Джордж Кеннан та російське питання

Дана книга представляє собою збірку документів відомого американського дипломата та експерта по росії Джорджа Кеннана. Чим вона може бути нам корисною? Тому що вона дає відповіді на найважливіші та найболючіші питання нашого суспільства. Тому що в ній Кеннан детально аналізує, що таке росія, причини їхньої поведінки, як з ними правильно говорити і як росію перемогти. 

Саме завдяки його знанням США вдалося створити ефективну модель протидії СРСР, стримати розширення комунізму в найважчий момент історії Холодної війни, відновити післявоєнну Європу ("План Маршалла") та, в кінцевому рахунку, допомогти США перемогти росію. 

Саме тому вона заслуговує нашої уваги. Надіюся, що вона принесе користь Україні! Приємного прочитання!

Дмитро Кушнір

 

 

ЗМІСТ

 

ДОВГА ТЕЛЕГРАМА

 

ВИТОКИ РАДЯНСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ

 

ПЛАН МАРШАЛЛА

 

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ТА НАТО

 

МАРКІЗ ДЕ КЮСТІН І ЙОГО «РОСІЯ В 1839 РОЦІ»

 

КЮСТІН В РЕТРОСПЕКТІ

 

АМЕРИКА І РОСІЙСЬКЕ МАЙБУТНЄ

 

ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА

 

ЯК ВЕСТИ ПЕРЕГОВОРИ З РОСІЯНАМИ

 

P.S.

 

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

 

ДЖЕРЕЛА

 

Примітки

 

              

 

Джордж Кеннан

 та

російське питання

 

Переклад та автор книги – Дмитро Кушнір

Дизайн – Костянтин Солодухін

Київ 2022

 

 

ВСТУП

 

Джордж Фрост Кеннан (1904–2005) – видатний американський дипломат та експерт по Росії, найбільш відомий як «архітектор Холодної війни» та автор доктрини стримування.

 

Народився у місті Мілуокі, штат Вісконсін. Після закінчення навчання в Прінстонському університеті він перейшов на дипломатичну службу. Там йому випала можливість стати спеціалістом з однієї з рідкісних мов, і він вибрав російську, відчуваючи своїм обов’язком продовжувати родову традицію свого відомого тезки та далекого родича – Джорджа Кеннана-старшого (1845–1924).

 

Після навчання він служив у дипломатичній місії в Ризі (Латвія), а коли дипломатичні відносини США та СРСР у 1933 році відновилися, став одним із перших співробітників посольства у Москві, де все глибше пізнавав цю країну.

 

По закінченню Другої світової настав його зоряний час. Саме завдяки його поглядам (про які піде мова в цій книзі) була створена ефективна стратегія протидії СРСР – доктрина стримування, вдалося зупинили поширення комунізму на європейському континенті та по суті стримати радянську загрозу в один із найбільш складних періодів історії Холодної війни.

 

Як писав Генрі Кіссінджер: «Кеннан – дипломат, який зробив величезний внесок у створення дипломатичної доктрини нашої ери».

 

У 1952 році він став послом США в СРСР, але побув на цій посаді всього пів року. Після того, як необережно порівняв умови свого перебування в СРСР із умовами американського посольства в нацистській Німеччині під час війни, його було оголошено персоною нон ґрата і на тривалий час було заборонено в’їзд в СРСР.

 

Пізніше, після короткого перебування на посаді посла в Югославії, він покинув дипломатичну службу, перейшовши в Інститут перспективних досліджень, та зайнявся літературною діяльністю, присвяченою аналізу історії Росії, отримав дві Пулітцерівські премії за свої роботи та медаль Свободи (найвищу національну нагороду для громадянина США).

 

Протягом усього свого життя він залишався людиною, яка з великою любов’ю та захопленням ставилася до російської культури, історії, а особливо літератури. Проте у нього не було жодних ілюзій стосовно російської влади – Кеннан добре розумів, яку небезпеку для світу несе в собі Радянський Союз. Із притаманним йому реалізмом, він вважав за необхідне донести до Вашингтона характер тієї сили, з якою вони мають справу. І цінність його ідей полягає в тому, що він як ніхто інший добре знав Росію. Його не цікавили одноденні події, він дивився глобально, його цікавили багатовікові підводні течії – характер цілого народу.

 

Зразу скажу – не варто думати, що ця книга є проросійською. Це взагалі не так! Росія була, є і буде нашою головною загрозою! Але який характер цієї загрози? Чому вони діють саме так і як нам взаємодіяти із нашим сусідом? Це основна тема цієї книги.

 

У зв’язку з вищевказаним, основна частина – документи Джорджа Кеннана – будуть подані максимально нейтрально та об’єктивно, із описом історичних умов до кожної глави. А в кінці, зважаючи на складність цієї теми, буде коротко описано його філософію із врахуванням наших реалій.

 

Попри те, що наведені в книзі документи були написані більше пів століття тому, вони й зараз надзвичайно актуальні, й уважний читач зможе провести багато паралелей із сьогоднішніми подіями.

 

Робота над цією книгою почалася ще навесні 2021 року і мала на меті пояснити характер Росії, причини їхньої поведінки і те, як нам потрібно діяти. Після 24 лютого 2022 року відповідь на першу частину дала сама Росія. Я надіюся, що ця книга дасть відповіді на останні два.

 

Приємного прочитання!

 

  

 

ДОВГА ТЕЛЕГРАМА

 

22 лютого 1946

 

22 лютого 1946 із посольства США в Москві до Вашингтона була відправлена секретна аналітична телеграма. Її значення і роль у Холодній війні важко переоцінити. Містивши понад 5000 слів, вона стала найдовшою телеграмою в історії Держдепу, через що і отримала свою назву.

 

Телеграма пояснювала американському керівництву те, що вони так довго не могли зрозуміти, – особливості поведінки та психологію СРСР та їхній погляд на світ.

 

Але спочатку – невеликий екскурс в історію та передумови її написання. Після закінчення Другої світової війни виникла надія, що в майбутньому світові проблеми можна буде вирішувати спільним та мирним шляхом, використовуючи такі механізми врегулювання, як ООН. Проте поступово американці, будучи спантеличеними незрозумілою для них поведінкою Кремля, втрачали довіру до Радянського Союзу. І причина цього полягала у відмінності ідеологій, проблемній дипломатичні поведінці СРСР, відмові останнього брати участь у спільному вирішенні світових проблем, які після закінчення Другої світової тільки посилювалися. Апогеєм цього стала промова Сталіна, зроблена 9 лютого 1946 року, яка виправдовувала марксистсько-ленінську теорію і заявляла, що капіталістичний світ становить загрозу для СРСР. Це викликало величезне здивування та нерозуміння на Заході. Вирішальним став запит Міністерства фінансів США, який просив пояснити відмову Радянського Союзу взяти участь у створенні Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Відповідь на цей запит повинен був дати посол, але у зв’язку з його відсутністю, його адресували людині, яка виконувала його обов’язки – Джорджу Кеннану.

 

Написана за два тижня до Фултонської промови Черчилля, вона пояснювала, що мирне співіснування з СРСР неможливе, що Москва досі сприймає зовнішній світ як ворожий, що характер їхньої політичної поведінки значно відрізняється від західного – і які практичні висновки у зв’язку з цим повинні зробити США.

 

Не дивно, що вона миттєво стала сенсацією в Департаменті та була розіслана всьому політичному керівництву Вашингтона й особисто президенту Трумену. Заклавши фундамент політичної поведінки США, телеграма багато в чому визначила історію другої половини ХХ ст.

 

Вона відіграла важливу роль і для самого Кеннана. Він, який довго та безуспішно намагався пояснити Держдепу, з чим вони мають справу, нарешті отримав шанс донести, що таке Радянський Союз.

 

Пізніше він писав: «Моя самотність добігла кінця… Моя репутація була створена. Мій голос тепер почули».

 

 

 

 

THE LONG TELEGRAM

 

Відповідь на послання Департаменту №284 від 13 лютого містить питання настільки заплутані, настільки делікатні, настільки нетипові для нашого способу мислення та настільки важливі для аналізу нашого міжнародного середовища, що я не можу вмістити відповідь у просте коротке повідомлення, що, на мою думку, ризикує піддатися сильному спрощенню. Тому я надіюся, Держдепартамент не буде заперечувати, якщо я викладу відповідь на це питання у 5 частинах, які будуть складатися із таких пунктів:

 

1. Особливості Радянського післявоєнного світогляду

2. Передумови цього світогляду

3. Його проєкція на реальну політику на офіційному рівні

4. Його проєкція на неофіційному рівні

5. Практичні висновки з точки зору політики США.

 

Заздалегідь вибачаюся за навантаження телеграфного каналу, але питання, які містяться в даній телеграмі, є настільки важливими з огляду на останні події, що наші відповіді на них, якщо вони взагалі заслуговують увагу, повинні бути сформульовані відразу. Отже:

 

Частина 1: Особливості Радянського післявоєнного світогляду, представлені з точки зору офіційного радянського пропагандистського апарату:

 

(А) СРСР досі живе в антагоністичному «капіталістичному оточенні», із яким у довготривалій перспективі не може бути постійного та мирного співіснування. Згідно з заявою Сталіна в 1927 році, сказаною делегації американських працівників:

 

«В ході подальшого розвитку міжнародної революції появляться два центри світового значення: соціалістичний центр, який притягує до себе країни, схильні до соціалізму, та капіталістичний центр, який притягує країни, схильні до капіталізму. Битва між цими двома центрами за управління світовою економікою вирішить долю капіталізму та соціалізму у всьому світі».

 

(B) Капіталістичний світ сповнений внутрішніх конфліктів, характерних для капіталістичного суспільства. Ці конфлікти не вирішуються за допомогою мирного компромісу. Найбільші із них – між Англією та США.

 

(С) Внутрішні конфлікти неминуче породжують війни. І такі війни можуть бути двох видів: війни між двома капіталістичними державами і війни проти соціалістичного світу. Розумні капіталісти, даремно намагаючись уникнути першого виду війни, схиляються до другого.

 

(D) Напад проти СРСР хоча і буде катастрофою для тих, хто його здійснить, але зупинить прогрес радянського соціалізму, і тому йому слід запобігти будь-якою ціною.

 

(Е) Конфлікти між капіталістичними державами хоча і несуть в собі небезпеку для СРСР, тим не менше мають великі можливості для просування ідей соціалізму, особливо якщо СРСР збереже військову могутність, ідеологічну монолітність та вірність своєму нинішньому визначному керівництву.

 

(F) Слід мати на увазі, що капіталістичний світ не є абсолютно поганий. Разом із безнадійно реакційними та буржуазними елементами, він включає (1) певні цілком просвітлені та позитивні елементи, які входять у комуністичні партії, та (2) деякі інші елементи (які тепер з тактичних міркувань можна описати як прогресивні чи демократичні), чиї дії, прагнення та реакції об’єктивно сприяють інтересам СРСР. Їх слід заохочувати і використовувати для радянських цілей.

 

(G) Серед негативних елементів буржуазно-капіталістичного суспільства найбільш небезпечними є ті, кого Ленін називав фальшивими друзями народу, а саме помірковано-соціалістичні або соціал-демократичні лідери (іншими словами, некомуністичні ліві). Вони більш небезпечні, ніж переконані реакціонери, оскільки останні виступають по крайній мірі під своїм власним прапором, тоді як лідери поміркованих лівих вводять народи в оману, використовуючи засоби соціалізму в інтересах реакційного капіталу.

 

Це, що стосується передумов. До яких висновків вони призведуть з точки зору радянської політики? А ось до яких:

 

(А) Потрібно зробити все, щоб посилити вплив СРСР у всьому світі. І навпаки, не можна втратити жодної можливості послабити сили і вплив як групи, так і окремо взятих капіталістичних держав.

 

(B) Радянські зусилля та зусилля російських друзів за кордоном повинні бути спрямовані на використання та посилення розбіжностей і конфліктів між капіталістичними державами. Якщо це врешті-решт призведе до «імперіалістичної» війни, ця війна повинна перерости в революційні перевороти в різних капіталістичних країнах.

 

(С) «Демократичні і прогресивні сили» за кордоном повинні бути максимально задіяні з метою посилення тиску на уряди капіталістичних країн задля радянських інтересів.

 

(D) Необхідно розв’язати нещадну боротьбу проти закордонних соціалістичних і соціал-демократичних лідерів.

 

Частина 2. Передумови їхнього світогляду

 

Перш ніж розглянути практичні наслідки цієї партійної лінії, слід звернути увагу на певні її аспекти.

 

По-перше, даний світогляд не є природним для російського народу. Російський народ, за великим рахунком, доброзичливий до зовнішнього світу, прагне дослідити його, прагне продемонструвати свої таланти, жити в мирі та насолоджуватися плодами власної праці. Політичний курс представляє собою лише тезу, яку офіційна пропагандистська машина майстерно та наполегливо доносить до народу, який часто надзвичайно вміло протистоїть цьому. Але політичний курс базується на світогляді та поведінці людей, які складають апарат влади – партія, таємна поліція та уряд – і саме з ними нам доводиться мати справу.

 

По-друге, передумови, на яких ґрунтується політичний курс, є здебільшого просто неправдивими. Досвід показав, що мирне і взаємовигідне співіснування капіталістичних і соціалістичних держав цілком можливе. Джерелом основних внутрішніх конфліктів у розвинутих країнах більше не є капіталістична власність на засоби виробництва, скоріше вони виникають з швидкої урбанізації та індустріалізації, яких Росія була позбавлена по причині власної відсталості. Внутрішня конкуренція капіталізму не завжди тягне за собою війни, і не всі війни є наслідком цієї конкуренції. Говорити про можливість нападу на СРСР сьогодні, після розгрому Німеччини і Японії, а також на прикладі нещодавніх війн, абсолютно безглуздо. Якщо не допустити провокації з боку нетерпимого і диверсійного «капіталістичного» світу, то цілком можливо забезпечити мирне співіснування як всередині країни, так і у відносинах з Росією. Зрештою, в жодної розумної людини немає підстав сумніватися в щирості пересічних соціалістичних лідерів до західних країн. Несправедливо було б також заперечувати успішні спроби поліпшити умови робітників там, де для цього існують реальні можливості. Як приклад можна навести скандинавські країни.

 

Помилковість цих передумов, кожна з яких передувала недавній війні, була вичерпно продемонстрована в результаті самого конфлікту. Англо-американські розбіжності не стали основними розбіжностями західного світу. Капіталістичні країни, на відміну від країн Осі, не проявили бажання подолати свої розбіжності й організувати хрестовий похід проти СРСР. Замість того, щоб перетворити імперіалістичну війну в громадянську та революцію, СРСР взяв на себе зобов’язання боротися пліч-о-пліч з капіталістичними державами за спільні цілі.

 

Тим не менше, всі ці тези, безпідставні та позбавлені аргументів, були сьогодні знову висунуті на перший план. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що радянська політика не базується на об’єктивному аналізі зовнішньої ситуації; що вона ґрунтується на поганому уявленні про політичну ситуацію за межами Росії; що це викликано здебільшого основними внутрішніми російськими потребами, які існували до війни й існують зараз.

 

В основі невротичного погляду Кремля на міжнародні відносини лежить традиційне та інстинктивне для Росії відчуття незахищеності. Спочатку це було відчуття незахищеність мирного сільськогосподарського народу, який намагався жити посеред величезних відкритих рівнин по сусідству з лютими кочовими народами. По мірі налагодження відносин з економічно більш розвинутим Заходом до цього відчуття додався страх перед більш компетентним, більш могутнім, більш організованим суспільством на цій території. Але ця незахищеність вселяла побоювання швидше російським правителям, а не російського народу, оскільки російські керівники завжди усвідомлювали, що їхнє правління є архаїчне за формою, крихке та штучне в своїй психологічній основі, нездатне витримати контакту чи порівняння з політичними системами західних країн. З цієї причини вони завжди боялися іноземного проникнення, прямого контакту між західним світом та власним, побоювалися того, що може відбутися, якщо російський народ дізнається правду про зовнішній світ або якщо зовнішній світ дізнається правду про ситуацію всередині Росії. І вони навчились знаходити безпеку лише в терплячій, але смертоносній боротьбі до повного знищення суперника, ніколи не вступаючи з ними в домовленості та компроміси.

 

Не випадково марксизм, який протягом пів століття безрезультатно блукав по Західній Європі, зупинився і вперше пустив своє коріння саме в Росії. Тільки в цій країні, яка ніколи не знала дружнього сусідства або дійсно стійкого балансу незалежних сил – ні внутрішніх, ні зовнішніх, отримала право на існування ця доктрина, яке стверджувала, що економічні конфлікти суспільства не можуть бути вирішені мирним шляхом. Після встановлення більшовицького режиму догма марксизму стала ще більш агресивно і фанатично звучати в ленінської інтерпретації, ставши відмінним провідником почуття незахищеності, яка прижилася в розумах більшовиків сильніше, ніж у попередніх російських правителів. У цій догмі, заснованій на альтруїзмі цілей, вони знайшли виправдання свого інстинктивного страху перед зовнішнім світом; диктатури, без якої вони не уявляли собі управління державою; жорстокості, без якої вони не могли обійтися; жертв, які вони вважали своїм обов’язком принести. В ім’я марксизму вони пожертвували всіма етичними принципами в їх методах і тактиці. Сьогодні вони не можуть обійтися без нього. Це фіговий листок їхньої моральної та інтелектуальної респектабельності. Без нього вони б постали перед лицем історії, в кращому разі, в кінці довгої черги жорстоких і марнотратних російських правителів, які невблаганно підштовхували країну до нових вершин військової могутності для того, щоб гарантувати зовнішню безпеку своєму внутрішньо слабкому режиму. Тому радянські цілі завжди офіційно прикривалися темою марксизму, і ніхто не повинен недооцінювати важливість цієї догми в питаннях радянської політики. Таким чином радянські лідери змушені були через своє минуле і сьогодення висувати догму, яка розглядала зовнішній світ як агресивний, ворожий і загрозливий, але який містить в собі повільно повзучу хворобу та приречений на повний занепад через зростаючі внутрішні катаклізми, аж поки не буде знищений смертельним «ударом милосердя», здійсненим зростаючою силою соціалізму, і поступитися новому та кращому світу. Ця теза несе в собі виправдання зростанню військової та політичної могутності російської держави, зовнішньої ізоляції російського народу, а також постійного розширення меж російської політичної влади, що в цілому становить природні та інстинктивні мотиви російських правителів. По суті, це лише постійне просування неспокійного російського націоналізму, багатовікового руху, в якому поняття нападу та оборони заплутано перемішуються. Але в новому вигляді – міжнародного марксизму з його медовими обіцянками зневіреному і розірваному війною зовнішньому світу, представляючи ідеологію небезпечнішу та підступнішу, ніж будь-коли раніше.

 

З цього не випливає висновок про те, що політичний курс СРСР заснований на лицемірстві і нещирості з боку тих, хто його розробляє. Багато з них дуже погано знають зовнішній світ і психологічно схильні до самогіпнозу, без труднощів змушуючи себе повірити у те, що їм зручно вірити. Нарешті ми маємо не розгадану таємницю щодо того, хто, якщо хтось, на цій великій території насправді отримує точну і неупереджену інформація про зовнішній світ. В атмосфері східної секретності, змов та конспірації, які пронизують цей уряд, можливості для спотворення або фальсифікації джерел інформації безмежні. Сама неповага росіян до об’єктивної істини, а точніше – їхня невіра в її існування, змушує їх розглядати представлені факти як інструмент для досягнення тієї чи іншої таємної мети. Є вагомі підстави вважати, що ця влада є змовою всередині змови; і я не до кінця впевнений, що сам Сталін отримує об’єктивну картину зовнішнього світу. Тут відкриваються необмежені можливості для тонких та витончених інтриг, в яких росіяни неперевершені майстри.

 

Нездатність іноземних урядів чітко представити свою позицію перед російськими керівниками – особливість, з якою ми стикаємося у наших відносинах з Росією, передаючи свої тези та пропозиції через невідомих і таємних радників, яких ніхто і ніколи не бачив в обличчя та на яких не можна вплинути – це, на мою думку, є найбільш тривожною рисою російської дипломатії, яку західним державним діячам потрібно мати на увазі, якщо вони зрозуміють характер труднощів, з якими тут доводиться мати справу.

 

3. Проєкція радянської влади на реальну політику на офіційному рівні

 

Тепер ми маємо розуміння природи та передумов радянської політичної програми. Що ми можемо очікувати від її практичної реалізації?

 

Радянська політика, що підтверджує Держдепартамент у своєму запиті, проводиться на двох рівнях: (1) офіційний, представлений діями, що здійснюються офіційно від імені радянського уряду; та (2) таємний, який здійснюється організаціями, за які радянський уряд не несе відповідальності.

 

Політика, яка здійснюється на обох рівнях, покликана служити основним політичним напрямкам (а-g) викладених в частині 1. Дії, що здійснюються на різних напрямках, відрізнятимуться, але вони будуть тісно зв’язані цілями, часом та результатами.

 

На офіційному рівні ми повинні звертати увагу на наступні пункти:

 

a) Внутрішня політика спрямована на всестороннє збільшення сили та престижу радянської держави: інтенсивна воєнна індустріалізація; максимальний розвиток збройних сил; демонстрація високих досягнень перед сторонніми спостерігачами; закритість щодо внутрішніх справ, покликана приховати слабкі сторони та тримати опонентів у невіданні.

 

b) Скрізь, де це вважається можливим та перспективним, будуть докладені зусилля для розширення офіційного впливу радянської влади. На даний момент ці зусилля обмежені певними сусідніми регіонами та сприймаються як безпосередня стратегічна необхідність, наприклад, Північний Іран, Туреччина, можливо острів Борнгольм. Однак у будь-який момент до їх числа можуть додатися й інші географічні райони, якщо політичний вплив СРСР розшириться на нові території. Таким чином, «дружньому уряду Персії» може бути запропоновано надати Росії порт у Перській затоці. Якщо Іспанія потрапить під контроль комуністів, може постати питання про радянську базу в Гібралтарській протоці. Але такі претензії з’являться на офіційному рівні лише тоді, коли неофіційна підготовка завершена.

 

c) Росіяни будуть офіційно брати участь у міжнародних організаціях, де бачать можливість для розширення радянської влади або перешкоджання чи послаблення влади інших. Москва сприймає ООН не як механізм для постійного та стабільного світового суспільства, заснованого на взаємних інтересах і цілях усіх націй, але як арену, на якій щойно згадані цілі можна вигідно проводити. До тих пір, поки ООН служитиме цьому завданню, Радянський Союз залишатиметься в її рядах. Але якщо в будь-який час вони дійдуть висновку, що це створює проблеми для розширення їхньої влади, і якщо вони побачать інші та кращі перспективи для досягнення своїх цілей, вони не вагаючись відмовляться від участі в ООН. Але це означатиме, що вони відчувають себе достатньо сильними, розколовши єдність інших націй своїм виходом і зробивши ООН нездатним загрожувати їхнім цілям або безпеці, замінивши її, з їхньої точки зору, більш ефективною зброєю для міжнародного впливу. Таким чином, радянське ставлення до ООН багато в чому залежатиме від лояльності інших країн цій організації та від ступеня енергійності, рішучості та згуртованості, з якими ці нації захищають в ООН мирну та багатообіцяючу концепцію міжнародного життя, що відображає уже наше уявлення про роль цієї організації. Я повторюю, Москва не має відданості абстрактним ідеалам ООН. Її ставлення до цієї організації залишиться в основному прагматичним і тактичним.

 

d) Стосовно колоніальних районів та відсталих або залежних народів радянська політика навіть на офіційному рівні буде спрямована на ослаблення влади, впливу та контактів із західними державами, вважаючи, що в міру успіху цієї політики буде створюватися вакуум, що сприятиме комуністично-радянському проникненню. Радянське бажання взяти участь в угодах про міжнародну опіку представляє, на мою думку, бажання таким чином мати змогу ускладнити та зменшити вплив Заходу в цих регіонах, а не спробу забезпечити можливість для розширення радянського впливу. Останній мотив є дуже вагомий, але для цього Союз воліє використовувати інші канали, замість офіційних домовленостей. Таким чином, ми можемо очікувати, що Радянський Союз захоче брати участь у міжнародній опіці або подібних домовленостей та використовувати важелі, отримані таким чином, для послаблення західного впливу серед таких народів.

 

e) Росіяни будуть прагнути енергійно розвивати радянське представництво та офіційні зв’язки в країнах, де є реальні можливості для опозиції західним державам. Це стосується таких далеких один від одного регіонів, як Німеччина, Аргентина, країни Близького Сходу тощо.

 

f) У міжнародно-економічних питаннях у радянській політиці буде домінувати бажання створити автократії серед сусідніх держав. Це буде основною політикою. На офіційному рівні позиція ще не чітка. Радянський уряд виявив дивну стриманість з моменту припинення війни щодо предметної зовнішньої торгівлі. Якщо будуть надаватися масштабні довгострокові кредити, я вважаю, що Радянський уряд знову почне висловлюватися на словах, як це було в 1930-х роках, щодо бажання посилювати міжнародно-економічні. В іншому випадку я допускаю, що радянська зовнішня торгівля буде обмежена в основному своєю власною сферою безпеки, включаючи окуповані території Німеччини, і принцип загального економічного співробітництва між народами буде зустрінутий з явною зневагою.

 

g) Що стосується культурної співпраці, пусті розмови будуть подаватися як бажання поглибити культурні контакти між народами, але на практиці це не буде реалізовуватися, щоб не послабити позиції безпеки радянських народів. Фактичні прояви радянської політики в цьому напрямку будуть обмежені сухими офіційними візитами і зустрічами із великою кількістю горілки та тостів і відсутністю реальних результатів.

 

h) Крім цього, радянські офіційні відносини з окремими іноземними урядами будуть проходити по так званому «правильному» курсу, роблячи великий наголос на престижі Радянського Союзу та його представників, приділяючи велику увагу протоколу, а не хорошим манерам.

 

Частина 4: Після того, що було сказано, – чого ми можемо очікувати від основної радянської політики на неофіційному рівні, тобто в площині, за яку радянський уряд не несе відповідальності.

 

Відомства, задіяні у реалізації політики на даному рівні:

 

1. Центральне ядро комуністичних партій в інших країнах. Хоча багато осіб, які входять до цієї категорії, можуть з’являтися та діяти на різних державних посадах, в реальності вони тісно співпрацюють як підпільна організація світового комунізму – таємний Комінтерн (міжнародна організація комуністичних партій, – ред.), який тісно координується і керується Москвою. Важливо пам’ятати про те, що внутрішнє ядро фактично працює підпільно, незважаючи на законність партій, з якими воно асоціюється.

 

2. Пересічні члени комуністичних партій. Зверніть увагу на різницю між ними та особами, описаними в пункті 1. Це відмінність стала значно сильнішою за останні роки. Якщо колишні іноземні комуністичні партії представляли інтересну (з точки зору Москви часто незручну) суміш змови та законності, то зараз конспіративний елементи чітко сконцентрований у внутрішньому колі партії та працює підпільно, тоді як рядові члени навіть не мають повної картини реальної діяльності комуністичної партії і демонструються як віддані прихильники певних політичних течій у своїх країнах, які не мають відношення до конспіративних зв’язків з іноземними державами. Лише в певних країнах, де комуністів чисельно більше, вони регулярно з’являються і діють як цілісна структура. Як правило, вони звикли проникати, а подальшому впливати або домінувати, залежно від ситуації, над іншими організаціями, які менше всього виглядають як інструмент радянського впливу, з метою досягнення своїх цілей через ці організації, а не прямими діями як окрема політична партія.

 

3. Існує широке розмаїття національних асоціацій та органів, які можна контролювати або на які можна впливати. Сюди входять: профспілки, молодіжні ліги, жіночі організації, расові спільноти, релігійні товариства, соціальні об’єднання, культурні групи, ліберальні журнали, видавництва тощо.

 

4. Міжнародні організації, в які можна легко проникнути через вплив на різні національні компоненти. Серед них важливе місце займають видатні молодіжні, трудові та жіночі організації. Особливе, майже життєво важливе значення, надається міжнародному робітничому руху. В ньому Москва бачить можливість завести західні уряди в глухий кут у світових справах та створити міжнародне лобі, здатне змусити уряди здійснювати дії, вигідні радянським інтересам у різних країнах, та паралізуючи дії, які будуть неприємні для СРСР.

 

5. Російська православна церква з її закордонними філіями, а через неї і Східна православна церква загалом.

 

6. Панслов’янський та інші рухи (азербайджанський, вірменський, туркменістанський тощо) на основі расових груп Радянського Союзу.

 

7. Уряди або керуючі групи, які в тій чи іншій мірі готові підкоритися радянським цілям, наприклад, нинішні уряди Болгарії та Югославії, північно-перський режим, китайські комуністи тощо. Не тільки пропагандистські машини, але фактична політика цих режимів можуть бути передані в розпорядження СРСР.

 

Можна очікувати, що складові частини цього обширного апарату будуть використані відповідно до їхньої індивідуальної придатності наступним чином:

 

(а) Підривати загальний політичний та стратегічний потенціал провідних західних держав. У цих країнах будуть докладені зусилля, щоб підірвати національну впевненість, послабити національну оборону, посилити соціальні та промислові заворушення, стимулювати всі форми роз’єднаності. Всіх людей, які не задоволені економічно чи расово, будуть спонукати відмовитися від компромісу та взяти участь у зухвалій, жорстокій боротьбі за знищення інших елементів суспільства. Бідні будуть протистояти багатим, чорні проти білих, молоді проти старих, новоприбулі проти утверджених мешканців тощо.

 

(b) На неофіційному рівні будуть спрямовані особливо жорстокі зусилля для послаблення влади та впливу західних держав на колоніально відсталі або залежні народи. На цьому рівні немає заборонених правил. Помилки та слабкі сторони західної колоніальної адміністрації будуть нещадно викриватися та експлуатуватися. Ліберальна ідея в західних країнах буде мобілізована з метою послаблення колоніальної політики. Незадоволення серед залежних народів буде заохочуватися. І поки останнім пропонується добиватися незалежності від західних держав, маріонеткові політичні машини, контрольовані Радянським Союзом, готуватимуться захопити владу на відповідних колоніальних територіях відразу ж після отримання незалежності.

 

(с) Там, де окремі уряди стоять на шляху радянських цілей, буде здійснюватися тиск для їхнього усунення з посад. Це може статися там, де: уряди прямо протистоять радянським зовнішньополітичним цілям (Туреччина, Іран), де вони блокують свої території проти комуністичного втручання (Швейцарія, Португалія), або там, де демонструють сильну боротьбу проти комунізму за ті соціальні групи, над яким комуністам важливо домінувати (лейбористський уряд Англії). (Іноді двоє із вищевказаних характеристик можуть проявлятися одночасно. Тоді комуністична опозиція стає особливо дикою та безпощадною).

 

(d) У зарубіжних країнах комуністи, як правило, працюватимуть над знищенням усіх форм особистої незалежності – економічної, політичної чи моральної. Їхня система може впоратися лише тими людьми, які були введені в повну залежність від верховної влади. Таким чином, особи, які є фінансово незалежні – такі як окремі бізнесмени, власники маєтків, успішні фермери, ремісники та всі ті інші, хто здійснює місцеве управління або має локальний престиж, наприклад, популярні місцеві священнослужителі або політичні діячі, підлягають анафемі. Не випадково навіть у СРСР місцеві чиновники постійно переходять з однієї посади на іншу, щоб не допустити їхнього вкорінення.

 

(e) Буде зроблено все можливе, щоб налаштувати головні західні держави одну проти одної. Антибританські заклики серед американців, антиамериканські серед британців. Європейців, в тому числі німців, навчать ненавидіти обидві англосаксонські держави. Там, де є підозри, вони будуть роздуватися, де ні – запалюватися. Не жалітимуть жодних зусиль на дискредитацію та боротьбу з усіма спробами, які загрожують призвести до будь-якої єдності або згуртованості серед інших, з яких Росія може бути виключена. Таким чином, всі форми міжнародної організації, які не піддаються комуністичному контролю, – такі як католицькі, міжнародні, економічні об’єднання, міжнародне королівське або аристократичне товариство, – повинні бути готові опинитися під вогнем.

 

(f) Загалом усі зусилля СРСР на неофіційному міжнародному рівні несуть в собі негативний і руйнівний характер, покликаний знищити джерела сили, які знаходяться поза радянським контролем. Це лише відповідає базовому радянському інстинкту про те, що не може бути компромісу з суперницькою владою та що конструктивна робота може розпочатися лише тоді, коли панує комуністична влада. Але за цим буде стояти наполегливий, невпинний тиск з метою проникнення та управління ключовими посадами в управлінському та, особливо, в поліцейському апараті зарубіжних країн.

 

Радянський режим за своєю природою – це поліцейський режим, який виховувався у підземному світі царських поліцейських інтриг, і вони звикли мислити в першу чергу поліцейськими категоріями. Про це не можна забувати при оцінці мотивів СРСР.

 

Частина 5. Практичні висновки з точки зору політики США.

 

У підсумку ми маємо політичну силу, яка фанатично вірить у те, що зі Сполученими Штатами неможливо досягти modus vivendi (мирного співіснування), що руйнування внутрішньої гармонії нашого суспільства є бажаним і обов’язковим, що наш традиційний спосіб життя повинен бути знищений, міжнародний авторитет нашої держави повинен бути підірваний – і це для того, щоб радянська влада почувала себе в безпеці. Ця політична сила має повну владою над енергіями одного з найвидатніших народів світу та над ресурсами найбагатшої національної території світу, і несе в собі глибокі та потужні течії російського націоналізму. Крім того, вона має складний і широко розкинутий апарат для здійснення свого впливу на інші країни, апарат дивовижної гнучкості та універсальності, яким керують люди, чий досвід і навички підпільних методів, мабуть, не мають аналогів в історії. Нарешті, реакцію цієї сили в реальності неможливо передбачити. Для неї величезний об’єм об’єктивних фактів про людське суспільство, як це є у нас, не є критерієм, з яким постійно звіряються, коригуючи свій світогляд, а є всього лише мішком, з якого довільно або цілеспрямовано витягуються різні предмети для підтвердження уже встановленого світогляду. Це, по правді кажучи, неприємна картина. Проблема того, як впоратися з цією силою, є безперечно найскладнішим завданням нашої дипломатії, з яким ми стикалися – і, мабуть, найбільшим, з яким їй доведеться зіткнутися. Це повинно стати відправною точкою роботи нашого політичного штабу. Ми повинні підійти до вирішення цієї проблеми так само старанно, як до вирішення головної стратегічної проблеми під час війни – і, якщо необхідно, із такими ж затратами на планування. Я не можу запропонувати тут усі відповіді. Але я хотів би зафіксуйте моє переконання, що ми можемо вирішити проблему власними силами і без початку нового військового конфлікту. На підтвердження своїх поглядів я представляю тут деякі найбільш обнадійливі дані своїх спостережень:

 

(Перше) Радянська влада, на відміну від гітлерівської Німеччини, не є ні схематичною, ні авантюристичною. Вона не працює за жорстко встановленими планами. Не бере на себе зайвих ризиків. Слабка до логіки розуму, вона дуже чутлива до логіки сили. З цієї причини вона можна легко відійти – і зазвичай це робить, коли в будь-який момент зустрічає сильний опір. Таким чином, якщо супротивник має достатню силу і чітко заявляє про свою готовність використати її, тоді йому рідко доводиться це робити. Якщо правильно підійти до ситуації, не виникне необхідність робити заяви, які будуть принижувати престиж держави.

 

(Два) У порівнянні із західним світом в цілому, Радянський Союз все ще є значно слабшою силою. Таким чином, їхній успіх дійсно залежатиме від ступеня згуртованості, стійкості та рішучості, які західний світ зможе зібрати. І це фактор, на який в наших силах вплинути.

 

(Третє) Успіх радянської системи як форми внутрішньої влади ще остаточно не доведений. Ще не продемонстровано, чи вона зможе пережити найважливіший тест на послідовну передачу влади від однієї особи або групи осіб до інших. Смерть Леніна була першою такою передачею, і її наслідки були руйнівні для радянської держави протягом 15 років. Після смерті або виходу на пенсію Сталіна наслідки будуть іншими. Але навіть це не є остаточним тестом. Радянська внутрішня система, внаслідок нещодавніх територіальних розширень, отримала серію додаткових навантажень, які за царської Росії були важким тягарем. Ми в посольстві переконані, що ще ніколи з моменту закінчення громадянської війни російський народ не був настільки емоційно віддалений від доктрини комуністичної партії, як сьогодні. Зараз у Росії партія стала великим і на даний момент дуже успішним апаратом диктаторського управління, але перестала бути джерелом емоційного натхнення. Таким чином, внутрішню міць і стійкість комуністичної партії поки не можна вважати гарантованою.

 

(Четверте) Вся радянська пропаганда, за межами радянської сфери безпеки, в основному є негативною і руйнівною. Тому боротися з нею за допомогою будь-якої розумної та конструктивної програми має бути відносно легко.

 

З цих причин я думаю, ми можемо спокійно і добродушно підійти до проблеми ведення справ із Росією. Щодо того, як слід застосовувати цей підхід, я хотів би лише запропонувати наступні коментарі:

 

1. Нашим першим кроком має бути усвідомлення і розуміння природи політичного руху, з яким ми маємо справу. Ми не повинні бути емоційно спровокованими і вивчати його з такою ж сміливістю, безпристрасністю, об’єктивністю та з такою ж рішучістю, з якою лікар вивчає неслухняного і нерозсудливого пацієнта.

 

2. Ми повинні бути впевнені, що наш народ обізнаний та проінформований з реаліями російської ситуації. Не можна переоцінювати важливість цього. Преса не може зробити це сама. Це повинен робити в першу чергу уряд, який є більш досвідченим та краще обізнаним у практичних проблемах. І тут нас не повинна відлякувати непривабливість ситуації. Я переконаний, що у нашій країні було б значно менше істеричних антирадянських настроїв, якби реалії цієї ситуації були краще зрозумілі нашим людям. Немає нічого більш небезпечнішого чи жахливішого, ніж невідомість. Можна також посперечатися, що розкриття інформації про наші труднощі з Росією негативно вплине на російсько-американські відносини. Я вважаю, що якщо тут існує якийсь реальний ризик, то ми повинні мати мужність протистояти йому, і чим швидше, тим краще. Але я не бачу, чим ми можемо ризикувати. Наші ставки в цій країні надзвичайно малі, навіть якщо відбудеться колосальна демонстрація нашої дружби до російського народу. У нас немає інвестицій, які потрібно охороняти, немає фактичної торгівлі, практично немає громадян, яких потрібно захищати, небагато культурних контактів, які потрібно зберегти. Ми ризикуємо лише втратити те, що ми сподіваємося знайти, а не те, що ми дійсно маємо, і я переконаний, що у нас більше шансів реалізувати ці надії, якщо наша громадськість буде проінформована і якщо наші стосунки з росіянами будуть ґрунтуватися на реалістичності та фактах.

 

3. Багато що залежить від здоров’я та наполегливості нашого власного суспільства. Світовий комунізм схожий на злоякісного паразита, який харчується лише хворими тканинами. Це точка, в якій сходяться внутрішня та зовнішня політика. Кожен сміливий і рішучий крок, який вирішує внутрішні проблеми власного суспільства, підвищує дисципліну, дає впевненість у собі, піднімає моральний та громадський дух власного народу, буде нашою дипломатичною перемогою над Москвою, яка вартує більше, ніж тисяча дипломатичних нот та спільних комюніке. Якщо ми не відмовимося від фаталізму та байдужості, стикаючись з недоліками нашого власного суспільства – тоді Москва виграє і використає це у своїй зовнішній політиці.

 

4. Ми повинні сформулювати та запропонувати іншим націям значно позитивнішу та конструктивнішу картину того світу, який би ми хотіли бачити, ніж ми пропонували в минулому. Недостатньо спонукати людей розвивати політичні механізми, подібні до наших. Багато іноземних народів, принаймні в Європі, втомлені та налякані досвідом минулого і більше цікавляться безпекою, ніж абстрактною свободою. Їм більше потрібний правильний орієнтир, а не відповідальність. Ми повинні запропонувати їм кращу допомогу, ніж СРСР. І якщо ми цього не зробимо, це зроблять росіяни.

 

5. Врешті-решт, ми повинні мати мужність і впевненість у собі, щоб залишатися вірним нашим методам та поглядам на концепцію людського суспільства. Зрештою, найбільша небезпека, яка може спіткати нас у вирішенні проблеми радянського комунізму, полягає в тому, що ми дозволимо собі стати схожими на тих, з ким ми боремося.

 

Кеннан

 

 

 

  

ВИТОКИ РАДЯНСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ (Стаття X)

 

Липень 1947

 

 

Один із найвідоміших його документів. Написаний на прохання міністра військово-морських сил Джеймса Форрестола, він по суті є більш глибоким та детальним продовженням «довгої телеграми». Саме в ній було описано причини радянської поведінки й описано план дій, як цьому протистояти, – «політику стримування» (policy of containment).

 

Вона була опублікована в журналі «Foreign Affairs», кореспондент якої попросив Кеннана надати йому матеріал для пояснення міжнародних проблем. Останній, з дозволу Держдепу, передав йому цю статтю. Працюючи на державній службі, він не міг вказати своє ім’я, тому замість автора в назві статті було використано псевдонім «Х». Коли він її писав, то взагалі не розглядав її в якості доктрини.

 

Злим жартом вийшло те, що один журналіст «The New York Times» дізнався, хто справжній автор, і, спекулюючи на цьому, пов’язав цю статтю із доктриною Трумена та планом Маршалла (американськими планами допомоги Європи, – ред.), надавши їй статус офіційного документа. Термін «стримування» миттєво підхопили інші газети, зробили його масовим та вивели в статус офіційної політики США.

 

Варто розуміти, що ця стаття була написана в умовах двополярного світу, ослабленої Європи, зростання комуністичного тиску в Європі (який повністю контролювався Кремлем) та в період, коли американський уряд, роблячи односторонні поступки Радянському Союзу, мав надію на тісну співпрацю двох держав. І багато людей, спостерігаючи безперспективність будь-яких спроб договоритися, думали, що нова війна між США та СРСР неминуча. Але на думку Джорджа Кеннана, існував інший шлях – шлях, який обіцяв успіх або, як мінімум, збереження існуючого стану справ.

 

Замість того, щоб здійснювати односторонні та безглузді поступки Москві, потрібно було, допомагаючи іншим країнам відновити свої сили та здатність здійснювати опір, грамотно і рішуче протидіяти спробам Союзу розширити свій політичний вплив, паралельно очікуючи послаблення радянської сили та приборкання їхніх амбіцій та поведінки. «Радянські лідери, хоч би якими грізними вони не були, не є суперменами». Як і уряди будь-яких країн, їм потрібно вирішувати внутрішні проблеми. Нездатні постійно терпіти невдачі, і маючи велику територію Східної Європи, яку важко контролювати, вони були би змушені поміняти свій підхід. «Тому США потрібно було, не проявляючи агресії, але зберігаючи холоднокровність і рішучість, просто чекати, поки спрацює час».

 

Подальша історія підтвердила цю тезу. Москва здійснювала свій зовнішній вплив через високодисципліновані комуністичні партії, які повністю керувалися Кремлем. Але скоро всередині цього табору відкололася Югославія на чолі з Тіто. Пізніше відділився Китай. Світові комуністичні партії отримали декілька центрів сили. «Якщо в кінці 1940-х всі комуністичні партії були інструментом Кремля, то в кінці 1950-х вони уже не були нічим».

 

Хоча політика стримування полягала в політично-економічних методах запобігання розширенню комунізму із наступним послабленням комуністичного впливу, а в подальшому – дипломатичного обговорення з росіянами кращих умов співіснування та пом’якшення контролю над територіями Східної Європи, проте в подальшому дану доктрину почали сприймати як виключно воєнну. Кеннан, будучи архітектором зовнішньої політики США під час Холодної війни, в подальшому сам став її найбільшим критиком і до кінця життя був незадоволений тим, що його ідеї були неправильно інтерпретовані. Пізніше він згадував:

 

«Все зводилося до одного речення в статті "Х", де я сказав, що де б ці люди, маючи на увазі радянське керівництво, не стикалися з небезпечною ворожістю в будь-якій точці світу, ми повинні робити все можливе, щоб їх стримати і не дозволяти їм далі розширюватися. Мені слід було пояснити, що я не підозрював Радянський Союз у якому-небудь бажанні нападати на нас. Це було відразу після закінчення війни, і було абсурдним думати, що вони збираються розвернутися і напасти на Сполучені Штати. Я не думав, що мені це потрібно пояснювати, але, очевидно, мені слід було це зробити».

 

Виключно мілітаристичний підхід до цього питання призвів до втрати майбутніх можливостей для корисного політичного діалогу – і «будучи зайнятими військовою стороною питання, закріплювався поділ Європи, замість того, щоб його ліквідувати».

 

У своїх мемуарах він писав, що стаття містила певні недоліки, які він несвідомо не вказав. А саме:

 

- Вона описувала тільки Росію і не згадувала величезний регіон Східної Європи, який опинився під владою СРСР, що створювало для Москви великі проблеми довгострокового утримання цієї території.

 

- Не було вказано післявоєнний стан – внутрішню слабкість, втому населення, низьку мораль, дефіцит матеріальних та фінансових ресурсів.

 

- Не прояснив, що «загроза від СРСР полягає не у воєнному, а в політичному плані».

 

- Було сильно узагальнено географію. Стаття не мала увазі повсюдну боротьбу з комуністичною експансією, де б та не з'являлися, а шляхом грамотної і продуманої політики протидіяти у найважливіших регіонах безпеки. Таких він називав п’ять: Великобританія, США, Рейнська область, Радянський Союз і Японія, які володіють значною воєнною силою, і тільки один із них – СРСР – контролюється комуністами.

 

В подальшому було багато дискусій навколо цієї доктрини і того, чи була вона взагалі успішною. Сам Кеннан вважав, що вона як мінімум не провалилася. Важливі засада для відновлення світового балансу сил, зупинки наступаючої загрози комунізму і відновлення енергії та духу європейського континенту були закладені. Але будучи неправильно інтерпретованою після корейської війни, вона не була доведена до кінця, що, на його думку, було однією із тих причин, яка «призвела до 40 років непотрібного, надзвичайно дорогого та обманливого процесу Холодної війни».

 

Варто зазначити, що вона писалася із врахуванням особливостей радянського комуністичного режиму. Сам Кеннан зауважував: «Вона могла бути застосована проти сталінської Росії, але не проти гітлерівської Німеччини».

 

У своїх мемуарах він дав свою оцінку подальшому можливому застосуванню політики стримування:

 

«… можу сказати, що вона втратила багато раціонального після смерті Сталіна та розвитку радянсько-китайського конфлікту… вважаю недоцільним та неправильним застосування цієї доктрини зараз до ситуацій, до яких вона не має та й не могла мати прямого відношення».

 

 

 

THE SOURCES OF SOVIET CONDUCT

 

I

 

Політична суть радянської влади, якою ми її знаємо сьогодні, є продуктом ідеології та обставин: ідеології, успадкованої нинішніми радянськими лідерами від того політичного руху, в якому вони беруть своє походження, та обставин влади, в яких вони керують Росією майже тридцять років. Спроба простежити взаємодію цих двох сил і проаналізувати роль кожної у формуванні офіційної поведінки СРСР є надзвичайно складною задачею для психологічного аналізу. Проте це потрібно зробити, щоб зрозуміти радянську поведінку та ефективно протидіяти їй.

 

Важко узагальнити набір ідеологічних концепцій, з якими радянські лідери прийшли до влади. Марксистська ідеологія в тому вигляді, в якому вона була поширена серед російських комуністів, весь час віртуозно змінювалася та еволюціонувала. В її основі лежить широкий та складний матеріал. Але основні риси комуністичної філософії, яка існувала в 1916, можна узагальнити наступним чином:

 

(а) головним фактором у людському житті, який визначає характер суспільного життя та «обличчя суспільства», є система виробництва та розподілу матеріальних благ;

 

(б) капіталістична система виробництва є мерзенною, вона неминуче призводить до експлуатації робітничого класу класом капіталістів і не здатна сповна розвивати економічні можливості суспільства, або справедливо розподіляти матеріальні блага, створені людською працею;

 

(в) капіталізм містить в собі зерно власного знищення, а оскільки буржуазний клас не здатний пристосуватися до економічних змін, це в кінцевому підсумку і може призвести до неминучої передачі влади робітничому класу внаслідок революції;

 

(г) імперіалізм як кінцева фаза капіталізму безпосередньо веде до війни та революції.

 

Решту можна окреслити словами Леніна: «Нерівномірність економічного та політичного розвитку є безумовним законом капіталізму. З цього випливає, що перемога соціалізму може спочатку відбутися в кількох капіталістичних або навіть в одній капіталістичній країні. Пролетаріат, який переміг у цій країні, експропріювавши капіталістів і організувавши в себе соціалістичне виробництво, піднявся б проти решти капіталістичного світу, залучаючи до себе пригноблені класи інших країн». Слід зазначити, що не передбачається, що капіталізм може загинути без пролетарської революції. Щоб похитнути гнилу систему необхідний вирішальний поштовх зі сторони революційного пролетарського руху. Вважалося, що рано чи пізно, але такий поштовх є неминучим.

 

Впродовж 50 років до початку революції ця ідея викликала велике захоплення серед учасників російського революційного руху. Розчаровані, незадоволені, позбавлені надії на самовираження, або будучи нетерплячими, щоб шукати її в тісних рамках політичної системи царської Росії, не маючи широкої народної підтримки у своїй ідеї кривавої революції як способу поліпшення соціальних умов, вони знайшли в марксистській теорії надзвичайно зручне виправдання власних інстинктивних бажань. Вона давала псевдонаукове обґрунтування їхнього нетерпіння, категоричного заперечення чого-небудь цінності в царській системі, їхнього прагнення до влади і помсти та їхньої бажання досягнути свого любою ціною. Тому не дивно, що вони безумовно повірили в істинність і обґрунтованість марксистсько-ленінських вчень, настільки споріднених із їхніми власними імпульсами та емоціями. Їхня щирість є очевидною. Це явище таке ж старе, як і сама людська природа. Воно ніколи не було описано більш влучно, ніж це зробив Едвард Гіббон в книзі «Занепад і падіння Римської імперії»: «Від ентузіазму до самозванства один крок, небезпечний і слизький; демон Сократа є для нас приклад того, як мудра людина може обдурити себе, як добра людина може обдурити інших, як совість може впасти у стан, де вже неможливо відрізнити власні ілюзії від усвідомленого обману». І саме з цим набором теоретичних концепцій члени більшовицької партії прийшли до влади.

