більше набувала популярності), тому й порекомендувала приєднатися до хору, тим більше, що вже декілька студентів диригентського факультету брали в ньому участь. Ігор переповідав мені її настанову: «Диригувати я тебе навчу, але якщо хочеш навчитися працювати з хорами, йди до Цигилика».

Виступ «Сурми» у ювілейному концерті Євгена Козака з нагоди 75-річчя. Соліст – Богдан Геравенко та Богдан Кисіль. Концертмейстер – Оксана Бонковська (квітень, 1982 р.).

Для «Сурми» цей час був періодом розквіту, чому сприяли студенти музичних закладів Львова, зокрема студенти – хормейстери консерваторії. Тут вони, збагачуючи свій досвід, не лише проходили хорову практику, а й мали ще й матеріальний стимул: за моєю рекомендацією їх було влаштовано на нововведені посади художніх керівників професійно-технічних училищ.

Після Шевченківського концерту на Львівському телебаченні (березень,1982 р.).

Роки в «Сурмі» для Даньковського-студента не були даремними. Численні виступи хору на місцевому рівні: у ювілейному концерті з нагоди 75-річчя Євгена Козака, на телебаченні, у залі Київської консерваторії із сольною програмою – концертом-звітом, поїздка до Латвії з концертним виступом на зустрічі з хором-побратимом «Сатезеле» з міста Сігулда, гостьова участь «Сурми» у Святі Пісні в Ризі та інших, сприяли тому, що Ігор не тільки «побачив світу», а й збагатив себе духовно. Окрім цього, з концертних виступів та репетицій він увібрав для себе найцінніше, що стосувалося вокально-хорової техніки, праці над звуком, художнім образом тощо. Ніколи на тій основі в нас не було розбіжностей, відтак цілковито ми ставали однодумцями у справі хорового мистецтва. Про усе те добре, що він тут запозичив, неодноразово з вдячністю згадував, коли вже став відомим маестро. Та й зі звучання його хорів це було відчутно.

Виступ «Сурми» на концерті-зустрічі із латвійським чоловічим хором «Сатезеле» із міста Сігулди, 1984 рік.

Запам’ятався Ігор у «Сурмі» і як співак-ансамбліст. Є збережений відеозапис концерту хору, який транслювався із зали львівської філармонії на всесоюзне телебачення (1983). Відеооператори неодноразово фокусували увагу на ньому, його артистизмі, міміці та одухотвореному співі.

Згадую цей момент у цьому контексті, бо саме таке поєднання багатогранності музичного таланту і є основним стержнем та визначально-пріоритетним для митця, саме для диригента-хоровика. Ми не часто замислюємося над такими мистецькими категоріями, які відрізняють хормейстерів від диригентів-симфоністів, і в пошуках істини зазвичай на п’єдестал виставляємо других. Інша річ – хор, його живий голосовий арсенал. Його потрібно не лише настроювати як оркестр, а й знаходити правильне звукоутворення, стрій, інтонацію, ансамбль. Словом – усі елементи хорової звучності із завершальною фазою – створенням художнього образу. Отож, щоб стати справжнім хормейстром, не досить бути музично освіченим, володіти інструментом, добрим голосом і чудовим слухом, навіть – абсолютним. В арсеналі цих, без сумніву, головних якостей повинні бути тонка співоча душа, глибоке проникнення у зміст твору, вроджений диригентський «дриґ», вміння запалити вогнем творчого натхнення співаючу масу людей на імення – хор. А ще для хормейстра дуже важливим є його організаторський та педагогічний хист. Усі ці якості в Ігоря Даньковського були від Бога та набуті в час багатьох нелегких років навчання.

Виступ «Сурми» на творчому звіті у філармонії. Соліст – заслужений артист Георгій Кузавков. Концертмейстер – Надія Бабинець.

… Повертаючись ще раз до теми «Сурми» і завершуючи свій спогад про цей період, я давно прийшов до висновку, що саме цей відрізок часу був одним із ключових, стрижневих у творчому становлення незабутнього Ігоря Даньковського. Підтвердженням моїх суджень є той факт, що саме в цей час, з початком нового навчального року він очолив камерний хор науково-студентського товариства консерваторії (після попередників – Ольги Бенч та Оксани Гоби) і впродовж трьох років зарекомендував себе як вже сформований хормейстер з гарним майбуттям.

Ігор Даньковський та Роман Тарах у капелі "Сурма" , 1982 р.