 

Тепер необхідно зазначити, що протягом багатьох років підготовки до революції увага цих людей, як і самого Маркса, була зосереджена не на майбутній формі соціалізму (тобто утопічного комунізму Маркса), а на необхідності повалення ворожої влади, що, на їхню думку, повинно було передувати побудові соціалізму. Отже, їхні погляди на позитивну та конструктивну програму дій, яка повинна бути реалізована після приходу до влади, здебільшого були туманними, мрійливими та непрактичними. Окрім націоналізації промисловості та експропріації великих приватних капіталів, узгодженої програми не було. Ставлення до селянства, яке, згідно з марксистською теорією, не є пролетаріатом, завжди було розпливчастим у моделі комуністичної думки, і воно залишалося об’єктом суперечок і коливань протягом перших десяти років комуністичної влади.

 

Обставини, які виникли в Росії після революції – існування в Росії громадянської війни, іноземне втручання, а також той факт, що комуністи представляли лише крихітну меншість російського народу – зробили встановлення диктаторської влади необхідністю. Експеримент із «військовим комунізмом» та різка спроба ліквідувати торгівлю і приватне виробництво мали катастрофічні економічні наслідки та викликали подальше розчарування в новому революційному режимі. Хоча тимчасове послаблення комунізму та запровадження нової економічної політики (НЕП) полегшило економічні проблеми, і тим самим виконало свою мету, воно також показало, що «капіталістичний сектор суспільства» все ще був готовий відразу скористатися будь-яким послабленням урядового тиску і, якби йому дозволили продовжувати існувати, він би став потужною опозицією радянському режиму, маючи великий вплив у країні. Приблизно така ж ситуація склалася і щодо окремого селянина, який по-своєму, але також був приватним виробником.

 

Ленін, якби він жив, міг би проявити себе достатньо мудрою людиною, примиривши ці протиборчі сили на користь російського суспільства, хоча це під питанням. Але як би там не було, Сталін і ті, кого він очолював у спадкоємній боротьбі за посаду Леніна, не були тими людьми, які могли змиритися з політичною конкуренцією у владі, якої вони так жадали. Їхнє почуття незахищеності було занадто великим. Їх особливий вид фанатизму, на відміну від англосаксонських традицій компромісу, був надзвичайно запеклим і занадто ревнивим, щоб дозволити комусь іншому розділяти з ними їхню владу. Із російсько-азіатського світу, з якого вони беруть своє походження, вони перейняли невіру в можливість постійного та мирного співіснування конкуруючих сил. Легко переконуючись у власній доктринній «правоті», вони наполягали на підпорядкуванні або на знищенні всіх конкуруючих політичних сил. Ніяка інша організація, крім комуністичної партії, в російському суспільстві не мала права на існування. Дозволялися тільки ті форми колективної людської діяльності і об’єднання, в яких партія грала ключову роль. Жодній іншій силі в російському суспільстві не дозволялося бути цілісним чи життєздатним. Структурованою повинна бути лише партія. Все інше має бути аморфною масою.

 

І всередині партії діяв такий самий принцип. Більшість членів партії брали участь у виборах, обговореннях, прийнятті рішень, але це відбувалося не за їхнім власним бажанням, а по наказу надзвичайно впливового партійного керівництва і неодмінно відповідно до «вчення».

 

Дозвольте ще раз підкреслити, що суб’єктивно ці люди, мабуть, не прагнули до абсолютизму. Вони, безсумнівно, вірили, і їм було легко в це повірити, що вони одні знають, що є правильним для суспільства, і що вони будуть це реалізовувати, коли їхня влада буде в безпеці. Проте, прагнучи забезпечити власну владу, вони були готові не визнавати жодних обмежень у своїх методах – ні Божих, ні людських. І до тих пір, поки така безпека не досягнута, вони відкинули подалі комфорт і щастя людей, за яких вони повинні дбати.

 

Зараз унікальною обставиною радянського режиму є те, що по сьогоднішній день процес політичної консолідації не завершений, і люди в Кремлі продовжують боротися за безпеку і абсолютизацію влади, яку вони захопили у листопаді 1917 році. В першу чергу вони намагаються убезпечити її від внутрішніх ворогів у самому радянському суспільстві. Але вони також намагаються захистити її від і зовнішнього світу. Адже ідеологія, як ми бачили, навчила їх, що навколишній світ ворожий і що їхній обов’язок полягає в поваленні політичних сил за межами їхньої держави. І потужні традиції російської історії підтримали їх у цьому відчутті. Нарешті, їхня власна агресивна нетерпимість до зовнішнього світу викликала зворотну реакцію, і незабаром вони були змушені, говорячи словами Гіббона, «карати непокору», яку вони самі спровокували. Кожна людина має право доводити собі, що світ для неї є ворожим, і якщо достатньо часто це повторювати та брати це за основу своєї поведінки, врешті-решт вона буде права.

 

В мисленні та в характері ідеології радянських лідерів існує думка, що жодна опозиція не може бути офіційно визнана чи бути корисною і виправданою. Теоретично така опозиція – це прояв ворожих і непримиренних сил вмираючого капіталізму. До тих пір, поки залишки капіталізму були офіційно присутні в Росії, на них, як на внутрішній елемент, покладали частину вини, і тим самим підтримували диктаторську форму правління. Але коли ці залишки офіційно були повністю знищені, це виправдання взагалі зникло. І цей факт породив одну з найголовніших задач радянського режиму – оскільки капіталізму в Росії більше не існувало, і неможливо було визнати, що може існувати серйозна або широка опозиція Кремлю, яка може раптово виникнути у визволених ними масах, стало необхідним виправдати збереження диктатури загрозою капіталізму зовні.

 

Це почалося давно. У 1924 році Сталін спеціально виправдовував збереження «органів придушення», маючи на увазі армію і таємну поліцію, на тій підставі, що «доки існує капіталістичне оточення, доти існує загроза іноземного втручання з усіма наслідками, що випливають із цієї небезпеки». Відповідно до цієї теорії, усі внутрішні опозиційні сили в Росії постійно зображувався як агенти іноземних країн, як реакція антагоністичних сил проти радянської влади.

 

З цієї ж причини особливо підкреслювалася комуністична теза про постійний антагонізм між капіталістичним та соціалістичним світами. Є багато прикладів, які підтверджують, що цей світогляд нічим не підтверджується. В реальності це пояснюється щирим обуренням, яке викликали за кордоном радянські ідеологія і тактика, а також, зокрема, існуванням великих центрів військової могутності – нацистського режиму в Німеччині та уряду Японії, які в кінці 30-х років справді готували агресивні плани проти Радянського Союзу. Проте існує безліч доказів того, що у Москві зовнішню загрозу перед радянським суспільством пояснювали не реаліями іноземного антагонізму, а необхідністю виправдати існування диктаторської влади всередині.

 

Збереження такого характеру радянської влади, а саме прагнення до необмеженого панування всередині країни з одночасним насадженням напівміфу про безкомпромісну ворожість зовнішнього світу, значною мірою сприяло формуванню тієї системи і того механізму радянської влади, з якою ми сьогодні маємо справу. Внутрішньодержавні органи, які не служили цій меті – відмерли. Ті, які справді служили їй – непомірно розрослися. Безпека радянської влади спирається на залізну дисципліну партії, жорстокість і повсюдність таємної поліції та безкомпромісний економічний монополізм держави. «Органи придушення», в яких радянські лідери шукали безпеку від ворожих сил, стали значною мірою хазяїнами тих, кому вони призначені служити. Сьогодні радянська влада зайнята вдосконаленням диктаторської системи і підтриманням концепції, що Росія – це оточена фортеця, біля стін якої причаїлися вороги. І мільйони людей, які сходять до цієї системи, повинні будь-якою ціною відстоювати цю концепцію, бо без неї вони самі по собі зайві.

 

Сьогодні стан справ такий, що правителі вже не можуть обійтися без цих органів придушення. Прагнення до абсолютної влади, яке триває майже три десятиліття і супроводжується безжалісністю, що не має аналогів (принаймні, в сучасних умовах), знову викликало внутрішню і зовнішню реакцію. Ексцеси поліцейського апарату зробили приховану опозицію режиму значно сильнішою і небезпечною ніж та, яка могла бути до початку цих ексцесів.

 

Але менше всього ці правителі можуть відмовитися від вигадок, якими вони виправдовують існування диктаторського режиму. Бо ці вигадки були канонізовані в радянській філософії ексцесами, вчиненими від її імені, і тепер вони закріплені в радянському мисленні значно сильнішими засобами, ніж просто ідеологія.

 

II

 

Така їхня історія. Як же вона відбивається на політичній сутності радянської влади сьогодні?

 

З оригінальної ідеології офіційно нічого не викидалося. Залишаються переконання про зіпсованість капіталізму, про неминучість його занепаду, про обов’язок пролетаріату допомогти в цьому знищенні та взяти владу в свої руки. Але наголос ставився насамперед на ті концепції, які мають безпосереднє значення для самого радянського режиму – бути єдиним та істинно соціалістичним ладом у темному та введеному в оману світі і на взаємовідносинах влади всередині нього.

 

Перша з цих концепцій – це вроджене протистояння між капіталізмом і соціалізмом. Ми бачили, наскільки глибоко ця концепція закладена в основі радянської влади. Вона має великий вплив на поведінку Росії як члена міжнародного суспільства. Це означає, що Москва ніколи не може бути щирою, коли йдеться про єдність цілей між Радянським Союзом і державами, які вважаються капіталістичними. У Кремлі неминуче вважають, що цілі капіталістичного світу суперечать радянському режиму, а отже й інтересам контрольованих ним народів. Якщо радянський уряд час від часу підписує документи, які вказують на протилежне, це слід розглядати лише як тактичний маневр, допустимий у боротьбі з ворогом (який завжди безчесний), і його варто сприймати в дусі caveat emptor («нехай покупець остерігається»; він бере на себе всі ризики, – ред.). По суті, антагонізм залишається. Він постулюється і вимагається. І він стає причиною багатьох явищ, які ми вважаємо тривожними у зовнішній політиці Кремля: закритість, відсутність відвертості, двозначність, обережна підозрілість та недружність цілей. Ці явища будуть існувати в найближчому майбутньому. Вони матимуть різні градації ступеня та масштабу. Коли росіянам щось потрібно, тоді та чи інша риса їхньої політики може бути тимчасово відсунута на задній план; і коли це станеться, завжди знайдуться американці, які будуть спішити радісно проголосити, що «росіяни змінилися», і будуть ті, хто навіть спробує приписати собі заслуги за такі «зміни». Але ми не повинні бути обдуреними такими тактичними маневрами. Ці особливості радянської політики, як і постулати, з яких вони випливають, складають внутрішню природу радянської влади, і залишатимуться як на передньому, так і на задньому плані, доки внутрішня природа радянської влади не буде змінена.

 

Це означає, що ми ще довго матимемо труднощі у відносинах з росіянами. Це не значить, що їх слід розглядати як тих, хто до певного терміну повинен здійснити програму знищення нашого суспільства. Теорія неминучості занепаду капіталізму, на щастя, має один позитивний підтекст – з цим потрібно поспішати. Але життєво важливим є те, що «соціалістичну батьківщину», той оазис влади, який вже завойований в особі Радянського Союзу, необхідно зберігати і захищати усім комуністами як всередині країни, так і ззовні; щоб він процвітав, а його вороги занепадали. Допомога незрілим, «авантюрним» революціям за кордоном, які можуть у певний спосіб поставити в невигідне світло радянську владу, повинна сприйматися як недопустимий, навіть контрреволюційний акт. Завдання соціалізму, як це визначила Москва, полягає в підтримці та просуванні радянської влади.

 

Це підводить нас до другої концепції, яка визначає сучасний радянський світогляд. Це теза про безпомилковість Кремля. Радянська концепція не допускає існування інших центрів влади поза самою партією і вимагає, щоб в теорії керівництво партії залишалося єдиним джерелом істини. Бо якщо істина буде знайдена в іншому місці, це стане виправданням для її прояву в організованій діяльності. Але це саме те, що Кремль не може дозволити.

 

Тому керівництво Комуністичної партії завжди праве і завжди було правим з тих пір, як у 1929 році Сталін офіційно узаконив свою владу, оголосивши, що рішення Політбюро приймаються одноголосно.

 

На принципі непогрішності заснована залізна дисципліна комуністичної партії. Насправді ці дві концепції є взаємозалежними. Сувора дисципліна вимагає визнання непогрішності. Непогрішність вимагає дотримання дисципліни. Разом вони визначають модель поведінки усього радянського апарату влади. Але їхній ефект неможливо зрозуміти, якщо не брати до уваги третій фактор, а саме те, що керівництво може вільно висунути будь-який тезис для тактичних цілей, який він вважає корисним для справи в будь-який конкретний момент, і вимагати відданого та беззаперечного дотримання цієї тези усіма учасниками руху. Це означає, що істина не є константою, а насправді створюється самими радянськими лідерами для різних цілей і намірів. Вона може змінюватися щотижня і щомісяця. Це не є щось абсолютне та незмінне, і воно не пов’язане з об’єктивною реальністю. Це лише останній прояв мудрості тими, кому, як передбачається, відома найвища мудрість, тому що вони представляють логіку історії. Кумулятивний ефект цих трьох факторів полягає в тому, щоб надати всьому підпорядкованому апарату радянської влади непохитну впертість та монолітність у своєму векторі. Цей вектор, за бажанням, може змінити тільки Кремль. Якщо по тому чи іншому питанні поточної політики буде вироблена певна лінія партії, вся радянська урядова машина, включаючи дипломатію, невблаганно починає рухатися по встановленому маршруту, неначе іграшковий автомобіль, що заведений і рухається в заданому напрямку, зупиняючись лише тоді, коли зустрінеться з якоюсь беззаперечною силою. Люди, які є деталями цього механізму, глухі до аргументів чи думок, які надходять до них ззовні. Вся їхня підготовка навчила їх не довіряти та знецінювати переконливість зовнішнього світу. Неначе біла собака перед грамофоном, вони чують лише «голос господаря». І щоб вони відійшли від лінії, продиктованої зверху, наказ їм повинен віддати тільки господар. Таким чином, іноземний представник не може сподіватися, що його слова справлять на них хоч якесь враження. Найбільше, на що він може сподіватися, це те, що вони будуть передані тим, хто зверху; тим, хто здатний змінити лінію партії. Але навіть на цих людей навряд чи подіє нормальна логіка, особливо якщо вона надходить від представника буржуазії. Оскільки посилатися на спільність цілей марно, настільки ж безглуздо і розраховувати на однаковий підхід. З цієї причини факти для Кремля говорять голосніше, ніж слова, а слова мають найбільшу вагу, коли вони підкріплені фактами або відображають неспростовну істинну.

 

Але ми вже переконались, що кремлівська ідеологія не вимагає досягнення своїх цілей поспіхом. Як і церква, радянська влада має справу з ідеологічними концепціями, що мають тривалий термін дії, і вона може дозволити собі не поспішати. Вони не мають права ризикувати наявними досягненнями революції заради пустих дрібниць майбутнього. Саме ленінське вчення вимагає великої обережності та гнучкості у досягненні комуністичних цілей. Знову ж таки, ці настанови підкріплені уроками історії Росії, де протягом століть на величезних просторах незахищених рівнин велися похмурі битви між кочовими племенами. За таких умов обережність, настороженість, гнучкість і обман стали необхідними якостями, і для російського або східного складу розуму ці риси мають велику цінність. Тому Кремль без жодних докорів сумління відступить перед переважаючими силами. І не будучи обмеженими часовими рамками, вони не піддаються паніці, якщо необхідно відступити. Їхні політичні дії можна порівняти з потоком рідини, яка постійно рухається у напрямку своєї мети. Її головним завданням є переконатися, що вона заповнила всі закутки, доступні в басейні світової влади. Але якщо на своєму шляху росіяни наштовхуються на неприступні бар’єри, вони сприймають це філософськи і пристосовуються до них. Головне – щоб завжди був тиск, невпинний та постійний тиск до бажаної мети. У радянській психології немає і натяку на те, що ціль повинна бути досягнута в певний конкретний момент.

 

Ці міркування роблять радянську дипломатію одночасно простішою та складнішою, ніж дипломатію агресивних лідерів, таких як Наполеон чи Гітлер. З одного боку, вони більш чутливі до протилежної сили і готові поступитися на окремих ділянках дипломатичного фронту, коли відчувають, що ця сила є потужнішою та переважаючою, а отже більш раціональною в логіці та риториці влади. З іншого боку, їх неможливо перемогти або зупинити однією-єдиною перемогою. А терпляча наполегливість, завдяки якій вони просуваються вперед, означає, що їм неможливо ефективно протидіяти епізодичними діями, задовольняючи спонтанні примхи демократичної думки, а тільки за допомогою розумної довгострокової політики з боку супротивників Росії – політикою не менш стійкою та послідовною у своїх цілях і не менш різносторонньою та винахідливою в своєму застосуванні, ніж політика самого Радянського Союзу.

 

Враховуючи ці обставини, очевидно, що основним принципом політики Сполучених Штатів щодо Радянського Союзу має бути довгострокове, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансивних тенденцій. Важливо зазначити, що така політика не має нічого спільного із зовнішньою демонстративною суворістю, з порожніми або хвастливими заявами про стійкість. Хоча Кремль в основному гнучко реагує на політичні реалії, він стає непоступливим, коли справа стосується його престижу. Нетактовними заявами і погрозами радянський уряд, як і майже будь-який інший, можна поставити в таке становище, коли він не буде поступитися, навіть всупереч вимогам реальності. Російські керівники є уважними спостерігачами людської психології, і тому вони прекрасно усвідомлюють, що втрата самоконтролю ніколи не дозволяє посилити позицію в політичних справах. Вони вміло та швидко використовують такі докази слабкості. Тому обов’язкова умова успішної взаємодії з Росією полягає в тому, що іноземний уряд завжди повинен залишатися холоднокровним та зібраним, а вимоги до кремлівської політики повинні бути висунуті таким чином, щоб залишити шлях для поступок, які не нашкодять їхньому престижу.

 

ІІІ

 

У світлі вищесказаного чітко видно, що радянський тиск на вільні інститути західного світу ми можемо стримувати лише вправним і пильним застосуванням контрдій у різних географічних та політичних місцях, які постійно змінюються і залежать від змін та маневрів радянської політики, і їх неможливо уникнути, використовуючи закляття чи пусті слова. Росіяни очікують поєдинку безконечної тривалості і вважають, що вони вже досягли великих успіхів. Необхідно пам’ятати, що був час, коли комуністична партія грала значно меншу роль у російському політичному житті, ніж радянська влада сьогодні грає у світі.

 

Ідеологія переконує правителів Росії, що правда на їхньому боці і що вони можуть дозволити собі не поспішати. Ті з нас, хто цю ідеологію не розділяє, можуть об’єктивно оцінити правильність їхньої віри. Радянська теза не лише передбачає, що західні країни не можуть контролювати власну економічну долю, вона також передбачає єдність Росії, дисципліну і терпіння протягом нескінченного періоду. Давайте тверезо поглянемо на цей апокаліптичний світогляд і припустимо, що західний світ знаходить в собі силу і винахідливість стримувати радянську владу протягом десяти-п’ятнадцяти років. Що це означає для самої Росії?

 

Радянські лідери, застосувавши сучасні методи у мистецтві деспотизму, рішили питання покірності у межах своєї влади. Мало хто виступає проти них – і навіть ті, хто це робить, не можуть вести війну проти органів придушення.

 

Кремль також продемонстрував свою здатність досягати своїх цілей, створивши, не рахуючись з думкою народу, основу важкої металургії. Цей процес, безумовно, ще не завершений, але він продовжує зростати, наближаючи Росію до великих промислових країн. Однак все це, як і підтримка внутрішньої політичної безпеки, так і будівництво важкої промисловості, було здійснено ціною колосальних втрат людських життів, їхніх надій та сподівань. Це призвело до необхідності в умовах миру використовувати примусову працю в масштабах безпрецедентних для нашого часу. І це передбачало ігнорування або зловживання іншими секторами радянської економіки, зокрема сільським господарством, виробництвом споживчих товарів, житлом та транспортом.

 

На додачу цього війна принесла величезну розруху, втрати і виснаження людей. Як наслідок, сьогодні в Росії населення є фізично та духовно втомлене. Маса людей розчарована, скептично налаштована і вже не така вражена, як колись, магічною привабливістю радянської влади, яка і досі заворожує своїх прихильників за кордоном. Населення жадно скористалося невеликим послабленням для церкви, що було тактичним ходом під час війни і є яскравим свідченням того, що їхня віра та відданість не знайшла підтримки в самому режиму.

 

За цих обставин фізичні та психічні сили людей обмежені. І ці обмеження є абсолютними й обов’язковими для врахування навіть найжорстокішою диктатурою, адже самі люди не можуть вийти за їх межі. Табори примусової праці та інші примусові установи є тимчасовими засобами змусити людей працювати довше, ніж це вимагали б власна воля чи економічна необхідність. Але якщо люди взагалі залишаються живими, вони старіють раніше свого часу і їх слід розглядати як жертв диктатури. І в тому, і в іншому випадку їхні найкращі здібності уже втрачені для суспільства і більше не можуть бути корисними для держави.

 

Надія залишається лише на нове покоління. Молоде покоління, незважаючи на всі перипетії та страждання, залишається чисельним та енергійним; до того ж росіяни – талановитий народ. Але ще незрозуміло, як вплинуть на їхнє доросле життя ненормальні емоційні переживання дитинства, створені радянською диктатурою та надзвичайно посилені війною. Такі речі, як звичайна безпека та домашній спокій, практично перестали існувати в Радянському Союзі і присутні тільки у найвіддаленіших селах. І немає впевненості, що це не накладе свій відбиток на потенціал та здібності всього підростаючого покоління.

 

На додачу до цього ми маємо той факт, що радянська економіка хоча і має певні виняткові досягнення, проте розвивається підозріло неоднаково та нерівномірно. Російські комуністи, які говорять про «нерівномірний розвиток капіталізму», повинні почервоніти від сорому, дивлячись на власну національну економіку. Певні галузі економічного життя, такі як металургійна та машинна промисловість, надзвичайно непропорційно виділялися стосовно інших сфер економіки. Перед нами нація, яка прагне за короткий період стати однією з найбільших індустріальних держав світу в той час, як у неї самої відсутня достойна мережа автошляхів, а залізничне сполучення доволі примітивне. Багато зроблено для підвищення ефективності праці та навчання малоосвічених селян роботі з машинами. Але технічне обслуговування залишається кричущою проблемою всієї радянської економіки. Будівництво ведеться поспішно і неякісно. Амортизаційні витрати повинні бути величезними. У багатьох секторах економічного життя так і не вдалося прищепити загальну культуру виробництва та технічної самоповаги, яка присутня у кваліфікованого працівника на Заході.

 

Важко зрозуміти, наскільки швидко втомлене та зневірене населення, яке працює переважно у тіні страху та примусу, зможе виправити ці помилки. І поки вони не будуть вирішені, Росія залишатиметься економічно такою ж вразливою – і в певному сенсі імпотентною – державою, здатною експортувати свій ентузіазм і випромінювати дивний шарм своєї примітивної політичної життєвості, але не в змозі підкріпити цей експорт реальними доказами матеріальної сили та процвітання.

 

Тим часом у політичному житті Радянського Союзу висить велика невизначеність. Ця невизначеність пов’язана з передачею влади від однієї особи чи групи осіб до інших.

 

Це, звісно, проблема особливої позиції Сталіна. Ми повинні пам’ятати, що успадкування ним місця Леніна у комуністичному русі було єдиною передачею влади, яка відбулася у Радянському Союзі. Даний перехід тривав 12 років. Це коштувало життя мільйонів людей і потрясло основи держави. Поштовхи, що супроводжувались, відчувалися в усьому міжнародному революційному русі, що шкодило самому Кремлю.

 

Цілком можливо, що чергова передача необмеженої влади може відбутися тихо, непомітно і без гучних наслідків. Але, знову ж таки, цілком можливо, що подібна проблема призведе, використавши деякі слова Леніна, до одного із тих «неймовірно швидких переходів» від «делікатного обману» до «здичавілого насильства», що характерно для російської історії і може похитнути фундамент радянської влади.

 

Але це питання стосується не тільки Сталіна. З 1938 року у вищих колах радянської влади відбувалася певна закам’янілість політичного життя. Всесоюзний з’їзд рад, теоретично вищий орган партії, повинен збиратися не менше одного разу на три роки. Але останнє засідання відбулося вісім років тому. За цей період чисельність партії збільшилася удвічі. Смертність у партії під час війни була величезною, і сьогодні більше половини членів партії – це люди, які вступили до неї після останнього з’їзду партії. Тим часом у верхівці влади, незважаючи на всі внутрішні перипетії, залишається та сама невеличка група людей. Безумовно, є причини, через які війна призвели до корінних політичних змін у кожному з великих західних урядів. Причини цього явища повсюдні, а тому повинні бути присутніми і в закритому радянському політичному житті. Але ознак подібних процесів у Росії не видно.

 

З цього можна припустити, що навіть у такій високодисциплінованій організації, як комуністична партія, повинна зростати розбіжність у віці, світогляді та інтересах між великою масою членів партії, які нещодавно вступили до неї, і невеликою групою незмінних вищих керівників, з якими більшість із цих членів партії ніколи не зустрічалися, з якими вони ніколи не спілкувались і з якими вони не можуть мати політичної близькості.

 

Складно сказати, чи буде за цих обставин омолодження вищих ешелонів влади (а це лише питання часу) проходити гладко і спокійно – або ж суперники, що прагнуть зайняти верхні щаблі влади, звернуться до недосвідчених мас, щоб знайти підтримку своїм політичним цілям? Якщо відбудеться саме так, тоді це матиме неоднозначні наслідки для самої комуністичної партії, оскільки їх готували до залізної дисципліни та слухняності, а не до мистецтва компромісу й адаптації. І якщо розколи та роз’єднаність захоплять і паралізують партію, хаос і беззахисність російського суспільства проявиться у крайніх формах. Адже, як ми бачили, радянська влада приховує в собі аморфну масу людей, яким заборонено створення незалежної організаційної структури. У Росії навіть немає місцевого самоврядування. Теперішнє покоління росіян поняття не має про спонтанні колективні дії. Тому якщо коли-небудь відбудеться щось, що порушить єдність і ефективність партії як політичного інструмента, радянська Росія миттєво перетвориться із однієї з найсильніших на одну з найслабших та найжалюгідніших країн світу.

 

Таким чином, майбутнє радянської влади зовсім не є безхмарним та спокійним, як за російською звичкою до самообману це може здаватися людям у Кремлі. Те, що вони можуть зберегти владу – вони продемонстрували. Але чи можуть вони тихо і легко передати владу іншим – це ще треба довести. Труднощі їхнього правління та перипетії міжнародного життя відібрали сили та надії великого народу, на якому їхня влада тримається. Цікаво відзначити, що їхній ідеологічний вплив сьогодні найсильніший саме за межами Росії, куди не дотягуються руки радянської поліції. Це явище нагадує порівняння, яке використав Томас Манн у своєму великому романі «Будденброки», помітивши, що людські інститути часто досягають найкращого зовнішнього вигляду в той момент, коли всередині вони повністю гнилі. Він це порівнював із зірками, світло яких найяскравіше освітлює цей світ у той час, як насправді вони вже давно не існують. І хто зможе із впевненістю сказати, що сильне світло, яке все ще випромінює Кремль на незадоволені народи західного світу, не є тим самим останнім світлом уже мертвих зірок? Це неможливо довести. І це неможливо спростувати. Але залишається можливість (і, на думку автора цієї статті, вона є достатньо сильною), що радянська влада, як і капіталістичний світ у їхньому розумінні, несе в собі зерно власного занепаду, і це зерно проростає.

 

IV

 

Зрозуміло, що Сполучені Штати в найближчому майбутньому не можуть розраховувати на політичну близькість із радянським режимом. Вони повинні продовжувати розглядати Радянський Союз як суперника, а не партнера на політичній арені. Я переконаний, що радянська політика представлятиме не абстрактну любов до миру та стабільності, не реальну віру у можливість постійного та щасливого співіснування соціалістичного та капіталістичного світів, а навпаки обережний, наполегливий тиск з метою підриву та послаблення всіх суперницьких впливів і сил.

 

З іншого боку, Росія сьогодні, на відміну від західного світу, є значно слабшою, радянська політика є надзвичайно гнучкою і радянське суспільство може містити недоліки, які в кінцевому рахунку послаблять її власний потенціал. Це вимагає від Сполучених Штатів впевнено проводити політику рішучого стримування, спрямовану на протистояння росіянам незмінною протидією в кожній точці, де вони посягають на інтереси мирного та стабільного світу.

 

Але можливості американської політики не повинні обмежуватися лише проведенням стримуванням та сподіванням на краще. Для США цілком можливо впливати своїми діями на внутрішній розвиток подій як у Росії, так і в усьому міжнародному комуністичному русі, який багато в чому визначає російську політику. Це не лише питання скромного донесення інформації в Радянському Союзі чи деінде, хоча це теж важливо. Це швидше питання про те, наскільки успішно Сполучені Штати зможуть створити у народів світу враження про себе як про країну, яка знає, чого вона хоче, яка успішно справляється зі своїми внутрішніми проблемами та обов’язками світової держави, і яка має силу духу, щоб відстоювати свої позиції в сучасних ідеологічних течіях. Від того, наскільки нам вдасться створити і зберегти таке враження, цілі російського комунізму будуть виглядати безглуздими та донкіхотськими, надії та ентузіазм прихильників Москви будуть зменшуватися, а зовнішня політика Кремля матиме додаткові проблеми. Адже паралізованість та близький кінець капіталістичного світу є ключовим фактором комуністичної філософії. Тому навіть те, що Сполучені Штати змогли пережити післявоєнну економічну депресію, яку Кремль прогнозував з такою самовдоволеною впевненістю, матиме глибокі та важливі ефекти для всього комуністичного світу.

 

З іншого боку, прояви нерішучості, розбрату та внутрішнього розпаду в цій країні матимуть надзвичайно стимулюючий вплив на весь комуністичний рух. Будь-які докази, які будуть підтверджувати ці тенденції, створюватимуть захоплення та відчуття надії у всьому комуністичному світі, кремлівська поведінка стане самовдоволеною, нові групи іноземних прихильників примикатимуть до цього руку та будуть розглядатися як елементи зовнішньої політики, а російський тиск буде посилюватися в усіх міжнародних справ.

 

Було б перебільшенням сказати, що тільки Америка єдина, без допомоги інших країн, може вирішити питання життя і смерті комуністичного руху та спричинити швидкий занепад радянської влади в Росії. Але Сполучені Штати мають можливість надзвичайно ускладнити умови, в яких здійснюється радянська політика, змусити Кремль діяти більш помірковано та обережно, ніж в останні роки, і таким чином сприяти тенденціям, які зрештою повинні призвести до розпаду або поступового пом’якшення радянської влади. Бо жоден містичний, месіанський рух, а особливо кремлівський, не може постійно зазнавати невдач, не почавши, рано чи пізно, пристосовуватися до логіки реального стану справ.

 

Тому вирішення цього питання в значній мірі залежить від нашої країни. Проблема радянсько-американських відносин є по суті випробуванням міжнародної ролі Америки як держави. Щоб уникнути загибелі, Сполученим Штатам потрібно відповідати своїм найкращим традиціям і довести, що вони можуть бути великою нацією.

 

Можна впевнено сказати, що ще ніколи не було більш справедливого випробування наших національних якостей, ніж це. З огляду на вищесказане, уважний спостерігач російсько-американських відносин не знайде причин для нарікань від цього виклику Кремля американському суспільству. Він скоріше відчує певну вдячність долі, яка, забезпечивши американському народу це суворе випробування, поставила безпеку всієї нації в залежність від нашої здатності об’єднатися та взяти на себе відповідальність морального та політичного керівництва, яке приготувала нам історія.

 

 

 

ПЛАН МАРШАЛЛА

 

Проєкт економічної допомоги та відновлення післявоєнної Європи

 

23 липня 1947

 

Напевне ця глава є найбільш корисною для нас у даний момент нашої історії. В ній наведено один із основних документів «плану Маршалла». Коли я перекладав цей документ, то вважав, що його можна було б застосувати для звільненого Донбасу, – але, на жаль, зараз він важливий для всієї України.

 

28 квітня 1947, повернувшись з Москви, держсекретар Джордж Маршалл усвідомив, що конструктивна співпраця із СРСР у питанні допомоги Європі неможлива. Існуючий стан справ тільки грав на руку політичним планам Кремля і наближав прихід до влади комуністів в країнах Західної Європи. Москва вірила, що в Америці скоро настане економічна криза, і що остання не зможе самостійно, без ресурсів Східної, вирішити ситуацію в Західній Європі. «Іншими словами – вони вважали, що Європа їм уже належить».

 

Наступного дня він викликав Кеннана до себе і наказав негайно створити та очолити бюро політичного планування Держдепартаменту, поки в них ще є можливість вирішити цю проблему. В кінці цієї зустрічі він сказав притаманну йому фразу: «Уникайте шаблонності та буденності».

 

Діяти потрібно було швидко, щоб не погрузнути в бюрократичних процедурах та обговореннях. Уже 5 травня 1947 група із 6 людей, до якої входили професійні та авторитетні особи, була сформована. Перед нею стояли наступні задачі: створити та сформулювати довгострокову програму зовнішньої політики США; прогнозувати та аналізувати можливі проблеми; підготовлювати та координувати адекватні дії Департаменту на них. І найголовніша – відновити надію на краще життя.

 

«Весною 1947 року було майже неможливо уявити, як можна врятувати Європу». Вона буквально лежала в руїнах. Економічний стан виявився набагато гіршим, ніж передбачалося, і швидко погіршувався. Комуністи тримали Францію за горло. Було незрозуміло, що робити з Австрією і Німеччиною, території яких розділені (сам Кеннан був переконаний, що без відновлення Німеччини неможливе відновлення Європи). У конгресі вважали, що будь-яка закордонна допомога – безперспективна і даремна справа. Страх та розгубленість накрили континент і паралізували його життя. Невидимий вплив Москви навис над Європою.

 

« …вежі Кремля кидають довгу тінь на багато з цих країн … ці тіні вже впали. Це, панове, небезпечна річ; бо чим більше я спостерігаю за життям міжнародного суспільства, тим більше переконуюся, що тіні, а не субстанція речей, рухають серця і впливають на вчинки державних діячів»

 

На додачу до цього, СРСР навмисно погіршував та розхитував ситуацію. Не здійснюючи реальної допомоги (вона була мізерною і зводилася лише до кількох кораблів зерна, вивантажених Радянським Союзом), вони супроводжували її великим пропагандистським криком. Кеннан описував їхні дії так:

 

«Росіяни не здобули політичної перемоги за рахунок економічної допомоги Західній Європі. Вони здобули цю перемогу в області ідей … шляхом інтенсивної рекламної кампанії. Інакше кажучи, комуністи виграли свої позиції через безсоромне та вміле використання брехні. Вони боролися з нами не за допомогою реальності, а за допомогою ірраціональності.

 

І треба сказати, що я бачу дуже багато ознак успіху їхньої пропаганди в негативному сенсі.

 

Чому я говорю в негативному? Бо їм не вдалося продати європейцям ідею про те, що Росія – це рай, але їм вдалося продати їм ідею про те, що Сполучені Штати мають дуже зловісні, приховані мотиви в тому, що вони роблять у Європі»

 

У зв’язку з вищесказаним, висновок був наступний – Америка безрезультатно чекала два роки, щоб договоритися із росіянами, і все даремно, тому США потрібно власними силами разом із європейськими державами і тими зонами, які знаходяться під окупацією Заходу, підняти зруйновану війною економіку Європи.

 

СРСР відмовився і заборонив країнам Східної Європи брати в цьому участь, пропагуючи тезу, що це насправді «капіталістична пастка». З огляду на це Кеннан дійшов цікавого висновку:

 

«Думаю, виходячи з досвіду спілкування з росіянами, слід констатувати – успішно співпрацювати з ними можуть лише народи, які довели, що можуть обходитися і без них»

 

В короткі терміни група створила основний план дій і надала його Держсекретарю Маршаллу. І складався із таких ключових принципів:

 

- Ця програма категорично не повинна бути односторонньою – європейці повинні проявляти ініціативу і нести повну відповідальність за її реалізацію.

 

- Максимально використовувати всі наявні міжнародні ресурси.

 

- Ця допомога – це «буквально питання політичної економії», і вона буде здійснюватися залежно від можливостей і ресурсів США.

 

- Повинна бути відкрита пропозиція допомоги всім охочим країнам, якщо росіяни відмовляться – це буде демонстрацією їхнього небажання співпрацювати.

 

- Такий підхід США до вирішення світових проблем – це лише захисна реакція на комуністичний тиск, а програма відновлення – це побічний продукт цієї реакції. І якби не було цієї загрози – Америка в цьому не була б зацікавлена.

 

 

Офіційним початком цього плану є промова Джорджа Маршалла у Гарварді 5 червня 1947 року.

 

Ефект плану Маршалла важко переоцінити. Протягом 4 років, від 1947 (початку програми) до 1951 року, економічні досягнення були вражаючі. Промислове виробництво виросло на 55%, сільськогосподарське – майже на 37%, а загальний ВНП збільшився приблизно на 33%.

 

В загальній сумі США виділили на безоплатній основі більше $13 млрд (це більше $150 млрд на сьогоднішній період). Відродження Заходу відбувалося швидкими темпами і давало надію на краще майбутнє. Успіх цієї програми поклав кінець прорадянським настроям. «Народи Західної Європи знайшли спільну політичну мову, пізнавши необхідність спиратися один на одного та допомагати один одному». Навіть ті, хто займав нейтральне становище, почали схиляться на сторону Заходу. На початку програми комуністи відчували свою непохитність та силу, а уже через рік у некомуністичному світі постійно зростала сила до опору.

 

План Маршалла є яскравою демонстрацією того, як при правильному та тверезому аналізі, добре розуміючи свою ситуацію, здійснюючи системний та продуманий підхід і маючи мужність взяти на себе відповідальність, можна вирішувати навіть найскладніші проблеми. Це важливо і для нас.

 

Тут варто окремо розповісти про Джорджа Маршалла – особа легендарна та поважна у американського народу, один із найкращих генералів США в період Другої світової війни, людина, яка не боялася брати на себе відповідальність і була уособлення честі та гідності офіцера. Він став для Кеннана справжнім наставником, до якого той відносився із великою повагою. Його він описував так:

 

«Прямота натури, ввічливість і джентльменство, суворе ставлення до своїх службових обов’язків, незворушність навіть у стресових випадках, критичний склад розуму, виваженість суджень і рішень, наполегливість у відстоюванні прийнятих рішень, відсутність амбіцій та дріб’язкової пихатості, байдужість до капризів суспільної думки та висловлювань засобів масової інформації, доброзичливе ставлення до підлеглих без виділення любимців. У Держдепі не було жодної людини, яку він кликав би по імені: до всіх без винятку він звертався на прізвище, без жодних титулів».

 

У зв’язку із вищесказаним ви можете запитати – чи можна цей план сліпо скопіювати і застосувати у готовому вигляді до наших реалій? Ні!

 

Він створювався у своїх унікальних обставинах, і наші теперішні реалії відрізняються, хоча потреби у подібних програмах схожі. І ми зробимо велику помилку, якщо тільки відновимо економіку. Це не повинно бути нашою єдиною метою. Зараз ми маємо можливість почати все спочатку, врахувавши світові проблеми та наші помилки. І я переконаний, що наша ціль повинна полягати не тільки у відновленні держави, а й у створенні абсолютно нової системи, яка б могла впоратися із теперішніми та майбутніми світовими викликами, при цьому адаптована під українські обставини, створюючи умови для відбудови економіки та розвиваючи наші внутрішні таланти і можливості. Такий план нам потрібен!

 

 

 

 

CERTAIN ASPECTS OF THE EUROPEAN RECOVERY PROGRAM FROM THE U.S. STANDPOINT

 

Незабаром американський уряд буде обговорювати з європейськими державами питання відновлення Європи та визначить ту частину відповідальності, яку США повинні взяти на себе у її вирішенні.

 

Метою цієї доповіді є вивчити інтереси Сполучених Штатів та запропонувати деякі міркування, якими наш уряд міг би керуватися, визначаючи своє ставлення до відповідних питань.

 

І. Причина інтересу США

 

Фактори, які перешкоджають загальному відновленню європейської економіки після закінчення війни, не потребують детального опису. В США вони були детально проаналізовані та обговорені. Для цілей цього звіту варто зазначити, що вони включають наступні чинники, більшість з яких випливають безпосередньо з недавньої війни:

 

(а) загальне фізичне та психічне виснаження людей;

 

(b) відчуття розчарування, невпевненості та байдужості, спричинені післявоєнним періодом і, зокрема, тенденцією до поділу європейського континенту на східний та західний;

 

(c) знищення або зменшення посівів та необхідного обладнання;

 

(d) спустошення фінансових резервів, особливо в іноземній валюті та зовнішніх активах;

 

(e) соціальні та економічні катаклізми, включаючи руйнування довоєнних інститутів та механізмів економічних відносин;

 

(f) тривала затримка в адаптації німецької економіки до мирних потреб.

 

Внаслідок цих чинників, а також інших менш вагомих, ми сьогодні стикаємось із ситуацією, коли важливі промислові та громадські центри європейського континенту не можуть своїми силами відновити довоєнний рівень життя. У багатьох випадках вони навіть не в змозі, без сторонньої допомоги, запобігти подальшому погіршенню умов, в яких їхні народи живуть.

 

Останнє може бути катастрофічним для Європи. Воно цілком може викликати такі труднощі, таке збентеження, таку відчайдушну боротьбу за контроль над дефіцитними ресурсами, що призведе до широкої відмови від принципів, на яких заснована сучасна європейська цивілізація, і за які, на думку багатьох, люди воювали у двох світових війнах. Принципи законності, справедливості, стримування та противаги у здійсненні політичної влади, які зараз часто оскаржують та зазнають нападів, можуть бути остаточно знищені, а разом з ними і життєво важливе визнання того, що цілісність суспільства повинна спиратися на повагу до гідності окремого громадянина. Наслідки такої втрати значно перевершать розповсюджені побоювання щодо можливого «комуністичного контролю». У збережені нинішніх умов у Європі ховається ніщо інше, як можливість відмови європейців від цінностей індивідуальної відповідальності та політичних стримувань, які стали традиційними для їхнього континенту. Це скасувало би багатовікову спадщину і завдало б такої шкоди, яку можна було б подолати лише зусиллями наступних століть.

 

Інтереси Сполучених Штатів, у широкому сенсі, не зазнати би відчутних змін від такого розвитку подій.

 

Люди в Сполучених Штатах, в першу чергу, мають цілком реальний економічний інтерес до Європи. Це випливає з ролі останньої як ринку та основного джерела постачання різноманітних товарів та послуг.

 

Але крім цього традиційна концепція безпеки США базується на ситуації в Європі, яка зараз під загрозою. Модель нашої зовнішньої політики, включаючи Організацію Об’єднаних Націй, передбачає продовження існування в Європі значної кількості вільних країн, які не підпорядковуються одній великій державі, признаючи їхню спадщину громадянських свобод та особистої відповідальності, і сповнені рішучості зберегти її. Якби цю концепцію було б визнано недійсною, необхідно було б здійснити перегляд усієї моделі нашої міжнародної ситуації – перегляд, який, можливо, вимагатиме від нас таких матеріальних жертв та обмежень, які значно перевищать найбільшу вартість програми допомоги Європі. Але, крім того, Сполучені Штати, як і решта світу, зазнали б культурних та духовних втрат, незліченних за своїми довгостроковими наслідками.

 

Саме на основі цих реалій ґрунтується інтерес США щодо відновлення Європи. І саме з цього визнання має випливати будь-яка оцінка належної ролі Сполучених Штатів у європейській програмі відновлення.

 

II. Характер проблеми з позицій США

 

Як зазначено вище, важливі промислові та населені центри європейського континенту зараз найбільше потребують сторонньої допомоги. Саме цим районам, перш за все, не вистачає сільськогосподарських ресурсів та сировини, необхідних для їхньої власної підтримки. Вони можуть компенсувати ці дефіцити лише за рахунок імпорту. Типова економічна особливість цих територій – переробляти сирий матеріал, добутий в інших місцях, і оплачувати за цю сировину доходом від продажу готової продукції. Тому вони зобов’язані імпортувати задля забезпечення своїх людей та свого виробництва. Через порушення виробничих процесів у цих районах їх залежність від імпорту зросла. Але вони не можуть платити за збільшення імпорту, доки їх виробництво та їхні експортні можливості будуть не просто відновлені, але й перевищать довоєнний рівень.

 

Виробництво інтенсивно зростає у більшості цих областей, але воно все ще набагато нижче від мінімальних вимог споживання чи вимог, необхідних для швидкого відновлення. Крім того, відновлення виробництва залежить від імпорту, за який народи цих регіонів не можуть платити. Щоб задовольнити навіть свої мінімальні вимоги, вони визнали за необхідне звернутися до Америки як єдиної частини світу, яка, загалом, має значний надлишок у виробництві найнеобхідніших для них товарах. Надаючи їм допомогу у вигляді грантів та позик, Сполучені Штати, значною мірою, використовували свої власні золоті та доларові ресурси і готовність як своїх жителів, та і інших у цій півкулі.

 

Допомога, яку вже надали Європі у вигляді позик або грантів після припинення військових дій, була дуже значною. Вона склала близько десяти мільярдів доларів. Багато американців дивуються, чому вона не досягла значних результатів і чому, зокрема, вона не ліквідувала залежність європейців від необхідності понаднормового фінансування їхніх імпортних потреб.

 

Наскільки можна судити з наявних даних, на це були дві основні причини.

 

По-перше, у багатьох випадках нашої допомоги просто не було достатньо. У деяких випадках вона була недооцінена масштабом воєнних руйнувань та вартістю відновлення, і за це ми несемо відповідальність. В інших випадках непередбачувані події, такі як важка зима, зробили розрахунки нереальними. Крім того, зростання цін на товари, імпортованих з США та інших країн, мало подібний ефект.

 

Друга причина полягає в тому, що в період одразу після розпаду Німеччини, нагальна потреба у допомозі для Європі вимагала так багато ресурсів, що питання відбудови довелося перенести на другий план. За цих обставин не вдалося розпочати створення всеосяжної, добре продуманої та ефективної програми відновлення, на яку могла бути спрямована допомога США. Багато європейських країн зробили помітні кроки для відновлення рівня виробництва, часто за рахунок тривалих труднощів для свого населення, яке уже було сильно втомлене через війну та німецьку окупацію. Але це відновлення завжди обмежувалося дефіцитом матеріалів, доступних тільки з-за кордону, і цей прогрес був нерівномірним. Зараз у нас є набагато краща можливість, ніж була до цього, щоб створити програму відновлення, яка підніме виробництво до рівня, на якому необхідний імпорт може бути оплачений у нормальному порядку.

 

Наразі залежність основних європейських торговельних країн від нестандартних засобів оплати своїх імпортних потреб ще не усунена. Її явно неможливо виправити простим використанням тих методів, які використовувалися в минулому. Однак цю залежність буде усунуто, якщо європейські народи не будуть доведені до бідності та якщо Сполучені Штати зможуть звільнитися від тягаря постійної і затратної допомоги Європі, яку жодна держава не може довго нести.

 

Тому потрібен новий підхід, і він повинен спиратися на новій оцінці необхідних ресурсів та умов, за яких вони будуть доступні та будуть використовуватися.

 

Головна проблема полягає у тому, щоб забезпечити ці країни імпортом, необхідним для відновлення їхньої економіки. Ненормальним у нинішній ситуації є те, що ці вимоги більші, ніж зазвичай, а засоби оплати за них в дефіциті. Наша програма допомоги розроблена для того, щоб швидко усунути потребу в сторонній допомозі, оскільки виробництво в європейських країнах може бути збільшено до тої міри, коли потреба в імпорті зменшиться і надлишок експорту збільшить купівельну спроможність. Ця перспектива надихає тим, що допомога США може мати багатократний ефект через відновлення високого рівня виробництва в цих країнах.

 

З цієї причини, яка є головною, фокус нашої уваги повинен бути спрямований на ті високоіндустріально розвинені та густонаселені райони, які мають не тільки найбільшу потребу в імпорті, а отже, в іноземній валюті, але і є найбільш потенційними для збільшення свого виробництва та експорту.

 

Це не означає, що нам потрібно вузько тлумачити масштаб чи функцію нашої допомоги. Проблеми в цих ключових областях багато в чому пов’язані з відновленням Європи в цілому, і наша готовність допомогти має бути направлена як на саме відновлення, так і всім тим, хто готовий брати участь у її здійсненні. Ми все ще сподіваємось, що наша допомога, врешті-решт, охопить усі нації континенту. Але оскільки загальні потреби в багатьох випадках значно перевищують наші можливості з виробництва та експорту, ми зобов’язані зробити вибір і ретельно відібрати ресурси та засоби, які ми можемо для цього використати. Тут ми повинні мати на увазі, що наша теперішня можливість надати допомогу пов’язана, перш за все, з полегшенням умов високоіндустріальним, розвиненим, густонаселеним, торговельним країнам, які найбільше потребують імпорту, і які в даний час не можуть мати необхідну кількість торгового обороту.

 

III. Елементи відновлення Європи.

 

Основними вимогами для відновлення економіки Європи є пожвавлення промислового та сільськогосподарського виробництва, відновлення та ефективне використання європейської транспортної мережі, збільшення внутрішньоєвропейських обмінів та подолання тимчасового дефіциту в імпорті.

 

А. Відродження промислового та сільськогосподарського виробництва.

 

Відновлення виробництва необхідне, щоб дозволити країнам зменшити свою аномальну залежність від імпорту, особливо із зони долара, та покрити свої імпортні потреби за рахунок надходжень від експорту.

 

Це стержень будь-якої адекватної та реалістичної програми. Якщо програма не дає твердої обіцянки суттєво досягти цієї мети, її можна вважати в кращому випадку лише частковим вирішенням проблеми, а в гіршому – ще одним неадекватним варіантом.

 

Хоча деякі ресурси, необхідні для цієї мети, мають надходити з-за кордону, більша частина може і повинна бути отримана з європейських джерел. Основний акцент повинен бути зроблений на подоланні європейцями головних, проблемних місць у відновленні виробництва. Якщо імпорт із США стане важкодоступним і проблемним, це означатиме, що вартість отриманого прибутку від виробництва у Європі в рази перевищуватиме вартість імпортованих товарів. В цій ситуації виробничі потужності можна запустити, як тільки перешкоди будуть усунені.

 

Після того, як основні перешкоди, які зараз стримують виробництво, будуть усунені, з’являться нові додаткові обмеження. Частково проблема буде полягати у відновленні спроможностей, частково в новому будівництві, необхідному для досягнення потужностей довоєнного рівня. Збільшення нових промислових потужностей необхідне, щоб компенсувати втрату іноземних інвестицій та інших активів, а також розвивати задовільний рівень життя.

 

1. Промислове виробництво. Найбільшим обмеженням для промислового виробництва в більшості європейських країн є сировина, а саме вугілля. За нинішніх умов для підтримки існуючого рівня виробництва необхідний дуже значний імпорт вугілля, у разі скорочення імпорту відбудеться серйозна регресія. Дефіцит вугілля призведе до дефіциту майже всього іншого. Недостатня кількість вугілля означає нехватки сталі, добрив, машин, синтетичних волокон тощо. Недостатня кількість добрив та сільськогосподарських інструментів призведе до менших врожаїв. І так коло розширюється. Отже, Європа не просто потребує значного імпорту вугілля, але й дефіцит останнього призводить до великої потреби у багатьох промислових та сільськогосподарських продуктах. Дуже важливе місце в програмі відновлення має відводитися відновленню видобутку вугілля. Частково видобуток в Європі може бути збільшено шляхом постачання із Сполучених Штатів певного, критично необхідного гірничо-транспортного обладнання. Але, мабуть, ще важливішим був би узгоджений план відновлення Європи, який би включав ті адміністративні заходи, які, на широкому фронті, необхідні для збільшення видобутку вуглеводів шляхом збільшення кількості та ефективності видобутку.

 

Європейське виробництво певної іншої сировини також може бути збільшено, але для багатьох із них, таких як шкіра та натуральні текстильні волокна, Європа, природно, є імпортером і, ймовірно, надалі й буде.

 

Поки існує дефіцит вугілля, в Європі також не вистачатиме сталі. Це є надзвичайно серйозним обмеженням для швидкого відновлення через великі потреби у сталі для промислової, сільськогосподарської та транспортної сфери та для будівельних цілей. Поки не вирішиться дефіцит вугілля, найкраще, що можна зробити, – це гарантувати, що обмежені поставки сталі дійсно направлятимуться в найбільш сприятливі сфери. Тим часом імпорт із США певних сталевих виробів, таких як машинне і транспортне обладнання, чи сталь для виробництва такого обладнання, буде мати надзвичайну актуальність, оскільки ці продукти часто становлять перешкоду для виробництва чи транспортування.

 

Деякі галузі, від яких залежить високий рівень виробництва, можуть бути недорогими, але ефективними елементами хорошої програми відновлення. Такими є адміністративна ефективність і наполегливість. Ті умови, які існували в Європі, до цього часу були такими, які скоріше перешкоджали, аніж заохочували ці важливі, хоч і не матеріальні чинники. Хороша продуманість і підтримка програми відновлення Європи може перетворити втому та марність в ентузіазм і цілеспрямованість.

 

Спільний план відновлення Європи призведе до підвищення ефективності і в інших сферах. Зокрема, виконання плану призвело б до того, щоб окремі країни зможуть зберегти високу економічну ефективність.

 

2. Продовольство та сільське господарство. Нестача продовольства та сільськогосподарської продукції в Європі добавляє проблем у забезпеченні промислового виробництва, і сама нестача частково є наслідком виробничих труднощів. Частково через погоду, а частково через брак добрив та обладнання посіви в Західній Європі цього року були значно нижче довоєнного рівня. Навіть до війни країни Західної Європи зазвичай вимагали великого імпорту продовольства, щоб забезпечити велику частину свого споживання. Зі збільшенням населення як за рахунок народжуваності, так і за рахунок міграції населення ці країни вимагають більшого імпорту, ніж будь-коли, і в даний час поставки зі Східної Європи недоступні в необхідних кількостях. Сьогоднішні темпи імпорту продуктів харчування не є достатніми для забезпечення вимог мінімального споживання.

 

З огляду на можливе продовження світового дефіциту зерна та олії протягом кількох років, очевидно, що необхідно докласти рішучих зусиль для збільшення поставок із європейських джерел. Дефіцит поставок продовольства в основному припадає на міські райони Західної та Центральної Європи. Щоб збільшити промислове виробництво в Європі, необхідно збільшити постачання продовольства саме в ці міські райони.

 

У ряді країн становище міщан значно погіршилося через збій у нормальному процесі обміну сільськогосподарськими та міськими продуктами. Нездатність міських територій виробляти те, що потребує і хоче фермер, означає, що готівка, яку фермер може отримати від продажу своєї продукції, недостатньо приваблива для її добровільного продажу в належних масштабах. Це призвело до переорієнтації сільськогосподарської продукції на канали чорного ринку або для власного зберігання. Певне поліпшення загальної продовольчої ситуації виглядає можливим завдяки збільшенню обмінів між різними європейськими країнами, хоча найближчим часом перспектива зростання обсягів поставок із східноєвропейських джерел виглядає не дуже яскравою.

 

Тому необхідно вжити заходів, щоб забезпечити міських споживачів у країнах Західної та Центральної Європи з місцевого виробництва. Це передбачає як збільшення потужностей сільського господарства, так і докладання зусиль, щоб їхня продукція потрапила на ринок. Останнє вимагає ретельного аналізу основних причин, які призвели до порушення нормальних засобів обміну між містом і селом. Воно передбачає збільшення виробництва товарів, необхідних фермеру, вдосконалення методів збирання сільськогосподарської продукції та заходи щодо стабілізації цін та зменшення інфляції.

 

Що стосується збільшення сільськогосподарського виробництва, то можливості чи спільні дії європейських країн і можлива допомога США в наступних сферах, заслуговують на увагу.

 

a) Існує постійна потреба у значній кількості сільськогосподарської техніки та інструментів. Їх поставки зі США або з Європи (зокрема Німеччини) сприяли б збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції.

 

b) Дії, спрямовані на збільшення кількості добрив, для європейських країн є найкращим і єдиним засобом досягнення більшого виробництва. Необхідно вивчити можливість збільшення експорту з США, якщо це необхідно. У Німеччині можна було б виробляти більше азотних добрив, якби було би більше вугілля. Поташ і фосфат також доступні в Європі та Північній Африці.

 

c) З огляду на нестачу робочої сили в деяких країнах і безробіття в інших, значний внесок у збільшення сільськогосподарського виробництва, ймовірно, можна було б зробити завдяки покращенню можливостей як для постійної, так і для тимчасової міграції на час пікових потреб у робочій силі.

 

В. Транспортування.

 

У більшій частині Західної Європи ледве вистачає організованих перевезень для задоволення теперішніх незначних потреб. У Німеччині навіть важливі переміщення серед цивільного населення неможливо здійснити. Залізничне сполучення по всій Європі не тільки обмежене, але й знаходиться в поганому стані, а відсоток несправного обладнання має тенденцію до зростання. Можна очікувати, що загальне пожвавлення європейської торгівлі зіткнеться з серйозними перешкодами на ранніх етапах, якщо не вжити рішучих заходів у цій сфері. Випуск транспортного обладнання та комплектуючих у європейських промислових центрах значно нижчий нинішніх потреб.

 

Знову ж таки, ключ до покращення, лежить у збільшенні видобутку вугілля та відродженні промислового виробництва. Особливий акцент слід зробити на тому, щоб обладнання та сталь мали можливість для ремонту. Хоча США не зможуть поставити значну кількість готового залізничного обладнання, вони, ймовірно, можуть зробити вагомий внесок, постачаючи деякі комплектуючі та деяке обладнання для прискорення виробництва європейського транспортного обладнання.

 

З точки зору загального ефективного використання транспортної системи Європи, автомагістралі та внутрішні водні шляхи ще не використовуються повністю, і ці види транспорту могли б нести більше навантаження за умови ефективної координації між різними країнами (включаючи окуповані території) та із залізничним рухом.

 

Велика європейська мережа водних шляхів, особливо міжнародних, покриває лише невеликий відсоток довоєнного трафіку. Потенціал хоч і невеликий, але є достатнім для того, щоб впоратися з більшим навантаженням за умови досягнення відповідних міжнародних угод щодо руху транспорту, економічного використання обладнання та вирішення складних валютних проблем.

 

Нинішні міжнародні домовленості, які охоплюють рух транспорту між європейськими країнами, є недостатніми. За винятком сполучення між Францією, Бельгією та Голландією, довоєнні міжнародні домовленості не були відновлені. Європейська центральна організація внутрішнього транспорту, яка мала тимчасово замінити звичайну систему угод, допомагала у підтримці цих незначних міжнародних перевезень, але її робота була частковою і недостатньою для загального відновлення.

 

Морське судноплавство не є серйозною перешкодою для відбудови Європи. Проблема полягає скоріше в дистрибуції та розподілі наявного тоннажу між Сполученими Штатами та іноземними власниками, а також у відтоку валютних резервів європейських країн, які користуються доставленим вантажем.

 

Від початку цього року на європейських корабельнях було побудовано 150 океанських суден загальною тоннажністю близько 1 000 000 тонн, і ще приблизно 6 000 000 тонн, як очікується, буде побудовано до кінця цього року. Таким чином, власна судноплавна потужність Європи, можливо, значно збільшиться під кінець відновлення Європи. У цьому випадку немає потреби в прямій допомозі США для Європи у суднобудуванні. Насправді Європа могла б заощадити частину своїх ресурсів та імпорту, які зараз виділяються на суднобудування, якщо Сполучені Штати продадуть у великій кількості деякі зі своїх кращих суден, подібних до тих, які виготовляються на європейських корабельнях.

 

C. Внутрішньоєвропейські засоби обміну.

 

Будь-яка європейська програма відновлення несе в собі небезпеку створення однобокої орієнтації економік країн-учасниць на економіку США або навпаки. Особливо це стосується нинішніх обставин. Усі механізми внутрішньоєвропейського комерційного обміну було знищено війною, відсутній єдиний загальноприйнятий засіб обміну – а саме конвертовані валюти або золото, а також відсутній надлишок експорту в самій Європі. Це вже призвело до такого стану, коли європейські ресурси не використовують свої найкращі переваги. Наприклад, європейські країни, які зараз дотримуються двосторонніх торговельних угод, здається, не в змозі повною мірою збільшити обсяги свого виробництва, знайшовши гарантовані закордонні ринки збуту для невикористаних або недостатньо використаних промислових потужностей. Є навіть приклади надлишку продуктів харчування, таких як скандинавська риба, яку неможливо збути в Європі через відсутність відповідних обмінних можливостей. Можна стверджувати, що закупівля риби, порівняно з продуктами з більшою калорійністю, є економічно необґрунтованим використанням обмежених коштів. Проте це є джерелом їжі, доступним в Європі, і вона повинна довести, що її власні можливості використовуються максимально, перш ніж сподіватиметься належної допомоги від США.

 

Варто звернути увагу на наступні способи вирішення цієї ситуації:

 

1. Багатосторонній кліринг. Однією з найбільш часто пропонованих відповідей на цю проблему є певна форма багатостороннього фінансового клірингу, покликана розширити область обміну валютами до моменту, коли загальні домовленості, передбачені угодою про валютний фонд, стануть ефективними. В даний час внутрішньоєвропейська торгівля ведеться майже виключно через складну мережу двосторонніх угод. Ця система є негнучкою і свавільною за своїми економічними наслідками. Багато в чому вона має тенденцію обмежувати, а не заохочувати внутрішньоєвропейські обміни. Складаючись з клаптиків короткострокових угод, вона не дає жодних гарантій стабільності та сталості торговельних угод, які вона створює.

 

Імовірно, ці недоліки можна було б усунути шляхом створення багатосторонньої клірингової системи, допускаючи, що оцінка валюти та інші коригувальні заходи, якщо вони виявляться необхідними, будуть включені в домовленості. Спочатку, коли надлишок експорту ще невеликий та мізерний, така система не зможе повністю проявити себе. По мірі відновлення виробництва роль, яку вона відіграватиме у європейському відновленні, стане більшою. Зрештою, це повинно стати важливим фактором здорової та самоокупної європейської економіки. Але від самого початку вона має бути корисною для більш ефективного використання наявних та обмежених ресурсів.

 

Якщо ці домовленості не потребуватимуть підтримки ззовні, їх точний характер буде предметом переговорів між самими європейськими державами. Однак можливо, що європейському кліринговому центру знадобиться діючий фонд для обміну доларів або інших доступних способів оплати. У цьому випадку цьому уряду доведеться ретельно вивчити характер і загальну обґрунтованість запропонованих заходів.

 

2. Стабільність курсів валют та внутрішніх цін. Європейська система цін дуже незбалансована. До неминучих руйнувань під час війни у багатьох країнах додалася післявоєнна інфляція. Внаслідок цього обмінні курси не завжди пов’язані із купівельною спроможністю.

 

Важливо вжити заходів для відновлення внутрішньої валютної стабільності в європейських країнах. Знову ж таки, це значною мірою залежить від самих європейців. Очевидним прикладом необхідності таких реформ є Німеччина. Тут Сполучені Штати можуть зіграти безпосередню роль, і цей уряд повинен взяти на себе ініціативу щодо здійснення валютної та цінової реформи на якомога ширшій території Німеччини, що дозволило б тим, хто перебуває в кращому становищі, сприяти європейському відновленню.

 

3. Торговельні бар’єри. Мито та інші торгові бар’єри зараз не є фактором, який обмежує внутрішньоєвропейську торгівлю, оскільки в більшості випадків і на обсяг, і на напрямки торгівлі впливають насамперед умови двосторонніх угод. Із відродженням виробництва та відновленням цінової стабільності мита та інші торгові бар’єри, ймовірно, знову стануть значною перешкодою. Тому зменшення або усунення цих бар’єрів, передбачених Міжнародною торговою організацією, має довгострокове значення для відновлення Європи, і остаточне формування Європейського митного союзу слід розглядати як довгострокову мету.

 

D. Проміжний дефіцит імпорту.

 

Лише поступово, у міру нарощування виробництва, можна очікувати, що окремі країни зможуть задовольняти власні потреби у ресурсах. Тим часом тільки для підтримки теперішніх темпів виробництва, не кажучи вже про їх збільшення, вони потребуватимуть імпорту основних товарів, особливо продуктів харчування та сировини для виробництва, крім тих, які вони можуть самостійно оплатити. З відновленням європейської економіки ця маржа ненормального імпорту повинна зменшуватися і її слід ліквідувати до моменту завершення відбудови Європи. Метою програми має бути стан справ, за якого імпорт необхідних ресурсів та виплата зовнішніх боргів може покриватися шляхом експорту товарів або за допомогою звичайних форм оплати. Таким чином, допомога США щодо споживчих товарів має розпочинатись із нинішнього суттєвого рівня дефіциту та зменшуватися до нуля на якомусь етапі програми відновлення.

 

Не слід недооцінювати важливість цього виду допомоги для відновлення Європи. Тільки якщо зацікавлені європейські уряди будуть впевнені, що їхні понаднормові потреби будуть задоволені в розумній мірі протягом визначеного та тривалого періоду, вони зможуть ефективно застосувати свою енергію та ресурси для збільшення власного виробництва, на якому повинна спиратися їхня майбутня здатність забезпечувати себе. Саме в цій сфері допомога США буде найбільш необхідною і може бути найбільш ефективною.

 

Вартість доставки цих об’ємних вантажів до Європи є ще однією важливою частиною проблеми. В даний час судна, що належать уряду США та зафрахтовані американським операторам, перевозять дві третини вантажів пшениці та вугілля до Європи. Ця послуга, яка обходиться надто дорого і сягає сотень мільйонів доларів, спустошує грошове забезпечення для європейських країн. Передача американських кораблів до європейських операторів дозволить останнім зробити ще один крок до самозабезпечення і зменшить загальну вартість допомоги США Європі.

 

IV. Загальні міркування щодо допомоги США

 

Основні міркування, які повинні визначити характер допомоги Сполучених Штатів для відновлення Європи, є наступними:

 

A. Наша допомога повинна охоплювати лише ту сферу загальних потреб програми, яку неможливо задовольнити іншими ресурсами, доступними для країн-учасниць. Вимоги та претензії щодо поставок із США слід ретельно перевіряти, щоб переконатися, що немає іншого джерела, з якого можна було б отримати бажані поставки.

 

B. Допомога повинна бути зосереджена, наскільки це можливо, на кількох ключових пунктах, які сприятимуть максимальному миттєвому ефекту. Це сприятиме простоті та ясності концепції. Це також звузить кількість сфер, в яких наш уряд буде пов’язаний з потребами та проблемами європейських держав. Обмеживши допомогу США кількома ключовими пунктами, можна буде перекласти на європейців відповідальність за потреби своїх економік у багатьох незначних моментах, і в той же час допомога США у задоволенні головних потреб дозволить звільнити ресурси, за допомогою яких можна буде легше задовольнити незначні. Особливу увагу при виборі напрямків американської допомоги слід приділити критично-вузьким місцям, які перешкоджають загальноєвропейському виробництву та розповсюдженню своєї продукції.

 

C. Акцент усієї програми допомоги США має бути на тому, щоб Європа змогла допомогти собі сама. Необхідно докласти всіх зусиль, щоб уникнути таких форм підтримки, які збільшать, а не зменшать ненормальну економічну залежність цих територій від Сполучених Штатів. Щоразу, коли є вибір між постачанням для Європи товарів для споживання чи постачанням їй засобів для самостійного виробництва цих товарів, слід вибирати останній варіант – за умови, що вартість не є перебільшеною.

 

D. Наша допомога, де це можливо, має бути спрямована на ті галузі економічної діяльності (наприклад, вугільна промисловість), наслідки яких можуть вплинути не лише на окремі країни, а й загалом на цілу європейську економіку. Ці галузі, як правило, будуть ідентичні тим, які самі європейські країни обрали для міжнародних, а не виключно своїх національних програм. Якщо допомога США буде спрямована на такі сфери діяльності, це значно вирішить проблему розподілу коштів між окремими європейськими країнами, наші цілі, щодо надання допомоги, стануть зрозумілішими для всіх; ми фактично матимемо колективне схвалення європейськими країнами в даному виді допомоги. І для тих, хто скрізь створює проблеми, буде важче порушити цей ефект.

 

E. Наша допомога має відповідати нашим можливостям та особистим потребам у забезпеченні власної здорової економіки. У зв’язку з цим, слід уважно розглянути результати досліджень, які Президент наказав провести щодо впливу іноземної допомоги на нашу економіку. Якщо результати цих досліджень вказуватимуть на те, що певне обмеження внутрішнього споживання та повторне запровадження певного економічного контролю необхідне для здійснення програми допомоги Європі, тоді необхідно буде врахувати ймовірні наслідки, які виникнуть від нашої неспроможності розширити нашу допомогу за даних умов.

 

V. Фінансування допомоги США

 

Фінансування американської програми відновлення має випливати з характеру самої допомоги. Потрібні різноманітні підходи до питання фінансування, адаптовані під конкретні форми надання допомоги та до специфічних обставин, які можуть виникнути. Тут не можна висунути жодного жорсткого правила, яке було б корисним, і кожен основний пункт доведеться розглядати індивідуально. Але наведені нижче загальні принципи можуть стати корисним критерієм для вивчення окремих питань.

 

Оскільки американські поставки доступні лише для того, щоб задовольнити поточний дефіцит продовольства та сировини, то для необхідного збільшення європейського виробництва вони, як правило, повинні стати субвенцією, тобто прямою допомогою. Цей висновок випливає з функції, яку вони виконують, а саме – створити такі умови у цих державах, коли вони зможуть виробляти достатньо, щоб оплачувати власні потреби.

 

У тих випадках, коли приймаючі уряди можуть зробити хоча б часткову компенсацію в натуральній формі, без шкоди для відновлення Європи, їх слід попросити це зробити.

 

Дещо іншу проблему представляють програми, призначені для прямого збільшення виробництва. Цілком можуть бути випадки, коли надана допомога призведе безпосередньо до збільшення виробництва в окремих підприємствах або групах підприємств, і коли дане зростання зробило б виплату позик повністю можливими в довгостроковій основі. Такі проєкти були б придатними для розгляду Міжнародним банком або іншими державними чи приватними агенціями міжнародних фінансів, і жоден проєкт не повинен фінансуватися цим урядом, якщо існує можливість такого зовнішнього фінансування.

 

Якщо реконструкція в певних сферах потрібна лише для того, щоб дати можливість країні збалансувати свої міжнародні рахунки, які зараз мають дефіцит, збільшення виробничих потужностей не слід передавати в заставу для повернення позики. Слід зазначити, що однією із глобальних цілей програми на цьому етапі є допомога поставити Європу на ноги. Її не буде досягнуто, якщо після закінчення програми європейські країни будуть обтяжені новими довгостроковими зобов’язаннями перед нашим урядом, які випливають із самої програми. Немає сенсу в тому, щоб США дотримувався курсу допомоги, який би слугував лише посиленню проблеми обміну долара в довгостроковому періоді.

 

Загалом, пряму допомогу слід розуміти як планування урядом США закупівель та їх доставки відповідно до узгоджених графіків. Однак немає потреби, щоб усі товари закуповувалися в нашій країні. Навпаки, можуть бути випадки, коли в наших інтересах будуть здійснюватися зовнішні закупівлі. Такі випадки можуть виникнути, коли можна істотно заощадити на вартості наданої допомоги або коли товарів у США не вистачає.

 

VI. Умови надання допомоги США

 

Економічна допомога США може бути надана групам європейських держав, які діють узгоджено та беруть на себе спільну відповідальність за використання отриманих товарів, або вона може бути надана безпосередньо окремим країнам. Ймовірно, будуть потрібні обидві форми допомоги. У будь-якому випадку, потрібне чітке та тверде розуміння розміру та характеру допомоги, яку необхідно надати, цілей, для яких вона надається, та способів її використання. Проблема розробки цих уявлень матиме різні особливості у випадку груп та у випадку окремих держав, і тому в цій дискусії має бути розглянуто окремо.

 

А. Міжнародні угруповання.

 

Коли допомога США надається групам країн, які діють узгоджено або на основі групової програми, умови надання такої допомоги значно спрощуються. У таких випадках той факт, що низка європейських країн змогли домовитися про використання нашої допомоги, є найкращою гарантією її ефективного використання. Тоді широка європейська громадськість буде зацікавлена, щоб допомога використовувалася економічно для подальшого відновлення Європи, і швидко виявлятиме та усуватиме будь-яку тенденцію до зловживання чи марнотратства.

 

З цієї причини головне міркування, яке слід мати на увазі стосовно будь-якої допомоги, наданій групам держав або окремим державам, згідно з домовленостями, спільно узгодженими, полягає в тому, що програми такого характеру повинні спочатку бути розроблені та прийняті європейськими державами, і допомога США повинна мати невід’ємну, але додаткову взаємодію з ними. Таким чином, відповідальність за успіх самих програм, а також за ефективне використання допомоги лягатиме на плечі держав, які приймають допомогу. Тоді з європейської сторони не може бути жодних підозр чи сумнівів щодо мотивів чи обґрунтованості допомоги від США – і в той же час американці будуть мати впевненість у тому, що європейське населення пов’язане, перш за все, реальним і невідкладним інтересом до якнайшвидшого економічного відновлення та віддані ефективному використанню наданої допомоги.

 

B. Окремі країни.

 

У випадку окремих країн умови надання допомоги США є складнішими. Тут виділяються європейські внутрішньополітичні чинники, які ускладнюють використання отриманої допомоги, а також стосунки між відправником та одержувачем. Тут ми натикаємося на особливу чутливість, що випливає з національної гордості та турботи про збереження національного суверенітету. З цих причин слід особливо подбати про те, щоб умови надання допомоги США були розумними, простими та чітко пов’язаними з метою, яка буде спільною як для держави, що надає, так і для держави-отримувача, – а саме максимальна ефективність наданої допомоги.

 

Характеризуючи умови надання допомоги іноземним країнам у минулому, ми мали справу насамперед із забезпеченням нагальних цілей. Не передбачалося, що ця підтримка буде пов’язана з будь-якими окремими національними програмами довгострокового характеру або з будь-якими загальними програмами відновлення континенту. З цієї причини у нас мало прецедентів.

 

У зв’язку з тим, що обговорювалося у цьому звіті, наголошується, перш за все, на елементі захисту, втіленому у Розділі 3 (e) Публічного права 84 від 31 травня 1947 року, що стосується виділення 322 000 000$ на європейську допомогу, а саме те, що кожна країна-одержувач «вжила або вживає, наскільки це можливо, економічні заходи, необхідні для зменшення її потреби в допомозі та забезпечення власної реконструкції». Якщо допомога США буде твердо опиратися на такого роду гарантії, взяті в поєднанні з широкою міжнародною та допоміжними національними програмами загального відновлення Європи, від самого початку існуватиме суттєва гарантія того, що допомога буде ефективно використана.

 

Цей момент піднімає всю делікатність проблеми зв’язку допомоги Америки із політикою та методами, які окремі країни-отримувачі застосовують у вирішенні власних внутрішніх економічних проблем. Це стосується питання ефективності податкового та економічного адміністрування. Це також стосується внутрішньоекономічної та соціальної політики загалом.

 

Зрозуміло, що в підході до цієї проблеми є дві крайності, яких слід уникати. Перша, тобто занадто велика увага на внутрішні проблеми урядів, які приймають допомогу, може призвести до другої – звинувачення у тому, що наш уряд прагне певного контролю над політикою та діями інших урядів. Ігнорування цього фактора взагалі означатиме відкрите зловживання допомогою США та прояв безвідповідальності стосовно реальних потреб зацікавлених європейських народів, а також відсутність поваги до збереження ресурсів нашої країни. Саме між двома небезпеками, між Сциллою і Харибдою, кожен, хто надає допомогу країнам післявоєнної Європи, повинен дотримуватися розсудливого курсу.

 

Стосовно проблеми адміністративної ефективності – питання про те, що є чи не є ефективним в управлінні економічним життям у даній країні, спірне навіть всередині країни. Це питання, природно, є більш неясними для сторонніх, ніж для народів даних країни. Для будь-якого іноземного уряду було б небезпечно робити довільні висновки з цих питань, а ще більш небезпечно – намагатися вкласти власні висновки в міжнародні договірні зобов’язання.

 

Вирішуючи спочатку, чи корисно для іноземної держави надання допомоги США, цей уряд повинен вивчити, наскільки ця нація об’єднана всередині країни задля рішучості зробити максимально із власних можливостей. І з цієї точки зору європейці повинні зрозуміти, що існування реалістичних національних програм економічного покращення, а також схвалення та підтримка головними силами внутрішньополітичного життя, включаючи основні органи організації праці, повинні мати важливу роль при визначенні того, чи буде ця допомога ефективною. Там, де слабкість внутрішньополітичної структури або дефіцит кваліфікованого персоналу ускладнюють розробку або впровадження такої програми, готовність звертатися та приймати допомогу від кваліфікованих зовнішніх джерел також має бути важливим фактором.

 

Більш широким є питання національної політики щодо систем економіки. Народ Сполучених Штатів, чия економічна система так тісно пов’язана з обставинами їхнього історичного розвитку, добре зрозуміє, що жодна країна не може бути цілком адекватним суддею щодо потреб будь-якої іншої країни. Свобода кожного народу мати свій власний спосіб життя є наріжним каменем американської політичної філософії. Прагнучи допомогти європейським націям, ця країна повинна прийняти своїх сусідів на даному етапі свого історичного та соціального розвитку і поважати їх рішення щодо економічної та соціальної систем, які вони вважають найкращими для себе.

 

Але є три моменти, щодо яких уряд має бути обережним.

 

По-перше, існує різниця між, з одного боку, економічними та соціальними реформами, які відображають щире прагнення до економічного покращення і які дають обґрунтовані обіцянки якнайшвидшого досягнення цього покращення, а з іншого, є програми суто політичного характеру, які нехтують або зневажають економічними цінностями. Не існує загальних критеріїв, за якими ці поняття можна було б легко відрізнити одне від іншого, і цей уряд не може призначати себе суддею з цих питань. Але програма, яка розглядається в цій доповіді, вимагає максимум зусиль, щоб кожна європейська нація могла зараз внести свій внесок, і американський народ буде залежати від того, чи добре європейські країни виконують свою роботу, допомагаючи собі.

 

По-друге, цей уряд не може надавати пряму допомогу дороговартісним програмам соціальних змін, які здійснюються невеликими групами, які не мають жодних прав представляти волю більшості людей.

 

Зрештою, хоча почуття більшості людей стосовно економічної системи своєї країни заслуговують на нашу повну повагу, ми не можемо так само ставитися до спроби цієї країни застосувати свої концепції до інших держав, які не в змозі визначати своє власне економічне та соціальне майбутнє. У таких випадках основним критерієм має бути рішучість зусиль, щоб зробити повний внесок у загальноєвропейське відновлення.

 

C. Принцип зменшення поставок.

 

Хоча було б неправильно, щоб цей уряд став суддею внутрішньої політики та дій інших країн або передав свою допомогу для задоволення їхніх конкретних потреб, які стосуються цих дій і політики, абсолютно правильним є те, що приймаючі уряди, отримуючи право розпоряджатися ресурсами, яких не вистачає, повинні відчувати та визнавати свій обов’язок максимально використовувати ці ресурси та всі інші, які є у їхньому розпорядженні. Таким чином, механізми надання допомоги повинні обов’язково містити елемент визнання цієї умови. Цей елемент не повинен бути явним, а навпаки прихованим. Це повинно бути закладено в самі домовленості. Це потрібно зробити, оскільки будь-які домовленості, які передбачають допомогу США протягом багатьох років у великих масштабах, мають схожі зобов’язання народу та уряду Сполучених Штатів надавати такі поставки. І зрозуміло, що це неявне зобов’язання має працювати в обох напрямках.

 

Ця мета буде досягнута в ефективній і беззаперечній формі, якщо:

 

(a) можна було б домовитись, що значна частина допомоги від США, особливо та частина, яка стосується потреб перехідного періоду країн-отримувачів, буде поступово зменшуватися, як це пропонується вище в Розділі III, D

 

(b) громадськість, а також уряди повинні чітко розуміти, що подальша допомога такого характеру не буде надходити після конкретної дати завершення програми, і що відповідальність за те, щоб вона більше не знадобилася після цього, буде повністю залежати від уряду-отримувача.

 

Ця концепція буде економічно стійкою, якщо програма відновлення включатиме відповідні умови для збільшення виробництва в Європі протягом усього періоду її функціонування, а також для розширення внутрішньо або зовнішньоєвропейських обмінів.

 

Якби цей принцип був твердо прийнятий і дотриманий, почуття відповідальності за добробут власного народу не залишило б приймаючому уряду іншого вибору, крім як максимально використовувати отриману допомогу як для виробництва, так і для потреб споживання.

 

Це рішення має додаткову перевагу, в якій відбуватиметься поступовий перехід від стадії, на якій ненормальні засоби фінансування імпорту відіграватимуть велику роль в економіці країн-отримувачів, до стадії, коли вони взагалі стануть непотрібними. Одночасно це полегшить процес адаптації в цих країнах.

 

VII. Особливі міркування щодо окремих країн

 

Умови, викладені вище, можуть слугувати загальним керівництвом для всіх європейських країн, які бажають взяти участь у програмі, яка зараз розглядається. Кожна з цих країн, безперечно, має унікальні проблеми, які потребують особливого розгляду. Однак у деяких випадках особливості конкретних ситуацій настільки великі, що вимагають особливого розгляду в цьому звіті. Особливо це стосується Великобританії, Німеччини та Австрії.

 

А. Велика Британія

 

Відношення Великої Британії до будь-якої програми відновлення Європи, яка потребує допомоги США, відрізняється від континентальних країн у двох важливих і очевидних аспектах:

 

(1) Залежність Британії від зовнішньої торгівлі та її торговий дефіцит протягом наступних кількох років будуть більшими, ніж у будь-якої іншої країни.

 

(2) Спроби Британії покрити свій торговий дефіцит без зовнішньої допомоги мали б набагато серйозніші наслідки для міжнародної торгівлі, ніж подібні спроби будь-якої іншої країни.

 

Обидва ці фактори були визнані у зв’язку з британською позикою і вплинули на рішення Конгресу щодо позики. Основні причини великого дефіциту британського торгового балансу прості й очевидні. Залежність Сполученого Королівства від імпорту більша, ніж будь-якої іншої країни. Розходи та бойові втрати британців були більшими, ніж у будь-якої іншої країни.

 

У роки безпосередньо перед війною співвідношення британського імпорту до національного доходу становило близько 20%. Для Сполучених Штатів таке ж співвідношення було менше 5%. Під час війни основний невидимий експорт Британії, включаючи судноплавство, банківські та страхові послуги, а також її доходи від іноземних інвестицій, зазнали різкого падіння. Середньорічний торговий дефіцит Сполученого Королівства за період 1935–38 років становив приблизно два мільярди доларів. Цей дефіцит Великобританії зазвичай вдавалося покрити за рахунок неявного експорту, згаданого вище. Оскільки це джерело різко скоротилося, Сполучене Королівство стикається не з проблемою відновлення довоєнного експорту, що є типовою зовнішньоторговельною проблемою континентальних країн, а з проблемою підвищення експорту до 175% або більше від довоєнного рівня.

 

Усе це добре відомо, оскільки ці положення були висунуті у зв’язку з британською позикою. Те, що маловідомо або не широко усвідомлюється, так це те, що позика не досягає своєї мети. Фактично кредити, надані британському уряду згідно з наявними на даний момент доказами, будуть вичерпані до початку 1948 року, якщо не раніше.

 

Основні причини цього, жодну з яких не можна було передбачити на момент надання позики, полягають у наступному:

 

1) Рівень оптових цін у Сполучених Штатах збільшився приблизно на 40%. Результатом цього стало зменшення купівельної спроможності від кредиту майже на 30%

 

2) Досить несприятливі погодні умови помітно скоротили внутрішнє виробництво продуктів харчування та кормів у Великобританії за 1947 рік

 

3) Повільне економічне відновлення в Європі сповільнило розширення британського експорту

 

4) Зобов’язання в доларах, закладених до розрахунків з країнами фунта стерлінга та у виконанні окупаційних зобов’язань Великобританії в Німеччині, виявилися більшими, ніж очікувалося

 

У тій мірі, в якій допомога Європі набуває форму товарів, Британія може отримати ту необхідну кількість, яку вона зазвичай отримує від Сполучених Штатів. Ймовірно, це включатиме продовольство, невелику кількість вугілля, послуги з доставки або кораблі, якщо вони були включені в натуральну допомогу. Неможливо оцінити цей внесок у вирішенні британських проблем, доки не будуть завершені європейські дослідження та рекомендована програма.

 

Якщо допомога буде у формі доларової підтримки договору про європейський кліринг, можна очікувати, що Британія стане одним із основних її бенефіціарів. Британський експорт у 1946 році до інших країн, що брали участь у Конференції європейського економічного співробітництва, перевищив британський імпорт з тих же регіонів більш ніж на 400 000 000 доларів США. Частина цього надлишку була сплачена в стерлінгах у 1946 році, частина золотом, частина в кредит. Якби збільшилося фінансування європейського імпорту із Великобританії, незважаючи на оплату дефіциту в стерлінгах, британські прибутки в доларах збільшилися.

 

Крім цих видів допомоги Європі, наш уряд цілком міг би взяти на себе частину відповідальності Сполученого Королівства за постачання в американо-британські зони Німеччини імпорту, який німецька економіка не може фінансувати. Ця дія зменшить відтік британських ресурсів на суму, яку важко підрахувати, але на початку вона може скласти 350 мільйонів доларів на рік.

 

Залишається відкритим питання, чи вистачить навіть цих заходів, щоб поставити Британію на ноги і щоб вона змогла відновлюватися самостійно. На це питання неможливо дати однозначну відповідь. З одного боку, слід визнати певні сприятливі фактори: британський експорт продовжує зростати (хоча темпи зростання не виправдали очікувань), одним із результатів ефективної програми відновлення Європи, безсумнівно, буде подальше істотне збільшення британського експорту і, нарешті, модернізація машин і обладнання, яка повинне бути першою або головною метою надання додаткової допомоги Сполученими Штатами, сприятиме відновленню експорту. З іншого боку, Британія надзвичайно залежить від зовнішньої торгівлі у світовій економіці – обсяг зовнішньої торгівлі, як відомо, був нестабільним. Тому є багато невизначеностей. І перш ніж заходи, згадані вище, набудуть чинності, повинно пройти декілька місяців тривалого інтенсивного відтоку британських ресурсів.

 

Спроба допомогти Британії подолати її нинішні труднощі шляхом подальшої підтримки, описаним вище, здається, є найкращим курсом, якого можна дотримуватись, і вартим прорахованого ризику. Якщо, однак, це не вдасться, тоді становище Великобританії щодо багатьох питань, які становлять життєво важливий інтерес для нашої країни та Канади, неминуче буде переглянуте. Таке переосмислення має відбутися задовго до початку будь-яких нових домовленостей, які можуть бути досягнуті. З цієї причини наш уряд повинен бути готовий, якщо фінансова допомога не виявиться достатньою, приєднатися до урядів Сполученого Королівства та Канади та розглянути їхні спільні проблеми з найширшої точки зору.

 

Б. Німеччина

 

Важливість Німеччини для загального відновлення Європи добре відома і не потребує статистичної ілюстрації. Жоден неупереджений дослідник довоєнної економіки Європи не може не оцінити життєво важливого значення, яке німецька продуктивність і німецькі ринки мали для добробуту континенту. І навіть поверхневого погляду на повоєнну економічну ситуацію в Європі буде достатньо, щоб зрозуміти, що будь-яке реальне зниження ненормальної економічної залежності провідних індустріальних держав континенту від зовнішньої підтримки буде безуспішним, поки цей величезний центр європейської продуктивності лежить розвалений.

 

Це не політичне судження, а гірка економічна реальність. І було б некоректно просити американський народ підтримати дії, покликані забезпечити відновлення Європи, але які не передбачають відновлення ні Німеччини в цілому, ні принаймні тих частин Німеччини, які підпадають під контроль західних держав. Це окремо від того факту, що зони США та Великобританії в Німеччині, у їхньому нинішньому стані, становлять тягар, який американський народ не може нести довго, і тому, у будь-якому випадку, потрібно буде вжити заходів для зменшення залежності німців від американських платників податків.

 

Основна мета політики США щодо Німеччини полягає в тому, щоб запобігти відновленню німецького мілітаризму та переконатися, що німці ніколи більше не загрожуватимуть іншим народам Європи та світу. Проєкт договору про роззброєння та демілітаризацію Німеччини, який був висунутий цим урядом на останніх засіданнях Ради міністрів закордонних справ, є яскравим проявом цієї політики. Пропозиції, викладені нижче, спрямовані на те, щоб Німеччина внесла свій внесок у відновлення Європи, і розглядаються як частина цієї політики безпеки. Ніщо, що міститься в них, не повинно становити або означати найменше відхилення від принципів цього проєкту.

 

Цей уряд від самого початку визнав, що відновлення країн-союзників має мати перевагу над відновленням Німеччини. Однак нинішня ситуація в зонах США та Великобританії, де промислове виробництво становить менше половини довоєнного, продовольчі постачання значно нижчі за мінімальні вимоги до здоров’я та працездатності, а зовнішня торгівля складає невелику частину від колишніх потужностей, є великими проблемами для німецького відновлення. Між цією точкою і точкою, де можна було б стверджувати, що інтересам німецької економіки віддається більше пріоритет, ніж її сусідам, лежить велика прогалина, яка має бути заповнена, перш ніж загальне відновлення Європи стане реальністю.

 

Наскільки можливо відкрити шлях до економічного відновлення Німеччини в цілому, визначить Рада міністрів закордонних справ восени цього року. Між тим, немає сенсу розглядати питання радянської зони.

 

За нинішніх обставин роль Німеччини у відновленні Європи можна розглядати лише з точки зору її західних зон. Це питання слід завчасно зробити предметом тристоронніх розмов. Ці розмови не повинні розглядатися з метою укладення будь-якої офіційної письмової угоди. Вони мають бути розроблені таким чином, щоб прояснити позиції відповідних урядів і, якщо можливо, виробити спільні погляди щодо заходів, які необхідно вжити. Слід залишити цих урядам відповідальність у перетворенні цих поглядів в дію в зонах Німеччини, які підпорядковуються їхній владі.

 

Вступаючи в подібні дискусії, цей уряд повинен приділяти найсерйознішу й співчутливу увагу почуттям французького уряду щодо питань військової та економічної безпеки. В економічному плані, однак, не можна уникнути того факту, що подальше відновлення німецького виробництва є суттєвим для відновлення Європи.

 

Ознаки, які вказуватимуть, що німецьке виробництво буде рости, є наступними:

 

1. Має бути спрощено контроль союзників і збільшено відповідальності Німеччини за адміністрування. Зрозуміло, що поєднання двох військових урядів у зонах США та Великобританії, які діють через центральні двозонні агенції в економічних питаннях і через різноманітні моделі зональних агенцій в інших питаннях, є неадекватним і не може бути таким навіть з найкращою волею та ефективністю, щоб забезпечити необхідне збільшення виробництва. Це не може забезпечити необхідну простоту та економічність адміністративних дій. Це пов’язано з занадто великим розсіюванням відповідальності та владних повноважень і не призначено для того, щоб заохочувати відповідальність, впевненість і можливості з боку самих німців, що є необхіднім для будь-якого реального економічного прогресу в цій країні.

 

2. Якими б не були джерела та напрямки влади, слід подбати про те, щоб було встановлено дієвий набір економічних засобів контролю. Вони повинні включати більш централізовану перевірку розподілу та використання ключових товарів, щоб гарантувати, що німецькі ресурси та допомога США будуть найбільш ефективно використані для збільшення німецького виробництва та здійснення реального німецького внеску в загальну програму відновлення Європи.

 

3. Необхідно здійснити фінансову реформу та коригування внутрішніх цін для забезпечення приватних стимулів для виробництва та для нормального розвитку зовнішньої торгівлі.

 

4. Необхідно завчасно вирішити питання про репараційні виплати із західних зон Німеччини. Відносно неважливо, в розумних межах, як буде проводитися це відшкодування. Але важливо, щоб ці межі були обов’язково встановлені та оприлюднені найближчим часом.

 

5. Необхідно зробити все можливе, щоб пришвидшити вирішення питань денацифікації і, зокрема, розгляду справ щодо неповнолітніх нацистів. Імовірно, це може передбачати подальші амністії, розміри яких повинні бути визначені командирами зон у світлі вимог, викладених вище. На додачу до цього, закони про денацифікацію в зонах США та Великобританії мають бути змінені таким чином, щоб німецькі професійні навички могли бути належним чином задіяні в економічному житті. Працевлаштування осіб на посадах, які відповідають їх професійній кваліфікації, може бути досягнуто в набагато ширших масштабах, ніж зараз, без надання особам з яскраво вираженим нацистським походженням адміністративної чи політичної влади.

 

6. Існуючі бар’єри для закордонних подорожей, зв’язку та торгівлі мають бути усунені, за винятком випадків, коли йдеться про важливі міркування безпеки. Владі Німеччини слід дозволити відкривати та підтримувати під наглядом союзників комерційні агентства в іноземних країнах.

 

7. Необхідно вжити спеціальних заходів стосовно видобутку вугілля. Необхідно більше залучити дух співпраці та відповідальності з боку самих німців. З цієї точки зору, особливо важливо покращити умови життя та трудові відносини у Рурській області. Ці домовленості мають бути розроблені у консультації з іншими західними союзниками.

 

8. Слід зробити можливим, щоб західні зони Німеччини були включені в будь-які нові домовленості, які можуть бути досягнуті для багатостороннього клірингу, або будь-які інші нові можливості для сприяння обміну між європейськими державами, а також у будь-які відповідні міжнародні проєкти для збільшення виробництва в Європі.

 

Наведений вище перелік можливих заходів не є остаточним. Він, природно, підлягає модифікації або доопрацюванню, особливо у баченні та поглядах інших західноєвропейських націй. Але важко уявити, як Німеччина могла б зробити дійсно корисний внесок у відновлення Європи будь-якими способами, які, так чи інакше, не відповідають переважній частині цих вимог.

 

Частиною будь-якої програми допомоги США для відновлення Європи має бути те, що Сполучені Штати візьмуть на себе пряму відповідальність за фінансування поставок із доларової зони в зону окупації Німеччини з відповідними змінами в адміністративних механізмах. Це полегшило б ситуацію з обміном у Великобританії і спростило б загальну проблему допомоги США для відновлення Європи. А також прояснило б ненормальні відносини між США та Великобританією в Німеччині.

 

На додаток до цього, необхідно вжити заходів щодо якнайшвидшого вивезення всіх переміщених осіб із західних зон Німеччини (це вкрай бажано не тільки з моральних і гуманітарних міркувань), а також усунути нинішній відтік їжі, житла та інших факторів, які направляються на виробництво. Уряд США має бути готовий взяти на себе справедливу частку відповідальності за вирішення цієї проблеми. Імовірно, це вимагало б прийняття закону, який рекомендував Конгресу Президент у його посланні від 1 липня 1941 року щодо допуску переміщених осіб до Сполучених Штатів.

 

C. Австрія

 

З огляду на рекомендації цього документа щодо Німеччини, може виникнути питання щодо того, яку роль Австрія, як інша окупована країна, повинна відіграти у відновленні Європи.

 

Не потрібно, щоб на позицію Австрії, яка має власний уряд, будь-яким чином впливав факт військової окупації. Немає жодних причин, чому можливості Австрії зробити внесок у відновлення Європи та власні потреби Австрії не слід вивчати так само, як можливості будь-якої іншої європейської країни, яка бажає взяти участь у такій програмі, і чому австрійський народ не повинен отримати повну вигоду від результатів самої програми. Наш уряд має бути готовий надати допомогу Австрії, як і будь-якій іншій європейській країні, відповідно до принципів, викладених у цій доповіді.

 

Це передбачає готовність з боку всіх окупаційних держав виконати свої зобов’язання щодо Австрії.

 

VIII. Приватна участь у допомозі США

 

Пропозиції, висунуті в цій доповіді, неодмінно стосуються насамперед допомоги, яку уряд Сполучених Штатів міг би надати європейським країнам. Проблема, очевидно, пов’язана насамперед із діяльністю уряду. Проте американські громадяни та приватний бізнес можуть зробити конкретний внесок у вирішення проблеми наступними способами.

 

A. У Європі є багато важливих заводів, які належать США або в яких є частка держави. Американський бізнес може допомогти європейцям у відновленні пошкоджених війною фабрик і якомога швидше повернути їх до виробництва. У деяких випадках час, протягом якого заводи зможуть відновити виробництво, може бути прискорений за рахунок постачання матеріалів безпосередньо від компаній цієї країни. Фінансові витрати, пов’язані з цим, можуть бути невеликими, а отже за масштабом загальної проблеми не здаються значними. Що має значення, так це запуск виробництва і надання необхідних інструментів.

 

B. Як зазначалося в інших частинах цього звіту, ключовим елементом усієї проблеми є відновлення роботи існуючих заводів. Європейські країни потребують широкого спектру промислового обладнання та матеріалів, щоб протягом тривалого періоду часу мати можливість обслуговувати і ремонтувати пошкодження, завдані війною. Більша частина цього може надходити з європейських джерел, але якщо потрібно подолати вузькі місця та плавно розширюватися виробництво, Європі доведеться імпортувати частину обладнання та матеріалів із Сполучених Штатів.

 

Попит на такі товари у багатьох випадках буде непостійним і, отже, не таким комерційно привабливим для виробників США, як пропозиція на звичайних внутрішніх та експортних ринках. Однак цілком зрозуміло, що готовність американського бізнесу прийняти та надати пріоритет таким замовленням може мати вирішальне значення для запуску європейського виробництва. Звичайно, краще, щоб такі пріоритети встановлювалися на добровільній основі, аніж через державний контроль. Можливо, виникне потреба у створенні механізмів у вигляді промислових комітетів, щоб забезпечити консультації між відповідними галузями та урядом Сполучених Штатів з метою забезпечення максимальної координації уряду та приватних зусиль. Крім того, такі комітети, у консультації з європейськими урядами, можуть прискорити постачання товарів зі США, вирішуючи проблеми, що виникають через відмінності в європейських специфікаціях та через інші технічні проблеми.

 

C. Хоча країни, яких це стосується, є здебільшого розвиненими, і вони мають відносно невелику потребу (крім щойно запропонованої) в іноземній технічній, науковій або управлінській допомозі, проте навіть у цих випадках може виникнути потреба у допомозі, яка може бути надана безпосередньо приватним бізнесом США або науковими чи благодійними організаціями в цій країні. І вже зрозуміло, що ця форма допомоги буде затребувана більшою мірою.

 

В даний час відсутній належний механізм, за допомогою якого можна було б використати технічні та управлінські здібності нашої країни й організовано та ефективно надати цю здібність іноземним урядам і народам. Оскільки очевидно, що навіть у випадку Європи бажано, щоб приватні ресурси нашої країни були максимально задіяні, слід негайно розпочати дослідження цієї проблеми.

 

Це дослідження має вивчити доцільність створення американськими громадянами інструменту, який буде тісно контактувати з нашим урядом, а також з приватними організаціями та асоціаціями, які зацікавлені в цьому. Послуги цього інструменту можуть бути використані для надання, на запит іноземних урядів у Європі та інших країнах, американських технічних спеціалістів у всіх галузях, які стосуються добробуту людей: інженерія, бізнес, фінанси, охорона здоров’я, сільське господарство, рекультивація, освіта тощо.