Згадую один з його виступів в органній залі. Із художнім смаком складеної програми мене збентежив і насторожив один із номерів, а саме – кантата Дениса Січинського «Лічу в неволі» на вірші Т.Шевченка. Зазвичай ми звикли слухати цей масштабний твір у виконанні численного хору, і співати його камерним складом було незвично і вкрай ризиковано. Однак, яке було у всіх, насамперед фахівців, здивування, коли Ігор усіма засобами хорової звучності мудро і талановито вибудував драматургію твору, створив художній образ і вразив публіку художнім відкриттям. Зрештою, інакше й не могло бути, адже він був одним із яскравих випускників музичного училища, яке носило ім’я його улюбленого композитора.

«Сурма» та «Освітянка» після спільного виступу у Львівському органному залі (1984 р.).

Саме у ті роки, коли Ігор керував камерним хором (1983-1986), я, не маючи основної праці у Львові, обіймав посаду викладача вокалу і диригування на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького педінституту імені Івана Франка, а також очолював камерний хор I-II курсів. Гарний склад зібрався у ньому, з’явилося і гарне звучання. Отож ми з Ігорем придумали цікавий проєкт – творчу зустріч наших камерних хорів із виступами в Дрогобичі та Львові. Пам’ять про цю зустріч зберегла великого формату афіша, яка повідомляла про наш спільний концерт 21 травня 1986 року у Львівській органній залі.

Із завершенням навчання у консерваторії Ігор полишив і працю зі своїми друзями-однодумцями. Водночас світлою подією в його житті стало одруження з коханою Галею – випускницею фортепіанного факультету. Відтак, як одного з кращих випускників консерваторії, його було скеровано на викладацьку роботу у рідне музичне училище в Івано-Франківську.

Афіша. Травень, 1986 р.

Здавалося б, доля щасливо усміхнулася йому, тут можна було б призупинитися і на все життя, однак невдовзі його призвали до армії.

Після завершення військової служби (1988) Даньковський повертається до Львова, з яким пов’язує свій подальший творчо-життєвий шлях. На початках як співак-хормейстер він вливається у гурт Остапа Стахіва і в 1990 році виїжджає з цим новоствореним ансамблем в концертне турне по США.

Саме у рік повернення Ігоря з армії при обласному відділенні музичного товариства за моєї ініціативи був заснований чоловічий хор «Гомін», основу якого склали колишні учасники «Сурми». І оскільки в Україні на той час стартував I-ий республіканський хоровий конкурс ім. Миколи Леонтовича, в якому і я брав участь з новоствореним хором, Ігор, з яким у нас відновилися дружні взаємини, допоміг колишнім побратимам як співак.

Ігор Даньковський серед учасників хору "Гомін" на першому республіканському хоровому конкурсі ім. Миколи Леонтовича (1989 р.).

Подальшу свою долю і творчий шлях Ігор поєднує із заслуженою хоровою капелою «Трембіта», де на посаді хормейстра і співака за сумісництвом працює впродовж декількох літ. Однак, не вбачаючи тут для себе перспектив і реалізації своїх творчих можливостей, він залишає капелу і втілює в життя новий задум, спрямовуючи свою енергію та організаторський хист в інше русло.

У 1995 році у селі Звенигороді Пустомитівського району він засновує музичну школу і стає директором цього закладу. Варто додати, що цей благодатний край з древньою історією припав до серця Ігоря, адже ще у свої студентські роки тут сільською капелою «Дзвін» успішно керував його рідний дядько Богдан Дерев’янко, який у цей час, як професор Львівської музичної академії, відновив своє шефство над улюбленим колективом.

За 5 років на посаді очільника школи Ігор Іванович створив прекрасну матеріальну базу, фаховий і дружній педагогічний колектив, залучив до музики багатьох обдарованих людей. Та попри усі успіхи та високий авторитет, душа Даньковського-хормейстра перемагала. І для цього склалися відповідні обставини із заманливими пропозиціями. Історично склалося так, що з від’їздом до Америки Богдана Генгала керований ним славний хор «Євшан» осиротів і виникла нагальна потреба нової заміни. І оскільки в цей час хор перебував під юрисдикцією обласного центру народної творчості, директор цього закладу Роман Береза, добре знаючи потенціал Даньковського, запросив його зайняти це почесне місце. Заодно запропонував йому основну посаду провідного методиста хорового та вокального жанру. Вибір Романа Берези, особистості багатогранного таланту з вищою диригентською освітою, виявився, як засвідчив час, не просто правильним, а й напрочуд вдалим.