 

У зв’язку з наданням технічної допомоги Організація Об’єднаних Націй та спеціалізовані установи, такі як Продовольча та сільськогосподарська організація ООН, Міжнародний банк та Міжнародний валютний фонд, можуть зіграти важливу роль у залученні експертів не тільки з цієї країни, але й з інших країн-учасників. Будь-які способи та інструменти, запропоновані вище, повинні тісно співпрацювати з міжнародними організаціями.

 

D. Американські громадяни, діючи окремо та через організації, зробили найбільш щедрий і ефективний внесок у вирішення нагальних проблем Європи, даруючи кошти, продукти харчування та інші товари, необхідні європейцям. Зрозуміло, що ці потреби продовжують існувати, і слід очікувати, що наші громадяни й надалі, як і в минулому, зі співчуттям продовжуватимуть допомагати.

 

IX. Подальші наслідки допомоги США для Європи

 

Такі далекосяжні заходи, як ті, що обговорюються в цій доповіді, слід ретельно проаналізувати і зрозуміти їхні наслідки та побічні ефекти у сфері інтересів США, крім тих, на які вони безпосередньо спрямовані. У цьому плані заслуговують на увагу наступні міркування:

 

А. Внутрішня економіка США.

 

Як зазначено в інших розділах цієї доповіді, валику увагу потрібно приділити наслідкам програми допомоги Європі для економіки Сполучених Штатів. Остаточні висновки досліджень, які Президент доручив провести стосовно зв’язку зовнішньої допомоги з вітчизняною економікою, стануть корисним посібником щодо шляхів, за допомогою яких програму відновлення Європи можна найкраще адаптувати до наших власних ресурсів та потреб здорової вітчизняної економіки.

 

Європейська програма допомоги вплине на економіку Сполучених Штатів як щодо витрат, так і вигоди.

 

Майбутні витрати не потребують роз’яснень. Вони можуть включати не тільки фінансові жертви, які повинні принести платники податків цієї країни, але й обмеження у формі контролю над експортом і, можливо, споживанням, які, можливо, доведеться встановити.

 

У зв’язку з цими витратами не варто обмежуватися тільки негативними факторами. Існує і позитивний момент можливої вигоди для економіки США. Тільки якщо європейське відновлення буде досягнуто, стане можливим розвиток ситуації у світовій торгівлі, за якої Європа та США зможуть мати нормальні економічні відносини на взаємовигідній основі. Минулий досвід навчив нас, що США не можуть досягти повного процвітання у світі депресії.

 

Багатьом імовірні витрати на цю програму можуть здатися величезними. Але це були б короткострокові витрати, обчислені роками. Можливі вигоди були б переважно довгостроковими, розрахованими принаймні на десятиліття – і ніхто не може сумніватися, що якщо вони взагалі з’являться, то багаторазово переважать витрати.

 

В. Організація Об’єднаних Націй.

 

Основний принцип, який лежить в основі Організації Об’єднаних Націй, полягає в тому, щоб спільні міжнародні дії вирішували спільні проблеми. Цей принцип чітко викладений у преамбулі та розділі I Статуту Організації Об’єднаних Націй.

 

Саме у відповідності цього принципу секретар Маршалл запропонував 5 червня європейським націям розробити, як основу для можливої подальшої допомоги США, спільні пропозиції, спрямовані на європейське відновлення. Міркування, наведені в цій доповіді, викладені в тому ж дусі і в повній відповідності з цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй.

 

Зацікавленість Сполучених Штатів у тому, щоб якомога швидше розвивати ООН та їхні спеціалізовані та пов’язані з ними організації так, щоб вони могли ефективно виконувати свої обов’язки щодо сприяння та узгодження міжнародної співпраці в економічній сфері, неодноразово підтверджувалася. Сполучені Штати виступають за максимальне використання, відповідно до вимог даної проблеми, таких інструментів, як Економічна і Соціальна рада, Європейська економічна комісія, Продовольча і сільськогосподарська організація, Міжнародний банк і Міжнародний валютний фонд.

 

У випадку відновлення Європи, терміновість ефективних міжнародних дій така, що затримка може бути фатальною. Європейські країни, які взяли на себе ініціативу в обговоренні спільних економічних проблем у відповідь на пропозицію секретаря Маршалла, визнали доцільним розпочати ці дискусії через тимчасово організовану структуру, а не через органи ООН. Це рішення заслуговує на повагу з огляду на обставини, у яких воно було прийнято, і події, що відбулися після попередніх обговорень, як правило, підтверджують необхідність такого підходу в даний момент. Однак це не повинно бути причиною для сумнівів або розчарування щодо довгострокової користі органів ООН у цій сфері. Навпаки, якщо в даний час може бути розроблений конструктивний міжнародний підхід до економічних проблем, які лягли на плачі народів Європи, це, саме по собі, створює умови, в яких ООН могла б діяти найбільш ефективно. Тим часом органи ООН та пов’язані з ними організації можуть відігравати важливу роль у конкретних аспектах відновлення Європи.

 

Міжнародний банк, Міжнародний валютний фонд, Продовольча та сільськогосподарська організація ООН та передбачувана Міжнародна торговельна організація можуть відігравати значну роль у програмі відновлення Європи. Крім того, Європейська економічна комісія, хоча зараз вона не в змозі виконувати загальну координаційну роботу, може взяти активну участь у наданні можливості Європі повною мірою скористатися допомогою США. Особливо у випадку вугілля та внутрішнього транспорту ця Комісія матиме дуже важливі обов’язки як правонаступниця Європейської вугільної організації та Європейської центральної організації внутрішнього транспорту.

 

Питання про те, коли і яким чином повинні бути використані органи ООН та відповідні установи, мають бути спільно розглянуті Сполученими Штатами та європейськими країнами, які беруть участь у програмі, хоча ініціатива на ранніх етапах належить саме європейським країнам. Звичайно, Сполучені Штати повинні бути готові до того, щоб у будь-який час приєднатися до європейських країн задля максимального використання машини ООН, де це дозволяють обставини.

 

Як вже було визнано на Паризьких зустрічах, ООН повинна повністю бути в курсі всіх подій.

 

Цей уряд також має продовжувати наполягати на швидкому створенні відповідних органів ООН, щоб вони могли якнайшвидше взяти на себе свою частку відповідальності.

 

C. Зовнішня політика США.

 

Подальша допомога США Європі сама по собі не становитиме жодних принципових змін у зовнішній політиці США. Міжнародне середовище, в якому має діяти наша зовнішня політика, завжди змінювалося. До того ж, наша політика ніколи не може бути статичною. Повинен відбуватися невпинний процес адаптації до нових умов. Міркування, викладені в цьому звіті, стосуються лише коригування в одному конкретному випадку. Залишаються і залишатимуться області за межами Європи, які потребуватимуть участі США для свого розвитку. Ці проблеми доведеться вирішувати по суті. Але потреби Європи в сукупності є чіткими, легко піддаються короткостроковому розв’язанню і мають невідкладне значення як для інтересів нашої країни, так і для світового відновленням загалом. І тому вони піддаються негайному та спеціальному вирішенню.

 

Немає підстав вважати, що методи, які тут застосовуються до європейських проблем, знайдуть широке застосування деінде. За одним або двома винятками, зокрема Кореї та Японії, де конкретні зобов’язання США вимагатимуть подальшої допомоги, подібної до європейської, потреби інших народів здебільшого фундаментально відрізняються від народів Європи.

 

Проблема в Європі в основному полягає в тому, щоб створити умови для самодопомоги, яка присутня в деяких високорозвинених країнах. Це короткострокова проблема.

 

У випадку з багатьма неєвропейськими територіями потрібне не вивільнення наявної енергії, а створення нової. Це довгострокова проблема, яка вимагає більше безпосередньої підтримки від американського народу у вигляді технічної та управлінської навігації та приватних інвестицій, ніж фінансової допомоги нашого уряду. Саме тут виникне особлива потреба в новому організаційному механізмі, як згаданий у Розділі VIII, за допомогою якого можна спрямувати технічні навички людей нашої країни.

 

Можна стверджувати, що європейська програма може завдати шкоди в доступності поставок для інших місць. Це важливий момент, і суми, які наша країна може безпечно надати Європі, повинні бути ретельно враховано з тим, що відомо про існуючі потреби або ті, які можуть бути висунуті в інших регіонах протягом того ж періоду і які можуть здаватися такими ж терміновими та важливими. Але немає імовірності, що подібні вимоги будуть величезними.

 

Загалом масштаби викликів нашої країни настільки великі порівняно з нашими ресурсами, що ми не могли б думати про допомогу іншим на будь-якій універсальній основі, навіть якби це було бажано. Початок треба було б десь покласти, а найкраще місце для початку – очевидно, це Європа.

 

При цьому програму допомоги не слід розглядати як спробу тотального вирішення світової проблеми долара. Це не так. Навіть якби Європі була надана ефективна допомога, проблема у потребах інших країн в продуктах і послугах від США все одно би залишилися, незважаючи на те, що вони можуть дати нам і що ми готові взяти від них у відповідь. Так звана проблема долара є відображенням глибокої тимчасової диспропорції у виробничих можливостях між нашою країною та навколишнім світом. Цю диспропорцію неможливо усунути тільки самостійними діями нашої країни. Але якби ситуацію з обміном в Європі можна було б істотно полегшити спільними зусиллями європейців і нас самих, це мало б кумулятивний ефект, і решта світу виграє опосередковано від цього покращення, і їхні проблеми зводилися б до розмірів, з якими всім було б набагато легше боротися.

 

Запровадження програми допомоги не означало б припинення чи призупинення зусиль послаблення проблеми дефіциту долара в інших країнах. Це означало б лише те, що цей уряд готовий приєднатися до інших у вирішенні цієї проблеми організовано та інтенсивно.

 

Якщо міркування, викладені в цій доповіді, мають наслідки для політики США в інших сферах, крім Європи, вони, здебільшого, мають важливе значення для самої Європи та для відродження впевненості в майбутньому та мирному розвитку міжнародного життя. Старі культурні центри Європи – це метеорологічні осередки, в яких народжується і звідки, в основаному, походить клімат міжнародного життя. Поки в Європі не відновиться надія, не може бути реального відродження довіри та безпеки у світу в цілому.

 

X. Висновок.

 

Як було зазначено у коментарі на початку цього звіту, міркування в цьому звіті викладені умовно. Вони являють собою спробу розробити об’єднаний шаблон концепцій для вирішення однієї проблеми, і висунуті в надії, що ці думки будуть корисними нашому уряду, який згодом, можливо, візьметься за вирішення цієї проблеми. Європейські уряди, з якими врешті-решт буде обговорюватися питання допомоги Сполученими Штатами, матимуть цінні ідеї та пропозиції, яким наш уряд повинен приділити найбільшу увагу.

 

Загалом, багато чого не можна передбачити з нинішньої перспективи і багато деталей зараз обговорюється. Але ще не занадто рано визначити вектор політики США щодо відновлення Європи, який відповідав би як безпосереднім національним інтересам нашої країни, так і постійній стурбованості народу Сполучених Штатів щодо життєздатності та процвітання європейської спільноти.

 

Якщо цей документ вирішив це завдання, він буде служити своїй меті.

 

 

 

  

 

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ТА НАТО

 

8 вересня 1952

 

У цьому документі Джордж Кеннан аналізує історію створення НАТО, його появу з точки зору причинно-наслідкових зв’язків та те, як ця організація сприймається у російській свідомості (а саме як екзистенціальна загроза).

 

Він його написав, коли був послом в СРСР. Варто окремо описати умови тодішнього перебування іноземного диппредставництва в комуністичній Росії: навколо посольства завжди була озброєна радянська охорона, обслуговуючий персонал посольства (який набирається із громадян країни перебування) співпрацював із радянськими спецслужбами, жоден співробітник посольства не міг самостійно виїхати без супроводу спецслужб СРСР. Як посол США в Москві, він, по суті, був ворогом Кремля номер один. В одній із телеграм Кеннан писав:

 

«Ми настільки відрізані, обмежені заборонами, і нас настільки ігнорує радянський уряд, що це виглядає так, наче дипломатичні відносини взагалі розірвані».

 

Після того, як він необережно заявив іноземній пресі про складнощі свого перебування в СРСР, порівнявши їх із тими умовами, в яких він перебував у Німеччині в 1941–1942 роках, його було оголошено персоною нон ґрата. Не дозволили навіть особисто вивезти з посольства дружину і дітей – спецрейсом останні повинні були покинути СРСР. На знак своєї підтримки в аеропорт приїхали посли інших країн.

 

Під час їхньої відправки відбувся курйозний момент. В той час у аеропортах не було жорстких правил безпеки, дозволялося виходити на злітні смуги. Коли всі пасажири піднялися на борт, один із членів американського екіпажу залишився перевірити справність двигунів. Це був старший та помітно гладкий офіцер, який мав високий ранг у Повітряних силах США. Коли двигуни завелися, він дав сигнал подати йому трап для посадки у літак. «Ні, – відповів радянський представник, – трап подається тільки один раз». Потрібно було злітати, але очевидно літак не міг піднятися в небо без офіцера, а на всі прохання ще раз подати трап радянські військові із закам’янілими обличчями відповіли категоричною відмовою. Безглуздість ситуації була очевидною.

 

«Нарешті з літака на землю кинули трос, по якому нещасний американець мав піднятися на борт, – завдання, вочевидь, не з легких для товстого офіцера. Зробивши численні оберти навколо троса, він нарешті дотягнувся до вхідних дверей. Прощальна делегація, яка продовжувала стояти, спостерігаючи за цією комедією, не витримала й вибухнула сміхом, що, звичайно, трохи зменшило урочистість моменту, але й підкреслило ідіотизм радянської бюрократії».

 

Варто зазначити, що процес формування НАТО відбувався одразу після закінчення Другої світової, коли люди були налякані війною, і для неповторення нового конфлікту західні країни вирішили створити військовий союз. Пізніше у відповідь на НАТО СРСР створив Варшавський пакт.

 

Сам Кеннан був переконаний, що найбільша загроза полягає саме в політично-економічному плані, адже сили народів Європи були підкошені, їхні країни буквально лежали в руїнах, і це створювало великі можливості для посилення комуністів та їхнього приходу до влади. Тому потрібно було ставити на перший план економічне відродження і внутрішньополітичну стабільність (великий успіх у цьому приніс план Маршалла), що дозволяло би ефективно протидіяти Радянському Союзу політичними методами.

 

І на початку здійснення програми відновлення Європи Захід дійсно дотримувався такого підходу. Проте після входження радянських військ у Чехословаччину 1948 року СРСР почали сприймати як виключно військову загрозу. І відповіддю на це стало створення НАТО. А після Корейської війни 1953 року це відчуття остаточно закріпилося.

 

Такого виключно військового підходу до Радянського Союзу Кеннан не поділяв, але його погляди не знайшли підтримки у нового керівництва США, а саме міністра оборони Даллеса, який почав сприймати СРСР виключно як потенційного агресора.

 

Проте варто зазначити, що така позиція є частково правильною, і сам Кеннан не був наївний стосовно СРСР. У своїх прогнозах він вказував – якщо росіяни будуть позбавлені будь-яких можливостей та засобів для політичної боротьби, «тоді Москва буде змушена розіграти свій останній козир в рукаві – війну».

 

 

THE SOVIET UNION AND THE ATLANTIC PACT

 

З огляду на зростаючу вагомість питань, які стосуються політики та діяльності НАТО щодо Радянського Союзу, та ймовірність того, що ці питання незабаром можуть стати об’єктом ретельного розгляду в нашому уряді, я подумав, що буде корисним викласти певні загальні міркування щодо ролі, яку Північноатлантичний договір відіграє у радянській свідомості, та його впливу на їхню політику.

 

Коли закінчилася Друга світова війна, керівництво Радянського Союзу не мало бажання вступати у нову велику зовнішню війну. Всередині Радянського Союзу війна залишила величезну виснаженість та фізичні втрати. На додаток до цього, це би відкинуло їх приблизно на десятиліття у спробах радянських лідерів перетворити традиційну російську територію на потужний військово-промисловий центр. Було зрозуміло, що навіть після того, як відбудеться відшкодування збитків та повоєнне відновлення, Росія все одно буде країною з сировинною та незбалансованою промисловою базою, яка не матиме адекватної енергетичної основи та сучасної транспортної системи. Зрештою, у нещодавно створеній зоні країн-сателітів Кремль зіткнувся з грандіозною проблемою встановлення своєї влади, включаючи ліквідацію впливового старого класу та політичних груп, формування нового адміністративного апарату, створення нової поліції та військових сил тощо. На все це обов’язково знадобиться час. Будівництво сучасної транспортної системи в Радянському Союзі, за відсутності великої допомоги капіталістичних країн, зайняло би від десяти до п’ятнадцяти років. Ще один великий військовий конфлікт завдав би важкого удару по реалізації цих задач і, очевидно, приніс би надзвичайно руйнівні та небажані наслідки, небезпечні навіть для безпеки самої радянської влади. З огляду на всі ці конкретні внутрішні причини, керівники Кремля не мали бажання наприкінці Другої світової війни брати участь у ще одній великій зовнішній війні в найближчому майбутньому, а це, в розумінні радянської влади, означає період п’ятнадцять-двадцять років.

 

Ми також можемо сміливо стверджувати, що кремлівські лідери у 1945–1946 роках не вважали імовірним, що будь-яка подібна війна буде нав’язана їм у найближчий період. Західні демократії також були виснажені. Сполучені Штати демобілізувалися дуже швидко. Хоча Радянський Союз був відсторонений від будь-якого прямого діалогу в управлінні Японії, наші окупаційні сили з різних причин дотримувалися політики, яка мало чим відрізнялася від тієї, яку висувала б Москва, включаючи, зокрема, повну демілітаризацію та швидкий демонтаж військово-промислового потенціалу в цій країні. Німеччина, найважливіша з усіх країн з точки зору радянської безпеки, лежала в руїнах – окупована, розчленована та розділена, значна частина її території та військового потенціалу фактично відійшла до сателітів Радянського Союзу або під радянську окупацію. За цих обставин формування можливого іноземного військового об’єднання, яке могло б загрожувати Радянському Союзу, не намічалося. У всякому разі, в Кремлі могли сподіватися, що пройде багато років, перш ніж вони матимуть підстави побоюватися, що війна може бути нав’язана їм ззовні.

 

Перш ніж ми поставимо крапку у світогляді Кремля на проблеми війни та миру після Другої світової війни, необхідно звернути увагу на дві речі, від яких Москва НЕ збиралася відмовлятися.

 

По-перше, це не означало відмову Кремля від надії на подальше розширення своєї влади в найближчий період. Тут ми повинні пам’ятати, що більшовицькі лідери завжди були навчені сприймати відвертий військовий напад Радянського Союзу на капіталістичний світ як єдино можливий, перспективний та правильний підхід для розширення комуністичної влади. Це уявлення походить не від моральної нерішучості, а з інших причин – серед них вроджена обережність землевласних та напівсхідних російських правителів; розрахунок, поширений у той час, що комунізм все ще є слабшим за основні сили капіталізму і мусить уникати відкритої і всебічної боротьби з ними – це питання загальної розсудливості, а також віра в те, що західний світ сам страждає від невиліковних хвороб, слабкостей, розколів, які будуть невідворотно проявлятися, послаблюючи їхню єдність та силу, навіть за відсутності великого військового конфлікту між силами «соціалізму» та «капіталізму».

 

Тому від самого початку ортодоксальна комуністична стратегія не прагнула до відкритого та загальновійськового протистояння із західними державами, а навпаки – уникала такої ворожнечі та проводила атаки на капіталістичний світ у набагато обережніший спосіб, здійснюючи те, що Ленін назвав «станом часткової війни», що означає гнучке використання при будь-якій можливості найрізноманітніших тактик, включаючи такі грубі методи, як обман, непомітне проникнення та підриви, психологічна війна та, насамперед, надзвичайно вміла експлуатація усіх можливих видів міжусобиць та суперечок у капіталістичному суспільстві як в міжнародному масштабі, так і в межах окремих держав. Радянський Союз вважав, що таким чином він міг би уникнути загрози свого знищення, яку завжди потрібно було враховувати, перебуваючи у стані війни між комунізмом і капіталізмом, і водночас максимально використати проти капіталістичного світу його розбрат, слабкості та хвороби.

 

Насправді умови, які існували під час Другої світової війни, здавалося, давали великі перспективи для успіху такої тактики. Результати нацистського правління на окупованих країнах, а також у самій Німеччині, послабили традиційні інститути цих держав і фактично виконали значну частину роботи, яку комуністи, в будь-якому разі, здійснили б для їх послаблення і для захоплення влади комуністичними меншинами. Післявоєнне виснаження та повсюдне збентеження людей посилювало вразливість до комуністичного тиску та обману. Території, завойовані у Східній Європі Червоною армією на останніх етапах війни, а також радянські привілеї, отримані під час Ялтинської та Потсдамської конференцій, давали вагомий голос у визначенні майбутнього Німеччини; право накласти вето на рішення Ради міністрів закордонних справ створило враження у Москви, що енергія, надія та економічна сила можуть відновитися на західноєвропейській території тільки на умовах Кремля, і ці умови, на їхню думку, забезпечать тріумф силам Радянському Союзу. Крім того, у Франції та Італії комуністам вдалося успішно використати як спротив нацистам, так і подальше визволення від них для проникнення в усі можливі сфери політичного, військового та економічного контролю, і таким чином вони досягли таких позицій впливу, що їх усунення здавалося малоймовірним без хаосу та громадянської війни. За цих обставин у Кремля були вагомі підстави сподіватися, що у відносно короткий період, скажімо три-п’ять років, це дозволить комуністичній владі чи принаймні комуністичному пануванню поширитися на західноєвропейський простір навіть без застосування подальших військових зусиль. Завдяки такому розвитку подій Москва сподівалася, що світова перевага у військово-промислових силах буде зібрана під радянським контролем. Англія представляла би, у кращому випадку, ізольовані промислові нетрі, значною мірою залежні від підконтрольного комуністам континенту. Враховуючи можливості комуністичного успіху в Китаї, де фаза «вигнання імперіалістів», здавалося, розвивалася неймовірно успішно без будь-яких зусиль з боку Москви, видавалося, що Кремль мав непогані перспективи для швидкого досягнення панівної та майже беззаперечної позиції у світових справах. Таким чином, відсутність бажання розпочинати нову велику закордонну війну не означало, що Москва не мала надії на розширення комуністичної влади у повоєнний період.

 

На це був ряд причин. Наприкінці війни радянські військово-морські та повітряні сили розцінювалися настільки слабкими порівняно із західним, що будь-яка інша політика не була прийнятною в Москві, окрім однієї – продовження стрімкого нарощування озброєння. Що стосується сухопутних військ, то підтримання загрозливого вигляду збройних сил у мирний час і демонстрація надмірної сили для зовнішнього показу були традиційними рисами не тільки для радянського уряду, але й для російського в цілому. Хроніки XIX століття містять багато скарг інших держав саме на таку політику з боку царського уряду. І вона продовжила практикувалася у двадцятих-тридцятих роках нинішнього століття. На той час радянські сухопутні війська загалом чисельно перевершували будь-які інші сили Європи і залишалися такими до закінчення німецького переозброєння наприкінці 1930-х років. Отже, швидке повернення до цієї моделі після Другої світової війни означало відновлення практики, яка здавалася цілком нормальною для радянських керівників.

 

Якщо подивитися на психологічні основи цієї практики, то можна знайти безліч пояснень. З різних причин російські війська здавалися, а часто демонстративно повинні були бути більш грізними для сторонніх держав, особливо з точки зору можливого наступу, ніж вони здавалися своїм господарям у Москві. Російські політичні лідери зазвичай діяли на тлі невизначеності та тривоги щодо внутрішньополітичних та економічних умов, що посилювало їхнє вроджене відчуття незахищеності та викликало у них бажання бути більш застрахованими, маючи більший запас у збройній силі, ніж це було необхідним за інших умов. Утримання сухопутних армій у Росії, як правило, було фінансово дешевим і мало певні внутрішньополітичні переваги, оскільки зберігало значну частину молодого чоловічого населення в умовах дисципліни та контролю. Зрештою, радянські лідери були зацікавлені у розширенні своєї реальної влади за допомогою усіх можливих способів, крім прямого збройного протистояння, використовуючи погрози, залякування, шантаж можливим використання збройних сил, але без їхнього реального застосування, як засіб впливу на політичну поведінку інших народів. Після Другої світової війни утримання великих сухопутних військ (збільшення кількості підрозділів, роздутих їхньою невеликою чисельністю) чудово служило цій меті, особливо щодо надзвичайно переляканого, шокованого та тероризованого війною населення Західної Європи.

 

Якщо ми можемо узагальнити радянську позицію щодо перспектив війни та миру у післявоєнний період на початку 1946 року, то вона буде приблизно такою – новий великий конфлікт є небажаним і, ймовірно, не відбудеться протягом багатьох років. У цей період Союз продовжуватиме «часткову війну» проти західного світу з незмінною силою і з дуже хорошими шансами на успіх. З традиційних для Росії причин, а також як корисний інструмент політичної боротьби, Кремль продовжуватиме утримувати численні збройні формування та якнайшвидше поповнювати їх силами, які натхнені комуністичною ідеологією та перебувають під їхнім контролем у країнах-сателітах.

 

У 1947 та у перших місяцях 1948 року виникли ряд подій, які з радянської точки зору були одночасно дивними та неприємними. По-перше, західні держави хоч і погодилися на мирні договори із країнами-сателітами СРСР, в яких структура радянської влади залишалася неушкодженою, відмовилися погодитися на договори по Німеччині та Австрії, які б остаточно закріплювали владу та вплив Кремля в цих країнах. І в кожному випадку союзники намагалися обійти радянське вето в Раді міністрів закордонних справ, почавши самостійне відновлення рівня життя та надій у своїх зонах окупації. Це був перший великий удар по радянських надіях у політичній війні. Тоді, навесні 1947 року, США, надавши допомогу Греції, створили серйозну проблему для подальшої політичної експансії СРСР у Європі. Невдовзі за цим наступив запуск плану Маршалла. Ці події призвели до кризи весною 1948, ознаменованої остаточним прийняттям Конгресом США програми відновлення Європи та відправлення перших великих поставок допомоги, провалом серії страйків, інсценованих більшовиками, і відновленням громадянського порядку в Франції, а також поразкою італійських комуністів.

 

Блокада Берліна та введення радянських військ у Чехословаччину були реакцією Кремля на ці різкі зміни. Саме тому, що розвиток Чехословаччини був важливим для Заходу. З часу повернення режиму Бенеша в 1945 році ситуація в Чехословаччині фактично повністю контролювалася Москвою. Спочатку Кремль вважав правильним надати певну свободу чехословацьким комуністам у 1946–1947 роках і дозволяв певну частину зовнішньої свободи, частково тому, що вирішення справ відбувалося за кулісами, а частково в надії ввести в оману західноєвропейських інтелектуалів, вважаючи, що панування комуністів у певній країні не обов’язково означає крайню та негайну радянізацію, а скоріше репрезентує те, що «ліберальні» люди можуть спокійно споглядати чи сприймати. Така політика відносної поміркованості та ліберальності давала надію на успіх і могла здійснюватися безкарно, поки Москва проводила політичний наступ на Західну Європу. Як було зазначено вище, потрібно було обдурити та використати самовпевнені елементи західноєвропейської громадськості, чия толерантність та співпраця були потрібні для реалізації комуністичних планів. І хоча це пов’язано з певними небезпеками та недоліками, було зрозуміло, що комуністи це би сприйняли легко, якби подальші успіхи були досягнуті. Але як тільки комуністичні сили в Західній Європі перейшли в оборону, коли запустився план Маршалла влітку 1947, Кремлю стало небезпечно продовжувати терпіти цю відносно високу ступінь зовнішньої свободи та лібералізму. Перебуваючи в політичному наступі, можна було дозволити собі ігнорувати великі осередки ворожих сил на своїй території, але коли хтось переходить в оборону, такі осередки стають неприпустимими. Саме такими були Чехословаччина та західна частина Берліна. Тому радянські репресії проти першої із них у 1948 році (Лютневий заколот – державний переворот 20–25 лютого 1948 року в Чехословацькій республіці, у результаті якого до влади прийшла Комуністична партія Чехословаччини. До цього країна лишалась останньою зі східноєвропейських держав, де влада не належала комуністичному уряду, – ред.) логічно пов’язані із запуском плану Маршалла і за шість місяців до цих події були передбачені спостерігачами із уряду Сполучених Штатів.

 

З вищевикладеного зрозуміло, що раптова консолідація комуністичної влади в Чехословаччині в 1948 не була ознакою «нової агресії Радянського Союзу» і не мала нічого спільного з будь-яким бажанням СРСР розгорнути свої війська проти Заходу. Тим не менш, саме події весни 1948, і особливо період після чехословацьких подій, сприяли появі потужної хвилі військової тривоги і навіть, свого роду, ’’страху війни’’ у західних країнах, підтриманих, в основному, звітами спостерігачів із Берліна. На сьогоднішній день ще немає доказів, які б підтверджували, що в той час у Москві існували думки про те, щоб розпочати збройну агресію проти Заходу або що погляди Кремля на цю тему якось відрізнялися від описаних вище. Тим не менш, в західних політичних кругах викристалізувалося тверде переконання щодо загрози нападу СРСР, і від цієї думки з’явилося відчуття, що для закріплення політичних здобутків, досягнутих за останній рік, та продовження ліквідації західноєвропейських комуністичних партій разом із відновленням гідних економічних умов у них слід було приступити до створення військового об’єднання західних країн проти Радянського Союзу. Нагадаємо, переговори в цьому напрямку, а саме щодо Атлантичного договору, були розпочаті у червні 1948 і завершилися у грудні того ж року.

 

Я не кажу, що не існувало виправдання створенню НАТО. Але велика кількість людей як у Західній Європі, так і в США були нездатні зрозуміти тактику російського проникнення та «часткової війни» або, принаймні, мислити з точки зору цієї тактики. Вони були здатні думати про міжнародний розвиток лише в старомодних термінах повноцінної війни або повноцінного миру. Для них було парадоксально, що може існувати реальна загроза незалежності їхнім державам, але не у вигляді іноземної армії, яка насувається і перетинає кордони; тому цілком природно було те, що намагаючись боротися з тим, що вони вважали зовнішньою небезпекою, вони звернулися до старомодного та знайомого способу – військового союзу. Вони зрозуміли, що існує загроза, але вони не розуміли природу цієї загрози і навряд чи могли зрозуміти.

 

Також ніхто не міг стверджувати, що дана точка зору є абсолютно помилковою. По-перше, насильство ніколи не виключалося з радянської арсеналу методів; по суті, воно займало ключове місце в цій колекції. Не можна сказати, що міжнародне насилля, тобто війна, були неможливим. Російський світогляд все ще допускав застосування військової сили в міжнародному масштабі за певних обставин. Відсутність планів щодо розпалювання великої війни в той час ґрунтувалася насамперед на особливостях даної ситуації, що зробило таку ідею неперспективною та недоцільною. Якби західний світ скотився до стану військової слабкості, що є прямим запрошення до дешевої та легкої агресії, цілком можливо, що радянське мислення могло змінитися. Або, знову ж таки, якби політична війна просувалася досить сприятливо з точки зору СРСР, завжди було можливим прийняття рішення про використання Червоної Армії після успішних політичних операцій, щоб натиснути на прийняття певних рішень або для остаточної зачистки при незначних витратах. Будь-які кардинальні зміни в умовах і перебігу холодної війни як на користь, так і на шкоду Радянському Союзу могли б змінити радянське ставлення до війни.

 

Крім того, було очевидно, що будь-який явний дисбаланс збройних сил комуністичного світу над некомуністичним матиме безжалісні наслідки, якщо Кремль хитро використає його з метою залякування західноєвропейських народів і посіє серед них невизначеність та відсутність упевненості в протистоянні з комуністичним політичним тиском. Насправді, саме існування такого дисбалансу мало б подібний ефект навіть за відсутності будь-яких явних, умисних радянських спроб його використати. Таким чином, існувала явна, справедлива та незаперечна потреба у сильній військовій силі на Заході. І це, з точки зору сучасного озброєння, означало створення домовленостей щодо об’єднання багатьох військових ресурсів та територіальних об’єктів, необхідних для спільного, коаліційного ведення великої та сучасної війни західними державами.

 

Тому ніхто не міг стверджувати, що питання війни взагалі відсутнє у радянській свідомості або що немає необхідності у сильній військовій позиції. Тим не менше, у манері, в якій концепція Атлантичного пакту була висунута та сприйнята у західному суспільстві, безперечно, існувала часткова відсутність рівноваги та неправильно розставлені акценти. Вирішальним фактом було те, що незважаючи на вагомі причини переозброєння та союзу західних держав – у даній ситуації напад на Західну Європу був малоймовірним. Така атака не була тим інструментом, за допомогою якого в той час Союз сподівався або очікував розширення своєї влади. В загрозі, яка безперечно нависла над народами Західної Європи і яку вони тепер усвідомлювали, комуністи робили акцент не на перспективі просто відкритої агресії Червоної армії, а в продовженні жорсткого політичного тиску, використовуючи різноманітні, значно хитріші та підступніші способи. І ці способи мали таку природу, що на них не могли би повністю або рішуче відповісти західні держави, об’єднавшись для військової оборони. Єдиний важливий і негайний ефект, який таке рішення мало для Кремля, полягав у тому, що це могло позбавити Москву інструмента військового залякування. Останній складав важливу частину у їхній тактиці «часткової війни», але він аж ніяк не був єдиною частиною або навіть головною. Однак ці речі ніколи не були належним чином пояснені світовій громадськості під час первинного обговорення проєкту Атлантичного договору.

 

З усіх цих причин я вважаю, що люди в Кремлі були дещо вражені та спантеличені тим, як західні країни в 1948 році розпочали укладення військового союзу – проєкту, який певною мірою завдавав шкоди програмі економічної допомоги Європі, яку тоді здійснювали Сполучені Штати і яка вже на початкових етапах мала такий значний політичний успіх.

 

Радянським керівникам (знаючи, який у них підхід до військового питання, і припускаючи, що західні держави теж повинні були це знати) здавалося неймовірним, що лише оборонні міркування, які не мали відношення до багатьох наслідків політичної боротьби в Західній Європі (на яку Москва ставила все), могли змусити ці уряди приділити таке велике значення створенню НАТО, тому Кремль вважав, що це була лише частково виправдана відповідь на реальні наміри СРСР.

 

Ця реакція радянської сторони, ймовірно, була підкріплена публічністю цього союзу та аргументами на його підтримку в західних країнах. Щоб виправдати союзний договір як відповідь на радянську загрозу, потрібно було сильно спростити і певною мірою спотворити характер цієї загрози. Для радянського мислення це була підозріла обставина. Кремлівські лідери всіляко намагалися послабити та зруйнувати структуру некомуністичного світу, у ході цих зусиль вони зробили багато речей, які дали немало приводів для нарікань з боку західних державних діячів. Вони не були би здивовані, якби ці речі стали каменем спотикання із Заходом. Але вони можуть запитати – чому їх звинувачують саме в тому, чого вони ще не зробили, а саме – здійсненні явного і неспровокованого вторгнення в Західну Європу? Чому це нереалізоване звинувачення стало обґрунтуванням для переозброєння Заходу? Хіба це не означало якусь приховану мету з боку тих загадкових і зловісних сил, які, за переконанням комуністів, як павук завжди очікують в центрі павутини капіталістичної влади, створюючи імпульси, які можуть поширюються по всій їхній широко розповсюдженій структурі?

 

Коли військова програма, розроблена в рамках Атлантичного договору, почала формуватися, величезне непорозуміння між Кремлем та західними державами посилювалося перебільшенням могутності радянських збройних сил. Частково радянські лідери тут були жертвами власної пристрасті до секретності та блефу, в чому вони великі майстри, і так чи інакше представили іноземним спецслужбам загальну картину своїх можливостей, яка, безумовно, була перебільшеною. Але в західних країнах також існували природні тенденції, які сприяли створенню дещо роздутого образу російської сили. Обов’язок військових планувальників завжди приймати найбільш песимістичну та несприятливу з гіпотез як єдину розумну основу для планування і тенденція обґрунтовувати виділення ресурсів військовими потребами, а не загальними політико-військовими міркуваннями, призвели до створення такого образу. І до викривлення реальної чисельності радянських сил поступово додалося аналогічне спотворення їхньої боєготовності. Несподіваний початок бойових дій у Північній Кореї 1950 року, з подальшою тенденцією необізнаних людей звинувачувати спецслужби в тому, що вони не передбачили це, мав саме такий ефект, оскільки це змусило західні розвідки згодом зайняти позицію, для їх власного захисту, що скрізь, де вони не можуть довести протилежне (а це означало практично скрізь), радянські або підконтрольні їм сили повинні розглядатися в стані повної готовності до будь-яких можливих видів дій, без необхідності в будь-якій попередній підготовці і без будь-яких попереджень для Заходу. Але цей образ, настільки не узгоджений саме з російськими традиціями та реаліями, також, безперечно, був спотворенням та перебільшенням.

 

Таким чином, можна сказати, що у здійсненні колективних зусиль Заходу щодо переозброєння залучалися згода та усвідомлення безлічі людей: чиновників, парламентаріїв, журналістів, лідерів громадської думки, і виявилося неможливим зберегти необхідну міру та тонкість підходу, необхідного для постійного висвітлення істинної природи російської загрози. І замість такого образу у західній суспільній думці з’явилася дещо спрощена і неточна картина, в якій розділення справжніх радянських намірів та радянської сили стало заплутаним та спотвореним.

 

Результатом всього цього стало те, що радянські лідери, які в багатьох аспектах є ірраціональними у своєму підході до зовнішнього середовища, зустрілися з політикою західних держав, для якої вони не змогли знайти адекватного обґрунтування. Якби вони були людьми, здатними уважно і безпристрасно досліджувати природу західного суспільства, вони, без сумніву, зрозуміли би причини здивованої та обуреної відповіді західної громадськості на здійснення Союзом тактики «часткової війни», яка могла реалізуватися тільки у традиційній формі військового союзу, призначеного для захисту від явної агресії. Вони також би зрозуміли, чому колективні зусилля Заходу з переозброєння не могли не супроводжуватися значним спотворенням намірів та могутності головного потенційного супротивника.

 

Але радянські лідери не були такими людьми, і вони не були здатні до такого аналізу свого навколишнього світу. Віра в те, що капіталістичний світ – це змова, очолена кількома могутніми та розумними інтриганами, які ховаються десь на Волл-стріт, була глибоко вкорінена в радянській психології. Вона відігравала значну роль у структурі їхньої філософії та в людській поведінці, як вони це самі розуміли та практикували; вони не могли це обійти, вважаючи західний світ змовою, і не були здатні знайти повністю раціональне виправдання Атлантичного договору (у тому вигляді, в якому він був створений) як політичного кроку їхніх капіталістичних противників, звернувши увагу, що в певних аспектах це руйнувало, а не сприяло твердій політичній моралі в західних країнах, і, врешті-решт, що пакт було публічно зображено із неправильними намірами та силами СРСР; не дивно, що радянським керівникам було легко зробити висновок, що проєкт Атлантичного пакту приховує наміри, які не розголошуються громадськості, і що ці наміри повинні доповнювати рішучість західних держав розпочати військовий конфлікт з Радянським Союзом, як тільки на Західній стороні буде створена необхідна сила.

 

Слід зазначити, що такий висновок, на думку підозрілого радянського розуму, був підкріплений такими речами, як гучне обговорення атомних можливостей в американській пресі, публікація карт, що показують досяжність стратегічними бомбардувальниками радянських міст, публічні дискусії про те, чи слід або не слід використовувати атомну бомбу як засіб політичного залякування («Покажіться, або ми скинемо бомбу»), дещо емоційне ставлення громадськості Сполучених Штатів до проблем цивільного захисту, радіолокаційних мереж і т. д. Це також було підкріплено дивовижною схожістю з пророцтвом та ідеологічними догмами марксизму-ленінізму, згідно з якими капіталісти, які колись були загнані в кут появою революції, повернуться і спробують знищити соціалізм в останній і відчайдушній збройній боротьбі. У 1918 році Ленін нагадував про «жахливе і дике шаленство перед смертю» з боку «цього здичавілого звіра – капіталізму». А в 1933 році Сталін сказав: «Ми повинні мати на увазі, що зростання могутності Радянської держави буде посилювати опір останніх пережитків вимираючих класів. Саме через те, що вони вмирають ... вони будуть переходити від одних форм атаки до інших, більш гострих форм нападу».

 

Подібне, що можна назвати «непорозумінням між супротивниками», було значно посилене з початком Корейської війни, оскільки немає жодних доказів того, що з цього приводу обидві сторони дуже добре розуміли мотиви поведінки іншої сторони.

 

Початок корейського конфлікту був для Москви, перш за все, тим, що можна назвати «компенсаційним» кроком, який, ймовірно, був зумовлений все більшою кількістю свідчень про намір Сполучених Штатів укласти окремий мирний договір з Японією та залишити на їхніх островах свої збройні сили. Немає жодних доказів того, що це було частиною якоїсь глобальної моделі прогнозованих радянських військових дій, ані продуктом будь-якої «нової агресії» з боку Радянського Союзу. Воно являло собою лише розв’язання військово-політичної акції (задуманої як шаховий хід у цій грі), яку Кремль, очевидно, готував протягом кількох років, з напором та без особливих спроб приховати, і яка повинна була служити меті, для якої вона була розроблена, та бути запущеною в момент максимальної військової переваги Північної Кореї над південнокорейськими силами і до того, як відновлена та переозброєна Японія зможе знову включитися в корейську ситуацію. Крім того, події в Кореї розглядалися Москвою як громадянська війна в третій країні, а отже, відсутністю можливості офіційно притягнути до відповідальності радянський уряд або його збройні сили. Принаймні, до цього часу Москва розглядала успішне розпалювання громадянської війни в третій країні як цілком справедливий і допустимий політичний прийом, яким будь-хто має право скористатися, якщо він має уміння та наполегливість зробити так. Москва не вважала (і тут була цілком щирою у своїх протестах в Організації Об’єднаних Націй), що громадянська війна є відповідним приводом для звернення до міжнародного права або дій ООН. Зокрема, вона вважала, що дане протистояння, розпалене політичними силами, взагалі не стосується ООН.

 

У Сполучених Штатах, навпаки, думки швидко зійшлися в тому, що північнокорейська атака стала лише першим кроком у детально продуманій програмі радянської збройної агресії проти вільного світу. Згодом цей напад вільно цитувався в офіційних висловлюваннях США як приклад нової «агресії». Це стало певним сюрпризом для радянського мислення, адже ця операція розглядалося Москвою лише як спроба скористатися політичною перевагою, над якою комуністи наполегливо працювали і вважали, що діяли за правилам гри.

 

Дозвольте мені підкреслити, що не введення армії США на берег Кореї призвели до такого непорозуміння. Сам факт нашого вступу став для Кремля тактичною несподіванкою, оскільки радянські керівники не вважали це ймовірним, але обґрунтування цього, згідно з їхніми концепціями, було ясним і точним. Це було швидше наше рішення трактувати громадянську війну як акт міжнародної агресії і посилатися на авторитет ООН, що здалося Союзу дивним і нечесним, та, ймовірно, маскувало інші наміри.

 

Подібна реакція радянських лідерів могла бути викликана нездатністю західних держав, зокрема Сполучених Штатів, добитися того, що Москва вважала б реалістичним компромісом щодо управління та переозброєння Німеччини та Японії. Кремль майже напевно був би готовий офіційно погодитися на демілітаризовану Японію та, ймовірно, не напав би на неї, поки йому вдавалося утримати власну комуністичну партію під контролем і обмежувати будь-які різкі зміни у світовій ситуації. Важко сказати, чи справді вони могли дозволити виведення сил з Німеччини для тривалої демілітаризації цієї країни та справжньої свободи для її політичного життя – можливостей для цього було небагато. Але тим самим вони, мабуть, були спантеличені нашою нездатністю добитися такого рішення. Якби обставини змінилися і якби їхня справа, а не наша, мала б беззаперечну політичну підтримку значно більшої частини Німеччини, вони, напевно, сміливо і невпинно горланили б про виведення військ, про усунення дивізії з Німеччини і негайне створення вільного німецького політичного життя. Те, що ми, з нашою великою політичною перевагою в Німеччині, не змогли слідувати цьому курсу і воліли замість цього перейти до загального переозброєння та «інтеграції» Західної Німеччини, пояснювалося, як їм здавалося, не простою скромністю та обережністю, а приховувало більш злісні помисли.

 

Цими роздумами ми не повинні вводити себе в оману, що всі радянські підозри стосовно Сполучених Штатів є щирими або що всі вони беруть своє коріння з таких речей, як укладення Атлантичного пакту, події в Кореї чи політика Заходу щодо Німеччини. Одним з найбільш заплутаних аспектів їхнього бачення є те, що воно часто є сумішшю щирого і лицемірного, чесного і брехливого, реального та вигаданого. Підозрілість та цинізм щодо мотивів капіталістичних держав були вродженими для радянського комунізму від початку його заснування. І варто відзначити, що діапазон зовнішньої загрози, в якому СРСР дійсно перебував, ніколи не відповідав образу тієї небезпеки, яку режим намагався створити для власного народу. Спроба зобразити навколишній світ загрозливим незалежно від того, чи було це дійсно так, була одним із інструментів радянської влади. Але під цією незмінною та цинічною політикою кремлівські лідери, безумовно, робили власні розрахунки щодо реального ступеня зовнішньої загрози, і результати цих розрахунків у різні часи та в різних ситуаціях сильно мінялися. Докази, наведені вище, лише вказують на те, що навіть якби вдалося позбутися перебільшеного пропагандистського викривлення реальності та наклепу на іноземні наміри, що є нормальним для радянських висловлювань та поглядів, то слід визнати, що все одно залишалося певне тверде ядро справжньої віри в зловісність західних намірів, що значною мірою, хоча і не повністю, було результатом неправильного тлумачення, з їхнього боку, політики Заходу з 1948 і до теперішнього часу.

 

Отже, беручи до уваги, що радянські звинувачення про агресивність західних намірів є певною мірою щирі, постає питання, як це вплинуло на радянську політику та поведінку? Наскільки це викликало справжнє занепокоєння в Кремлі? Які зміни, якщо такі були, воно здійснило в радянській толерантності до зовнішніх загроз чи західної експансії?

 

Відповісти на них вкрай складно. Докази, які можуть це підтвердити, настільки непереконливі, а в деяких випадках настільки суперечливі, що виникає питання, чи не були ці питання предметом значних розбіжностей і коливань у самій радянській ієрархії. Намагаючись сформувати певну відповідь, можливо, найкраще спочатку виділити та відзначити певні ідентифіковані та проаналізовані елементи радянської реакції. До цієї категорії можна віднести наступне:

 

1) Безперечно, в міру західного переозброєння в Москві також спостерігалася відповідна тенденція все більше робити акцент на військових аспектах конфлікту Схід-Захід, ніж на політичних. Розвиток західної політики призвів до постійно високого напруження в Москві щодо ймовірності можливої Третьої світової війни. Це, як наслідок, повинно було значною мірою вплинути на радянське мислення та спосіб дій.

 

Російський апарат влади, хоч позбавлений тиску парламентської системи та вільної преси, проте не захищений повністю від впливу важливого правила політичних справ – військові приготування отримують власну мотивацію і роблять саме те, що вони повинні робити за незмінною вимогою всіх урядів – стримувати та запобігати. Для кожного уряду розрахунок ймовірності військового конфлікту встановлюється під дією певних «магнітних полів», що, у свою чергу, впливає на поведінку. Вірити у вірогідність війни, правильно це чи неправильно, означає в якійсь мірі поводитися таким чином, що фактично підвищить цю ймовірність, оскільки це передбачає нехтування альтернативними шляхами та в певній мірі сповідування того курсу, якого ви би дотримувалися, якби точно знали, що буде війна. Таким чином те, що було сказано про радянське бачення міжнародної ситуації у 1945 та 1946, більше не може бути повністю застосоване до їхніх поглядів у 1950 та 1951 роках, коли вони відійшли від початкових поглядів. Кремль все більше і більше пристосовував свою політику та плани до перспективи можливої війни. Іншими словами, їхня політика також була втягнута у «магнітне поле» ймовірності нової війни. І оскільки те, що ви робите, щоб підготуватися до війни, дуже часто є ворогом того, що ви зробили би, якби хотіли її уникнути, радянська політика, спрямована на уникнення майбутньої війни, від цього постраждала.

 

Важливе питання, яке залишається без відповіді, полягає в тому, наскільки це могло вплинути на поведінку Кремля – тобто на те, наскільки їхні керівники самі вважали великий військовий конфлікт імовірним або неминучим протягом наступних трьох-чотирьох років і здійснювали свою політику цій перспективі. Це має велике значення, оскільки віра в невідворотність раннього початку війни, можливо, змусила Кремль скористатися елементом несподіванки та розпочати конфлікт у свій час і по-своєму.

 

Однак немає жодних доказів того, що Москва дійшла такого висновку. Я допускаю, що радянська свідомість все ще відносно гнучка і не до кінця визначилася з цим питанням. Для формування політики їм, на відміну від нас, не потрібно писати аналітичні доповіді. Я вважаю, що вони набагато краще нас розуміють взаємозв’язок дії та реакцій у міжнародних справах; те, як події зливаються воєдино та відображають одна одну; про кількість змінних, які можуть сформувати певну ситуацію через декілька років, і саме тому вони не вважають себе зобов’язаними ухвалити остаточне рішення про можливість війни у далекому майбутньому.

 

В рамках цього обмеження, я думаю, вони вважатимуть цілком можливим та вірогідним, що вони розпочнуть у війну з нами саме з нашої ініціативи в певний момент протягом наступних кількох років чи у віддаленому майбутньому, а не з їхньої. Але це не вплине на їхню політику в тій мірі, в якій ми могли б подумати, тому що вони набагато краще усвідомлюють те, що може відбутися в майбутньому, і те, що наша власна здатність вести політичну війну проти них може суттєво помінятися під впливом подій сприятливих для радянських інтересів.

 

2) Радянські лідери швидко відчули, наскільки використання в політиці надмірного акценту на військовій небезпеці шкодить довірі до Сполучених Штатів та єдності в західному таборі. Якщо однією з головних особливостей радянської політики протягом останніх трьох років було використання теми «миру» або створення всесвітнього «перемир’я», що насправді було прикриттям для їхньої власної політичної боротьби, так це тому, що проблема, як вони це бачили, була представлена їм у готовому вигляді західними державами. Той факт, що вони можуть проводити власну військову підготовку при повній відсутності розголосу та без необхідності долати парламентський тиск, поставив їх у вигідне становище головних миротворців, на противагу Заходу, який отримує армійське фінансування лише шляхом постійного наголосу на військовій небезпеці та ймовірності війни. Радянські мирні конгреси 1952 року демонструють ціну, яку заплатили західні демократії через їхню нездатність донести до своїх народів необхідність в переозброєнні та військовому союзі у менш примітивній та точній формі, а також через їхнє надмірне акцентування на перспективі збройного конфлікту.

 

3) Безперечно, Кремль, у міру своїх можливостей, підвищив власний рівень військової готовності, щоб відповідати тому, що відбувалося на Заході. Однак вони зробили це без зовнішнього акценту і без враження, що істотно відійшли від своїх мирних програм розвитку. СРСР спромігся створити у своїх людей та частини світової громадськості враження, що поки інші озброєні до зубів і говорять про війну, Радянський Союз впевнено йде шляхом мирного будівництва, спорудження каналів та проєктів гідроелектроенергетики, засаджування дерев та зрошування землі, підвищуючи врожайність та збільшуючи продуктивність людини для мирних цілей.

 

4) Радянські лідери зберігали відносно потужні сили на всіх можливих точках військового конфлікту із західними державами і проявили себе надзвичайно чутливими та нещадно пильними щодо недоторканності власних кордонів. У цьому, безсумнівно, приховувалося їхнє бажання продемонструвати, що вони не залякані західним переозброєнням і не будуть терпіти жодних дрібниць, пов’язаних із їхньою територією чи їхніми збройними силами. Вони надзвичайно добре усвідомлюють динаміку сили та слабкості, а особливо можливості шантажу, які виникають, коли хтось відкрито здається або може здатися, поступаючись вищій силі, не змушуючи противника застосовуючи її. У багатьох випадках вони самі поступатимуться, коли зіткнуться з більшою силою, але тільки тоді, коли вони зможуть зменшити тиск на себе і застрахувати себе від того, що на них будуть тиснути для подальших та повторних поступок у відповідь на ті ж засоби тиску. Іншими словами, вони не поступляться під тиском, якщо зрозуміють, що він не матиме кінця. З цих причин вони будуть дуже чутливими до таких понять, як їхня територіальна цілісність, і будуть продовжувати пильно стежити за захистом своїх кордонів. Ця пильність буде залишатися при будь-яких військових змінах.

 

5) Відповідно до цього, а також у зростаючій військовій силі, яка налаштована проти них, вони виявилися особливо чутливими до свого морського кордону, який вони не в змозі захистити за допомогою традиційного для них буфера маріонеткових держав. Їхнє бажання визнати Чорне та Балтійське моря фактично радянськими внутрішніми водними шляхами випливає з того ж прагнення до створення буферних держав навколо своїх сухопутних кордонів. Той факт, що їм не вдалося досягти цієї мети, вкрай нервує їх. Насправді їм як землеробній нації, яка не звикла до морських проблем, здається безглуздим, що іноземні літаки та морські судна повинні мати можливість безкарно наближатися до їхніх берегів на відстань кількох миль. З цих причин вони демонстрували і будуть демонструвати надзвичайну та майже патологічну чутливість до своїх морських кордонів.

 

6) Незважаючи на ці гострі та особливо чутливі моменти, радянські лідери як під час Берлінської блокади, так і під час Корейської війни демонстрували стриманість та явну несхильність брати участь у великому військовому конфлікті із Заходом.

 

7) Радянські лідери в прямому сенсі розірвали дипломатичні відносини із західним світом. Той факт, що вони дозволяють західним посольствам залишатися в Москві, а самі підтримують такі місії в західних столицях, не змінює реального стану справ. Іноземні посольства в Росії були настільки ізольовані, що склалося враження, ніби вони перебували на території противника у воєнний час. Вони просто не розглядаються і не використовуються радянським урядом як засіб будь-якого реального обміну думками з іноземними урядами. І демонстративні комунікації, які відбуваються через технічні засоби цих місії, здійснюються не для впливу на мислення іншої сторони, а для їхнього збентеження в очах світової громадськості. Фактом залишається факт – протягом останніх років дипломатичні відносини у нормальному та традиційному розумінні, які в недосконалій формі існували між Радянським Союзом та західними державами у двадцятих-тридцятих роках, а також під час Другої світової війни, припинилися.

 

Це має важливий вплив на реакцію на військові події та імпульси як у Радянському Союзі, так і в західних країнах, оскільки це означає, що між ударом і реакцією більше немає звичайної дипломатичної подушки. Наприклад, західні представники у Москві позбавлені можливості нормально пояснити значення своїх окремих військових дій або навіть дізнатися, коли в радянській свідомості виникають серйозні непорозуміння щодо таких кроків. Якщо ці дії можуть спровокувати справді небезпечні для миру зустрічні кроки, дипломати мало що зможуть зробити, щоб запобігти погіршенню ситуації. Крім того, оскільки здійснення нормального дипломатичного впливу відсутнє, західні держави можуть бути легко загнані в положення, де вони не можуть чинити тиск на радянську владу ніякими іншими способами, окрім як демонстрацією готовності вступити у війну по певному питанні.

 

Ця ситуація додає особливу делікатність питанням військової підготовки в мирний час, особливо тим, що стосуються використання території третіх країн, оскільки за відсутності будь-якої дипломатичної розмови такий стан справ сам по собі стає формою спілкування між двома таборами, один з яких наповнений можливостями для нерозуміння.

 

8) Радянська пропаганда продовжує переконувати впливові партійні кола як на своїй, так і на території країн-сателітів, що переозброєння західних країн не тільки не позбавило останніх їхнього фатального тягаря слабкостей, розколів та хвороб, але й погіршило їх та підштовхнуло до того, що в Москві називають «загальною кризою капіталізму». Тому можна зробити висновок, що це відображає віру самих російських керівників.

 

Якщо ми базуємо свій аналіз на цих моментах, то наступний абзац може продемонструвати реакцію СРСР на недавню політику Заходу і насамперед на діяльність НАТО (заради наочності, я розкажу це в термінах, які радянські лідери, можливо, самі використовували):

 

«Західне керівництво вирішило переозброїтись і, якщо це можливо, покінчити з нами у військовому протистоянні. Це відображає їхнє усвідомлення своєї неповноцінності у політичній війні. Це підтверджує марксистський аналіз хвороби капіталізму та його зростаючу безплідність. Це також підтверджує ленінський аналіз, що зіткнувшись з безнадійністю свого становища та невблаганним власним занепадом, капіталісти, як загнаний дикий звір, спробують завдати останній та відчайдушний удар силам соціалізму.

 

Ми завжди ненавиділи капіталістів і намагалися їх знищити. Протягом багатьох років вони неохоче визнавали це і ми змогли виграти від їх напівсліпоти, використавши їхні економічні ресурси за допомогою дипломатичних відносин з ними. Але сьогодні вони також усвідомили це і нарешті навчилися бачити в нас своїх ворогів. Тому ми продовжимо не звертати увагу на цей жалюгідний фарс у вигляді традиційної системи міжнародних відносин, і ми будемо ставитися до капіталістичних країн на дипломатичному рівні так, ніби ми з ними воюємо.

 

Що стосується військової небезпеки, ми повинні бути обережними; зараз немає причин для зовнішньої тривоги або різких дій. Американці ще не готові, їх переозброєння тільки почалося, вони не будуть схильні навмисно атакувати нас на цьому етапі, за умови, що ми продовжуватимемо проявляти належну пильність та рішучість і не дамо можливості для легких успіхів.

 

Звичайно, вони хотіли б мати можливість в якийсь момент напасти і знищити нас, але питання в тому, чи зможуть вони? Чи прийде той час, коли вони вважатимуть доцільним нанести удар? Війна, безумовно, – це надзвичайно серйозна справа, і тут не варто легковажити. Це може принести нам величезну небезпеку або великі можливості, залежно від контексту обставин, в яких це може статися, помилок, які могли чи не могли би зробити наші противники, характеру військових операцій тощо. Але перспектива цього, хоч і серйозна, не є приводом для будь-яких зовнішніх хвилювань. Ми досить впевнено розвиваємо власні сили як у промисловому, так і у військовому сенсі. Американці покладаються насамперед на атомну бомбу та можливості стратегічного бомбардування, але ми розвиваємо власні атомні можливості, і вони незабаром дізнаються, що зброя масового знищення одна одну виключає, коли обидві сторони мають велику силу. Тим часом їхні власні внутрішні суперечки продовжуватимуть набирати силу та зрештою зламають свою волю та свої рухи. Таким чином, хоч їхня зброя, а саме стратегічні авіаційні війська, будуть послаблюватися в міру розвитку нашої сили у відповідь, наша зброя, а саме політична війна, буде зростати в силі та ефективності.

 

Найбільша небезпека, звичайно, полягає в тому, що війна може початися раніше і випадково через якесь питання, що стосується Кореї чи Німеччини. Ми намагатимемось не заохочувати такий розвиток подій, але ми не будемо змінювати нашу політику, щоб цього уникнути. Якщо це повинно бути так, тоді нехай буде так. Це буде важко та сповнено небезпек, але не страшніше, ніж гітлерівське вторгнення. Американцям бракує земельних можливостей Гітлера. Як і він, вони будуть робити помилки, і ми будемо ними користатися. Можливо вони будуть нас бомбити, але втрати для них самих будуть великими, і вплив на нашу військову здатність не буде критичним. Якщо вони сконцентрують свою повітряну атаку на наші міста, а не на місця максимальної економічної вразливості, що вони можуть зробити зі своїх власних причин, то ті травми, які вони завдадуть нашому цивільному населенню, можуть насправді покращити, а не погіршити моральний стан громадян у нашій країні. Тим часом наші сухопутні війська не будуть чекати, як і закордонні комуністичні партії. Можливо, нам доведеться провести бомбардування, зате вони змушені будуть залишити значну частину Європи.

 

Жодна велика війна взагалі не буде слушною, з нашої точки зору, бо якщо її не буде, ми, можливо, врешті-решт візьмемо Європу, не завдавши при цьому шкоди собі, як наслідок повномасштабного конфлікту. Але якщо він має настати, ми зможемо його прийняти. Тим часом небезпека цього не така велика, щоб нам потрібно було сформувати у населення враження, що ми розпочали програму підготовки чи мобілізації до війни. Створюючи протилежне враження, ми продовжуватимемо видавати себе за захисників миру та отримувати політичну вигоду від світу, який прагне лише до безпеки та відсутності насильства».

 

Ймовірно, це резюме дає дещо перебільшений образ радянського світогляду. Щодо деяких моментів, а саме: можливості раннього нападу Заходу, небезпеки такого сценарію, відстоювання радянських інтересів шляхом відновлення чогось, що нагадуватиме справжні дипломатичні відносини із західними державами, щодо цих питань всередині радянської ієрархії, вірогідно, існують значні сумніви та конфлікти не тільки між окремими особами чи групами, а й в окремих головах. Як наслідок вагання, страхи, надії та настрій піднімаються і падають разом з барометром міжнародних подій, і він досить чутливий до висловлювань та поведінки західної спільноти. Вищесказане лише відображає радянську поведінку та висловлювання останніх місяців. Але це не означає, що цей спосіб мислення не зазнає значних деформацій у ряді моментів, особливо в інтерпретації тенденції у західному світі, і те, що він не може бути суттєво змінений подіями, рішеннями та діями західних держав.

 

Беручи до уваги вищесказане, залишається викласти загальні принципи, якими НАТО міг би керуватися у своїх справах, щоб уникнути повноцінного військового конфлікту з радянською владою та перемогти в політичному (ці слова, я допускаю, можуть стати загальним принципом для західної політики):

 

1. Держави НАТО, залишаючись вірними швидкому та енергійному переозброєнню, повинні докладати обдумані та систематичні зусилля, щоб уникнути будь-якого акцентування на військовій небезпеці, брязканні зброєю, заяв, які представляють собою воєнну загрозу для Радянського Союзу, слів чи дій, які можуть бути використані, щоб вказати на віру в неминучість або навіть вірогідність війни. Необхідно докласти значних зусиль, щоб народи західних країн зрозуміли, чому переозброєння та об’єднання є важливою та неминучою частиною реакції на ту манеру політичної війни, яку веде Радянський Союз. Це означає, що ми не повинні допускати у своїх заявах, як ми це часто робимо, що СРСР планує напасти на Захід, хоча ми ніколи не повинні повністю виключати цю можливість, але ми повинні дати людям зрозуміти, чому переозброєння необхідне. Водночас нам потрібно наголосити, що це тільки частина відповіді, і вона може зруйнувати загальний опір Заходу, якщо вона не буде збалансована багатьма іншими факторами, такими як економічна стабільність, політична довіра та сподівання на мирне майбутнє. Зробивши те, що в наших силах, і те, чого ми сподіваємося, а саме зобразивши переозброєння та об’єднання держав як гарантії чогось мирного та конструктивного, а не просто як підготовку до нової війни – тоді «карта миру» буде вилучена з радянської руки і успіх СРСР у політичній війні зменшиться.

 

2. Дана модель військової підготовки демонструється суспільству як результат розрахунків та прагнень. Важливо, що створення НАТО відображає не гарячкувату підготовку людьми, які вважають війну неминучою і працюють поспіхом, а спокійні та розсудливі кроки, коли люди просто захищають себе не через відчуття, що хтось спробує їх зруйнувати, а скоріше через прагнення мати ясність з усіх боків і запобігти будь-яким непорозумінням. Такий підхід має певні недоліки з точки зору якнайшвидшого досягнення ідеальної військової позиції. Але слід пам’ятати й прийняти, що існує невиліковний конфлікт між бажанням мати ідеальну військову позицію та бажанням перемоги у політичній війні – війні, яка ще триває, і в якій у нас немає іншого вибору, крім як продовжувати битися. Вимоги одного з цих підходів, якщо довести їх до крайнощів, будуть досить руйнівними до вимог іншого. Але жоден з них не може бути успішним, якщо інший буде повністю відкинутий. Якби цю проблему можна було б вирішити лише з політичної точки зору, дана військова підготовка не відповідала би цілям ймовірної війни. З іншого боку, якби професійному військовому планувальнику було надано все, що він побажає, для підготовки компетентної воєнної позиції проти радянської влади, результати, ймовірно, були б досить руйнівними для політичного опору західних держав.

 

Тому ми стикаємося з необхідністю розумного та осмисленого компромісу між цими двома вимогами, і мені здається, що ми досягнемо його приблизно в тій точці, коли західне переозброєння здаватиметься необізнаній громадськості як відображення твердої та розумної запобіжної дії проти непорозумінь, нещасних випадків чи неправильних прагнень, але не як відображення безнадійного бажання пришвидшити гонку озброєнь. Чого ми повинні уникати, так це бути зачарованими і повністю захопленими військовим вирішення проблеми. Людям потрібно показати, що ми хазяїни, а не раби в моментах військової та політичної напруженості.

 

3. Натовська спільнота повинна мати на увазі, що радянські лідери – надзвичайно цікаві люди, у свідомості яких є зони, які ми могли б назвати раціональними, але існують інші зони, які є досить ірраціональними. Вони кілька разів виявляли стриманість і не демонстрували жодних ознак реального бажання розпочати збройний конфлікт. Але вони є утаємниченими й часто непостійними у своїх реакціях, і важко сказати, коли ви матимете справу з ірраціональним. Вони чутливі до кордонів своєї влади і особливо до тих, до яких можна наблизитися морем, а також до того, що їх оточує кільце авіабаз, чітко згрупованих з метою проникнення на їхню власну територію.

 

Очевидно, немає чіткої межі між наступальним та оборонним у військових міркуваннях. Багато наших оборонних заходів мають виглядати наступально вмотивованими для росіян. Так само очевидно, що ми не можемо допустити, щоб це стало причиною паралічу всіх наших зусиль для адекватної оборонної позиції Заходу. Але тут знову «Le mieux est l’ennemi du bien» (найкраще – ворог хорошого). Безумовно, коли хтось переміщає свої бази та військові об’єкти до радянських кордонів, настає момент, коли вони здійснюють саме те, чого вони повинні були уникнути. Ми не повинні вважати, що радянське терпіння безконечне перед оточенням американськими базами. Окрім політичних міркувань, жодна велика країна, мирна чи агресивна, раціональна чи ірраціональна, не може сидіти осторонь і байдуже спостерігати за наростаючим наближенням до власних кордонів військових сил дуже сильного конкурента. Тут знову треба досягти компромісу, який неминуче дещо відставатиме від військового ідеалу. Цей компроміс необхідно досягти з урахуванням особливостей російського менталітету та традицій. Ми повинні пам’ятати, що практично єдина мова, якою ми зараз можемо говорити з радянськими лідерами, – це мова публічних військових та політичних кроків. Якщо ми все ще сподіваємося, що це питання буде вирішене лише на політичному полі, тоді для перемогти на ньому нам потрібно бути впевненими, що слова, які ми говоримо цією своєрідною мовою, не вплинуть на радянських лідерів до такого стану, в якому для них, як і для людей у всьому світі, які вірять у неминучість конфлікту, єдине питання буде не в тому, чи буде війна, а коли.

 

На закінчення я дозволю собі сказати наступне: нинішня ситуація містить у собі кілька тих величезних дилем, які в минулому були спричинені великими війнами, і поки що немає видимих перспектив їхнього вирішення невоєнними способами. За цих обставин легко дискутувати про неминучість війни і поставити на це все. Безперечно, події останніх чотирьох-п’яти років наблизили війну і збільшили небезпеку її неминучого початку не внаслідок свідомого бажання будь-якої зі сторін, а скоріше в результаті нездатності людей в даній ситуації знайти будь-яке прийнятне альтернативне рішення. Однак ретельний огляд московської сцени не дає підстав вважати, що війна все ще неминуча, і не дає виправдання тим, хто сліпо вірить в це. У нас є надзвичайно обнадійливий факт – немає жодних доказів того, що радянські лідери, одержимі ненавистю до Заходу і глухі до голосу розуму, ставляться до горя і страждань нової світової війни як до улюбленого видовища, в якому шукають задоволення своїх бажань, і теперішнє нарощування зброї навряд чи спонукає їх до цього. На даний момент вони, здається, бажають продовжувати змагатися на умовах «часткової війни», і я, наприклад, не вважаю, що ми не можемо успішно впоратися з ними на цьому полі. Якщо «часткова війна» піде не по їхньому плану, чи будуть вони і наскільки довго надавати перевагу суперництву на політичному полі, я не можу сказати. Але я думаю, ми можемо сказати про них те, що вони зараз говорять про нас – якби вони були доведені політичними відступами до глибокого відчаю, їхня військова міць до того часу була б відчутно послаблена у її реальних можливостях і їхні дії перетворилися би у різку, але безвихідну боротьбу загнаної в кут тварини.

 

З цих причин я б виступав за продовження політики, що базується на можливості того, що війна одночасно і може, і не може бути. І якби скептичний голос досвіду заперечував проти цього умовного оптимізму, я б знову заявив, що особливості нашого часу такі, що ми не повинні прийняти крайнє песимістичні висновки минулого досвіду, але й не повинні прийняти крайнє оптимістичні. Історія людства зафіксувала велику кількість міжнародних ситуацій, але жодна з них не є цілком надійним прецедентом конфлікту між комуністичним та капіталістичним світами у 1952 році.

 

 

Джордж Ф. Кеннан

Посол

 

 

 

 

МАРКІЗ ДЕ КЮСТІН І ЙОГО «РОСІЯ В 1839 РОЦІ»

 

1971

 

 

В січні 1843 року в Парижі була опублікована книга під назвою «La Russie en 1839». Її автором був французький аристократ Астольф де Кюстін. В цій книзі він описав свої роздуми та враження від поїздки в Росію в 1839 році. Після публікації вона одразу ж стала сенсацією у Франції. А пізніше була перекладена на англійську та німецьку. В самій Росії вона не просто не була видана, але й взагалі заборонена (будучи повністю опублікованою тільки у 1996 році), і потрапляла туди у французькому перекладі, викликавши великий інтерес у росіян.

 

Твір де Кюстіна є найкращою книгою, яка описує характер росіян, їхню справжню природу і навіть через 180 років деякі цитати є надзвичайно актуальними:

 

«Уявіть собі європейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію; поліцію, що приховує варварство, а не бореться з ним; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували і вимуштрували, але забули цивілізувати, – і ви зрозумієте в якому становищі перебуває російське суспільство»

 

«Побачивши російських царедворців при виконанні своїх обов’язків, я відразу вразився надзвичайної покірності, з якою виконують свою роль; вони – свого роду чиновні раби ... у поведінці всіх придворних цесаревича, як панів, і слуг, видно звички челяді ... тут панує безкорисливе і несвідоме рабство ... суміш гордовитості з ницістю»

 

«У росіян не було середньовіччя, у них немає пам’яті про старовину ... лицарське минуле, повагу до свого слова; вони дотепер залишаються … по-китайськи церемонно ввічливими, по-монгольськи грубими або, принаймні, нечуйними, по-лапонськи брудними ... і дико неосвіченими ... по-жидовськи хитрими, по-холопськи пронирливими, по-східному мовчазними та важливими в манерах своїх, по-варварськи жорстокими у своїх почуттях»

 

«Між вільними слов’янами і росіянами, яких три століття рабського існування привчили коритися тиранії, пролягла прірва, а в обох цих народів немає, по-правді кажучи, нічого спільного»

 

«Правителі Росії не даремно приховують російську історію від росіян»

 

«У нас робота дає змогу людині жити; у Росії вона її вбиває»

 

«Презирство до того, що їм не знане, є вдачею росіян. Замість старання зрозуміти чуже, вони насміхаються з нього»

 

«У всіх суспільствах народ поганяє, а уряд стримує. Тут усе навпаки: уряд поганяє, а народ стримує»

 

«Російське духівництво ніколи не було й не буде нічим іншим, як поліцією, одягненою в дещо відмінну від війська уніформу імперії. Під керуванням імператора попи та їхні єпископи є полком урядовців»

 

«Інші нації терпіли тиранію, московська нація її возвеличила, вона її полюбила. Тільки в цьому народі були мученики, що обожнювали своїх катів. Рим не падав на коліна перед Нероном, а росіяни це зробили перед Іваном Грозним. Якщо це підкорення, то вона йде далеко навіть для християн, якщо це підлість – то вона непростима, а коли це патріотизм, то він нечестивий».

 

Остання цитата є одним із пояснень популярності cталіна серед росіян.

 

Збігнєв Бжезинський в анотації до американського видання написав:

 

«Жоден совєтолог ще не покращив уявлення де Кюстіна про російський характер і візантійську природу російської політичної системи».

 

Джордж Кеннан видав власну книгу «Маркіз де Кюстін і його «Росія в 1839 році», де дав власний погляд на цей твір. Нижче будуть наведені тільки 2 глави (5 та 7), які є найбільш корисними для нас. В першій Кеннан розповідає про думки та враження де Кюстіна від Росії, а в другій – він робить свій власний аналіз поглядів маркіза.

 

Для нас ця книга цікава тим, що вона може продемонструвати ще одну відому і популярну точку зору на Росію, написану в інший час і в інших умовах, але все ще актуальну та варту уваги.

 

 

 

 

THE MARQUIS DE CUSTINE & HIS «RUSSIA IN 1839»

 

Глава V

 

Повернувшись з Росії, Кюстін, здавалося, не поспішав писати свою книгу. Осінь 1839 пройшла із заслуженим відпочинком на німецькому курорті. Потім був сезон у Парижі – не час для написання книг.

 

***

 

Восени 1841 р. Кюстін, шукаючи порятунку в Швейцарії та Італії від втоми паризького суспільного життя, знову взявся за писання, і протягом приблизно одного року роботи 1800 сторінок були значною мірою завершені.

 

Книга мала вигляд тридцяти одного листа до анонімного друга-француза, написаного нібито під час і відразу після подорожі влітку 1839 р. Цей спосіб не був нетиповий. Очевидно, що Кюстін під час свого перебування в Росії спромігся написати та вивезти один чи декілька листів. Ймовірно, їх він відновив і використав під час написання книги. Але значно більша частина матеріалу, очевидно, була вперше підготовлена у 1841-42 роках, і взагалі, створення цього матеріалу у вигляді листів з різних місць, написаних під час його подорожі (не рідкість у тогочасній літературі), не могла нікого обдурити.

 

Перші три листи стосувалися його сімейної історії і мали небагато спільного з Росією, та могли бути опущені. Наступний лист був присвячений яскраво-романтичній історії з російського селянського життя, яку йому хтось розповів. Всі інших були присвячені враженням від подорожі.

 

Багато з цих вражень були суто естетичними: довгі описи ландшафту та архітектури в романтичному стилі того періоду. Також є численні анекдоти та легенди, майже всі отримані з других рук. За все це він був жорстоко, і часто справедливо, розкритикований.

 

Однак це не стосується більшості епізодів, цінність яких часто виражає політичні враження, представлених гострими та дотепними афоризмами, що приваблюють одних читачів, обурюють інших, але завжди різкі та провокаційні, які дали твору надзвичайне довголіття і актуальність. Ці реакції складають, по суті, єдиний погляд на російський уряд і суспільство того часу. Це погляд, який стороннім важко повторити, оскільки велика його частина лежить у мові, на якій це було сказано. Наступні спостереження та цитати будуть особливо корисні, для читача нашого часу.

 

Легше усвідомити реакцію Кюстіна, якщо зрозуміти ті політичні погляди, які в нього були до початку своєї подорожі. Вони, за його словами, не відрізнялися від поглядів де Токвіля [Алексіс де Токвіль, – французький державний діяч, автор відомої книги «Про демократію в Америці», – ред.], коли останній вирушив у подорож до Америки. Кюстін, як і Токвіль, був схвильований зменшенням впливу французької аристократії, який почався з Революції 1789 року і тривав навіть після Реставрації. Він дивився зі страхом і недовірою на демократичні тенденції, які, здавалося, були повсюдними і переважали у французькому суспільстві в епоху Луї Філіпа. Він, звичайно, був монархістом, тому що він не міг уявити собі існування аристократії без монархії. Але він аж ніяк не був ярим прихильником абсолютизму. Він писав:

 

«Будучи аристократом за характером, я вважаю, що тільки аристократія може протистояти спокусам та зловживанням абсолютної влади. Без аристократії як в монархіях, так і в демократіях, не було б нічого, крім тиранії. Видовище деспотизму викликає в мене відразу і ображає ті ідеали свободи, які виходять із моїх глибоких почуттів та політичних переконань. Деспотизм може вийти на сцену як з необмеженої рівності так само добре, як він може бути народжений самодержавством. Влада однієї людини як і влада всіх людей разом ведуть до одного…»

 

Притримуючись цих поглядів, Кюстін, звичайно, підозріло ставився до електоральної більшості. Він вважав, що ставити націю в залежність від виборчої більшості, означає опустити її до посередності. Демократичний уряд був урядом слів, а не дій. Правління більшості завжди було «боягузливим, жадібним і підлим». Саме тому він не мав симпатії до конституційної монархії. В коментарі до другого авторизованого видання своєї праці, він навіть стверджував, що поїхав до Росії «шукати аргументи проти представницької форми правління».

 

З іншої сторони, він усвідомлював, що такі думки вже була непопулярні у Західній Європі, і стверджує, що він сам був дещо вражений своєю прихильністю до них, ймовірно, прочитавши перший том «Про демократію в Америці». І вражений швидше від того, що він не мав аргументів, щоб спростувати висновки, які Токвіль зробив під час своєї американської подорожі. Однак переконання Кюстіна в необхідності аристократії як інституту і його відраза до егалітаризму залишалися незмінними. Але у момент, коли він починав подорож, відповіді на питання, чи інститут монархії повинен або не повинен мати характер парламентського органу, і чи він має базуватися на конституційних засадах, що обмежують владу корони, у нього були заплутаними та неясними.

 

Ця роздвоєність була добре відображена в описі його бесіди з імператором Миколою I незабаром після прибуття до Росії. Звичайно, можна ставити під сумнів, те що стосується точності розмови. Але тут викладені його особисті сумніви, і це можна вважати достовірним стосовно самого Кюстіна.

 

Імператор висловив йому свою сильну відразу до концепції конституційної монархії. Він не заперечував, що його власне правління є одноосібно деспотичним. За його словами, це була форма правління, яка відповідає характеру нації.

 

«Я можу зрозуміти республіку. Це гідна і чесна форма правління, або, принаймні, може бути. Я також можу зрозуміти абсолютну монархію, коли я, зрештою, її очолюю. Але я не можу зрозуміти таку домовленість, як конституційна монархія. Це уряд брехні, шахрайства, корупції, і я швидше відступлю до Китаю, якщо це необхідно, ніж прийму це».

 

На це Кюстін відповідає (дещо граціозно):

 

«Сер, я завжди розглядав представницький уряд як компроміс, неминучий у певних суспільствах і в певних моментах, але, як і кожен компроміс, він не вирішує проблем – він лише відкладає… Це домовленість між демократією та монархією під егідою двох тиранів: страху та егоїзму, і вона підтримується гордістю духу, що підживлює себе популярним самолюбством та пустослів’ям».

 

Імператор, згідно книги, тепло потиснувши руку Кюстін, відповів: «Мосьє, ви говорите правду», після чого він продовжив розповідати про свої труднощі як конституційного монарха в Польщі (можливо, йдеться про польське повстання 1830-1831 рр.).

 

Наскільки сам Кюстін в цьому питанні був щирим, а наскільки природньо зобов’язаним бути тактовним і ввічливим під час обговорення цієї делікатної теми з абсолютним монархом, визначити непросто, але його опис представницького уряду як «компромісу, неминучого в певних суспільствах і в певних моментах» (фраза, написана під впливом Токвіля), явно вказує на суперечливі переживання, які у нього були в цей період, коли він розмірковував про належну роль представництва народу в моделі сучасного уряду.

 

Тут слід зазначити, що ставлення Кюстіна до особистості імператора було надзвичайно болюче та суперечливе. Деякі критики визнали однією з найбільших слабкостей цієї книги суперечливу манеру, в якій Кюстін описував імператора. Є свідчення, з одного боку, про бажання догодити і сподобатися імператору, а також поспівчувати йому в складності управління такою великою імперією з таким нещасливим минулим.

 

З іншого боку, звинувачення Кюстіна проти російської політичної системи проходить червоною ниткою по всій книзі, і оскільки наводилися приклади необмеженої особистої влади імператора, стає неможливим позбавити царя від усієї вини за наявні умови. Кюстін, врешті-решт, описав цю ситуацією наприкінці книги, з характерною йому жалісністю і проникливістю:

 

«Якщо імператор, – писав він, – має в своєму серці не більше милосердя, ніж він виявляє у своїй політиці, то мені шкода Росії, якщо, з іншого боку, його справжні почуття вищі за його вчинки, то мені шкода імператора».

 

Кюстін був захоплений імператором, він вивчав його з сильним, майже пристрасним інтересом, без сумніву, його особа означала для нього більше, ніж будь-яка інша, з якою він зустрічався в Росії. Частково, це пов’язано з тим впливом, який зазвичай справляють на інших ті, хто володіє великою владою. Але крім цього, можна відчути, що Кюстін спочатку мав певну надію на отримання більшого, ніж просто візит іноземця, а саме можливість завоювати у імператора особисту прихильність та дружбу, яка б надала йому реального впливу при дворі. Якби це сталося, його книга, ймовірно, ніколи би не була написана, оскільки його свідомість бунтувала би протягом усієї подорожі, споглядаючи за жахом від побаченого та неможливості уникнути або приховати докази прямої відповідальності царя. Зрештою, Кюстін зіткнувся з вибором: або описати умови та переживання, які неминуче становили негативне дорікання імператору, або взагалі не писати жодної книги. Саме через це критики відмічали протиріччя та непослідовності у ставленні до Миколи I.

 

Незалежно від відношення до імператора, Кюстін майже зразу негативно відреагував на абсолютизм, як політичний стан. Але він не був непідготовленим до цього. Його товариш, якого він зустрів на кораблі, на якому він прибув до Росії, князь Козловський, попередив його: «Для нас деспотія сильніша за природу, імператор це не тільки представник Бога, він є втіленням самої сили творця». І все ж таки, Кюстін був здивований тим, з чим він зіткнувся. Він уявляв це не зовсім так. «Сьогодні на цьому світі не існує,– заявив він незабаром після свого приїзду, – жодної іншої людини, яка користується такою великою владою – ні в Османській імперії, ні навіть у Китаї». Його найбільше приголомшила не абсолютна одноосібна влада над діями людей, а влада над їхніми думками та словами, фактично над їхніми душами. У нього склалося перше враження, що все почуте ним у Петербурзі, це лише відображення якоїсь партійної лінії, так би мовити, поданої зверху. «Серед цих людей, позбавлених дозвілля та волі, можна побачити лише тіла без душі, і здригнутися, коли усвідомлюєш, що для такої великої кількості рук і ніг є лише одна голова». Це привело його до усвідомлення того, що не просто політичні права були принесені в жертву особистої влади імператора, а дещо важливіше – індивідуальну гідність та незалежність особистості. Суть не в тому, що ці речі взагалі не існували, а в тому, що ніхто не міг розраховувати на них, їх неможливо було сприймати як належне. «У Росії, – писав він із здивування, – толерантність не гарантована громадською думкою чи конституцією держави; як і все інше, це вид милості, наданий однією людиною, і вона може завтра відкликати все те, що дарувала сьогодні».

 

Можна побачити, що Кюстін, який віддано вірив в інститут аристократії, саме в Росії пережив своє найбільше розчарування. Хоча, як він сам сказав, він був аристократом «за характером, а також переконанням», і твердим прихильником монархічного ладу, Кюстін відчував справжню огиду до придворного життя і певну зневагу до придворних та аристократів. В його концепції аристократ був незалежним та поважним сеньйором (grand seigneur), аристократичного походження, власником маєтків чи особистого багатства, чий статус жодним чином не залежав від королівської чи імператорської прихильності. Ймовірно, його неприязнь до придворних пояснюється його власним невдалим досвідом, коли у молодості він також був придворним Людовика XVIII. Як би не було, його особливо обурила атмосфера російського двору та характер його знаті. Він схарактеризував це як одне із відображень абсолютної влади імператора, під тінню якого всі відмінності між званнями та кастами втрачали сенс. В інших країнах привілеї від народження були пожиттєвими, і їх неможливо було позбавити. Тут, у Росії, це не мало ніякої постійної цінності. Як і все інше, воно залежало від прихильності імператора, він міг як підняти, так і опустити. Кюстін раптом усвідомив, що всі ці пафосні придворні були не більш, ніж тими самими рабами. Їх можна створити або зруйнувати за день. І це призвело до того, що всі вони були загнані в загальну рівність, таку ж масштабну і таку ж одіозну для Кюстіна, як і американська демократія, описана Токвілем. Коли він відвідав святкування, на якому імператор і імператриця приймали одночасно гостей з усіх прошарків російського суспільства, в нього виникла думка, що у цьому імператорському жесті гостинності він не говорив робітникові чи купцю: «Ви така сама людина, як я», а скоріше навпаки, що він говорив знаті: «Ти раб, як і вони, і я, твій бог, однаково височію над вашими головами».

 

Однак, не тільки таке положення російських аристократів та придворних викликало у Кюстіна презирство. Дійсно, у перші дні його спостереження обмежувалися лише придворними. З уже зазначених причин, двері більш незалежних і знатних дворянських будинків у Петербурзі, очевидно, були зачинені для нього – обставина, яка додала йому гіркоти. Коли він подорожував по інших частинах країни, люди були більш гостинними, і він зустрічався з деким, у кого він бачив високі моральні якості. Але, за великим рахунком, думка, яку він склав про своїх колег серед російського дворянства, була вкрай невтішною. Він вважав їх фальшивими, нещирими, позбавленого незалежного характеру чи смаку та відмічав їхню дику боротьбу за імператорську прихильність. Він помітив у їхній поведінці жорстокість і владність щодо підлеглих, яка поєднувалася з найекстравагантнішою слухняністю щодо людей, які стоять вище за них; цю покірність він описував як «безпричинну, мимовільну, не позбавлену зарозумілості», і люди, які її сповідують самі по собі були лише свого роду вищими рабами (une espèce d’esclaves supérieurs). Всі їхні дії, начебто, були індивідуальними, але насправді здійснювалися ззовні, і це удавання було надто очевидною, щоб у нього повірити. Вони нагадували йому «ляльок, у яких нитки були надто грубі».

 

Ще більш одіозним, на думку Кюстіна, були спроби росіян вищого класу наслідувати Захід; він не міг змиритися з карикатурністю, яка, як йому здавалося, виникала з мавпування паризьких звичаїв та манер. Це все було надто очевидно і надто жалюгідно. Ознак європейської цивілізації був мало, але риси азіатчини проявлялися повсюди. Російські придворні, прийнявши блиск європейської цивілізації, стали лише «розпущеними як дикуни», недостатніми, щоб стати культурними людьми. Вони були як (і я використовую його слова) «дресировані ведмеді, при вигляді яких починаєш сумувати за дикими звірями».

 

Кюстін поступово усвідомлював, що цей розрив між зовнішнім вдаванням та внутрішньою реальністю є лише відображенням чогось ширшого и важливішого, і те що стало головним звинуваченням режиму Миколи I. А саме потворне, цинічне, принизливе та зневажливе ставлення до істини, яким, здавалося, просочений російський уряд та суспільство. Діяльність всього керівного органу, здавалося, базується на створенні масових вигадок та фікцій, створених не підсвідомо та невинно, а навмисно задуманих, скоєних та нав’язаних. На кожному кроці він стикався з двома віддзеркаленнями Росії – реальною і тією, яку, на жаль, собі уявляла не тільки російська влада; і він ніколи не міг змиритися та пробачити цинізм, з яким усі, від імператора і до самих низів, грали в цю гру, вірячи в хибний, штучний образ, замість реального.

 

Під впливом цієї культивованої несправедливості весь фасад російського суспільного та офіційного життя почав здаватися йому вигаданим, штучним, нереальним. Він писав:

 

«Я прийшов сюди, щоб побачити країну, але я побачив театр… Імена такі ж, як і скрізь … Все існує як і всюди, і немає ніякої різниці, окрім самої суті речей».

 

Він вважав, що ця пристрасть здаватися, а не бути, пояснюється комплексом неповноцінності щодо Заходу, ненаситним бажанням росіян здаватися не такими, якими вони насправді є. І це не викликало в нього ні співчуття, толерантності, а лише відразу. Він писав:

 

«Я не звинувачую росіян за те, якими вони є. Я звинувачую їх у тому, що вони хочуть виглядати як ми... Вони значно менше зацікавлені в тому, щоб бути цивілізованими, аніж змусити нас у це повірити... Вони би погодилися бути ще більш жахливими і варварськими, ніж вони є насправді, якби таким чином вдалося змусити інших повірити, що вони є більш кращими і цивілізованими…»

 

Він зауважив, що «навіть визнання тиранії було би певним прогресом».

 

Але і тут він був попереджений графом Козловським:

 

«Наш уряд живе брехнею, бо правда лякає тирана не менше, ніж раба ... Народ, і навіть знать, змирившись бути глядачами цієї війни проти правди, безумовно несуть цю ганьбу, оскільки брехня деспота… завжди буде солодкою для раба…

 

Російський деспотизм не тільки вважає ідеї та почуття пустими, але й перекручує факти, бореться проти очевидного, і перемагає його».

 

І тепер Кюстін, роблячи власні спостереження, міг лише підтвердити ці погляди. Він писав: «Треба визнати, що росіяни всіх класів об’єднуються у дивовижній гармонії зусиль, задля торжества дволикості у їхній країні». Вони володіють «майстерністю у використанні брехні та природним талантом до обману», що, за його словами, «обурило його чесність». І йому здалося, що це «найбільша несправедливість». Чому? Тому що, пояснював він, «відмовляючись від істини, дух зрікається самого себе, і тоді господар принижує себе перед рабом, бо людина, яка обманює, знаходиться нижче обманутого».

 

З одного боку, однак, Кюстін дещо поміняв цю точку зору після того, як закінчилася його подорож. Він врешті-решт був змушений задати собі питання, чи справді хтось обманутий? Саме тому, що все тримається в таємниці, всі про все здогадуються. Я даремно дивлюся на цей фальш і сам себе запитую: «Хто тут обманутий? Весь світ живе в секреті. (Tout le monde est dans le secret)».

 

Однак, Кюстін також зауважив, що хоча всі знали про це, все одно старалися не показувати своє усвідомлення. І як наслідок: атмосфера тотальної обережності, тихої небезпеки, настороженість в розмові, небажання називати речі своїми іменами – це був ще один аспект російського життя, який справив на нього надзвичайно глибоке враження. Він називав це «тишиною», сприймаючи це як всепроникаючу і злісну властивість російського суспільства. Його символізувала дивна, майже моторошна тиша, яка панувала на петербурзьких вулицях та у громадських місцях. «У Росії лише коні мають право шуміти».

 

Князь Козловський і тут не збрехав йому: «Скільки би людина не говорила в Росії, це завжди буде зайвим, тому що в цій країні кожна розмова є виразом релігійного чи політичного лицемірства». Кюстін зауважив:

 

«У Росії всім керує таємниця: адміністративна, політична, соціальна, корисна і даремна. Зайве мовчання гарантує мовчання необхідне. Тут обережність – це повсякденна річ, так само, як і необачність в Парижі. І кожен мандрівник, представляючи собою необережність, уже є небажаним».

 

І тоді йому стало зрозуміло, що це мовчання теж є частиною російського комплексу неповноцінності щодо зовнішнього світу. Це також є як спосіб захисту, так і зброя зовнішньої політики, і дуже ефективна. Він писав:

 

«Якщо це правда, що росіяни кращі дипломати порівняно з іншими найбільш розвинутими країнами, то причина в тому, що наша преса інформує про кожен наш можливий крок і про кожну подію, що відбувається серед нас. Замість того, щоб доброчесно приховувати свої слабкості, ми з пристрастю демонструємо їх щоранку на весь світ, тоді як візантійський характер російської політики, а саме звичка діяти у тіні, акуратно приховує все, що вони думають, роблять і бояться. Ми йдемо вперед у світлі дня – вони просуваються під покровом ночі. Ми засліплені неосвіченістю, в яку вони нас заганяють – вони проінформовані нашою відвертістю. Ми послаблюємося чутками – вони посилюються таємницею. І саме в цьому секрет їхньої спритності».

 

І все ж Кюстін збагнув, що всі ці тенденції – зневага до істини, умисна містифікація, продумане мовчання – будучи зброєю в руках режиму, були також віддзеркаленням глибоко вкоріненої слабкості щодо Заходу. Вони відображають, на думку Кюстін, усвідомлення своєї відсталості, недовіру до власного народу, сором за тиранію, без якої вони не відважуються жити; саме через це росіяни бояться незалежного і чесного порівняння із Заходом. Саме це лежало в основі нав’язливого страху перед іноземним поглядом, яким, здавалося, просякнута вся російська бюрократія.

 

Абсурдний екстремізм цього страху вразив Кюстін, як і багатьох іноземців до нього. «Росіяни, – писав Кюстін, – замасковані, наряджені китайці, вони не люблять визнавати свою огиду до іноземців, але якби вони наважилися не звертати увагу на дорікання у варварстві, як це роблять китайці, доступ до Петербургу був би для нас таким же складним, як і до Пекіна». І він їдко та лаконічністю визначає причину цієї поведінки: «Чим більше я дивлюся на Росію, тим більше схвалюю дії імператора, забороняючи його підданим подорожувати, і ускладнюючи доступ до своєї країни. Політична система Росії не витримає і двадцяти років вільної комунікації із Європою».

 

І в чому причина? У Кюстіна було власне пояснення – не тому що система не мала досягнень, а тому що її досягнення були придбані за надто високу ціну. Вона була надто затратною та неефективною. Він бачив Росію, насправді, як країну, де грандіозні зусилля давали мізерні результати. І за своїм характером ця система не може існувати інакше. Деспотизм, зрештою, складався із:

 

«Поєднання нетерпіння та ліні. Трохи більше терпіння з боку правлячої влади та трохи більше активності з боку населення, і той самий результат можна було б досягти значно меншими витратами. Але що тоді буде з тиранією? Тоді вона була б визнана не потрібною. Тиранія – уявна хвороба народів (La maladıe imagnaıre des peuples). Тиран, прикриваючись лікарем, переконує всіх, що бути здоровим – це не природньо для цивілізованої людини, і чим більша небезпека, тим сильніше повинно бути лікування. У такий спосіб він підтримує і продовжує хворобу».

 

І це, на думку Кюстін, було однією з причин, можливо найбільшою, чому російська система не може бути прийнятною для когось іншого. Він писав:

 

«Те, що мене вражає в інших, тут а мене викликає відразу… І я вважаю, що ціна цього надто висока. Порядок, терпіння, спокій, витонченість, повага, природні та моральні відносини, які повинні існувати між тими, хто думає, і тими, хто робить; коротше все, що дає цінність і чарівність добре організованим суспільствам, все те, що дає значимість і мету політичним інститутам, тут втрачається і губиться в одному єдиному відчутті – страху».

 

Саме тому Росія не представляє собою цінності, як зразок для інших країн. У тій мірі, в якій подорож Кюстіна мала на меті знайти модель впорядкованого суспільства, яка могла би бути альтернативою жалюгідному та егалітарному режиму Луї Філіппа у Франції, ця ідея була відкинута. «Російське суспільство, так як воно влаштовано, – підсумовував він з певним смутком, – служить тільки для власних цілей. Il faut être Russe pour vivre en Russie. Потрібно бути росіянином, щоб жити в Росії».

 

Усе це демонструвало Кюстіну небажання російської влади дозволити іноземцям побачити справжній образ російської дійсності та порівняти Росією із Заходом. Але він усвідомив, що в цій огиді до істини, демонстрації тільки фасаду, наполяганні на мовчанні, якого так віддано дотримувалася російська бюрократія, було ще щось глибше і більш суб’єктивне. А саме небажання визнати навіть перед власним народом повну потворність російського деспотизму. Він прийшов до висновку, що приховування в таких масштабах, які спостерігав Кюстін, «існувало лише, щоб замаскувати глибоку нелюдяність та жорстокість, яка є злом в руках однієї людини». І ще: «режим, який підтримується лише насильством, може бути тільки глибоко порочним».

 

Із такими похмурими думками про російський деспотизм, Кюстін не забув виділити ті якості російських селян – жорстокість, хитру впертість, приховану здатність до анархії, – які вимагали методів правління, відмінних від тих, які були б ефективними в інших країнах. Фон Герберштейн [Сигізмунд фон Герберштейн, був послом Священної Римської імперії в Московії, написав книгу «Записки про Московію» – ред.], будучи, починаючи з XVI століття, одним з перших постійних західних посланців в Росії, не зміг не задатися питанням, наскільки суворість режиму є неминучою відповіддю на характер людей, і він готовий був визнати ментальність російського населення виправданням для цих обставину», зауваживши:

 

«Милосердя означає слабкість стосовно до народу загартованого терором, ніщо не обеззброює такий народ, крім страху; непримиренна жорстокість змушує їх ставати на коліна; милосердя, навпаки, змушує їх підняти голову; не знаючи як їх усмирити, не залишається нічого іншого, крім як підкорити; не маючи почуття честі, вони не здатні до відваги; бунтують проти м’якості, але покірливі до жорстокості, яку вони помилково сприймають як справжню силу».

 

Але навіть у цих гірких фразах він не міг знайти цілком адекватного виправдання російському режиму. Це замкнене коло постійного звірства, ця «боротьба обману, упередження та нелюдяності між народом та державцем, коли-небудь доведеться подолати, хтось має взяти ініціативу, показавши приклад, і це може бути тільки уряд». Він пояснював: «Це не означає, що можна і потрібно управляти росіянами сьогодні так, як і іншими європейськими народами, але я хочу сказати, що можна було б уникнути багато зла, якби подати зверху (l`exemple de l’adoucissement des moeurs) приклад певного пом’якшення звичаїв та манер. Хіба варварство раба не виказує розбещеність його господаря?»

 

Але Кюстін не мав ілюзій, що лідери цього режиму погодяться на пом’якшення моралі (adoucissement des moeurs). Їхній престиж був занадто тісно пов’язаний зі старою політикою. Поміняти її зараз означало би визнати минулі помилки. «Вони бояться, – писав він, – грізних наслідків запізнілої справедливості, і посилюють зло саме для того, щоб не виправдовуватися за минулі зловживання».

 

Як і багатьох інших мандрівників в Росії, Кюстін був вражений монументальністю, безглуздим масштабом, величезністю і грандіозністю усього того, що створив уряд. Він запитував себе, що все це покликане символізувати і що воно повинно вшановувати? Навряд чи минуле Росії – воно було незначне і надто нещасливе. І не сьогодення, яке не є вражаючим і пригнобленим. Залишається тільки майбутнє. Такі величезні за масштабами справи, можуть бути виправданням лише для якихось грандіозних задумів – далекими амбіціями, що охоплюють не тільки минуле й теперішнє, і не тільки Росію.

 

І що це може бути? Була лише одна можлива відповідь – завоювання світу, завоювання в ім’я ідеологічного прозелітизму для приховування та спокути внутрішньої неспроможності. Саме це, стверджував Кюстін, є прихованим мотивом всієї російської політики. Саме йому люди підкоряються, навіть не усвідомлюючи цього. Без нього неможливо зрозуміти Росію, а «її історія здалася б мені незрозумілою загадкою». Зрештою, що таке «Санкт-Петербург у всій його пишноті та безмежності», як не «трофей зведений росіянами для їхньої майбутньої могутності?»