Відтак на відповідальності Даньковського, який обійняв посаду провідного методиста, опинилися усі народні та діючі колективи хорового та вокального жанру народної творчості в області. Його фахові поради, методична допомога, координація творчого життя та організаторських моментів, значною мірою сприяли художньому зростанню колективів та їхньому розвитку.

Ефективне проведення щорічного обласного огляду-конкурсу народних колективів було значною мірою підтвердженням його цілеспрямованої праці.

Мені випала висока честь упродовж багатьох років бути членом і головою цього вагомого огляду, і в центрі уваги завжди був Ігор Іванович. Його професійний підхід, чесність і принциповість часто переважали серед членів журі під час оцінювання та присвоєння конкурсантам лауреатських місць.

Після виступу хорів у концерті «Прощання з колядою» у залі філармонії. 10.ІІ.2002 р.

Та попри все центром тяжіння для маестро залишався «Євшан». Здавалося б, що після свого талановитого попередника Богдана Генгала, який залишив колектив на високому рівні і був тут незаперечним авторитетом, нелегко було зберегти творчу форму хору та завойовану славу. Однак Ігор Даньковський, як зрілий музикант із своїм індивідуальним почерком та харизмою, засобами вокалізації, тембральності, глибокого проникнення у художній образ, збагатив палітру «Євшану», який з плином часу вийшов за своїм звучанням на належний професійний рівень. І навіть за деякими ознаками, зокрема за щирістю виконання та одухотвореністю, мав переваги.

До усього додавались і людські якості маестро – його доброта, зичливо-приязна і товариська вдача без жодної зверхності, з віддачею себе у творчому процесі «до останку». Тому під його керівництвом залюбки співали не тільки фахово підібрані ним талановиті аматори, а й значна частина молоді музичних закладів Львова.

«Євшан» для Ігоря Даньковського – це епоха і пісня усього його життя. Разом з тим – окрема тема для нашого дослідження.

Я мав змогу завше бувати на виступах «Євшану» на місцевому рівні, яких була сила-силенна різного штибу, а разом з тим, спостерігати за його творчим зростанням. Доводилось слухати «Євшан» і в інших регіонах – у Києві, Івано-Франківську, Дрогобичі, Стрию та у Кременці, де він був постійним гостем унікального фестивалю духовної музики «Аве Марія» та інших.

Окрема тема – місто Івано-Франківськ, де «Євшан» на високому рівні двічі брав участь у хоровому конкурсі ім. Дениса Січинського. Мені на той час двічі випала честь бути почесним гостем і членом журі. На першому конкурсі (2005) «Євшан» вразив усіх неперевершеним виконанням обов’язкового твору Д.Січинського на вірші І.Франка «Пісне моя». У підсумку хор був удостоєний диплому за краще виконання обов’язкового твору. Однак, жодного із призових місць «Євшан» не був удостоєний, хоча й виглядав досить професійно. Така «логіка» шановного журі була не зовсім зрозумілою для чисельної слухацької зали.

Проте, на наступному конкурсному виступі (2009) цю похибку було виправлено: «Євшан» заслужено отримав I-е місце, обійшовши деякі колективи професійного статусу.

Цікавим у цьому контексті виявився ще й інший факт. Окрім того, що «Євшан» став лауреатом кількох національних, регіональних конкурсів та фестивалів, виступав у багатьох європейських містах, вершинним успіхом стала все ж таки Іспанія. Тут тричі (!) «Євшан» ставав лауреатом: I та II місце у місті Торреваха (2013, 2014) та IV – у місті Кантонігрос (2009).

Показовим стало те, що у двох перших конкурсах брали участь два професійні київські колективи та чоловічий муніціпальний хор зі Львова. Жодний з них не отримав призового місця. Як то кажуть, питання для роздумів…

Високий імідж Ігоря Даньковського як хормейстра, його вміння працювати з молоддю стали підставою для того, що його запрошують на посаду керівника хору студентів Музичної академії. Це виявилось мудрим та правильним рішенням, і дана кандидатура тут підходила якнайкраще. Тим більше, що деяка частина студентів диригентського факультету (навіть і вокального) брала для себе з користю участь у «Євшані». Високо поставлена професійна планка праці з хором, педагогічний такт маестро та взаєморозуміння віддзеркалили в короткому часі прекрасний результат. Варто б при цьому зазначити, що праця з будь-яким колективом музичного закладу ( тим більше – вищого) – справа досить відповідальна, вимагає затрати багато сил і часу. Тому керівники повинні бути в епіцентрі уваги, отримувати всіляку підтримку і належні умови. Вимогою до такого формату керівників, у «лабораторії» яких набувають досвіду майбутні фахівці, є виконання обсягу свого педагогічного навантаження на основному місці праці. Львівська традиція, на жаль, є дещо відмінною і часта зміна керівників (здебільшого сумісників) упродовж десятиліть призвела до того, що на сьогодні не існує такого поняття, як львівська хорова школа.