 

Звичайно, навіть за часів Кюстіна не було нічого нового в тому, що ідея завоювання світу є найпотаємнішим мотивом російської політики. Протягом 350 років західні мандрівники в Росії стикалися з подібними думками та підозрами. Про це також говорив і князь Козловський на борту корабля, давши свої пояснення. Був час, він казав, коли Росія, як християнська держава, стояла між монгольськими полчищами та цивілізацією Європи. Але тепер все помінялося. Росія сама перетворилися на напівазіатську країну. Після століть пригноблення татарською ордою, тепер російські правителі надихалися підсвідомим бажанням компенсувати ці приниження, завдаючи їх іншим – як всередині країни, так і ззовні. Зрештою, страждання не робить людей гуманними. Це стало звичкою, як народу, так і правителів – мститися невинним, і від цього вони відчувають себе сильнішими. Таким чином, тепер росіяни зайняли стосовно Європи таку позицію, яку колись займали монголи стосовно Росії, а роль буфера між Європою та Азією тепер перейшла до поляків.

 

Ці слова Козловського справили глибоке враження на Кюстіна, а пізніше самі росіяни їх підтвердили. Як йому сказав дехто в Петербурзі: «Європа, йде дорогою Польщі, вона обезсилює себе пустим лібералізмом, а ми залишаємося сильними, тому що ми не вільні, давайте будемо терплячими під цим ярмом; інші колись заплатять за нашу ганьбу».

 

Логіка цієї тези та його нездатність знайти краще пояснення багатьом явищам, з якими він зіткнувся, наповнили Кюстіна жахливим відчуттям, що Росія колись стане загрозою для Західної Європи, яка, здавалося, втрачає віру у власні ідеали та традиції. І на мою думку, саме це змусило його написати один з найбільш красномовних і вагомих уривків в книзі:

 

«У серці російського народу палає така непомірна і величезна амбіція, яка могла виникнути тільки у лоні пригноблених, підживлюючись бідами всієї нації. Росіяни за своєю природою агресивні, жадібні в наслідок багатьох поневірянь і шляхом ганебної покірливості, заздалегідь спокутують своє бажання покорити інші нації. Щоб очиститися від принизливого та безбожного пожертвування всіма особистими і громадянськими свободами; раб, стоячи на колінах, мріє про світове панування».

 

І Кюстін запитує себе – чи може хтось серйозно сприймати ці мрії? У чому полягала ця думка про завоювання, яку він тепер бачив і описав як «таємне життя Росії»? «Чи це приманка, призначена, щоб тимчасово спокусити та осліпити безграмотне населення, чи це ідея, яка повинна колись здійснитися?» Він зізнався, що був одержимий цим питанням:

 

«З тих пір, як я приїхав до Росії, я став похмуро дивитися на майбутнє Європи. Ця думка, безперечно, відкидалася деякими дуже мудрими та досвідченими людьми. Вони стверджують, що я перебільшую російську могутність. Вони кажуть, що кожне суспільство переживає регресивні тенденції, і Росія буде розширюватися на Схід, а потім розпадеться…

 

Але я бачу цього гіганта зблизька і мені важко переконати себе в тому, що єдиною метою його існування є зменшення варварства в Азії. Мені здається, головним чином, що його призначення полягає в покаранні розбещеної цивілізації Європи шляхом нового вторгнення. Одвічна тиранія Сходу загрожує нам безперервно, і ми підпадемо під неї, якщо наші нестриманість та беззаконня зроблять нас вартими покарання».

 

Для Кюстіна небезпека загроза Росії завжди була тісно пов’язана із слабкістю самої Європи. Він писав:

 

«Недарма, вони накопичують величезні сили на Сході Європи, які вичікують слушного моменту. Коли-небудь цей сплячий гігант прокинеться і тоді силою покладе край нашому правлінню, заснованому на словах …

 

Коли наша космополітична демократія зробить з війни щось небажане для всіх народів, коли ті нації, які вважаються найцивілізованішими на планеті, врешті-решт ослабнуть від своєї політичної розпусти і поступово впадуть у внутрішню сплячку та зневагу до світу, потонуть у власному егоїзмі та втратять підтримку від своїх союзників, тоді шлюзи Півночі [Термін «Північ» в той час часто вживався для позначення Росії, так як сьогодні використовують термін «Схід» – ред.] знову відкриються нам, і ми зазнаємо цілковитого вторгнення, але вже не безграмотними варварами, а досвідченими та просвітленими господарями, які краще за нас знатимуть як нами можна і треба керувати».

 

Але чи буде це настільки жахливо, запитував себе Кюстін? Чи стане це кінцем всього? Чи справді російське панування буде нестерпним? Можливо, воно принесе якусь користь? Він так не думав, пояснюючи це словами, які нагадують недавнє обговорення радянської політики в Чехословаччині [мова йде про введення військ СРСР та країн-членів Варшавського договору до Чехословаччини у 1968 році, задля повалення чехословацького уряду, припинення реформ Празької весни та окупації країни – ред..]:

 

«Російське панування, навіть якщо вона обмежиться лише вимогами дипломатії, не переходячи до реального завоювання, мені здається, стане найгіршою проблемою світу. Ми обманюємо себе щодо ролі, яку ця країна відіграватиме в Європі. На наш погляд своїми конституційними принципами Росія представляє ідеал порядку, але за характером свого народу вона принесе тиранію, під виглядом придушення анархії».

 

Так Кюстіна представляв роль Росії для майбутнього Європи. Чи вважав її загрозою? Неминуче так, тому що її відсталість, нерівномірний темп розвитку та її нездатність змиритися із самою собою не дають іншої надії. Нація, яка не є мирною сама з собою, не може бути в мирі зі своїми сусідами. Але російська загроза напряму залежить від слабкості Європи.

 

Росія була агресивною, через бажання бути тим, чим вона не є. Однак Європі загрожувала насамперед її нездатність бути тим, чим вона є насправді.

 

Росія була агресивною через відсутність тих якостей, яким вона заздрила в інших країнах, але сама не володіла. Європі загрожувала насамперед її нездатність поважати та зберігати якості, які в неї вже були.

 

Росія була загрозою собі та іншим, через той факт, що у неї не було минулого, яке було б гідним. Європі загрожувала, насамперед, її нездатність поважати минуле, яке в неї було.

 

На початку цього розділу згадувалося про політичні погляди Кюстіна, з якими він почав свою подорож до Росії. Залишається відмітити ті, з якими він повернувся, хоча він сам стверджував, що вони стали відрізнятися за акцентом, але не відрізнялися за своєю природою.

 

Читач може пригадати заяву Кюстіна про те, що він поїхав до Росії «шукати аргументи проти представницького уряду». Але це була лише частина речення і закінчувалася вона так: «але я повертаюся прихильником конституцій».

 

В інших частинах книги він пояснював цю фразу детальніше:

 

«У Франції я розділяв жорсткі правила монархії, але поживши під деспотизмом, який нав’язує військове управління цілою імперію, я зізнаюся, що навчився більш терпимо ставитися до безпорядку, замість ідеального ладу, несумісного із реальним життям.

 

Я покинув Францію, наляканий зловживаннями фальшивої свободи, але повернувся до своєї країни, логічно переконавшись, що, представницька система хоч і не є найморальнішою формою правління, на практиці вона поміркована та наймудріша, яка запобігає, з одного боку, від розбещеного демократизму, а з іншого – від зловживань деспотизму. Тому я запитую себе: чи не варто нам заглушити нашу антипатію і без нарікань підкорятися тій новій політиці, яка, зрештою, приносить підготовленим до цього націям більше добра, ніж зла?»

 

Важко зрозуміти реальне значення цих висловлювань. Схожість його висновків із висновками Токвіля, коли останній повернувся із Сполучених Штатів, настільки велика, що можна підозрювати, що Кюстін був під сильним впливом Токвіля і, можливо, несвідомо прагнув здобути частину його успіху. Але як би там не було, ці слова дійсно відображали особисті переконання Кюстіна, з якими він завершив свою подорож по Росії, і вони залишаються класичним прикладом того, як перебування в Росії вплинуло на велику кількість західних мандрівників, які примирилися з недосконалістю політичних систем у їхніх власних країнах. Їх можна доповнити відомим реченням, яким Кюстін закінчив свою книгу:

 

«Для того, щоб відчути, що у інших європейських країнах є свобода, треба пожити у тій пустелі без спокою, у тій тюрмі без відпочинку, що називається Росією.

 

Якщо коли-небудь ваші сини будуть незадоволені Францією, спробуйте, за моєю порадою, відправити їх до Росії. Ця подорож буде корисна кожному іноземцю; зрозумівши цю країну, він буде задоволений життям де завгодно».

 

Саме такі роздуми про Росію, принесли книзі Кюстіна популярність. Але враження від проникливості та суджень Кюстіна не буде повним, якщо не згадати про деякі його судження щодо проблем міжнародного життя. Вони, наскільки мені відомо, були проігноровані у творах Кюстіна, але, в будь-якому випадку, заслуговують на увагу, тому що ці погляди, як і багато інших стосовно Росії, випередили свій час і зберігають свою актуальність навіть для середини ХХ століття.

 

В них Кюстін виступає проти концепції романтичного націоналізму, яка стане домінуючою щонайменше для трьох наступних поколінь державних діячів та мислителів не лише у Франції, а й у всьому західному світі. Тільки гіркий досвід двох світових воєн та вибухи атомної бомби змогли донести до інших це розуміння; він обвинуватив саму концепцію національної слави (прихильником якої був навіть Токвіль); Кюстін відкинув будь-яку спробу розширити владу чи ідеологію шляхом прозелітизму [прагнення завербувати якомога більше прихильників якого-небудь вчення – ред.] серед інших народів; він віддавав перевагу моделі малої держави, яка зосереджується на внутрішньому вдосконаленні власного суспільства, а не моделі великої держави, яка прагне до розширення своєї влади; він відкинув матеріалізм, імперіалізм та війну в усіх їхніх формах. Те, як йому вдалося прийти до ідей, які цілковито суперечать атмосфері та культурі XIX століття, залишається однією з таємниць, якими, здається, завжди була оточена особистість і розум Кюстіна. І його спостереження говорять самі за себе:

 

«Хоч наша релігійна пропаганда мені здається пафосною, в той же час я вважаю небажаним будь-який вид політичного прозелітизму, точніше сказати, саме підкорення та виправдання софістикою, задля слави. Ця амбіція не об’єднує людей, вона лише розділяє їх.

 

Серед найбільш цивілізованих країн світу я бачу деякі, які мають владу лише над своїми підданими, яких і так небагато. Ці держави взагалі не мають ваги у світовій політиці. Проте їхні уряди завоювали право на загальне визнання не через гордовитість завоювань, не через тиранічну владу над іноземцями, але завдяки своїм мудрим законам, і завдяки просвітленому та суспільно корисному правлінню. З такими перевагами маленький народ не зможе завоювати світ, але він може стати орієнтиром, що у сто разів краще… У нашій країні все ще присутнє захоплення війною та завоюваннями, незважаючи на уроки отримані від Бога небесного, і від бога земного – егоїзму.

 

Я сподіваюся прожити досить довго, щоб побачити повалення цього кривавого ідола війни та грубої сили. Кожної влади та кожної території завжди буде достатньо, якщо є мужність боротися за правду, якщо є бажання повалити брехню і готовність пролити кров за справедливість.

 

І не заздрісний погляд на сусідів приносить всесвітнє визнання, а погляд всередину, енергія, яка спрямована на самих себе, роблять із держави те, чим вона може стати під впливом духовної та матеріальної цивілізації. Такі здобутки значно перевищують пропаганду меча, оскільки доброчесність вище будь-якої слави.

 

Але така поширена фраза як «держава першого сорту», яку використовують до національної політики, ще довго буде джерелом нещастя для всього світу».

 

 

 

КЮСТІН В РЕТРОСПЕКТІ

 

Глава VІІ

 

Незабаром після моїх оксфордських лекцій про Кюстіна я отримав записку від мого російського знайомого, ученого Ігоря Виноградова, який добре знав історію Росії цього періоду і якого я дуже поважав. Він не відвідував ці лекції, але прочитав деякі нотатки до них. Він попереджував від занадто серйозного сприйняття Кюстіна та його поглядів на Росію, написавши, що він: «істеричний, дискредитований наклепник, переповнений міфологією парижських поляків і «ліберальними», тобто бонапартиськими або французько-націоналістичними образами». Те що він передбачив кошмари сталінізму, не говорить про точний опис правління Миколи I. Недоліки останнього були менш численними, ніж його дикі узагальнення чи подача половини або чверті істини, але лише «шалена фактична неточність» унеможливлювала сприйняття його як серйозного свідка. Він просто скористався антиросійськими упередженнями, які тоді панували в Англії та Франції. В цьому був секрет його популярності.

 

Пан Виноградов висказав деякі думки про Миколу I, які, безумовно, заслуговують уваги, незалежно від творчості Кюстіна, і можуть говорити на користь російського імператора:

 

«Він вірив у свою клятву і поважав права інших, як свої власні; доказом цього є Польща до 1831 р. та Угорщина у 1849 р. Він ненавидів кріпацтво до глибини душі і не сприймав тиранію прибалтійських поміщиків над своїм селянством.

 

Звісно, він був дуже вимогливим воєначальником, довіряючи тільки одиницям, він особисто управляв всіма справами імперії. Його не слід судити за панічний період 1848-1855 років. Але не слід забувати, що його міністром освіти був Уваров ... який зробив багато для розповсюдження та покращення освіти на всіх рівнях Імперії, і що він уможливив появу Пушкіна (навіть, якщо завдавав йому прикростей), і він захоплювався «Ревізором». За його правління розквітла велика література. Не польським шовіністам, ірландським орендодавцям, англійських потогінним хазяїнам та індійським магнатам зневажати та висміювати його. Однак саме вони підживлювали величезну масу антиросійської літератури, яку новий середній клас в Англії та Франції захоплено полюбив»

 

З більшістю, якщо не всім, із вищесказаного, і особливо щодо несправедливості ліберальних істориків, не кажучи вже про комуністів, стосовно особи Миколи I можна погодитися. Цей погляд гідний уваги сам по собі, як сучасний російський коментар про подорож та книгу Кюстіна. Але я говорю про нього, як доказ того, що навіть більше ста років не вистачило, щоб приглушити бурхливі обговорення, викликані «La Russie en 1839», чи змусити книгу втратити свою актуальність. Це певним чином говорить про важливість питань, піднятих книгою, які залишаються проблемними навіть для людей, які живуть через століття і десятиліття після її написання. В цьому випадку жоден, хто пише про твір Кюстіна сьогодні, не може і не повинен ігнорувати його довгострокового значення.

 

Книга, звичайно, відображала, і далеко не в найкращому світлі, той вплив, під який потрапив Кюстін під час своєї подорожі. Придушення польського повстання в 1831 році, так чи інакше торкнулося майже всіх, з ким він зустрічався. На католицьке середовище Парижа глибоко вплинули відомі та красномовні представники нової польської еміграції, які тепер входили до його складу, і ці люди, хоч і могли розповісти про російське суспільство, не були зацікавлені у тому, щоб дати об’єктивну картину. З іншого боку, у своїх зустрічах в Росії Кюстін зіткнувся з напруженістю ліберальних діячів, які пережили повстання декабристів 1825 року, і польське повстання сильно вплинуло на їхню віру у власну країну та на занепад їхнього ідеалізму. Цей стан духу, заснований на перебільшеному відчутті престижу та вродженій російській самодостатності у відносинах із західними державами, не дозволяв спокійно та відсторонено обговорювати проблеми своєї країни. А також стимулювало те поєднання зарозумілої претензійності та потаємності, яке Кюстін вважав нестерпним. Нарешті, той факт, що його сумнівна репутація дійшла і до Росії, а російські дворяни були менш толерантними, ніж люди в Парижі, до слабкостей з якими він був пов’язаний, і він не міг не знати про ті слова, які звучали за його спиною [У Франції де Кюстін потрапив у скандал через свої гомосексуальні зв’язки – ред.]. Усі ці фактори, як правило, спотворювали його реакцію на сприйняття Росії, змушуючи його недооцінювати те, що було добре і перебільшувати, та насолоджуватися перебільшенням того, що було поганого.

 

Отже, варто визнати правдивість значної частини сказаного різними критиками, зокрема російськими, щодо слабких сторін книги Кюстіна. У фактичному сенсі, вона виявилася жахливо і майже безстидно неточною. Без серйозних перевірок він додавав різні анекдоти, чутки, які траплялися йому. Я підозрюю, що він це зробив, перш за все, щоб пожвавити книгу і полегшити читачу сприйняття більш серйозних філософських роздумів та психологічних спостережень, дозволивши цим розповідям стати ілюстрацією того, що може почути західний мандрівник під час свого перебування в Росії. Однак, така манера подачі ніколи не була пояснена. І за її відсутності, сотні погано перевірених і часто неточний моментів, зашкодили книзі, спровокувавши серйозні непорозуміння та зіграли на руку недоброзичливим критикам. Якщо він, як вони стверджували, не збирався позначати це як плітки та чутки, то він повинен своїм читачам пояснити, що це дійсно факти.

 

Крім того, це були не єдині слабкі сторони книги, якщо взяти її за коментар до правління Миколи I. Певні моменти з російського життя, які Кюстін побачив під час своєї короткої подорожі, звичайно, не були достатніми для формування повноцінного уявлення про якості народу або характеру суспільства. Якби він утримався від суджень тих моментів російського життя, у яких він не був достатньо компетентний – його твір був би сильнішим. Помилки та недоліки в книзі були частково спричинені неправильним тлумаченням того, що він бачив; але були речі, яких він взагалі не помітив. Насправді, він побачив лише офіційну сторону російського суспільства. Це, безперечно, була одна «Росія». Але була інша, більш того – декілька інших, яких він не побачив.

 

Візьмемо, наприклад, його погляд на російську літературу. Він, звичайно, бачив щось із озлоблених старих залишків літературної інтелігенції періоду Олександра I (хоча навіть їх він сильно недооцінив), але він зовсім не побачив становлення великої кількості письменників, які виходили на перший план. Було би зайвим очікувати, що під час відвідування Петербурга Кюстін міг дізнатися про Федора Достоєвського, який вчився у військово-інженерній школі; або про те, що двоюрідний брат Олександра Тургенєва, який дав йому рекомендаційного листа, стане одним з дійсно великих письменників ХІХ століття; чи те, що за більш ніж двісті миль на південь від Москви, підростав світлоокий та життєрадісний хлопчик на ім’я Лев, якому судилося стати одним з найбільших, якщо не найбільшим, романістом усіх часів. Кюстін, звичайно, не міг знати про це, але якби його знання про Росію були глибшими і ширшими, він міг би передбачити ці можливості, але йому це не вдалося зробити.

 

Лицемірство та нахабність бюрократії і вищого суспільства, особливо у стосунках із Заходом, відсталість народу, який пізно пізнав плоди західної цивілізації – ці речі він чудово збагнув про Росію його часу; проте він не зміг зрозуміти, що усвідомлення цих слабкостей, реакція проти них, а в деяких випадках і ганьба за них, існували у багатьох мудрих, скромних і чутливих російських головах. Не бачити цього, він не зміг зрозуміти, що в Росії того часу відбувалася боротьба проти тих тенденцій та особливостей, які викликали у нього таку неприязнь; не війна між бездушним, зарозумілим самодержавством над безглуздим, бездуховним народом, а скоріше важлива боротьба, трагічна за своїми наслідками, між двома Росіями: Росією влади і цинізму та Росією духу і віри.

 

І саме це нерозуміння глибокої болі в російському суспільстві, а не демонстрація усіх гріхів їхньої бюрократії, викликало так багато обурення. В’яземський у одній неопублікованій статті дуже добре висловив ці почуття:

 

«Я не говорю, що у нас все добре… Ми знаємо власні гріхи – знаємо їх набагато краще, ніж наші критики та недруги; ми бачимо все те, чого нам ще бракує, як дочірній нації великої європейської родини. Ми знаємо, що нам належить здійснити величезну роботу над собою і нам ще довго до реалізації наших зусиль та прагнень. Ми не просимо ставити нас на чолі цивілізації і ми не претендуємо на те, щоб бути вчителями інших націй. Але ми також маємо своє місце під сонцем, і пан де Кюстін не позбавить нас його».

 

І якщо поставити питання так, як воно було поставлене багатьма сучасними критиками – чи можна отримати від книги Кюстіна, інформовану і справедливу картину російського суспільства та зрозуміти сильні і слабкі сторони російського народу в той час – ні. Погодимось із критиками. Робота Кюстіна була не дуже вдалою книгою про Росію Миколи I. В ній чітко та безжалісно показано претензії та фальшиві удавання уряду та чиновників. Проте якщо хтось, подібно до освічених англійців вікторіанської епохи, дивиться на неї, як на своєрідний збірник достовірної фактичної інформації про велику і маловідому країну, або як на аналіз інтелектуальних та духовних якостей російського народу, він буде розчарований.

 

Можливо, такі звинувачення звучали про книгу Кюстіна і серед його сучасників. Але не тільки в них, але й серед людей 1960-х і 1970-х років, бо навіть якщо ми погоджуємося, що вона була не найкращою про Росію 1839 року, ми визнаємо тривожний факт – це була чудова, а можливо найкраща книга про Росію Йосипа Сталіна, і непогана про Росія Брежнєва та Косигіна.

 

Чи потрібно це доводити? Вона була визнана практично всіма, хто хоч трохи знав сталінську Росію і прочитав, принаймні, скорочений варіант «Росії у 1839». У ній, наче це було написано вчора (але кращою та більш проникливою мовою, ніж сьогодні змогли більшість із нас), показуються всі добре відомі риси сталінізму: абсолютна влада однієї людини; її контроль не тільки над діями, але і над думками; непостійність та малозначність усіх підпорядкованих чинів та посад – миттєве падіння з високого положення в безчестя та забуття; непристойне поєднання жорстокості вгорі та покірності внизу; тотальне закріпачення і безпорадність народних мас; невротичне переслідування та покарання невинних людей за правопорушення, які вони не вчинили, але які могли скоїти («Амбіційним росіянам завжди приємно вбивати людину. «Давайте наперед її задушимо, – кажуть вони один одному, – оскільки будучи живою, врешті-решт вона стане загрозою, бо така природа людей»); божевільне відношення до Заходу; шалений страх перед іноземними спостерігачами; одержимість шпигунством; секретність; систематична містифікація; тотальне мовчання переляканих людей; показовість замість реальності; систематичне культивування брехні як політичної зброї; переписування історії. Усі ці риси, які лише частково, як страшний сон, вразили свідомість Кюстіна в 1839 році, менш ніж через сто років стануть реальністю, яка більше не буде напівприхованою, яка не викликатиме почервоніння на обличчях її творців, коли на ці риси звертатимуть увагу; але тепер нахабно встановлена, при світлі дня, в якості політичної доктрини, як незамінного інструменту для того, щоб вести російський, чи будь-який інший народ за гучними гаслами утопічного соціалізму. І усе це поєднується із напіврелігійним месіанством, претензіями на універсальність офіційної російської віри та придушення свобод сусідніх народів – поляків у 1831 та чехів у 1968 році, нібито для внутрішньої безпеки Російської держави.

 

Що нам робити з цією дивною аномалією: що кошмар 1839 року став реальністю в 1939 року та напівреальністю в 1969-му? Відповідь на це питання, безумовно, слід шукати у відрізку російської історії від часів Кюстіна до часів Сталіна. Протягом трьох чвертей століття після появи книги Кюстіна розвиток політики в Росії визначався, насамперед, трьома конкурентними силами: (1) затятими реакціонерами, які хотіли, щоб взагалі не відбувалося жодних змін – до них входили урядові бюрократи, землевласницька знать та вищі військові та поліцейські чиновники; (2) лібералами та демократичними соціалістами, які прагнули до поступових реформ та мирного, органічного прогресу – їх було небагато в уряді, переважно серед провінційних дворян та верхівки нової інтелігенції; (3) революційними соціалістами та анархістами, людьми, які перебувають поза урядом, які прагнуть до швидких, раптових змін шляхом революцією, а не еволюцією. Варто зазначити, що між першою і третьою з цих груп існувала певна спільність у меті; вони не хотіли, щоб влада пристосовувалася до вимог сьогодення та розвивалася у напрямку більшої ліберальності та народного представництва. Цю мету переслідували лише ліберали.

 

Оскільки серед цих трьох сил Кюстін зміг чітко побачити тільки першу, саме її, в основному, він і описував. Частково та туманно він відчував третю. У його роботі є цікаві уривки про революційні тенденції в Росії і про можливості їхнього успіху. Також він знав про існування підпільних угруповань, які прагнули скинути існуючий режим. Такі речі, на його думку, були природніми для Росії та існуватимуть ще довго. Велика протяжність Імперії, він проникливо зауважив, була сприятливою як до повстання, так і до пригноблення.

 

Він також думав, що зможе зрозуміти характер цих майбутніх революціонерів. Кюстін вказав на ряд тих рис, які, на його думку, були б особливостями їхнього становища та особистості – їх безкласовий статус, відсутність соціальної вкоріненості (як він правильно передбачив, багато з них будуть синами священиків), безсистемна та незакінчена освіта, відсутність релігійної віри та етичних принципів, велика духовна та філософська плутанина – ілюзія повної особистої свободи поєднана із відсутністю будь-яких моральних обмежень у досягненні утопічних цілей, якими була просякнута їхня діяльність.

 

Він не думав, що уряд колись буде скинутий народним повстанням, у всякому разі, поки він залишається незмінно нещадним. Можна згадати його безрадісні висновки з цього приводу:

 

«Ніщо не може знеславити авторитет влади в очах народу, де слухняність стала умовою життя… Загартовані терором, вони сприймають милосердя як слабкість; ніщо не підкоряє цих людей крім страху; безжалісна суворість змушує їх ставати на коліна; милість, навпаки, змушує їх піднімати голову; не уміючи їх переконати, не залишається нічого іншого, як підкорити їх…»

 

Але народне повстання – не єдиний спосіб повалення режиму, і Кюстін також відчував підхід революції, сприймаючи це як неминучий наслідок відречення російського дворянства від своєї ролі – бути опорою проти тиранії. Він не міг назвати конкретні терміни, сумніваючись, що внуки тоді ще живих людей застануть переворот. Але неминучість його здійснення, здавалося, витала в повітрі.

 

Він не очікував нічого хорошого від такого повороту подій. За його словами, ця революція буде страшнішою за Велику Французьку революцію, яка нещодавно відбулася в Європі. І це буде ще страшніше, думав він, тому що вона відбудеться в ім’я релігії та закінчиться об’єднанням Церкви з Державою – неба із землею. Тут він був не зовсім правий, помилившись із суттю цієї релігії. Вона буде не православною вірою східного обряду, яка не викликала в нього довіру, а стане новою, світською – марксизмом-ленінізмом, принципово іншою у своїй філософії, але дуже схожа на дореволюційну Російську православну церкву у її ставленні до світської влади. Ця нова релігія, як і її попередниця, претендуватиме на роль небесного одкровення та створення власного сану святих та мучеників, ангелів та демонів, своїх ікон, і навіть, муміфікації святих. Вона відрізнялася від свого попередника, в першу чергу, концентрацією на матеріальних благах та спробою перенести з потойбічного світу до земного обіцяний рай і реальне пекло.

 

Як ми бачимо, таке похмуре сприйняття Кюстіном революційних тенденцій у російському суспільстві, не позбавлене достовірності. Але ми повинні зауважити, що хоч він мав певне розуміння про першу та третю сили, яким судилося формувати російське майбутнє впродовж наступних десятиліть, він абсолютно не взяв до уваги другу із них – російський лібералізм. Не дивно, що під кінець ХІХ століття його книга впала у забуття. Сила ліберального руху в Росії та її вплив на пом’якшення автократії не знайшли місця у його поглядах на майбутнє Росії. Проте впродовж сімдесяти п’яти років, які закінчилися з початком російської революції, під тиском ліберальних імпульсів у Імперії відбулися величезні зміни – такі, які він сам не зміг уявити. Скасування кріпацтва призвело до зрушень у сільському господарстві. Було закладено фундамент для розвитку належних органів місцевого самоврядування – абсолютно нова річ для Росії. Сформовано судову систему – встановилося поняття громадянських прав. Проведено, і значною мірою завершено, програму загальної початкової освіти. Навіть з’явився парламент, хоч і з обмеженими повноваженнях, проте не зовсім безсилий, він, в певній мірі, був стримуючим фактором самодержавства. І апогеєм всього цього стала російська культура, зокрема література, музика та драма, наука та інтелектуальне життя, які процвітатимуть, як ніколи раніше і ніколи більше, досягнувши рівня передових західних націй.

 

Звичайно, ніщо з цього не мало місця в поглядах Кюстіна на Росію. І якби деякі з його критиків, наприклад В’яземський, могли б дожити до 1914 року, вони могли б спростувати погляди Кюстіна, які стосувалися перспектив майбутньої Росії. Вони могли б достовірно стверджувати, що ті риси російського життя, які йому так не сподобалися, поступового послаблювалися та замінялися кращими по мірі просування Імперії в сучасну епоху. А інші, які дійсно мали найбільший вплив на формування російського життя протягом наступних десятиліть, взагалі не були помічені. Все це було би правдою і після 1914 року, якби ця ліберальна тенденція і далі продовжувалася. І ми, на рубежі сьомого-восьмого десятиліття ХХ століття, могли би відкинути книгу Кюстіна як невдалу спробу західних спостерігачів зрозуміти Росію Миколи I.

 

Але 1917 рік та його наслідки кардинально змінили ситуацію. Дивний і трагічний збіг обставин – виснажлива війна, слабкий і нерозумний цар, вплив тогочасного романтичного націоналізму на неросійські частини Імперії – все це зійшлося, і крах відбувся за дуже неординарних обставин. Ліберали опинилися паралізованими через своє прихильне ставлення до війни, що обурювало селянство, деморалізувало збройні сили, граючи на руку різним екстремістам правого і лівого напрямку. Таким чином, вони опинилися без підтримки населення у вирішальний момент. І радикальні революціонери, як ми знаємо, з легкістю захопили владу, а двох своїх противників – реакціонерів і лібералів знищили із зневагою та безкомпромісною жорстокістю. Ліквідовуючи лібералів, вони також ліквідовували всі їхні цінності, проте коли вони знищували реакціонерів, вони перейняли деякі їхні переконання, відновивши, але в більш різкій формі, багато принципів і методів правління, які були характерні для Росії задовго до Миколи I. Повернення центру влади з Петербурга до Москви відновило дух і практику Великого князівства Московського – гостру ксенофобію, релігійну ортодоксальність, розрив відносин із Заходом, месіанське бачення Москви як Третього Риму, жахливі репресії та задушливу атмосферу кремлівських інтриг.

 

Але саме ці архаїчні риси російської політичного життя виділялися в погляді Кюстіна. Це був тихий відголосок старої Московії, який він відчув у Росії, яку він бачив. Деякі з цих рис були прихованими, деякі активними. Але після 1917 року, а особливо з тріумфом Сталіна наприкінці двадцятих років, більшовицький фанатизм, нетерпимість та самовиправданість розбудили ці архаїчні тенденції і зробило з них основоположні принципи російського влади. І, мимоволі, книга Кюстіна отримала достовірність, яку вона не мала на час своєї появи.

 

В даний момент найбільш зваженою є точка зору (якої дотримується і автор [Джордж Кеннан – ред.] цієї книги), що російська революція була випадковою, оскільки вона була продуктом ряду факторів, які виникли раптово, і між якими немає жодної логічної закономірності. Можна говорити про низку окремих обставин, кожна з яких могла би призвести до зовсім інших наслідків, і можливо, не відбулося би ні першої, ні другої революцій 1917 року [перша – Лютнева революція – призвела до повалення монарха, друга – Жовтнева – до захоплення влади більшовиками – ред.]. Якби цього не сталося, Росія продовжила би рух в ліберально-демократичному напрямку, а кошмарні риси описані Кюстіном, відходили би в минуле, досягнувши цілковитої та безповоротної архаїчності, і сама думка про їхнє відродження, як принципів правління в сучасну епоху, виглядала б абсурдною. Повторюю, це могло статися. Була можливість. І оскільки це сталося лише завдяки випадковості, можна сказати, що посмертний тріумф Кюстіна, і його проникливе бачення, також буди випадковими.

 

Але це не є повна картина. Зрештою, Кюстін робив ці спостереження саме про Росію, а не про якусь іншу країну, і це була Росія, а не жодна інша країна, в якій через століття вони стали реальними. Що б там не було сказано про слабкі сторони твору Кюстіна, читачі нинішньої епохи повинні визнати, що він помітив ті явні та латентні риси менталітету російської влади і російського суспільства, визнання та виправлення яких мали би життєво важливе значення для майбутнього успіху та безпеки самих росіян – для їх безпеки, перш за все; не тільки проти, начебто, тих зовнішніх сил, які їм безперервно загрожують, а скоріше для безпеки від них самих.

 

Перед завершенням цієї дискусії є два зауваження, які заслуговують на увагу.

 

Як ми бачимо, хоча докори Кюстіна були справедливими, проте існувало також дуже багато того, чого він не побачив. Зрештою, була «інша Росія» – протилежна до всієї тієї жорстокості, бездушності, убогості духу, які викликали у нього таку відразу.

 

Я повинен підкреслити, що попри те, що у Росії 1970 року переважає негативний аспект, це не означає, що десь у великій та німій глибині російського населення нема місця позитивному. Це правда, що більшовикам за ці п’ятдесят років вдалося знищити або вигнати з Росії велику частину ліберальних, багатообіцяючих та гуманних людей, які жили ще за часів революції. Еміграція російських лібералів до інших країн збагатила інші народи та, як наслідок, призвело до збідніння самої Росії. Було би безглуздо вважати, що позитивні сили в Росії були винищені та не існує можливості для їх відновлення. Якщо негативний аспект російського життя сильніший – позитивний, на жаль, слід вважати дещо слабшим, але він не є повністю відсутній.

 

Ми повинні пам’ятати, що творчі та конструктивні сили, які існували в Росії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, з’явилися в умовах тиранії, убогості та деградації. Їхнє коріння проросло в неблагодатному ґрунті. Те, що вони вижили і, врешті-решт, проявили себе, було відображенням певної незламної, зухвалої віри в цінність людського життя та осмислення минулого досвіду – віри, яка тисячі разів проявлялася і продовжує проявлятися в тому, що ми можемо назвати носієм справжньої російської свідомості.

 

Вони, в цілому, не повинні відповідати на запитання та проблеми, описані в книжці, але їм всім було би корисно задуматися над ними. І це не повинні робити привиди правителів 1839 року, яким історія дала кращу оцінку, ніж міг дати Кюстін. Це повинні зробити саме нинішні правителі Росії – люди, які виросли в сталінській системі, котра вперше перетворила на реальність негативні висновки Кюстіна, і які не знайшли достатньої мужності, щоб відкинути цю хворобливу спадщину. Вони, як спадкоємці цього режиму, продовжують нести моральну відповідальність як за часи Сталіна, так і за свої власні. Саме вони, і перш за все вони, повинні відповісти на питання – були чи не були правдивими висновки Кюстіна, які він зробив у своїй книзі.

 

 

АМЕРИКА І РОСІЙСЬКЕ МАЙБУТНЄ

 

Квітень 1951

 

 

Час-від-часу серед опозиційних росіян були розмови про «прекрасную Россию будущего». В даній статті Джордж Кеннан, з притаманним йому реалізмом, висловив своє бачення того, якою Росія може, і якою Росія НЕ може бути.

 

Як було згадано раніше він завжди по-особливому ставився до цієї країни. У своєму щоденнику він писав:

 

«Російський народ, як мені здається, народ обдарований, але здібності його залишаються без застосування, бо росіяни вважають, що їхня доля – творити насильство; як усі жителі Сходу, росіяни володіють вродженим почуттям прекрасного, іншими словами, природа наділила цих людей потягом до свободи, але натомість їх роблять знаряддям придушення»

 

І прагненням Кеннана було створити такий підхід у міжнародних відносинах, щоб Росія поміняла свій характер та могла мирно співіснувати зі світом.

 

«Я вважаю, що ми повинні дуже серйозно і ретельно подумати про наші цілі щодо російської держави, щодо радянської влади загалом, як в умовах миру, так і в умовах війни … Чи хочемо ми, щоб вони змінили свою особистість, стали такими ж демократичними, як США, з такими ж інституціями, тим самим світоглядом? Ми хочемо, щоб вони зробили це протягом короткого часу? Якщо це так, тоді я вважаю, що ми по-донкіхотськи дурні, тому що цього ніколи не станеться. Я думаю, що ми можемо очікувати зміни поведінки російської держави у міжнародних справах, бо це те, що є для нас життєво важливим, і це те, що, можливо, може статися в наш час»

 

«Американський розум не зможе зрозуміти Росію, поки він не буде філософськи готовий визнати справедливість протиріч. Він повинен прийняти можливість того, що обидві пропозиції, хоч і можуть бути протилежні одна одній, є істинними. Він повинен … розглядати обидві ці концепції як законні та однаково вірні. Він повинен зрозуміти, що російське життя є не звичайним вираженням гармонійних, інтегрованих елементів, а нестабільною і постійно змінюваною рівновагою між конфліктуючими силами»

 

«Ми не здатні, по-перше, зрозуміти роль протиріччя в російському житті. Англосаксонський інстинкт полягає в спробі згладити протиріччя, примирити протилежні елементи, досягти прийнятної позиції як основи життя. Росіяни схильні мати справу лише з крайнощами, і вони не особливо піклуються про те, щоб їх примирити. Для них суперечність – звична річ. Ось суть Росії. Захід і Схід, Тихий океан і Атлантика, арктика і тропіки, сильний холод і сильна спека, тривала лінь і раптові енергійні пориви, надзвичайна жорстокість і така ж надзвичайна доброта, показне багатство і похмура убогість, жорстока ксенофобія і яре бажання встановити контакти із навколишнім світом, всеосяжна влада і повсюдне рабство, одночасна любов і ненависть до одного і того ж об’єкта – це лише деякі з тих протиріч, які панують у житті російського народу. Росіянин не відкидає цих протиріч. Він навчився жити з ними і в них. Для нього вони є наче приправа до життя. Він навіть сприймає їх по-філософськи, знаючи що може впоратися з ними та отримати від цього вигоду»

 

«Але є друга, навіть більш важливіша особливість, на яку американський розум повинен звернути увагу, щоб спробувати знайти російське життя зрозумілим – це питання насильства. Треба розуміти, що для Росії немає критеріїв правильного і неправильного. Немає навіть об’єктивних критеріїв реальності та нереальності.

 

Що мається на увазі під цим? Правильність і неправильність, реальність і нереальність визначаються в Росії не Богом, не вродженою природою речей, а просто самими людьми. Самі люди визначають, що правда, а що брехня.

 

Читач не повинен посміхатися. Це серйозний факт. Це ворота до розуміння таємничості Росії … Доведено, що важливі для радянських людей речі – не ті, що існували, а ті, які, на їхнє переконання, повинні бути»

 

Процес пізнання «російської душі» сам Кеннан описав так:

 

«У нашому суспільстві велося багато розмов про необхідність «зрозуміти Росію», але людині, яка би наважилася взяти на себе таке завдання, довелося б нелегко. Адже уявлення та поняття, що мають цінність та обґрунтованість у Росії, викликали подив і навіть ворожість в Америці. Такий дослідник навряд чи відчув самозадоволення, навіть у випадку, якщо він міг би дати якісь практичні рекомендації в цьому плані. У кращому разі його праця заслуговує на вдячність громадськості або деяких офіційних осіб. Швидше за все, він пережив би почуття людини, яка підкорила важкодоступну вершину, де мало хто був раніше і на яку піднімалися лише одиниці».

 

 

AMERICA AND THE RUSSIAN FUTURE

 

I

 

Невігластво, з яким американці відкидають реальну практику і світогляд тих, хто зараз утримує владу в Кремлі, яскраво демонструє наївне бажання замінити його іншим, тим, що вони хочуть бачити від Росії. Але ми можемо запитати, чи маємо ми чітке розуміння того, якими може бути цей світогляд і про те, як американці можуть сприяти цьому прогресу. В даний час, коли співіснування двох систем на одній планеті призвело до величезної напруженості та тривоги, у багатьох людей спостерігається викривлений образ іншої, майбутньої Росії, або навіть пов’язують вирішення цього питання з перемогою чи поразкою в майбутньому військовому конфлікті. Деякі американці, лише роздумуючи про можливу війну, повертаються до своєї поганої звички – віри в те, що військова перемога є щось остаточне і позитивне, що це кінець, і щасливий кінець, а не лише початок чогось нового.

 

Звичайно, не може бути більшої помилки, ніж ця, а також кров та жертви, які пов’язані з війною. Війна проти радянської влади, яка може бути відносно успішною у військовому плані (і нам треба пам’ятати, що така війна буде тільки відносно успішною), сама по собі забезпечила би дуже мало або навіть нічого на шляху досягнення тих змін в Росії, які ми хочемо. Війна лише посилить різні аспекти проблеми, яка вже існує, і кожен американець, який відкидає реалії радянської поведінки, повинен на це звертати увагу, незалежно чи буде війна чи ні. Це проблема того, яку Росію ми хочемо бачити, таку з якою ми могли б, скажімо, жити легко, таку, яка би підтримувала стабільність світового порядку, такий тип, який міг би реально існувати і підходити нам.

 

Перспектива існування іншої, прийнятної Росії не пов’язана із питання війни чи миру. Війна не призведе до цього результату. Навпаки, вона навряд чи може дати що-небудь позитивне, якщо вона не буде супроводжуватися добре продуманими і енергійними зусиллями, окрім військових заходів. Також сама відсутність «повномасштабної війни» не виключає створення іншої Росії. Все це залежить від безлічі інших факторів, які мали б зробити дуже багато людей або на війні, або в мирі. Це все не залежить від американці. Що стосується реальних дій, тут ми мало що можемо зробити.

 

Але в нас є можливість значно вплинути на результат, і ми повинні пам’ятати, що бувають випадки, коли наші зусилля можуть змінити хід подій в ту чи іншу сторону. З цієї причини наше ставлення до російського майбутнього заслуговує нашої детальної та осмисленої уваги. І тут повинні визначити два важливих фактори: 1) ми повинні знали чого хочемо і 2) ми повинні знати, як поводитися, щоб сприяти, а не перешкоджати появі того, що ми хочемо. Слово «сприяти» вживається усвідомлено, адже ми маємо справу тут із іноземною країною, і наша участь може бути, в кращому випадку, доповненням до значно важливішої ролі, яку повинні грати інші.

 

II

 

Якою повинна бути Росія, щоб ми бачили її як нашого партнера у світовій спільноті?

 

Насамперед, важливо чітко зрозуміти, про яку Росію нам не варто мріяти. І Росію – на яку нам не варто розраховувати – легко описати і передбачити, а саме: капіталістичною та ліберально-демократичною, з державними інститутами схожими до наших.

 

Якщо ми спочатку розглянемо питання економічної системи, ми відразу побачимо, що Росія мало знайома із приватним підприємництвом, на відміну від культури бізнесу США. Навіть у дореволюційні часи російський уряд завжди утримував у своїх руках різні сфери економічної діяльності, зокрема транспорт та озброєння, які в нашій країні традиційно, або як правило, були приватними. Безумовно, у попередній період російської історії існували видатні сім’ї приватних російських підприємців, які славились своїм сміливим комерційним новаторством у малорозвинених районах держави. Але в більшості приватний капітал займав більшу роль в товарообміні, ніж у виробництві. Великим внутрішнім бізнесом була торгівля, а не промислове виробництво. І бізнес не мав таку репутацію, як на Заході. Існував традиційний і глибоко російський купецький клас, але загалом він не відзначався широтою світогляду чи усвідомленням власної відповідальності перед суспільством. Він зображений в російській літературі назагал негативно та викликає гнітюче враження. Представники поміщицьких дворян, смаки та упередження яких були авторитетними в суспільстві, часто дивились на бізнес презирливо і самі намагалися уникати участі в ньому. В російській мові ніколи не було слова, яке би відповідало нашому «businessman», в ній було лише слово «торговець», і цей термін не завжди мав позитивний відтінок.

 

Раптова та прискорена індустріалізація Росії, що відбулася в кінці XIX століття, показала очевидну відсутність традиції відповідальності та стриманості з боку класу капіталістів і загальну відсутність підготовленості з боку держава та суспільства в цілому, щоб справлятися з новими проблемами. Цей промисловий розвиток, що відбувався здебільшого на основі приватного підприємництва, а не широко розподіленої корпоративної власності, ознаменувався раптовим накопиченням капіталу в руках людей та сімей, які не завжди були добре підготовлені до такого достатку.

 

Часто спосіб витрачання багатства здавався іншим людям настільки ж недостойним, як і засоби, за допомогою яких воно накопичувалось. Деякі капіталісти мешкали в безпосередній близькості від своїх робітників, а багато власників фабрик жили в буквально на своїх заводах. Такі умови більше нагадують період ранньої промислової революції, як це описував Маркс, ніж умови життя в розвинутих західних країнах. Цей факт, можливо, пояснює успіх марксизму в Росії. Російський промисловий капіталіст був загалом помітною людиною, часто своїми розмірами, а іноді (не завжди) своєю вульгарністю та бездушності нагадував капіталіста, зображеного на ранніх комуністичних карикатурах.

 

Усе це свідчать про те, що якою би не була особиста ініціатива в царській Росії, вона не мало тієї ваги і тієї поваги в очах суспільства, які вона мала на початку століття в старих меркантильних країнах. Можливо, з часом це би відбулося. Перспективи стабільно покращувались. В дореволюційній Росії існували приклади ефективного та прогресивного управління промисловістю і кількість таких прикладів збільшувалася.

 

Але, треба пам’ятати, це було дуже давно. Від початку революції минуло тридцять три роки. Впродовж цього часу, в тяжких умовах радянського життя, помінялося ціле покоління. Серед людей, здатних вплинути на перебіг подій у Росії, сьогодні лише незначна частина пам’ятає дореволюційні часи. Молоде покоління не розуміє нічого, крім державного капіталізму, який силою нав’язав радянський режим. І те, про що ми тут говоримо, стосується навіть не теперішнього, а невизначеного майбутнього.

 

Беручи все це до уваги, ми бачимо, що в Росії немає достатнього національного розуміння для дострокової появи чогось подібного, до системи приватних підприємств, в тому вигляді, в якому ми, американці, її знаємо. Це не означає, що таке розуміння ніколи не появиться. Це можливо, якщо будуть сприятливі обставини. Але це ніколи не буде система ідентична нашій. І ніхто не зможе прискорити темпи її розвитку, особливо ззовні.

 

Дійсно, термін «соціалізм» тісно використовувався протягом багатьох років разом з терміном «радянський», і зараз він ненависний для багатьох людей як в межах, так і поза межами Радянського Союзу. З цього явища легко зробити неправильні висновки. Можливо роздрібна торгівля та обслуговування повсякденних, індивідуальних потреб, колись зможуть повернутися в Росію у приватні руки. Як ми побачимо в найближчий час, у сільському господарстві, безумовно, відбудеться значне повернення до приватної власності та ініціативи. Існує також можливість того, що система кооперативного виробництва групами ремісників (рос. «артель»), яка має глибокі коріння в російській традиції і російській свідомості, призведе до створення економічних інститутів, які відіграватимуть надзвичайно важливу роль у вирішенні сучасних проблем праці та капіталу.

 

Але значні сфери економічного життя Росії, якими у нас займаються приватні підприємці, майже напевно ще довго залишатимуться в руках держави, незалежно від політичної влади. Це не повинно здивувати жодного американця і не повинно нікого образити. Немає жодної причини, чому спосіб економічного життя Росії, окрім певних основних винятків, про які буде сказано нижче, слід розглядати як життєво важливе питання для зовнішнього світу.

 

Сільське господарство заслуговує особливого місця в наших роздумах на цю тему. Воно є ахіллесовою п’ятою радянської системи. Залишившись у приватних руках, воно би перетворилося на поступку свободі людини та індивідуальній ініціативі – поступку, яку справжній більшовик вважає недопустимою. Примусова колективізація вимагає складного механізму утримання селянина, щоб насильно його прив’язати до землі та змусити працювати. Примусова колективізація сільського господарства на сьогодні є, мабуть, найбільшою причиною незадоволення в Радянському Союзі, за винятком надмірної жорстокості поліції, з якою вона тісно пов’язана. Можна вважати само собою зрозумілим, що одним із перших актів будь-якої майбутньої прогресивної влади в Росії було би скасування цієї ненависної системи кріпацького землеробства, щоб відновити у селян їхню гордість та стимули приватної власності на землю і вільне розпорядження сільськогосподарськими товарами. Колгоспи, можливо, продовжуватимуть існувати оскільки найбільш огидною рисою нинішньої системи є не концепція самої співпраці, а елемент примусу, що лежить в її основі. Колективи майбутнього будуть об’єднані добровільно, а не вмотивовані страхом.

 

Переходячи до політичної сторони питання, як було сказано, ми не можемо розраховувати на появу ліберально-демократичної Росії за американським зразком. На цьому потрібно сильно наголосити. Це не означає, що майбутні російські уряди обов’язково будуть неліберальними. Немає ліберальної традиції, вищої за ту, яка існувала в Росії в минулому. Навіть сьогодні багато російських людей і груп глибоко просякнуті цією звичкою і зроблять все, що в їхніх силах, щоб перетворити її на домінуючу в майбутній Росії. За ці старання ми можемо побажати їм удачі.

 

Але ми не допоможемо їм, якщо сподіватимемося, що дуже багато чого відбудеться дуже швидко, або будемо сподіватися на те, що вони створять щось подібне до наших власних державних інститутів. На російських лібералів чекає важка дорога. Вони побачать, що навколо них молоде покоління, яке не знає нічого, крім радянської влади, і підсвідомо навчене мислити категоріями цієї влади, навіть якщо воно її ненавидить. Багато особливостей радянської системи залишатимуться, хоча б тому, що будь-яка альтернатива була знищена. І деякі елементи заслуговують на життя, оскільки жодна система, яка існує десятиліттями, не може бути позбавлена позитивних рис. Будь-яка програма майбутнього уряду Росії повинна буде враховувати цей радянський вплив, який залишив як свої позитивні, так і негативні сліди. І майбутнім членам російських урядів не допоможуть західні доктринери та нетерплячі добродії, які сподіваються зробити з Росії копію західної демократії лише тому, що росіяни шукають гідну альтернативу комунізму.

 

Перш за все, нам, американцям, варто назавжди забути, якщо це можливо, про нашу схильність судити інших за тим, наскільки вони подібні до нас самих. У відносинах із російським населенням для нас, як ніколи раніше, важливо усвідомити, що наші інститути не завжди підходять людям, які живуть в інших умовах, і що можуть існувати соціальні структури та форми правління нічим не схожі на наші, і в той же час не варта нашого осуду. Немає причин, чому це твердження повинно нас шокувати. У 1831 році де Токвіль, пишучи зі Сполучених Штатів, правильно зауважив: «Чим більше я знайомлюся з цією країною, тим більше визнаю, перейнявшись цією істиною, що немає нічого абсолютного в теоретичній цінності політичних інститутів, і що їхня ефективність майже завжди залежить від первинних обставин та соціальних умов, у яких вони застосовуються».

 

Форми правління народжуються переважно у вогні практики, а не у вакуумі теорії. Вони відповідають національному характеру та національним реаліям. У російському характері є багато позитивних рис і реалії цієї країни сьогодні вимагають таку форму управління, яка би розкривала ці риси. Будемо сподіватися, що вона настане. Але коли радянська влада прийде до свого кінця або коли її керівники та її дух почнуть змінюватися (оскільки обидва результати можливі), не варто, щодня застосовуючи лакмусові папірці до їхнього політичного вигляду, нервово спостерігати за тими людьми, які прийдуть їм на заміну, з’ясовуючи чи відповідають вони нашому поняттю «демократія». Дайте їм час, нехай росіяни побудуть росіянами, нехай вони вирішують свої внутрішні проблеми по-своєму.

 

Шляхи, якими народи рухаються до гідного та просвітницького уряду – це речі, які становлять найглибші та найінтимніші процеси національного життя. Немає нічого більш незрозумілого для іноземця, ніж ці процеси і це сфера, в яких іноземне втручання може принести лише шкоду. Як ми побачимо, існують певні особливості майбутньої російської держави, які дійсно зачіпатимуть інтереси зовнішнього світу. Але сюди не входить сама форма правління – за умови, що вона не переступить певні чітко визначені межі, за якими почнеться тоталітаризм.

 

III

 

Тоді які світові інтереси зачіпатиме майбутня Росія? На яку Росію ми можемо розумно і справедливо сподіватися? Які риси ми, як відповідальні члени світового співтовариства, повинні шукати в характері іноземної держави, зокрема Росії?

 

По-перше, ми можемо сподіватися на появу такого російського уряду, який, на відміну від того, який ми знаємо сьогодні, був би толерантним, відкритим та прямим у відносинах з іншими державами та народами. Він не зайняв би ідеологічної позиції, в якій його власні цілі не можуть бути досягнуті, якщо всі інститути управління, які не знаходяться під їхнім контролем, не будуть підірвані і врешті-решт зруйновані. Він відмовився б від цієї параноїдальної підозрілості, яку ми так добре знаємо, і погодився б розглядати зовнішній світ, включаючи нас самих, таким, який він є насправді, і яким він завжди був: ні цілком хорошим, ні цілком поганим, ні якому можна цілком довіряти, ні цілком не довіряти (хоча би з тієї простої причини, що «довіра» має лише відносне значення у закордонних справах). І він би погодився, що цей оточуючий світ насправді не зайнятий диявольськими змовами про вторгнення в Росію та заподіяння шкоди російському народові. Дивлячись назовні таким чином, державні діячі майбутньої Росії могли би підійти до цього питання з толерантністю, терпимістю та практичною доброзичливістю, захищаючи свої національні інтереси так, як це потрібно робити державним діячам, але не припускаючи, що їх можна відстоювати лише за рахунок інтересів інших держав, і що інші країни поводяться так само.

 

Ніхто не вимагає наївної та дитячої довіри, ніхто не просить безпричинного ентузіазму на все чуже, ніхто не просить ігнорувати справжні та законні розбіжності інтересів, які завжди визначали і будуть визначати відносини між народами. Ми повинні розраховувати на те, що російські національні інтереси не лише продовжуватимуть існувати, але й будуть енергійно та впевнено відстоюватися, але при владі, яку ми могли би назвати покращанням того, що ми маємо сьогодні, і очікували б, що це буде зроблено в атмосфері емоційного розсудливості та поміркованості: що іноземного представника не будуть продовжувати розглядати як посланця диявола і поводитися з ним відповідно; що було б визнано можливість існування такого поняття, як чесний і законний інтерес до чужої країни, який може бути задоволений без фатальної шкоди для національного життя цієї країни; що можуть існувати окремі іноземні бізнес-інтереси, які не спрямовані на знищення російської держави; що, нарешті, буде визнано, що особи, які бажають подорожувати через міжнародні кордони мають інші мотиви, крім шпигунства, саботажу та диверсії. Наприклад такі тривіальні мотиви, як подорожі або бажання, що спонукають людей час від часу відвідувати родичів.

 

Коротше кажучи, ми зможемо видалити зі світової системи анахронізм, відомий як «залізна завіса», а російський народ, будучи зрілим членом світового співтовариства, зможе так багато дати і так багато отримати, і по відношенню до них перестануть проводити презирливу політику, яка сприймає їх як дітей, занадто незрілих, щоб мати нормальний контакт із дорослим світом і занадто несамостійних, щоб їх не залишали на самоті.

 

По-друге, визнаючи, що система управління внутрішніх справ Росії може різко відрізняються від нашої, ми маємо право очікувати, що державні повноваження не вийдуть за межі, за якими почнеться тоталітаризм. Зокрема, ми можемо очікувати, що будь-який режим, який прагне бути кращим, ніж той, який ми маємо сьогодні, утримається від поневолення та рабської праці у промисловості та сільському господарстві. Для цього є причина, навіть більш важливіша, ніж шок, який ми переживаємо, спостерігаючи за різними видами терору та утисків. Коли режим намагається поневолити власне працездатне населення таким способом, він вимагає настільки великого апарату примусу для підтримання власного існування, що поява залізної завіси відбувається майже автоматично. Жодна влада не любить визнавати, що може керувати своїм народом лише ставлячись до них як до злочинців. З цієї причини завжди існує тенденція виправдовувати внутрішні утиски, вказуючи на загрозливе беззаконня зовнішнього світу. І за цих обставин оточуючий світ повинен бути зображений як дуже несправедливий, аморальний, майже карикатурний. Ніщо інше не допоможе. Ретельно приховуючи реальний стан справ за залізною завісою, режим зображує зовнішній світ для власного народу як непристойний та мерзенний, неначе схвильовані матері, намагаючись укріпити власний авторитет, залякують своїх дітей образом чогось зловісного, що «схопить їх, якщо вони не будуть обережними».

 

Таким чином, ексцеси внутрішньої влади неминуче призводять до антисоціальної та агресивної поведінки на міжнародній арені, що викликає занепокоєння світового співтовариства. Світ вже втомився від цієї комедії через безкінечну та виснажливу брехню і він навчився розпізнавати її як щось настільки безвідповідальне та небезпечне, що, існуючи протягом довгого часу, легко стає головною небезпекою для світового миру і стабільності. Саме з цієї причини, хоч і визнаючи, що всі відмінності між свободою та владою є відносними і 90% з них нас не стосуються, оскільки вони мають відношення до іншої країни, ми все одно наполягаємо на тому, що існує певна заборонена область, вступаючи в яку, будь-який іноземний уряд створює серйозні та великі проблеми для своїх сусідів. Це саме та область, в якій режим Гітлера почував себе як вдома і в яку перейшла радянська влада, перебуваючи в ній, принаймні, протягом останніх 15 років. Скажемо прямо – ми не можемо визнати жодний майбутній російський режим, з яким ми могли б мати нормальні відносини, якщо він залишиться в цій забороненій зоні.

 

По-третє, ми можемо сподіватися від нової Росії того, що вона утримається від нав’язування пригнобленого ярма на інші народи, які мають інстинкт і здатність до національного самоствердження. Піднімаючи дане питання, ми розглядаємо дуже делікатну тему. У всьому політичному лексиконі немає питання більш складного і заплутаного. У відносинах між великоросійським народом та сусідніми країнами поза межами старої царської імперії, а також неросійськими національними групами, які колись були включені до цієї імперії, немає взаємних і дійсно прийнятних домовленостей щодо кордонів, які не спричинятимуть незадоволення у різних регіонах, та не викликатимуть суперечок. Якщо люди в цій частині світу будуть продовжувати думати про державні межі та проблеми національних меншин так, як вони думали про них у минулому, американцям не варто брати на себе відповідальність за погляди чи позиції щодо цих тем, адже будь-які конкретні рішення, за які вони можуть виступати, пізніше стануть причиною звинувачень проти них самих, і вони опиняться втягнутими в суперечки, які майже не мають нічого спільного з проблемою свободи людини.

 

Очевидно єдиним і необхідним рішенням, достойним американської участі, є пробудження такого духу серед усіх зацікавлених народів, який би приніс абсолютно нове розуміння кордонів і державного устрою і значно зменшив напругу у цій неспокійній зоні. Чи справді цей дух виникне, ми не можемо сказати. І через те, що ми не можемо цього сказати, американці повинні бути надзвичайно акуратними, підтримуючи або спонукаючи до будь-яких конкретних домовленостей у цій сфері, бо ми не можемо зрозуміти реального значення того чи іншого плану, допоки не матимемо ясності щодо політичної атмосфери, яка лежить в її основі. Як ми знатимемо, чи вимагатиме певна національна група незалежний статус або федеративний, чи якусь особливу форму місцевого самоврядування або взагалі ніякого особливого статусу не знадобиться, якщо ми не ознайомимося із психологічним кліматом, в якому ці домовленості діятимуть?

 

Навколо великоруської сім’ї є народи неросійського етнологічного походження, економічне існування яких тісно пов’язане з російськими. Бажано не зруйнувати ці економічні зв’язки в майбутньому, а це, саме по собі, вимагає тісного політичного зв’язку. Але характер цих відносин залежатиме від того, які погляди переважатимуть по обидві сторони, від того ступеня толерантності та розуміння, в якому народи (і не тільки російський) будуть залучені, залежатиме розбудова цих нових відносин.

 

Ми всі погоджуємося, наприклад, що країни Балтії більше ніколи не повинні силоміць, проти бажання власних народів, бути втягнуті у відносини з російською державою, але вони самі би поступали нерозумну, відкидаючи тісні та взаємні домовленості з толерантною, неімперіалістичною Росією, яка щиро бажає подолати нещасливі спогади минулого і побудувати свої взаємовідносини з балтійськими народами на основі справжньої поваги. Україна також заслуговує на повне визнання свого особливого генію та здібностей власного народу, а також можливості для розвитку своєї мовної та культурної сутності, але Україна економічно є такою ж частиною Росії, як Пенсильванія для Сполучених Штатів. Хто може сказати, яким буде остаточний статус України, якщо ми не знаємо який характер матиме Росії майбутнього? Що стосується держав-сателітів, то вони повинні відновити і відновлять свою повну незалежність, але вони не забезпечать собі стабільного і багатообіцяючого майбутнього, якщо будуть керуватися почуттям помсти та ненависті до російського народу, який розділив їхню трагедію, і якщо намагатимуться побудувати таке майбутнє, експлуатуючи стартові проблеми нової російської влади, яка щиро намагається подолати спадщину більшовизму.

 

Немає сенсу недооцінювати глибину цих територіальних проблем, навіть через прояви добродушності та толерантності з боку зацікавлених народів. Деякі розпорядження, прийняті наприкінці Другої світової війни (які сьогодні стали ще гірші завдяки навмисній політиці певних урядів достроково перетворити тимчасове на постійне), представляють явно нездорову ситуацію, яка не допомагає мирному майбутньому. Одного дня ці розпорядження слід змінити, і це дійсно вимагатиме тактовності та терпіння з боку всіх зацікавлених сторін, і це буде чудом, якщо ці зміни будуть здійснені без насильства та образ. За цю нещасну ситуацію народи Європи повинні «подякувати» розважливому цинізму більшовицьких лідерів і добродушній поблажливості західних держав.

 

Але один з найвідоміших німецьких опозиціонерів за часів Гітлера, ризикуючи своїм життям, під час війни написав другові в Англії:

 

«Для нас Європа після війни – це менше проблема кордонів та солдатів, великих організацій та грандіозних плани … це питання про те, як можна повернути образ людини в серцях наших співгромадян»

 

На жаль, нацистська шибениця не пощадила цю людину на користь сьогодення та майбутнього. Він був правий і він був сміливий, і такі люди будуть конче потрібні, щоб майбутнє континенту, який простягається від Ельби до Берингової протоки, в майбутньому стало щасливішим, ніж було. Американець, який бажає бути корисним у цій частині світу, приніс би користь, переконавши своїх друзів із країн залізної завіси у безглуздості продовження ними або кимсь іншим цих нерозумних та марнотратних маніпуляцій з так званими «національними кордонами» та з наївною лояльністю розгублених мовних груп, які в минулому виступали за власну державність на цій території. Є важливіші речі, ніж те, де проходить кордон, і перша з них полягає в тому, що по обидва сторони від нього повинні бути толерантність та зрілість, смирення перед стражданнями минулого та проблемами майбутнього, а також усвідомлення, що жодна з важливих проблем майбутнього для будь-якого з народів Європи не буде вирішена повністю, або навіть першочергово, в межах окремої країни.

 

Отже, це речі на які добродушний американець може сподіватися від Росії майбутнього: що вона назавжди підніме залізну завісу, визнає певні обмеження для внутрішньої влади і відмовиться від руйнівної, негідної, давної імперської гри в експансію та пригноблення. Якщо вона не готова це робити, її навряд чи можна буде відрізнити від тої, якою вона є сьогодні, і жодному американцю не варто пришвидшувати наближення такої Росії. Якщо ж вона готова зробити все це, то нам не потрібно сильно турбуватися про її природу та цілі; основні вимоги для більш стабільного світового порядку будуть закладені, і область, в якій іноземець зможе з користю висловлювати думки і пропозиції, буде заповнена.

 

IV

 

Такою є Росія, яку ми хотіли б бачити. Що нам, американцям, робити, щоб сприяти появі такої Росії або, принаймні, прискорити її появу? Розмірковуючи на цю тему, ми повинні бути акуратними, щоб розрізнити пряму дію, тобто таку, яка безпосередньо впливає на людей та події за залізною завісою, та непряму дію, тобто таку, яка більше стосується нас самих і наших відносин із іншими державами, і яка лише частково, та в окремих моментах, впливає на радянський союз.

 

На превеликий жаль, у сьогоднішньому світ можливості для прямого впливу з боку американців щодо досягнення цілей, описаних вище, повинні розглядатися як за умови можливої війни, так і в умовах збереження нинішнього стану «відсутності великої війни». На жаль, спочатку потрібно обговорити першу з цих ймовірних ситуацій, оскільки вона стала домінуючою у свідомості багатьох людей.

 

Якщо настане війна, як ми можемо посприяти появі бажаної нам Росії? Ми можемо стабільно і чітко пам’ятати про образ тієї Росії, яку ми хотіли б бачити, і запевнити, що військові операції формуються таким чином, щоб посприяти її втіленню.

 

Перша частина цього завдання має негативний характер – не відволікатися від несуттєвих або заплутаних концепцій воєнних завдань. Цього разу ми повинні уникнути тиранії слоганів. Ми повинні оминути плутанину з грандіозними, нереальними, а деколи безглуздими фразами, розробленими тільки для того, щоб ми почували себе краще у цій кривавій і жахливій справі, в яку ми будемо втягнуті. Ми повинні пам’ятати, що війна – це справа жертв, знищення, жорстокості, роз’єднань, внутрішнього розпаду та ослаблення глибоких зв’язків всередині суспільства, – це процес, який сам по собі не сприяє досягненню позитивних цілей, а військова перемога є лише передумова для подальших і більш конструктивних досягнень, які вона робить можливим, але аж ніяк не гарантує. Цього разу ми можемо набратися моральної сміливості та нагадати собі, що насильство в міжнародному масштабі, з точки зору цінностей нашої цивілізації, є провалом для нас всіх, навіть для тих, хто впевнений, що правда на нашій стороні, і що ми всі – як переможці, так і переможені – вийдуть з нього тільки слабшими та далекими від цілей, за якими ми йшли, а перемога чи поразка все одно будуть пов’язані із бідою, і навіть найславетніша військова перемога не дозволить нам дивитись у майбутнє без жалю та докору за те що сталося, і усвідомлення того, що шлях до кращого світу тепер важчий, довший і складніший, ніж був би, якби можна було взагалі уникнути військової катастрофи.

 

Якщо ми будемо пам’ятати про ці речі, ми будемо менш схильні розглядати військові дії як самоціль і будемо проводити їх так, щоб вони гармонічніше відповідали нашими політичними цілями. Якщо нам доведеться взяти зброю проти тих, хто сьогодні керує Росією, ми повинні не створювати у російського населення враження, що ми їхні вороги, або що ми їх такими вважаємо. Ми повинні пояснити їм, що неминучість таких дій обґрунтована ситуацією, і ми не можемо не заподіяти їм шкоди. Ми можемо намагатися постійно демонструвати їм докази співчутливого розуміння їхнього минулого та зацікавленості у їхньому майбутньому; дати їм відчуття, що ми на їхньому боці, і що наша перемога, якщо вона настане, буде використана для того, щоб забезпечити їм в майбутньому шанс сформувати власну долю, щасливішу за ту, яку вони знали. Для цього важливо пам’ятати, якою Росія була і якою може бути, і не дозволити політичним розбіжностям затьмарювати цю картину.

 

Важко визначити національну велич. Кожна нація складається з окремих людей, а серед людей, як відомо, немає одноманітності. Одні приємні, інші дратують, одні чесні, інші не зовсім, одні сильні, інші слабкі, одні викликають захоплення, інші усе крім нього. Це вірно як у нашій власній країні, так і в Росії. Що саме, за цих обставин, складає національну велич, важко сказати. Безумовно, вона рідко складається з тих якостей, які на думку самого народу роблять його великим, бо в націях, як і в окремих людях, як правило, визначними чеснотами є не ті, які ми собі приписуємо.

 

І все ж існує таке поняття, як національна велич, і очевидно, що російський народ володіє нею в повній мірі. Їхній шлях із темряви та злиденності був болісним, відзначався величезними стражданнями та зазнавав жахливих невдач. Ніде на землі крихітне полум’я віри в людську гідність і милосердя не горіло так хитко під вітрами, які її роздирали. Проте воно ніколи не згасало, воно не згасло і сьогодні, навіть у глибині їхніх земель, і той, хто вивчає багатовікову боротьбу російського духу, може лише захоплено схилити голову перед тими росіянами, які пронесли його ціною жертв та страждань.

 

Досвід російської культури на сьогоднішній день доводить, що ця боротьба виходить далеко за межі традиційної російської території – це частина, і надзвичайно важлива частина, загальнокультурного прогресу людства. Нам залишається лише поглянути на людей російського походження, які живуть і працюють серед нас: інженерів, вчених, письменників, художників, щоб знати, що це правда. Було б трагічно, якби наше обурення радянськими поглядами та політикою привело би до того, що ми стали співучасниками російської деспотії, забувши про велич російського народу, втративши нашу впевненість у їхньому генії та доброму потенціалі і стали в опозицію до їхніх національних почуттів. Життєва важливість цього полягає в тому, що ми, люди які вірять в принципи свободи, ніколи не здобудемо перемоги в будь-якій боротьбі проти руйнівної діяльності Радянського Союзу, якщо російський народ не буде нашим щирим союзником. Це стосується миру і це стосується війни. Нацисти, хоч і не воювали в той час за свободу, але добре засвоїли неможливість одночасної боротьби як з російським народом, так і з радянською владою.

 

Найбільша складність тут полягає в німому і безпомічному становищі, в якому знаходиться російський народ, підконтрольний тоталітарному режиму. Наш досвід з Німеччиною продемонстрував, що нам, як нації, не вдалося дуже добре зрозуміти становище людини, яка знаходиться під ярмом сучасного деспотизму. Тоталітаризм не є національним явищем – це хвороба, якій, в певній мірі, може піддатися все людство. Жити в такій ситуації – це біда, яке може спіткати націю із суто історичних причин, які не пов’язані з якоюсь певною провиною самого народу. Там, де сила опору послаблюється до певної критичної міри, вірус перемагає. Якщо окрема людина існує в тоталітарних умовах, вона повинна жити за правилами цього режиму і певною мірою приймати його цілі. Крім того, диктаторський уряд завжди може знайти сфери, які будуть ототожнювати його з народними почуттями та прагненнями. Отже, відносини між громадянином та владою в умовах тоталітаризму неминуче ускладнюються – вони ніколи не бувають простими та прямими. Хто не розуміє цього, той не зможе зрозуміти суть наших відносин з народами цих країн. Реальність спростовує наше уявлення, що людей в тоталітарній державі можна легко розділити на дві, і тільки на дві, частини – колаборантів та мучеників. Переживши цей режим, люди не залишаються неушкодженими – коли вони виходять на волю, їм потрібна допомога, орієнтири та розуміння, а не засудження та проповіді.

 

Такі емоційні обуренням, спрямованим проти цілого народу, ні до чого не призведуть. Давайте піднімемося над цією простою і дитячою реакцією та погодимося розглянути трагедію Росії як частково нашу власну, а російський народ як наших товаришів у тривалій та важкій боротьбі за більш щасливу систему співіснування людини із самим собою та з природою на цій неспокійною планета.

 

V

 

Такий наш план дій, якщо всупереч нашим бажанням і надіям, уникнути війни, про яку так багато говорять, виявиться неможливо. Але допустимо, що стан «відсутності великої війни» продовжуватиметься. Яким тоді повинен бути наш план дій?

 

Перш за все, варто спитатися, чи маємо ми підстави сподіватися, що за цих обставинах в Росії можуть відбутися ті зміни, які ми описували раніше? Об’єктивної відповіді на це питання немає. Немає доказів, які би підтверджували або спростовували це. Відповідь на це питання частково стосується роздумів та суджень, але частково, слід визнати, є актом віри. Автор цієї статті вважає, що відповідь на це питання є позитивною – ми справді можемо сподіватися і вважати, що такі зміни відбудуться. Але на обґрунтування цієї точки зору можна сказати лише наступне.

 

Не може бути справжньої стабільності в жодній системі, яка базується на злі та слабкості в природі людини – яка намагається жити шляхом занепаду людей, харчуючись, як стерв’ятник, їхніми тривогами, здатністю до накопичення ненависті, чутливістю до помилок і своєю вразливою здатністю до психологічних маніпуляцій. Така система представляє не більше, ніж зневіру та гіркоту людей, які її створили, і холодний страх тих, хто будучи слабким або немудрим, став її учасниками.

 

Я тут не кажу про російську революцію. Це було набагато складніше явище, вкорінене глибоко в логіці історії. Я говорю про процес, коли щось, що претендує на щасливий поворот у людському житті, дає надію на зменшення, а не зростання людської несправедливості та утисків, насправді перетворюється в жалюгідне чистилище поліцейської держави. Тільки люди з глибоким почуттям особистої невдачі можуть знайти задоволення, завдаючи іншим ті страждання, які завжди практикуються в такій системі, і той, хто мав нагоду глибоко заглянути в очі комуністичного поліцейського, знайде там, у тому темному колодязі дисциплінованої ненависті та підозри, крихітний блиск відчайдушного переляку, що є доказом цього твердження. Ті, хто починає приміряти особисту жагу до влади та бажання помсти з приголомшливим обманом та надмірним спрощенням тоталітаризму, закінчують у похмурому, безнадійному зіткненні із самим собою, проєктуючи цю внутрішню війну на підлеглих людей, і перетворюючи їх щастя та віру на поле бою.

 

Такі люди можуть заповідати пристрасну боротьбу своїм найближчим товаришам, які успадкують їхню владу. Але процес успадкування не може передаватися безкінечно. Люди можуть рухатися вперед силою звички, завдяки сильному емоційному заряду, але його важко передати іншим. Імпульси, які штовхали людей одного покоління до такого відчайдушного ставлення до самим себе і до народних мас, в яких вони хотіли би бачити своє відображення, поступово стають нецікавими для наступних поколінь. Жорстокість, брехня, безкінечні насмішки над людьми, які практикуються в концтаборах, усі ці елементи поліцейської держави можуть викликати грізне захоплення, подібне до захвату від анархії в спокійному та добре організованому суспільстві, але рано чи пізно це надоїдає, як надоїдає всім заїжджена та монотонна порнографія, включно з тими, хто в неї поринав.

 

Багато слуг тоталітарної влади зневажали себе більше, ніж своїх жертв, і знаючи, що вони самі собі відрізали шлях до кращого майбутнього, зневірено чіплялися за свої нещасні посади. Але деспотія ніколи не може жити лише страхами тюремників і катів, вона повинна мати за собою рішучу політичну волю. У часи, коли деспотична влада передавалася династисно або успадковувалася олігархічно, така політична воля була більш стійкою. Але в той же час вона мала проявляти більш доброзичливий та конструктивний інтерес до людей, якими вона керувала, і працею якої годувалася. Така влада не могла існувати за рахунок залякування та деградації народу. Династичність змусила її визнати зобов’язання як перед майбутнім, так і перед сьогоденням та минулим.

 

Сучасна поліцейська держава позбавлена цих речей. Вона представляє собою лише моторошну конвульсію народу, яка викликана поштовхом даного історичного моменту. Суспільство може жити важко, страждаючи від цього, але воно є органічним, воно змінюється, оновлюється та пристосовується, і не залишається таким безкінечно довго. Неправильні, насильницькі методи, які спричиняють судоми, з часом почнуть втрачати свою актуальність, а інстинкт до більш здорового, менш хворобливого та цікавого життя почне утверджуватися.

 

Ці роздуми, дають автору цієї статті віру в те, що якщо буде існувати альтернатива для російського народу у вигляді іншої цивілізації, яка є достойною, багатообіцяючою і цілеспрямованою, рано чи пізно, поступово або якимось іншим чином, але та жахлива система влади, яка відкинула прогрес великого народу на десятки років назад і як тінь стояла над мріями всієї цивілізації, перестане існувати, і залишиться, частково, як сторінка в історії, а частково, як і кожне велике людське потрясіння, незважаючи на її наслідки, як конструктивна, органічна зміна.

 

Але як саме відбудуться ці зміни – неможливо передбачити. Якщо взагалі існують закони політичного розвитку, вони, безумовно, зіграють тут свою роль, але це будуть особливі закони, властиві явищу сучасного тоталітаризму, і вони ще належним чином не вивчені та незрозумілі. Незалежно від того, існують такі закони чи ні, події будуть залежати як від національного характеру, так і від величезної ролі випадковості, яка грає вагому роль у формуванні людських подій.

 

Якщо це буде так, ми повинні визнати, при всій повазі до майбутнього уряду Росії, перспективи ми бачимо нечітко і похмуро. Поверхові докази, здається, не залишають багато надії на те, що зміни, які ми хотіли б бачити від Москви у відносинах та на практиці, можуть відбутися без насильницького переходу до наступності влади, тобто без силового повалення системи. Але ми не можемо бути впевнені в цьому. Бували дивні речі, хоча і не набагато дивніші. І в будь-якому випадку, не наша справа наперед засуджувати це питання. Для нас немає необхідності, лише для формування нашої поведінки, яка відповідатиме нашим власним інтересам, вирішувати те, чого ми не можемо знати насправді. Тут ми повинні допустити всі можливості і не виключити жодної. Головне, що ми чітко розуміємо, що ми хотіли би бачити від Росії як гравця на світовій арені, і нехай це буде нашим орієнтиром для всіх наших відносин з російськими політичними партіями, включаючи ті, які зараз при владі, та ті, що в опозиції. І якщо волею долі виявиться, що свобода повинна прийти до Росії через розпад деспотизму, а не насильницьким поваленням влади, давайте зробимо так, щоб наша політика сприяла цьому, і щоб ми не заважали їм упередженістю, поспішністю чи відчаєм.

 

Ми можемо бути впевнені в одному – жодні великі та довгострокові зміни в характері та поведінці російської влади ніколи не відбудуться тільки з допомогою іноземного ентузіазму чи поради. Щоб бути достойним прийому іншими народами, така зміна повинна виникнути з ініціативи та старань самих росіян. Наївно думати, що іноземна пропаганда чи агітація можуть здійснити фундаментальні зміни у житті великої нації. Ті хто говорить про повалення радянської системи шляхом дзеркальної пропаганди, пояснюючи це інтенсивною роботою російської пропагандистської машини та різними диверсіями, які проводяться та заохочуються Кремлем у всьому світі, забувають, що показовим фактом такої діяльності за 33 роки, протягом яких вони проводились, був їхній загальний провал. Зрештою, військове залякування чи вторгнення загалом були необхідними для поширення радянської влади. Можна стверджувати, що Китай є винятком із цього твердження, але наскільки точно можна сказати, що Піднебесна є частиною радянської системи, ми не знаємо, і приписувати революцію, яка недавно відбулася в Китаї [Мова йде про прихід до влади китайських комуністів у 1949 та створення Китайської Народної Республіки – ред.] тільки радянській пропаганді або підбурювання нею, щонайменше означає недооцінювати ряд інших дуже важливих факторів.

 

Будь-яка спроба прямої та безпосередньої розмови однієї держави з іншою про політичні справи останньої є сумнівною процедурою, сповненою можливостями для нерозуміння та образ. Це особливо вірно там, де характер і традиції відрізняються, а політична термінологія є складною для перекладу. Ця оцінка жодним чином не послаблює значення «Голосу Америки», функції якого, при всій повазі до Росії, полягає в тому, щоб якомога точніше відображати позицію та загальну атмосферу в США, щоб радянський громадянин міг сформувати справедливе судження про нас. Але це не має відношення до закликів до тих чи інших політичних вчинків.

 

Ми можемо мати свої власні сподівання чи думки щодо висновків, які радянський громадянин зробить для себе, ознайомившись із американськими реаліями завдяки «Голосу», або за допомогою інших джерел, які досягають його свідомості; ми можемо уявити наші дії, будучи на його місці і знаючи цю інформацію, але ми зробимо помилку, якщо будемо детально радити та підказувати йому, що він повинен робити у внутрішньополітичному житті його власної країни. Ми занадто схильні говорити нашою мовою, ніж його, при цьому погано розуміючи його проблем та можливостей. І наші слова, таким чином, здатні передавати значення, зовсім інші, від тих, які ми мали на увазі.

 

З цих причин найважливішим фактором впливу Сполучених Штатів на внутрішні розвиток Росії і надалі залишатиметься особистий приклад: приклад Америки, якою вона є не тільки в очах інших народів, але якою є насправді. Це не означає, що речі, які зараз знаходяться в центрі громадської уваги, а саме: матеріальна сила, озброєння, рішучість і солідарність з іншими вільними націями, не мають важливого значення. Також це не означає, що нам потрібно відмовлятися від мудрої та гнучкої зовнішньої політики, спроєктованої для ефективного застосовування всіх тих сил у світі, які разом із нашими власними зможуть переконати господарів Кремля, що їхні грандіозні плани марні та нездійсненні, а завзятість з якою вони здійснюються, не допоможе їм вирішити їхні власні проблеми та завдання. Навпаки, не повинно бути жодних сумнівів, що ці речі повинні стояти в центрі нашої уваги, якщо ми хочемо уникнути війни і виграти час, щоб почали діяти більш надійні сили. Але вони залишаться безплідними та негативними в тому випадку, якщо в них не буде закладено щось, що за своїм змістом і значенням є глибшим і далекогляднішим, аніж просто запобігання війні чи крах імперіалістичної експансії. З цим погоджуються всі, але що тоді це «щось»? Багато людей думають, що це лише питання того, до чого ми спонукаємо інших, простіше кажучи – питання зовнішньої пропаганди. Але я вважаю, що це насамперед питання того, чого ми повинні вимагати від самих себе. Це питання про сам дух і сенс американського національного життя. Будь-яке повідомлення, яке ми спробуємо донести до інших буде ефективним лише в тому випадку, якщо воно буде узгоджуватися з тим, хто ми є насправді, і якщо останнє буде достатньо вражаючим, щоб викликати повагу та довіру у світі, який незважаючи на всі матеріальні труднощі, все ще готовий поважати духовні цінності більше, ніж матеріальне багатство.

 

Досягнення такого стану національного характеру повинно стати нашою ключовою та пріоритетною справою. І навпаки, нам потрібно менше хвилюватися про те, щоб переконати інших в наших досягненнях. У житті народів дійсно важливі речі не можуть бути і не будуть непомічені. Торо писав:

 

«Нема жодної хвороби, яку не може розсіяти, як темряву, якщо направити на неї яскраве світло ... Але якщо світло буде йти від нікчемної та слабкої свічі, більшість предметів буде кидати тінь більшу за них самих»

 

Проте, якщо наше світло буде достатньо яскравим, ми можемо бути впевнені, що його промені проникнуть в серце Росії і зрештою зіграють свою роль у розсіюванні темряви, яка панує там. Жодна залізна завіса, навіть у глибинах Сибіру, не зможе приглушити звістку про те, що Америка скинула кайдани роз’єднаності, розгубленості та сумнівів, вона сповнена надії і рішучості та з ентузіазмом і ясністю своїх задач готова йти вперед.

 

  

 

ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА

 

5 лютого 1997

 

 

З початком 90-х наступив «момент найбільшої невизначеності у відносинах між США та Росією». І цю можливість, на думку Кеннана, можна було використати для побудови нових міжнародних відносин між двома державами. Проте у 1997 році НАТО заявило, що до них приєднається Угорщина, Чехія та Польща. Саме це розширення Кеннан назвав «фатальною помилкою».

 

Російські керівники часто звинувачують Захід в тому, що вони порушили домовленості з Горбачовим, що НАТО не буде розширятися на схід. Насправді ніяких домовленостей чи подібних умов не було! Були тільки словесні пропозиції зі сторони держсекретаря Джеймса Бейкера, але подальшого обговорення на офіційному рівні чи юридично підкріплення вони не мали.

 

Це звинувачення звучить ще більш цинічно, знаючи, що росіяни самі ж постійно порушують будь-які домовленості та обіцянки, використовуючи мирні договори, як паузу для відновлення сил та повторного нападу.

 

По-друге, Кремль виправдовує війну в Україні розширенням НАТО. Це правда, але часткова. Для світогляду Кремля, який дуже чутливий до сили, НАТО справді сприймається як екзистенціальна загроза і Росії реагує надзвичайно агресивно на наближення НАТО до своїх кордонів.

 

Але реальної загрози Альянс для Росії не представляє, і він не раз демонстрував, що в них немає жодної наступальної зброї у східних кордонах. Це швидше суб’єктивне сприйняття НАТО, не як організації колективної безпеки західних країн, а як загрози та сили, якій Росія не може протистояти.

 

І знаючи характер росіян, чи могло нерозширення НАТО гарантувати, що Росія відмовилася б від контролю над пострадянськими країнами, а особливо над Україною?! Питання риторичне!

 

Насправді тут присутня більш глибока проблема – конфлікт державних інтересів Росії, Заходу та України. І найцікавіше – це не залежить від путіна. Він лише уособлення російських національних прагнень. На його місці міг бути будь-хто інший, але імперські прагнення від цього би не зникли. Ми маємо справу не з конкретними людьми, ми маємо справу із російським імперським націоналізмом.

 

Розширення НАТО зачепило російське відчуття незахищеності, і вони почали на нього реагувати, але якби цього не відбулося, Росія сама почала б реалізовувати свої сплячі прагнення до розширення.

 

Після розвалу союзу розвалилася і вся могутність СРСР. Це був невеликий період демократії у всій авторитарній історії Росії. Але навіть попри спроби лібералізувати Росію, сама Росія не позбавилася своїх прагнень до завоювання (Придністров’я 1992, Чечня 1994-96). І тут зразу варто зазначити, що Росія почала піднімати питання Криму (яке для них є дуже чутливе) відразу після проголошення Україною незалежності.

 

У 1990-х внутрішньополітичний стан погіршувався. До цього додалася відсутність правопорядку, важкі фінансові умови, поразка в Чечні, а також бідність та слабкість держави, що не давало Кремлю сили реагувати на розширення НАТО у 1997-1998, і їм лишися це прийняти як факт. На додачу слабкий «цар» та дефолт 1998-го тільки посилили розчарування населення та бажання мати «сильну руку» при владі.

 

І путін, прийшовши до влади, став уособлення цих прагнень, демонструючи бажання до відновлення «колишньої величі». І це було дуже глибоке, навіть інтимне бажання серед російського населення: ще зовсім недавно нас боявся, а отже поважав, весь світ, а зараз ми ніхто. Друга Чеченська війна стала тією «маленькой, победоносной войной» для того, щоб «закрити старі рахунки». А конфлікт за острів Тузла 2003 року був однією із спроб закріпитися в Криму, але оскільки баланс сил відрізнявся від 2014 року і була готовність застосувати силу – конфлікт вдалося відтермінувати.

 

Варто також зазначити, що коли путін став президентом, першим його кроком стала ліквідація незалежних ЗМІ, а в подальшому – придушення політичної опозиції: ці події не стосуються безпосередньо розширення НАТО, а є лише прагненням до узурпації влади. Ставши на ноги та набравшись достатньо сил (в основному за рахунок високих цін на нафту/газ) Кремль почав проводити традиційну для себе політику оточення себе буфером маріонеткових держав, намагаючись зберегти вплив на країни СНД та не допустити пронатовських чи проєвропейських настроїв. Бажання відновити геополітичну роль Росії, поєднане із подальшим розширення НАТО, «кольоровими революціями», «Арабською весною», викликали тільки недовіру у Кремля та переконання, наче США готує «таємну змову», щоб повалити владу в Росії, і призвели до більш агресивної політики. Наслідком цього стала війна в Грузії 2008 року. Наступною стала Україна.

 

Тут варто зупинитися детальніше і акцентувати, що цей конфлікт бере початок не з 2014, а трішки раніше, а саме з 1654 року. Тоді Богдан Хмельницький, намагаючись знайти надійного союзника у боротьбі проти Речі Посполитої та Кримського ханства, вирішив об’єднатися із Московію. Проте це об’єднання обернулося трагедією, і дуже швидко Хмельницький розчарувався у своєму виборі. Як писав де Боплан:

 

«З Переяславським договором на Україну прийшла довга і руйнівна війна… З гіркого досвіду гетьман довідався, що … образлива для козацької гідності залежність (від Речі Посполитої) змінилася реальним поневоленням … а росіяни ставали все більш вимогливими хазяїнами; захоплену здобич вони вже не випускали зі своїх рук».

 

Це не його вина. Цю помилку в подальшому допускали багато людей, в тому числі Наполеон або нацисти, які думали, що росіяни такі як європейці, і поводяться так само. Вони повелися на російську особливість здаватися, а не бути.

 

Саме це об’єднання та підписання Переяславської ради стало одним із ключів до формування російської імперії. З цієї причини Україна в російській свідомості відіграє таку важливу роль. Проте одночасно тут приховується і дуже глибокий страх, страх навіть більший за НАТО – страх, що Україна може знову стати по-справжньому успішною та незалежною. Без України Росія перестане бути імперією, вона знову стане Московією, окраїною Європи. І це лякає Кремль найбільше. Бо успіх України – це кінець Росії.

 

На жаль, після розвалу Союзу Україна не стала прикладом розвинутої держави. І Кремль, традиційним для них способом «розділяй і володарюй» посилював свій тиск через внутрішні конфлікти та послаблював нас всіма можливими способами. Як у малих, так і у великих речах: від знищення боєскладів та дискримінації всього українського до послаблення армії (на всіх рівнях), економічної залежності та просування (навіть під проукраїнськими гаслами) проросійських сил. Недостатньо різка реакція, як зі сторони України, так і зі сторони світу, та незначні, але часті компроміси тільки посилювали апетити та агресивність Росії. Тут зіграли на руку і ті, хто задля своїх політичних цілей розділяли Україну на Східну і Західну.

 

Цей процес російського впливу здійснювався роками, довго та непомітно, із притаманним Кремлю поступовим, але терплячим послабленням та вичікуванням найкращого моменту. І такий момент настав.

 

Втеча Януковича, а як наслідок – відсутність керівництва держави, стало демонстрацією нашої слабкості, і росіяни, відчувши це, вирішили скористатися цим і взяти те, чого так довго хотіли і до чого так довго готувалися – 20 лютого 2014 почалася анексія Криму. Прийшла «російська весна».

 

Анексія Криму, хоч і здійснювалася за принципом «діяти за ситуацією», але відбулася швидко і без спротиву. Це викликало не тільки всенародне захоплення серед росіян, а й надихнула на дещо більше – місію, що можна відновити імперію, що вся попередня робота була зроблена правильно, що якщо це вдалося, то можна піти і далі.

 

І війна на Донбасі 2014 року була наслідком цього. Але зустрівши опір та будучи неготовим до повномасштабної війни, Росія вирішила зробити паузу та підготуватися.

 

На мою особисту думку, бажання почати повномасштабну війну 2022 року було викликане декількома факторами: особисті враження від анексії Криму (якщо діяти швидко та раптово, тоді можна з мінімальними втратами захопити територію і встановити свою владу); відчуттям, що Україна відходить від російського контролю; викривлене та необ’єктивне розуміння українських можливостей та реалій; особистим бажанням путіна відновити імперію та увійти в історію.

 

І найголовніше – бажання швидко та остаточно закрити «українське питання». Іншими словами знищити нас.

 

Ви може сказати: якби ми дали відповідь у Криму, всього цього не було. Можливо. Але починати потрібно було ще в 1991, будувати сильну Україну одразу після проголошення незалежності. Подальші сумніви, коливання та міжусобиці тільки сприяли майбутній війні.

 

В будь-якому випадку це вже історія, а ми маємо справу із наслідками, проте розуміння попередніх помилок є ключем до того, як нам потрібно діяти.

 

 

 

A FATEFUL ERROR

 

Наприкінці 1996 року склалося враження, що якимось чином, десь вирішили розширити НАТО впритиск до кордонів Росії. Це незважаючи на те, що офіційне рішення не може бути прийняте до чергового засідання саміту Альянсу в червні.

 

Часові рамки цього відкриття, збігаючись з президентськими виборами та відповідними змінами відповідальних осіб у Вашингтоні, не полегшили стороннім людям дізнатися, як і куди додати скромний коментар. Також громадськість не отримала запевнення, що це рішення, хоча би попередньо, безповоротно заохочує сторонні думки.

 

Але тут йдеться про щось першочергового значення. І, можливо, ще не пізно висловити думку, яку я вважаю, є не тільки моєю, але й поділяється з низкою інших, а в більшості випадків і найновішим досвідом у російських питаннях. Точка зору полягає в тому, що розширення НАТО було б найбільш фатальною помилкою американської зовнішньої політики за весь період після холодної війни.

 

Можна очікувати, що таке рішення розпалить націоналістичні, антизахідні та мілітаристські тенденції в російській свідомості, матиме несприятливий вплив на розвиток російської демократії, відновить атмосферу холодної війни у відносинах Сходу-Заходу та вплине на зовнішню політику Росії у тих напрямках, що категорично нам не до вподоби. І зрештою, але не менш важливо, це можливо ускладнить, а то й унеможливить ратифікацію російською Думою угоди «Старт II» та досягнення подальшого скорочення ядерної зброї.

 

Звичайно прикро, що Росія повинна зіткнутися з таким викликом у той час, коли її виконавча влада перебуває у стані невизначеності та майже паралічу. І це вдвічі прикро, враховуючи повну відсутність будь-якої необхідності в цьому кроці. Чому з усіма надіями, які виникли після закінчення холодної війни, відносини Сходу та Заходу повинні зосередитися на питанні того, хто з ким буде у союзі і, відповідно, проти кого, в якомусь химерному, абсолютно непередбачуваному та неймовірному майбутньому військовому конфлікті?

 

Мені, звичайно, відомо, що НАТО веде переговори з російською владою в надії зробити ідею розширення терпимою і прийнятною для Росії. За існуючих обставин можна лише побажати успіху цим зусиллям. Але той, хто приділяє серйозну увагу російській пресі не може не відзначити, що ні громадськість, ні уряд не чекають реалізацію даного розширення, перш ніж реагувати на нього.

 

Росіяни мало вражені американськими запевненнями, що вони не відображають ворожих намірів. Вони побачили б, що їхній престиж (завжди найвищий у свідомості росіян) та їхні інтереси безпеки зазнають негативного впливу. Звісно, їм нічого не залишається, як прийняти експансію як військовий факт. Але вони продовжуватимуть розцінювати це як відсіч з боку Заходу і, ймовірно, шукатимуть інших гарантій безпечного та багатообіцяючого майбутнього для себе.

 

Очевидно, змінити рішення, яке вже прийняте або мовчазно схвалене 16 країнами-членами Альянсу, буде нелегко. Але є ще кілька місяців, перш ніж рішення буде закріплене остаточно, можливо, цей період можна використати, щоб змінити запропоноване розширення таким чином, щоб пом’якшити невтішні наслідки, які він уже має на думки та політику Росії.

 

 

 

ЯК ВЕСТИ ПЕРЕГОВОРИ З РОСІЯНАМИ

 

Зима 1946

 

 

Зараз буде складно! Особливість характеру росіян вимагає специфічної манери розмови. Джордж Кеннан присвятив цьому питанню велику увагу і опис до цієї глави неможливо подати коротко, уникнувши поверховості.

 

Оскільки автор про це писав у різних джерелах, тому нижче буде наведено багато його цитат:

 

«Дипломатія Радянського Союзу з самого початку замислювалася як дипломатія між ворогами, а не між друзями чи навіть між країнами, які терпимо та толерантно ставляться до незалежного існування один одного»

 

«… радянські вимоги до інших народів, з точки зору забезпечення радянської безпеки, настільки екстремальні, що зазвичай досить неприйнятні для відповідних народів, якщо вони представлені у всій її оголеній реальності. Тому радянські вимоги мають бути представлені в іншій формі, і тут виникає необхідність в обмані»

 

«З одного боку, радянська дипломатія повинна забезпечити умови, в яких Радянський уряд зможе безперешкодно продовжувати розвиток російського промислового і військового потенціалу всередині країни. З іншого боку, вона повинна працювати з метою послаблення загального потенціалу всіх інших джерел влади за кордоном — військових, економічних, політичних та моральних»

 

«Вона (радянська дипломатія) значно більше схожа на військове планування на стратегічному та тактичному рівні, яким ми його знаємо. Це перспективні програми дій, покликані постійно тримати ініціативу в руках Політбюро та досягати дуже чітких цілей. У них немає нічого оборонного. На цьому тлі радянські політичні рішення зазвичай передбачають альтернативні лінії просування»

 

«Російські комуністи за своєю природою є шахістами, їм подобається планувати свої ходи, щоб у них завжди були альтернативні напрямки дій … З цієї причини помилково вважати, що Кремль завжди відданий одній політичній лінії»

 

Варто розуміти, що їхня мотивація – «сиюминутная», миттєва. У них є глобальні, стратегічні цілі, але реалізовуються вони не за строго завіреним планом, а виходячи безпосередньо із ситуації.

 

«Вони мають надзвичайну гнучкість у тому, що вони роблять, тому ніколи не варто робити поспішних висновків стосовно радянських загроз або цілей на основі того, що зараз висувається як радянська політика. Коли Союз має справу зі своїми опонентами, радянська політика завжди в певному сенсі опортуністична і покликана служити інтересам комуністичного руху в цей конкретний момент»

 

«Росіяни думають про зовнішню політику як про полювання, їм подобається планувати свої кроки так, щоб вони мали можливість виконати два-три різні сценарії. Саме ця риса призводить до багатьох суперечливих поглядів у нашій країні щодо того, чого насправді хочуть росіяни. У свідомості росіян рідко можна знайти абсолютну відповідь на це питання. Якби їх запитати, чого б вони хотіли … вони би відповіли: «Це все залежить від того, де ми можемо отримати найбільше».

 

Проте в реалізації свої цілей вони не обмежуються у правилах, інструментах або ресурсах. Як писав де Кюстін: «Росіяни не пройшли ту школу вірності, яка сформувала лицарські традиції середньовічної Європи. Вони не мали таких понять, як «честь» або «слово честі». Вони, відповідно до свого варварського характеру, дотримуються правил лише тоді, коли побачать достатньо сильне застосування сили у відповідь.

 

«Правил гри немає. Вони можуть робити все, що, на їхню думку, відповідає їхнім інтересам ... включаючи переконання, залякування, обман, корупцію, проникнення, підривну діяльність, блеф, психологічний тиск, економічний тиск, спокушання, шантаж, злодійство, шахрайство, зґвалтування, конфлікти, вбивство та раптову смерть»

 

В необхідний момент вони можуть застосувати їх всі одночасно.

 

«Взагалі я закликаю вас остерігатися ототожнення комуніста, у своїй свідомості, з людьми, яких комуністи використовують. Це стосується скрізь. Ніщо так не радує справжнього більшовика, як змусити ворогів служити його власним цілям. Вся краса цієї думки стала зрозуміла Леніну, коли Троцький нагадав йому, що під час громадянської війни у Червоній армії служили двадцять тисяч офіцерів царського походження. Троцький відмічав їхню користь і наскільки вони допомогли руху. Ленін розповідав, як у той момент він вперше усвідомив всі можливості використання власних ворогів. Така політика триває й донині … Комуністи дивляться на це так: якщо людей можна використовувати і вони готові дозволити себе використовувати, ми не будемо їм відмовляти»

 

Зразу скажу, наївно думати, що росіяни мають хоч якусь повагу до таких людей. Їхнє ставлення до них презирливе та недовірливе – «ні свій, ні чужий».

 

І тут перед нами постає дуже важливий момент, який є ключовим, а саме їхнє джерело сили – російський народ. Саме за його, і тільки за його рахунок вони проводять свою політику.

 

«Бюджет, який справді хвилює людей у Кремлі і за яким вони дійсно стежать, це бюджет робочих можливостей, бюджет нервових і фізичних сил радянських людей. Поки механізм диктатури утримується на високому рівні ефективності та нещадності, Кремлю не доводиться турбуватися про можливість народного бунту»

 

Керівники Росії, як ніхто інший знають можливості свого народу, вони дуже добре вміють грати на традиційних слабкостях росіян – ксенофобії, ізоляціонізмі, відчутті незахищеності.