Часто в таких випадках відбувається підміна понять, коли згадуємо львівську диригентську школу, пов’язану із славним іменем Миколи Колесси. Усі львівські випускники є вихованцями цієї диригентської школи, якою пишаємося, але диригентська школа і хорова – поняття не є тотожні. Я завжди дивувався ( і не раз торкався цього питання), чому Ігоря Даньковського, який повністю відповідав своєму призначенню, не затверджують як члена кафедри на основну працю. Резонніше було б його туди запросити, аніж очікувати, коли він якимись правдами-неправдами добереться. Не розумів, вочевидь, таких речей і сам Даньковський, тому після успішної 5-річної праці чемно відкланявся.

Почесні гості на 40-річчі «Легенди» з хором-ювілянтом. Дрогобич, 2010 р.

Доля покерувала так, що він повернувся у лоно свого колишнього дітища – у засновану ним у Звенигороді музичну школу (тепер школа мистецтв) і як виявилося, у свою останню пристань. Наявність керівника школи такого рангу – це висока честь не тільки для учнівсько-викладацького складу, а й для мешканців міста, його суспільно-громадського та духовного життя. Тут він не тільки реалізував свій нагромаджений досвід та багатогранний талант, а й віддав сповна своє серце дітям, запалюючи водночас і своїх соратників – педагогів-колег. Попутньо віддавав ще не розтрачені творчі сили для народного хору «Джерело» сусіднього Старого Села, якому, як керівник, надав відповідного колориту і притаманного для нього звучання.

…Якось на одному з останніх ювілеїв «Євшану» в органній залі, я у своєму вітанні жартома озвучив такий пасаж: «Вітаю славний «Євшан» та його талановитого Маестро незаслужено незаслуженого Ігоря Даньковського з ювілеєм…» Зал оплесками відреагував на такий мій «експромт», хоч і не всі зрозуміли суть такого пасажу. Насправді у такому жарті була ( і залишилась?) велика доля істини. Річ у тім, що за свою багаторічну високопрофесійну і плідну працю на ниві рідного хорового мистецтва маестро Даньковський мав би бути належно оціненим на офіційному рівні високим почесним званням.

Не хочу зайво акцентувати на таких рудиментах совєтської системи, як почесні титули і нагороди, але якщо вони все-таки існують і їх отримують менш достойні (часто посередні, але пробивні), то така дисгармонія, нерівність породжують соціальну несправедливість, пригнічує морально і впливає на психіку і здоров’я врешті-решт.

Чому я зараз загострюю це питання в контексті св. пам’яті Ігоря Даньковського? Бо коли б ми жили в суспільстві, де підтримують, плекають і по-справжньому оцінюють талант (посередність проб’ється сама), то не мали б дисгармонії життя не тільки у мистецькому просторі. Задумаймося лишень на хвилинку: I-е місце на складному хоровому конкурсі в Іспанії (престиж для України як держави?), цілий ряд інших лауреатств різних ступенів, серед яких (і насамперед) – I-е місце на національному конкурсі ім. Миколи Леонтовича – усе це автоматично «тягне» на почесне звання. Однак, триразове подання на Ігоря Даньковського так і залишилося глухим звуком у черствих серцях наших чиновників. Можливо, і сам Маестро через скромність та без жодної претензійності скептично сприймав такі реалії життя, вважаючи, що вершинні звершення ще попереду і на все прийде свій час. Однак підступна хвороба передчасно обірвала струни його співочої душі, залишивши в смутку та скорботі всіх нас.

Хоч і кажуть, що надмірна скромність – найближчий шлях до невідомості, однак мусимо визнати, що він був одним із тих, хто любив не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Його високе реноме як знаменитого хормейстра і митця стоїть у ряді провідних майстрів українського хорового мистецтва. А разом з тим – «за формою і змістом» залишається він митцем європейського типу. Саме таким, коли митця славить його ім’я.

Тож нехай світла пам’ять про незабутнього побратима-Маестро збережеться у наших вдячних серцях. І нехай його яскравий творчий шлях стане прикладом для наступних поколінь.