 

«Серед росіян є прихована «анти-іноземність», яка часто спливає. По-перше, у них є певна зневага до багатьох закордонних цінностей, тобто до речей, які здаються бажаними для людей на Заході, але які їм самим не здаються такими. Вони думають, що вимоги до комфорту на Заході здебільшого непотрібні та нерозумні. Вони з певною часткою презирства дивляться на індивідуалізм, який існує в західних країнах. Їм це не подобається. Вони вважають, що ці люди більше цікавляться своїми особистими, особливо економічними, інтересами аніж авторитетом і величчю держави, — а це погано … Багато подібних речей наповнюють їх почуттям переваги та презирства до іноземної держави».

 

Характер їхніх відносин кардинально відрізняється від наших. Кремль буде отримувати всі необхідні ресурси для здійснення своїх політичних цілей саме від народу, а будь-які проблеми лягатимуть на плечі останнього. Сам Кеннан описував це так:

 

«Добродушний іноземець не може допомогти російському народу, він лише допомагає Кремлю. І навпаки, він не може нашкодити Кремлю, він лише завдає шкоди російським людям»

 

Російський національний характер, а як наслідок і політична система, тяжіють до авторитарного, централізованого правління, де існує великий розрив між народом і владою, де для підйому соціальним ліфтом потрібно домінувати та проявляти агресію до тих, хто нижче за тебе (як наслідок – «конкурент» ототожнюється із поняттям «супротивник», а сама еліта живе у світі «ворогів та рабів»), де є поклоніння та служіння перед «старшими» і зневага та жорстокість до «нижчих», де індивідуалізм та самостійність придушуються, а для виживання необхідно жити за законами «зграї».

 

У цих умовах з'являються такі риси як послушність, терплячість, пасивність («а я що можу?»), месіанство (нагорі «краще знають»), агресія («не переконати, а змусити»), сприйняття світу через призму «свій або чужий», «друзі або вороги».

 

Такі цінності унеможливлюють ведення нормально діалогу через аргументи та факти, вони унеможливлюють у росіян навіть гуманне ставлення, співчуття або деколи – і право на життя для «чужих».

 

Для управління таким народом необхідна сильна вертикаль влади, із постійною демонстрацією своєї могутності, бажанням бути переможцями, збереження свого лиця; всі ці особливості завжди повинні яскраво та голосно демонструватися.

 

«… росіяни – нація, яка привикла до показухи, їхнє глибоке переконання, що всі речі – не такі, якими вони є насправді. Росіянину потрібні хліб та видовища. Що стосується видовищ, то він сприймає їх з вдячністю, ставлячись до кількості та якості хліба фаталістично. Він не вважає, що має право на все, що є у державі. Якщо він отримує несподівану милостиню, то із задоволенням кладе її в кишеню, рідко висловлюючи скептицизм, але ніколи не здивується, якщо цю річ у нього відберуть. І він завжди готовий до порожнього пустослів’я, яке робиться державою для показу такої щедрості. Для життя це значно безпечніше та спокійніше»

 

«З іншого боку, локальні війни (Кримська війна, російсько-японська війна, Перша світова, оскільки не була тотальною і відбувалася далеко від центру політичної сили – ред.), в яких Росія була залучена і в яких вона програла, мали наслідки для політичного життя в самій Росії, та призвели до критики та відсутності поваги до уряду, і зрештою … були згубними для самої держави»

 

Невеликий відхід в сторону. Варто розуміти, що заяви Кремля не спрямовані назовні, вони проголошуються в першу чергу для свого народу. «Денацифікація», «нацисти», «бандерівці» – ці поняття подаються для свого внутрішнього споживача, це те, що є зрозумілим та чутливим для їхньої картини світу. Граючи на таких поняттях, вони посилюють традиційне відчуття, що «кругом враги», що вони в оточені, виправдовуючи цим легітимність своєї влади.

 

Даремно переконувати їх, що це не так. Росіяни це нація, яка не вірить в правду, яка переконана, що все має подвійний підтекст, вони всі грають у «цинічну гру, починаючи від імператора до низів, коли брехня постійно видається за істину».

 

І другий важливий момент – їхнє бачення майбутнього засноване на їхньому минулому. Воно формується не на побудові нової, розвиненої, мирної держави, а на таких поняттях як «колишня велич», імперія, відновлення СРСР. Російський імператор Олександр І під час своєї інавгурації пообіцяв: «Всё будет, как при бабушке». Вони проти прогресу і за регрес, це їхня місія перед світом.

 

Проте найважливіший і найскладніший момент ведення діалогу з ними полягає в тому, що з ними потрібно говорити не з позиції наших інтересів, а з позиції того, яку шкоду отримають самі росіяни:

 

«Ви повинні розпорядитися своїми пішаками, своїми ферзями і королями так, щоб росіяни побачили, що в їхніх інтересах буде корисним зробити те, що ви хочете від них, і тоді вони підуть і зроблять це… Враховуючи їхнє мислення, вам доведеться створювати контр-тиск, коли маєте справу з росіянами. Але наші люди схильні про це забувати. Я не знаю, скільки разів ми приходили до росіян і просили їх зробити те, чого ми хотіли, щоб вони зробили і думали, що вони просто повинні це зробити, тому що ми їх про це просимо. Тоді вони … (робилися абсолютно «глухими» і у цьому питанні до них було важко достукатися)»

 

«Вам потрібно дати людині в радянському уряді привід зрозуміти: «Те, що американці хочуть, щоб ми зробили, це те, що ми повинні зробити, тому що...» … Я можу навести вам один короткий приклад:

 

Минулого року у нас були проблеми з американським кораблем, який зайшов у порт Мурманська … (і, при поганій видимості, випадково зіткнулися з радянським) … тому що обидва капітани мали різні уявлення про навігацію та були вперті. Американський корабель … відбуксували в Мурманськ, і у нас були проблеми з тим, щоб його поставили в сухий док протягом дуже довгого часу.

 

Флот СРСР володів сухим доком, але стверджував, що ним користується наркомат зовнішньої торгівлі. Ми пішли в наркомат торгівлі, там сказали, що сухим доком користується флот СРСР. Ми отримали стару схему. Тим часом на кораблі закінчилося харчування, закінчилося паливо, екіпаж ледь не збожеволів у Мурманську. Ми не могли від когось домогтися жодних дій.

 

Тим часом до нас прийшли росіяни, які хотіли відправити три сотні моряків до місця в Західній Вірджинії, щоб забрати кілька морських буксирів … і доставити до Владивостока. Росіяни заплатили за буксир і погодилися забрати поставку до першого травня, сплативши штраф, якщо цього не буде зроблено.

 

Комісаріат зовнішньої торгівлі, який відповідав фінансово, і радянський флот, який хотів отримати буксири, були тими самими організаціями, в яких ми були зацікавлені. Посольство США … (почало затягувати) … розгляд візових заявок і … як тільки відбулася прострочка … і росіяни почали платити штрафи за те, що вони не забрали буксири, наше судно, наче по змаху магічної палички, уже було в сухому доку.

 

Це не було злим бажанням, але той, хто повинен був прийняти рішення, не міг його схвалити, доки не зміг показати, що це відповідає радянським інтересам. Як тільки він зміг довести, що таким чином вони можуть уникнути сплати штрафів за буксир, він отримав право розібратися.

 

Отже, основним фактором у спілкуванні з росіянами є те, що кожна річ має бути виправдана на основі їхніх власних інтересів, а не наших»

 

Проте цей момент варто реалізовувати акуратно:

 

«Ви можете звертатися до них з точки зору їхніх цілей, але ви повинні бути обережними, щоб не зробити себе інтерпретатором радянських цілей. Не можна прийти до них і сказати: «Дивіться, я зрозумів, що в інтересах Радянського Союзу зробити те чи те». Вони відразу стануть підозрілими і скажуть: «Напевне цей хлопець намагається нас обдурити»

 

Разом з тим, росіяни, використовуючи золотоординську стратегію, вдаються до традиційної для них тактики «два кроки вперед, крок назад».

 

«У латишів був міністр закордонних справ на прізвище Мунтерс … який думав, що знає, як мати справу з росіянами … він здійснив поїздку до Москви, щоб обговорити з Молотовим питання про надання росіянам баз у Латвії. На його жах, Молотов попросив розмістити більше, ніж мала вся латвійська армія. Остання складалася з 75 000 чоловік, а Молотов хотів негайно розмістити бази та казарми на 120 000 чоловік. Мунтерс не знав, що з цим робити … і нарешті, довелося викласти свою справу перед самим Сталіним. Молотов був присутній, і Сталін скоріше лаяв його: «Так-так, що це таке? Чого ти так тиснеш на цих людей? Будь розсудливим. 85 000 чоловіків нам цілком вистачить». І Мунтерс вийшов із відчуттям, що він здобув величезний дипломатичний успіх. Все було би добре, якби за шість місяців Мунтерс сам не був депортованим у Росію, а Латвія взагалі втратила незалежність і стала частиною Радянського Союзу.»

 

Яка їхня ціль і які обмеження має російська система?

 

«Яка мета радянських лідерів? Я би сформулював це так: це зменшити повсюди конкуруючу силу і зробити Кремль найпотужнішою силою – у військовому та політичному відношенні – у світі … їхня політика … в основному підпорядкована цій меті.

 

«Вся месіанська концепція відносин між Росією та світом настільки ж давня, як і сама російська держава. Первісна концепція «святой Руси» була ідеологічною, а не територіальною. Вона поширилася так само, як поширилося російське православ’я, зупиняючись там, де починається невірний. Це була лінія, що незмінно зміщується, рухається. У неї не було постійності, не було жодної визначеності. Тут немає видимих географічних бар’єрів: ні гір, ні морів, ні швидкоплинних річок, щоб позначити це. Вона була безмежна, як і сама Росія. І тому не дивно, що росіяни не бачили остаточної межі можливого розширення своєї влади. Не дивно, що ще за часів Івана III та Івана IV люди в Москві любили думати про свою столицю як про «третій Рим». І не дивно, що навіть у 19-му столітті американський посол був змушений доповісти із Санкт-Петербурга, що «ці люди одержимі дивним забобоном, що їм судилося підкорити світ». Тепер зазначимо, що всі ці пункти дуже чітко узгоджується з сьогоднішньою радянською ідеологією»

 

Відповідно виникає питання, якою повинна бути Україна і ким повинні бути ми? На подібні питання Кеннан зауважував:

 

«Тоталітарні уряди — а ми маємо на увазі саме їх — дуже схильні до того, щоб точно знати, наскільки інша країна готова застосувати силу, а коли ні. Немає нічого, що цікавить їх більше, ніж цей один момент у всій моделі міжнародних відносин … З нашого боку не потрібні жодні жести та погрози ... Тому все, що нам насправді потрібно зробити, це бути сильними і бути готовими використовувати цю силу. Нам не потрібно про це говорити. Нам не потрібно це транслювати. Досить одного факту. Сила – це лише питання мужності наших переконань і відповідних дій. Ніщо не може зрівнятися або замінити силу в міжнародних відносинах ... Ми можемо мати найкращий інтелект, найблискучішу стратегію, але якщо ми говоримо зі слабкої позиції, з нерішучості та з позиції надії чи молитви, щоб інша країна не створювала біду, ми просто не можемо розраховувати на успіх»

 

«Все це вимагає значного покращення формування та виконання нашої власної політики. Наші дії мають стати, на мій погляд, незрівнянно сміливішими, швидшими, жорсткішими, нестандартними, гнучкішими»

 

І в цьому ключ до нашої перемоги. Наша єдність та сила нашої держави – є гарантами нашої безпеки. Все залежить тільки від нас.

 

В нижче наведеному тексті Кеннан давав свої поради та пояснення як говорити з росіянами. Цей документ стосувався комуністично-сталінської росії, і виникає питання чи буде він актуальний сьогодні? Джордж Кеннан сам дав відповідь на нього – «частково».

 

 

EXCERPT FROM «THE UNITED STATES AND RUSSIA»

 

Історично зовнішньополітичні відносини Росії розвивалися абсолютно не так, як у США. Наші найважливіші зовнішні відносини, з точки зору історії, йшли по лінії мирної закордонної торгівлі. Вони встановили спосіб нашого мислення щодо зовнішніх справ. Росіяни, протягом усієї своєї історії, мали справу переважно з ворожими сусідами. Не маючи природних географічних бар’єрів, їм, щоб мати справу з цими сусідами, довелося розробити особливу техніку (тепер вона стала традиційною і майже автоматичною) гнучкого просування і відступу, глибокого захисту, секретності, настороженості, обману. Їхня історія знає багато прикладів перемир’я між воюючими сторонами, але вона ніколи не знала прикладу постійного мирного співіснування двох сусідніх держав із встановленими кордонами, прийнятими беззаперечно обома народами. Тому в росіян відсутнє уявлення про постійні та дружні відносини між державами. Для них усі іноземці – потенційні вороги. Техніка російської дипломатії, як і Східної дипломатії в цілому, полягає в тому, щоб залякати противника своєю могутністю, роблячи його при цьому неспокійним та збитим з пантелику щодо точних мотивів та варіантів її застосування, і таким чином спонукаючи його виконати всі російські вимоги з особливою пошаною та увагою. Це не має нічого спільного із побудовою дружніх відносин, як ми їх уявляємо.

 

Нам було би значно легше мати справу з Росією, якби ми відверто визнали у своїй свідомості той факт, що її лідери, за їхнім власним вибором, є ворогами для всієї тієї частини світу, яку вони не контролюють, і це є керівним принципом мислення та способу дій для всього радянського апарату. Пам’ятаймо також, що в СРСР рішення рідко приймаються окремими особами. Вони приймаються колективно, і ці колективи виходять з того, що зовнішній світ є ворожим і не здатним до щедрих або безкорисливих вчинків щодо російської держави чи народу. З цього випливає, що жоден акт іноземного уряду не може бути офіційно визнаний як акт доброї волі. Будь-який радянський чиновник, який би заперечував цей принцип і намагався продемонструвати в радянській структурі, що іноземна держава зробила все можливе, щоб бути доброзичливою до СРСР і заслужила довіру, ризикував би, принаймні, своєю роботою. Кожен в їхньому уряді повинен вважати, що іноземні уряди діють лише у власних інтересах, а вдячність – це невідома риса у закордонних справах.

 

Таким чином, механізм, за допомогою якого здійснюються радянські закордонні справи, здатний визнавати і обговорювати лише конкретні радянські інтереси. Серед їхніх партійців ніхто не може сперечатися з будь-якою пропозицією, якщо він не може конкретно показати, яким чином інтереси Радянського Союзу можуть виграти, якщо вони будуть прийняті, або постраждати, якщо будуть відхилені. Цей принцип сповідується чітко та об’єктивно. Вивчаючи позицію іноземної держави, росіяни не докладають жодних зусиль, щоб поглянути на неї очима цієї держави або з точки зору певної спільності цілей. Вони розглядають її тільки з точки зору впливу на них самих. Якщо ефект сприятливий, вони приймають його без подяки, якщо він непідходящий, вони відкидають його без обурення. Ми могли б спростити життя для них і для нас самих, якби ми прийняли цей факт.

 

У світлі вищесказаного я хотів би запропонувати наступні правила, які би помогли нашим відносинам з росіянами:

 

A. Не поводьтеся з ними дружньо.

 

Це лише бентежить їх та посилює підозри. Російські чиновники відкидають будь-яку можливість постати перед своїм народом як той, хто має дружні відносини з іноземцем. Це не їхнє уявлення про хороші стосунки.

 

B. Не прагніть до єдності цілей, яких насправді немає.

 

Немає сенсу втягувати росіян у єдність, посилаючись на спільні цілі, до яких ми обоє були в певний час залучені, наприклад, у зміцненні миру у всьому світі, демократії чи тому подібне. У них були свої власні цілі, коли вони об’єднувалися з нами, оскільки вони думали, що ми мали свої. Для них це все гра. І коли ми намагаємось підійти до них з аргументами на основі таких загальних заяв, вони стають подвійно настороженими.

 

C. Не робіть пустих жестів доброї волі.

 

Мало хто з нас уявляє, яку заплутаність і підозру викликали в радянській свідомості жести та поступки, здійснені добросовісними американцями з метою переконати росіян у своїх дружніх намірах. Такі дії порушують усі їхні розрахунки і виводять їх з рівноваги. Вони негайно починають думати, що вони переоцінили наші сили, що вони знехтували своїми зобов’язаннями перед радянською державою, що вони повинні були весь час вимагати від нас більшого. Часто це має прямо протилежний ефект від того, який ми очікували.

 

D. Не звертайтеся з проханнями до росіян, якщо ми не будемо готові змусити їх відчути наше незадоволення на практиці у випадку, якщо наше прохання не буде задоволено.

 

Ми завжди повинні бути готові підкріплювати кожну вимогу діями з нашої сторони, щоб довести, що російські інтереси постраждають, якщо наші інтереси не будуть дотримуватися. Для цього потрібна творча фантазія, стійкість і координація нашої політики. Якщо ми не зможемо знайти ці якості у своїх зовнішніх справах, то нам слід почати готуватися до серйозних проблем.

 

E. Обговорюйте питання на певному рівні та наполягайте на тому, щоб росіяни несли повну відповідальність за свої дії на цьому рівні.

 

Як правило, запити і вимоги не слід виносити на вищі рівні лише тому, що нам не вдалося задовільнити їх на нижньому. Це лише заохочує російську бюрократію до відмови від співпраці та ускладнює наші відносини з радянською владою на вищому рівні, обтяжуючи справами другорядного значення. Замість цього ми повинні негайно і без вагань вжити заходів у відповідь, коли ми не отримуємо бажане на нижньому рівні. Тільки так ми можемо навчити росіян поважати весь діапазон наших чиновників, які мають з ними справу. Не підтримуючи наших представників у їхніх відносинах з росіянами, ми ускладнюємо для себе досягнення будь-якого результату в проміжках між зустрічами на високому рівні. Це працює в інтересах росіян та завдає шкоди нам. Це дуже важливий момент, який лежить в основі багатьох наших невдач за останні два-три роки. Вищий рівень фізично не здатний охопити весь спектр наших відносин з радянським урядом та забезпечити співпрацю, якої ми прагнемо. Досягнуті домовленості можуть бути, і часто є, успішно і безкарно саботовані на нижніх рівнях. Ми повинні навчити росіян, щоб весь їхній апарат, а не тільки Сталін, розумно реагувала на наші підходи.

 

F. Не заохочуйте обмін думками на вищому рівні з росіянами, якщо ініціатива з їхнього боку не виходить принаймні на 50 відсотків.

 

З росіянами можна поводитися задовільно лише тоді, коли вони самі чогось хочуть і відчувають себе в залежному становищі. Для нас це повинно стати питанням техніки, щоб побачити, що вони не співпрацюють на високому рівні, за винятком випадків, коли вказані умови переважають.

 

G. Не бійтеся використовувати важку артилерію у тих питаннях, які нам здаються незначними.

 

Це також дуже важливий момент, який багато американців сприймуть скептично. Загалом, це може бути поганою практикою – брати кувалду, щоб розчавити муху. Але з росіянами іноді це необхідно. Росіяни будуть проводити послідовну та гнучку політику, посягаючи на інтереси інших, сподіваючись, що кожний окремий крок не буде настільки важливим, щоб викликати сильну реакцію з боку їхніх опонентів, і таким чином вони можуть поступово досягти значного посилення своїх позицій, перш ніж інший зрозуміє, що відбувається. Таким чином, вони мають вперту схильність доводити кожне питання аж до того моменту, який на їхню думку, є переломним для терпіння тих, з ким вони мають справу. Якщо вони знають, що їх опонент налаштований серйозно, що грань його терпіння міцно встановлена і що він без коливань прийме серйозні заходи, якщо ця грань буде порушена навіть незначними способами та в окремих місцях, вони будуть обережні та уважні. Вони не люблять розкривати власні карти, поки вони не мають переваги сил. Але вони швидко відчувають і користуються нерішучістю або добродушною терпимістю. Тому той, хто має з ними справу, повинен завжди зберігати рішучість і пильність у захисті своїх власних інтересів.

 

H. Не бійтеся неприємностей та публічного висвітлення розбіжностей.

 

Росіяни не проти сцен і скандалів. Якщо вони виявлять, що хтось намагається їх уникати, щоб не стояти у них на шляху, вони використають це як форму шантажу, вважаючи, що вони можуть отримати вигоду від бридливості іншого. Якщо ми хочемо відновити свій престиж у радянського уряду і завоювати повагу в Росії, ми повинні бути готові до «приборкання норовливої», що неодмінно принесе чимало неприємностей. З іншого боку, нам не потрібно боятися, що випадкові грубі заяви матимуть поганий та постійний вплив на наші відносини. З росіянами стає легше домовлятися після того, як вони отримують хорошого прочухана. Вони добре ставляться до грубої гри і рідко ображаються на неї. Не забуваймо першу реакцію Сталіна, коли він зустрівся з Ріббентропом. Вона була добродушною і цинічною на фоні запеклої пропагандистської війни, яку багато років вели дві країни. Правлячий клас Росії поважає тільки сильних. Для них сором’язливість у суперечці – це форма слабкості.

 

І. Узгодити, відповідно до нашої встановленої політики, всю діяльність нашого уряду, що стосується Росії, і всю приватну діяльність Америки такого роду, на яку уряд може впливати.

 

Росіяни швидко отримують вигоду від конфліктів, незгод і прагнення до приватних цілей з боку наших громадян або нашого уряду. Їхня власна система призначена для забезпечення максимальної концентрації національних енергій. Ми не зможемо ефективно протистояти їм, якщо не зробимо все, що в наших силах, щоб сконцентрувати наші власні зусилля.

 

J. Зміцнити та підтримати наше представництво в Росії.

 

Американське посольство в Москві є символом нашої країни для росіян. За ним пильно спостерігають багато людей. Воно повинно бути не тільки представником нашого суспільства, але й провідним аналітичним центром нашої політики щодо Росії. Не дивлячись на часте нехтування та зневіру, будучи об’єктом атак ревнивих і незадоволених лібералів, не користуючись повною підтримкою чи розумінням людей у Вашингтоні, ніколи належним чином не укомплектоване персоналом або належним чином розміщене, воно, тим не менш, зуміло стати новаторською установою в американській дипломатичній службі і найбільш шанованим дипломатичним представництвом в Москві. Воно могло б зробити значно більше і зіграти значно кращу роль в Радянському Союзі, якби отримало належну підтримку. Це означає, що відмова радянського уряду надати приміщення та інші можливості для виконання дипломатичної роботи в Москві повинна стати відкритим питанням між урядами і необхідно здійснювати тиск для покращення цих умов. Місія, також, повинна бути достатньо укомплектована американським персоналом. Нарешті, це означає, що посольством завжди повинен керувати той, хто спроможний і підготовлений до важкої та виснажливої роботи протягом тривалого періоду часу, і той, хто має достатню скромність та терпіння, який відданий інтересам нашої країни та особистими якостями, походженням та неперевершеним психологічним аналізіом людської особистості заслуговує повагу нації. Щодо посла Гаррімана [Аверелл Гарріман – посол США в СРСР у 1943-1946 рр. – ред.], я можу щиро сказати, що він повністю відповідає цим вимогам. Але я роблю цей висновок з орієнтацією на майбутнє. Посада посла в Москві – це не синекура, якою можна легко розпоряджатися і Держдеп повинен бути готовий використати свій вплив, щоб переконатися, що її обіймає ефективна людина. Московська місія працює і завжди працювала в напрузі, стикаючись з численними перешкодами. Самовпевнений, метушливий і неосвічений посол здатний завдати непоправної шкоди російсько-американським відносинам.

 

  

*  *  *  *  *  *

 

P. S.

 

Хочу зауважити – наступний текст не належить Джорджу Кеннану, а є лише узагальненням характеру росії.

 

Сила, з якою ми маємо справу, є надзвичайно складною, для неї не існує жодних правил чи моральних обмежень, із нею неможливе мирне співіснування, а весь апарат влади і вся держава зосереджені на досягненні своїх політичних цілей. Як і їхній герб, характер росіян є двояким, і на кожне твердження знайдеться декілька винятків. Втім це не означає, що їх неможливо зрозуміти. Хоча це і буде нелегко.

 

Росія – це Орда та Візантія одночасно. Історично росія сформувалася, перебуваючи під владою монголів, і в процесі свого становлення росіяни перейняли не тільки їхні риси, а й систему управління: одноосібна влада, прагнення до постійного завоювання та розширення своїх меж, заборона на існування будь-якої конкурентної сили, варварство та жорстокість, хитрість та обман, відсутність будь-яких правил, абсолютна неповага до людини і людського життя та пошана тільки до сили. Навіть золотоординський герб – двоголовий орел – вони також перейняли. І цей процес мав дуже великий вплив на характер росії. Як писав де Кюстін:

 

«Російський деспотизм, яким ми його знаємо, виник у той час, коли у решті Європи було вже скасовано рабство. Після нашестя монголів найвільніші з усіх народів – слов’яни – перетворилися на рабів, спочатку в азіатських завойовників, а потім і у своїх князів. Це призвело до деградації всього духу російського життя».

 

Звільнившись від монгольської залежності, московські правителі намагалися знайти місію для свого існування, і паралельно із занепадом Візантійської імперії вони її знайшли у месіанському баченні себе як «третього Риму».

 

Об’єднання церкви і влади, релігійна ортодоксальність, ізольованість та ксенофобія, жорстокі репресії, постійні кремлівські інтриги, тотальна влада царя (образ якого для росіян святий) – ось риси, з якими росія появилася на світ.

 

В основі російських дій лежить їхнє глибоке відчуття незахищеності. Постійне відчуття загрози і намагання себе захистити є ключовим фактором їхньої поведінки. Будучи позбавленими природних бар’єрів і постійно оточеними ворожими сусідами, «їм довелося розробити особливу техніку (тепер вона стала традиційною і майже автоматичною) гнучкого просування і відступу, глибокого захисту, секретності, настороженості, обману».

 

З часом до їхнього відчуття незахищеності додався комплекс неповноцінності стосовно більш сильної та розвинутої Європи. Як писав де Кюстін: «Політична система росії не витримає й двадцяти років вільного спілкування із Заходом». І характер їхніх дій також зазнав змін: секретність дій; надмірне залякування та гра м'язами, показуючи, що з ними не варто мати справу; дуальність та подвійність власної політики (явна та прихована); намагання уникнути прямого протистояння та приховати свої реальні плани; бажання сховати від власного населення реальний стан справ; спроби послабити та розколоти оточуючі їх народи. Як писав Джордж Кеннан:

 

«Росіяни дивляться на сусідів або як на васалів, або як на ворогів, і якщо ви не хочете бути васалом, приготуйтеся бути ворогом».

 

Будь-яка їхня ідеологія – це лише «фіговий листок», який приховує їхні загарбницькі та імперські бажання. За Союзу такою була комуністична ідеологія, в наш час – «русский мир» та допомога «братському» народу (хоча у часи СРСР пропаганда братськими народами називала Німеччину, Китай чи Афганістан). Вони утримують свою владу – як на своїй, так і на чужих територіях – тільки за рахунок страху та тиранії.

 

Найбільша наша помилка полягатиме, якщо ми вважатимемо, що росіяни думають, як ми або будемо дивитися на нашу ситуацію з нашої точки зору, думаючи про фінансові втрати, вбиті людські життя, моральні правила чи проблеми з репутацією. Давайте поставимо на цьому крапку. У них зовсім інша система цінностей. Вони мислять з позиції сили та власної безпеки.

 

Якщо відчують загрозу для себе – вони будуть реагувати, якщо побачать слабкість (а вони великі майстри її знайти) – вони направлять туди свої зусилля, якщо побачать достатню силу – вони зупиняться або відійдуть. Для них людське життя не має великого значення, правил не існує, а політичні цілі стоять на першому місці.

 

І тут присутній цікавий момент – оскільки росіяни сприймають оточуючий світ ворожим і за допомогою пропаганди посилюють це відчуття, вони самі, по своїй звичці до самообману, вірять, що зовнішній світ проводить таку саму політику щодо них, як і росіяни до зовнішнього світу: що світ налаштований вороже, що він маскує свої справжні наміри, що кожен їхній жест покликаний обдурити росіян, що західна політика (як і сам Кремль) приховують свої справжні мотиви, що на Заході бажають захопити росію, а самих росіян кинути в рабство. Це віра зберігається ще й тому, що росіяни – це нація, яка не вірить в правду. На їхнє переконання все не так однозначно, завжди є подвійне дно.

 

Взагалі росіяни – великі майстри обману, імітації та маніпуляції. А постійна присутність страху та «таємниці» породжує багато інтриг та викривлення правди як серед звичайних громадян, так і серед керівників держави. Як писав Кеннан:

 

«Ми бачили на власному досвіді, що дуже спотворені версії реальності потрапляли у найвищі кабінети … і ставали основою радянських дій … Під час війни у нас був дуже неприємний випадок. Ми виявили, що сам Сталін не був правильно проінформований і мав абсолютно хибне уявлення про те, що ми робили в Італії. Очевидно, це був свідомий і ворожий крок від людей, які надали йому цю інформацію, тому що вона не могла бути передана йому таким чином просто випадково. Це мене дуже хвилювало».

 

Проте не потрібно недооцінювати росію як противника, росія буде розширятися, поки не зустріне рівноцінну силу, росію неможливо здолати однією перемогою; вони відступлять, але не капітулюють, вони здатні вичікувати та збирати сили стільки, скільки потрібно, шукаючи та використовуючи будь-яку слабкість, постійно нарощуючи свій тиск. Це ставить нас у справді фаталістичний вибір – або ми станемо по-справжньому сильною країною (економічно, політично, воєнно) або росія знищить нас. Третього не дано. Тому нам треба діяти – і діяти швидко.

 

Росія – це країна контрастів. Двоякість їхньої натури проявляється в усьому і завжди. Вони починають війну, але дивуються, чому світ їх ненавидить; вони зверхні та жорстокі до інших, але абсолютно покірні перед своїми; вони не поважають жодних правил, але вимагають, щоб інші цих правил дотримувалися – в таких крайностях вони живуть, і це не викликає у них жодного дискомфорту.

 

Інший цікавий момент – це реакція Кремля та росіян на будь-які зовнішні дії. Вони обов’язково на них відповідатимуть, і відповідатимуть максимально голосно, навіть якщо це буде виглядати безглуздо та абсурдно. Це не повинно нас турбувати. Часто це навіть не варте нашої уваги. Єдине, що їх стримує, – це сила (воєнна, політична, економічна). Тільки за цієї умови вони бачать причину вести себе правильно та дотримуватися домовленостей чи правил.

 

Довіряти їм не можна взагалі – якщо вони побачать вигідну можливість та відчують свою перевагу, то порушать всі можливі правила, домовленості чи моральні заборони. Як писав Бісмарк: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані».

 

Цинізм, неповага до чужого і безпринциповість – це одні з їхніх національних рис. Правий був Джохар Дудаєв, який сказав: «Росіяни – це напевне єдина нація, яка в ніщо не вірить». І ці риси вони проявляли багато раз.

 

У 1918 році росіяни захопили та понівечили український клуб в Києві, який за півроку до того урочисто відкривав сам Гетьман Скоропадський. Письменник Борис Антоненко-Давидович так описував цю подію:

 

«Комісія у складі представників міської думи, земства й гетьманського та російсько-добровольчого командування й Сергія Єфремова як представника українського громадянства увійшла в будинок українського національного клубу, над ґанком якого тепер звисав триколірний прапор Російської імперії. Оточена ворожими поглядами золотопогонних офіцерів, котрі не потурбувались навіть навести сякий-такий лад у приміщенні, комісія пройшла по кімнатах клубу, заставлених офіцерськими ліжками, й нарешті відчинила двері в бібліотеку. Перед очима комісії постало бридке видовище дикого вандалізму: розірвані й розкидані по підлозі книжки, загиджені рештки розбитих погрудь Шевченка й Франка, а головне, — разючий сморід від неприбраного людського калу.

 

— Да, здесь русский дух, здесь Русью пахнет, — сказав Єфремов, іронічно повторюючи відомі пушкінські слова».

 

Це все тому, що росія – це країна рабів і варварів. Раб не може повстати проти свого господаря, раб не може жити сам, на це здатні тільки вільні люди. Раб не хоче мати свободу, раб хоче мати власних рабів. Саме тому жорстокість, яка застосовувалася до нього, він перенесе на інших. Така система тримається тільки на страху.

 

Росіяни наче напівдикі пси – слухняні до голосу хазяїна, але жорстокі до інших. Для їхнього господаря найголовніше – це зберегти свій престиж та продемонструвати свою силу. Хазяїн повинен виглядати авторитетним та суворим в очах своїх підданих, він повинен виглядати як єдиний, хто здатний захистити їх. Без постійно піару та пропаганди тут не обійтися. Якщо він підтримуватиме дисципліну – зможе і надалі управлятиме ними. Якщо він проявить доброту або слабкість – вони повстануть проти нього. Ця система відносин історично є традиційною для росії. Який народ – така і влада. Джордж Кеннан писав:

 

«Пам’ятаю, як один радянський громадянин стояв зі мною біля вікна, спостерігаючи за Червоною площею в Москві і дивлячись на ці юрми обшарпаних створінь, які вешталися по вулицях під нами, і сказав: "Ви, дипломати, прокляті дурні. Ви критикуєте суворість нашої влади. Ви жартуєте про нашу таємну поліцію і про нашу систему. Хіба ви не розумієте, що ці люди, які ходять по вулицях, все ще звірі, і якби не сила нашої влади, вони б розірвали і нас, і вас на частини?" Це погляд дуже інтелігентного росіянина, і у цьому щось є».

 

Дуже важливий момент – погляди Кеннана варто адаптувати під наші реалії. В іншому випадку ми самі себе обдуримо, і наслідки цього будуть драматичними.

 

Поясню, що я маю на увазі. Ці ідеї писалися в часи сталінської росії, а тепер ми маємо справу із путінською. Тому нам потрібно враховувати наші реалії, а саме: росія не сприймає Україну як рівноправну та самостійну державу, у їхньому світогляді це «плацдарм», одна із точок на карті, де вони воюють з американцями та НАТО, а держави України ніколи не було. До цього додається «малороське» ставлення, викривлення історії, пропаганда, а ще тотальна і повсюдна брехня. Саме ставлення росіян до українців є презирливим. Навіть відомі ліберальні чи освічені росіяни зневажливо відносяться до нас. Російський лібералізм ламається об Україну. Їхні лозунги про демократичну росію виглядають як красиві гасла тільки для того, щоб прийти до влади, але їхнє відношення до нас, їхній характер від цього не поміняється.

 

І росія, хто би не був при владі, ніколи не відмахнеться, і вони ніколи нас легко не відпустять. Ми маємо справу із російським націоналізмом. Це явище глибоке і давнє. Єдиними гарантами нашої безпеки є сильна Україна (економічно, політично, воєнно) та НАТО. Нам треба бути до цього готовим.

 

Якщо влада в росії зміниться чи відбудеться «дворцовий переворот», це буде не більше, ніж тактичний крок назад, імітація. Не варто розраховувати, що вона буде кращою. Німеччина «заразилася» нацизмом, але до цього вони знали, що таке свобода, росія все своє існування перебувала під владою однієї людини. Єдиним способом для зміни характеру росії – це недопущення будь-яких нових спроб для розширення російської влади.

 

Якщо при владі залишаться ті самі особи, які зараз там знаходяться, росія, традиційно для неї, ізолюється, закриється від усього світу та перетвориться на ГУЛАГ. Вони повернуться в СРСР, про який так довго мріяли. А пропаганда подвоїться. Це відкине її не на десятиліття, а на століття назад.

 

Не варто думати, що це викличе бунтарські настрої. Там можливі тільки «голодні бунти». Росіяни «довольствуются малым». Вони не будуть мітингувати і стояти за свободу та дотримання законів, але будуть стояти в черзі до IKEA чи McDonald’s. Ви можете згадати про мітинги на Болотній в Москві, але Москва – не росія, і цей виступ ні до чого не призвів.

 

Разом з тим, розв’язування нової війни тільки піднімало рейтинг та підтримку російської влади та пробуджувало серед російського населення їхнє глибоке прагнення до завоювання. Це, насправді, дуже важливий момент. Заради того, щоб росія захопила ще один клаптик землі, на якому росіяни ніколи не будуть і який ніколи не побачать, вони можуть пожертвувати своїм життям. За свого царя вони «жрать дерьмо» готові.

 

Поки є достатньо сильна і жорстока влада – вони будуть або фанатично підтримувати такий порядок, або терпіти стільки, скільки потрібно, здійснюючи «мовчазні протести», пасивно спостерігаючи та очікуючи можливості «підняти голову». І якщо вони відчують таке послаблення, як це було в кінці 80-х, вони ним скористаються. Як писав Джордж Кеннан:

 

«Сила Кремля значною мірою полягає у тому, що він вміє чекати. Однак сила російського народу в тому, що він вміє чекати ще довше».

 

Але коли відбудеться зміна ситуації, і чи відбудеться вона взагалі – покаже тільки час. Для нас це не так важливо. Нам своє робити!

 

370 років спільної історії багато разів доводили, що нічого спільного з росіянами не варто мати. Не варто їм довіряти ні у великому, ні в малому; нікому і ніколи; ні зараз, ні через 100 років. Росія завжди була країною 404: відсталою, рабською, дикою, яка живе в своєму болоті і прагне до завоювання та знищення світу. І вона такою і залишиться.

 

Якщо ви хочете ще більш коротку та доступну відповідь на те, що таке росія – тоді ось вона:

 

 

Ось, що таке росія. А що таке Україна? Хто ми? Чим ми відрізняємося від інших? Відповіді на ці питання для нас є не менш важливими, ніж розуміння росії. Запитайте себе: «Що є в нас, і тільки в нас, чого немає в інших?»

 

На останнє питання, яке є досить складним, нехай кожен відповість особисто. Тут ми попробуємо відповісти та висловити думки різних людей на перші три. Зразу скажу, не варто цю відповідь сприймати як повну та всеохоплюючу, скоріше як початок довгого діалогу на важливу тему.

 

Одним із коректних визначень України є наступне: «Україна – це козацька республіка». Це наш національний продукт, який, як і в інших державах, сформувався у своїх унікальних історичних умовах. Проте не варто це твердження сприймати буквально і переходити в «шароварщину», мова йде про характер цієї структури, відносини влади-народу і про її цінності, наприклад, такі як: змінність влади (тимчасове обрання кращого, але рівного собі, своїм керівником), виборність, існування прав та законів (Конституція Орлика та Вольності Війська Запорозького) і т.д.

 

Важливий момент, який рідко згадують: Запорізька Січ створювалася як прототип лицарського ордену – зі своєю фортецею, захистом своєї віри від ворогів та боротьбою за власні права та привілеї.

 

Гійом де Боплан в «Описі України» писав про козаків наступне:

 

«Ось як вони вибирають свого старшого (Гетьмана): коли зберуться всі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає найздібнішим, і той визначається більшістю голосів…»

 

«Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, що) недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: "Слава! Слава!" і т. д. Потім усі один за одним, відповідно до свого рангу, йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання».

 

«Церемонія виборів закінчувалася тим, що старі козаки клали жменю землі на голову новообраного. Цей символічний жест означав, що обранець — лише слуга товариства, яке наставило його своїм володарем, але може перетворити на прах».

 

«Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою. Немилість, яку може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилося жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зустрічей (з ворогом), оскільки за виявлену малодушність його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман так само, як я розповідав вище. Керувати ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять років, доки я служив у цьому краї, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано».

 

«Вони (запорожці) сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і наполягають на утриманні від м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок (їхньої душі) залежить від зміни їжі».

 

«Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі (під прикриттям возів), бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю».

 

«Крім одягу, в них немає нічого простацького. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не збунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши».

 

Фундаментальною рисою нашого менталітету є наше прагнення до свободи. Це насправді ключ до розуміння українського характеру. Усвідомлення того, що свобода та незалежність – цінності, які не даються легко, за них обов’язково треба боротися, закладене в нашому ДНК та червоною лінією проноситься через усю українську історію. Ви можете легко знайти цю рису в нашій культурі, літературі чи музиці.

 

І коли росіяни напали нас, вони розбудили цей глибокий бунтарський дух. Їм і всьому світу «пощастило» побачити прояв цієї сили такого масштабу, за всю нашу історію подібні випадки відбувалися всього декілька разів.

 

Наше прагнення до свободи поєднувалося із неймовірною здатністю українського народу до виживання, збереження своєї нації та давньою мрією про відродження власної держави. Ні іноземні імперії, ні постійні придушення, ні вся божевільність та жорстокість сталінського режиму не змогли знищити в нас ці риси. Найголовніше – вони не змогли знищити в нас нашу мораль. Волонтерські рухи та активність всього суспільства є одним із доказів цього.

 

Це принципові відмінності між нами і росіянами. На відміну від росії, де головною рисою є страх, у нас – свобода, у них – товпа, у нас – людина, у них – «наказ зверху», у нас – «я зроблю сам». Відмінність між нами фундаментальна, попри «зовнішню» схожість, внутрішньо ми абсолютно різні і діємо по-різному.

 

Іншою важливою рисою є те, що українці – нація індивідуалістів. В процесі свого історичного розвитку та постійної роздрібненості ми привикли діяти незалежно та самостійно. На відміну від росії, де головною соціальною рисою є колективність, слідування за натовпом, в Україні кожен діє так, як вважає правильним, якщо хтось із чимось не погоджується, він «відходить в сторону» і каже: «Ок, я зроблю по-своєму». Тому вислів «моя хата скраю» означає, що не кожен в стороні, а що кожен робить те, як він вважає правильним.

 

Одним із негативних наслідків цього явища є постійні «срачі»: ми легко об’єднуємося «проти», а важко «за»; як тільки з'являється якась загроза – ми гуртуємося, але коли все спокійно – ми починаємо шукати «старі-нові» проблеми.

 

Постійне перебування під чужою владою та індивідуалізм призвели до появи такої риси, як сімейність, сім’я для нас – це важливий елемент суспільства, а сімейні зв’язки (на відміну від західних країн) часто стоять вище громадських. До влади довіри нема, колективність не так розвинута, єдиний елемент, до якого є довіра – це сім’я. Негативна сторона цього явища – кумівство.

 

І риса, яка особисто мені найбільше подобається в українцях – це наш спосіб мислення і, як наслідок, – дій. Він більш гнучкий, більш нестандартний, більш креативний, позбавлений шаблонності, в ньому немає правил.

 

На відміну від Європи (яка хоч і більш прагматична та раціональна, ніж ми, але дуже забюрократизована, архаїчна та «сита»), ми відаємо перевагу більш гнучкому та більш доступному підходу.

 

Наслідком того, що у нас немає безумовного та жорсткого дотримання правил, є наступна риса – обтікати правила, не порушуючи їх, працювати в сірій зоні.

 

Окремо варто відмітити таку нашу рису, як «жити сьогоднішнім днем». Як писав де Боплан:

 

«Немає серед християн тих, які б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день».

 

Унікальною особливістю нашого менталітету, навіть нашого ставлення до життя, є вміння посміятися над собою та над життям, а разом із цим – надія на краще. Дуже точний опис цьому дав Олександр Роднянський:

 

«Українська культура – це культура сміху, фестивальна, святкова. Вона висміює власну владу та висміює себе. Самоіронічна культура…»

 

«Постійна жартівливість, іронія, небажання зустрічатися у прямій дискусії чи жорстко щось захищати. Україна завжди відрізнялася вмінням дотепно та іронічно ставитися до багатьох, навіть цілком серйозних речей».

 

«Розмовляти всерйоз і на пафосі, звертаючись до людей, значить викликати у них підозру. Лише іронія, лише розуміння того, як несправедливо влаштований світ, лише осміяння влади і тільки потім – підпорядкування їй. Гетьмана, перш ніж почати підкорятися його наказам та піддавати життя звичайних воїнів ризику, висміювали в колі та обливали брудом, у прямому сенсі фекаліями. Принизити повністю, щоб дати можливість керувати собою. Це частина генетичного коду».

 

На моє глибоке переконання, Україна ще досі формується. І війна здійснила величезний вплив – сформувалася нація, загартувався народ. Очевидно, що ми значно подорослішали, об’єдналися та навчилися діяти колективно. Соціолог Євгенія Близнюк відмітила:

 

«Протягом 30 років українське суспільство будувало розгалужені горизонтальні зв’язки. І два Майдани значно закріпили наш соціальний інтелект. Ми здатні не (с)тільки слухатися команд зверху, скільки швидко консолідуватися і домовлятися між собою, виявляти ініціативи знизу, координувати колективні зусилля для досягнення життєво необхідних цілей».

 

За декілька років ми пройшли те, що в мирних умовах зайняло б десятиліття, ми показали всьому світу, хто такі українці, і змусили нами пишатися, заплативши за це безконечно високу ціну.

 

Разом із тим, ми не позбавлені своїх «хронічних» проблем і негативних сторін, навіть більше – ми не повинні втрачати критичне мислення й дивитися на нас самих і на нашу державу більш глибоко. Перед нами ще дуже багато викликів, великих справ та неймовірна кількість роботи.

 

Бо ми маємо справу не тільки з росією, ми конкуруємо з усіма країнами світу. І те, що в нас було і є за роки незалежності – це результат того, що «проросло» в нашому ґрунті. Наша схильність до бідкання та ойкання нічого не поміняють. Нам потрібно поміняти всю систему. Нам потрібно помінятися самим, бо реальні зміни у нашій державі залежать від нас з вами, і це не може бути одноденне рішення, це комплексна і всеохоплююча зміна цілого середовища, зміна умов існування та розвитку, побудова справді сильної держави. Це не повинен бути популістичний процес із красивими, але пустими гаслами, а продуманий та системний підхід. І це в наших силах зробити.

 

Дуже глибоко на цю тему висловилася Юлія Мостова, головний редактор «Дзеркала тижня»:

 

«Я хочу поговорити з вами … як з громадянами. Думаю, ви вже здогадуєтесь, що для того, щоб реалізувати себе в нашій країні, вам доведеться багато боротися за соціальну екологію свого існування, за якість середовища і чистоту, в якому ви будете себе реалізовувати … Та, знаєте … минали роки, десятиліття: змінювалися президенти, оточення, змінювалися склади Ради, а, по суті, нічого не змінювалось. Ми відтворювали все те саме – тільки тепер у профіль»

 

«Є тільки два питання: хто винен і що робити? І я дійшла висновку, що зараз мене відповідь на питання "хто винен?" не цікавить. Мене цікавить «що робити?». Нас всіх має цікавити відповідь на це питання. Та перед ним: а з чим робити? Робити з нами. Ви знаєте, ми можемо дуже довго говорити про те, що державний організм хворий багатьма хворобами: застарілими і гострими. Ми можемо говорити, що необхідно реформувати та лікувати окремі органи … Та згадайте: справа у відтворюванні тих самих якостей на кожних наступних виборів. Чому? Бо хвора та вражена клітина. Ми маємо змінитися для того, щоб змінилася наша країна, щоб змінилися окремі органи та організм державної влади в цілому. Чому ми вражені? Це не сьогодні відбулося і не тільки при "совку". Це – віки існування давньої нації без постійної державності. Ось що з нами насправді зробив цей досвід».

 

«Коли в Україну приїздять посли і просять: "Розкажіть нам про свою країну", першу фразу, яку я їм кажу: "На жаль, Україна – це країна, де все не є тим, чим видається"».

 

«Що з нами відбулося? Ми, знаходячись під чужою владою, перестали довіряти одне одному. Ми навчилися віртуозно виживати самостійно або забезпечувати власну родину будь-якою ціною. Але ми не навчилися жити громадами – тим більше країною»

 

«І от це все розсмикування на маленькі завдання насправді звузило рамки задач, які ми перед собою ставимо. І це не дає нашій країні нікуди рухатись … Ми маємо навчитися самі ставити собі амбітні, складні завдання»

 

«Проте з цим дуже важко. Знаєте чому? Це третій наслідок нашого колоніального стану: відбулася страшна річ: ми змінили зміст слова «розумний» на «хитрий» … За століття відсутності стабільної державності й необхідності виживання під чужою владою й елітою, що поцілувала руку метрополії, у нас відбулася підміна понять. Розумними вважаємо хитрих. Але це не одне і те ж. Хитрість – це виживання. А розум і мудрість – життя, розвиток, стратегії, масштаб і системність»

 

«Хитрі не розвивають країну. Насправді хитрість – це страшно, особливо у владі: вона паразитує на щирості, на наївності. Іншими словами, на "лоховстві". Ми ніколи не наберемось того цинізму, щоб протистояти хитрості. Але ми можемо привести до влади розумних, які мають плани, бачення світу, пам’ятають, що таке порядність. І які є драйверами життя, а не віртуозами виживання».

 

«Якщо ми говоримо про владу, як про сукупність інституцій, які діють ефективно, стратегічно, комплексно, прозоро – то найголовнішою рисою є те, що така влада відсутня. В Україні відсутня ефективна влада і ефективна держава».

 

«Несистемність, безвідповідальність, жадібність, утрата класу – це те, що становить на сьогодні українська політика».

 

«Проблема №1 в Україні не корупція, а деградація».

 

«Я вважаю корупцію лише частиною того головного виклику, який стоїть перед нашою країною – професійної деградації. Корупція є невід’ємною частиною цієї трагедії».

 

«На сьогодні влада, за великим виключенням, являє собою сукупність корупційних пірамід і пірамідок … які забезпечують інтереси їх очільників і очільників їх очільників. Через це відсутнє стратегічне мислення. Все треба зробити "по-бистрячку"... Саме тому ця сукупність комерційних, а не функціональних, пірамід загорнута в дуже яскраву оболонку піару, патріотичну, з усіма правильними словами … та обіцянками … Через це у нас немає програм, які розписані по термінах, по своїй меті, по KPI».

 

«Сьогодні у нас є свобода слова? Так, але ... вона така вторинна... Вона другосортна – ця свобода. Тому що без думки. Така свобода – вона мені нецікава. Свобода слова має бути з думкою, відповідальністю, нюхом на головні, а не поверхневі події, на смисли, а не на стадні рефлексії».

 

«Нашій країні катастрофічно не вистачає стратегічного бачення, в нашій владі відсутні візіонери, майже відсутні люди, які працюють "вдовгу" для країни. Це насправді трагедія».

 

«Через це Україні майже втратила свою суб’єктність … і майже нема кому прийти власні рішення».

 

«Державна служба – це професія. І не може людина, яка ніколи не керувала ніким, але має багато лайків у фейсбуці, претендувати на те, щоб бути президентом або міністром. Треба вчитися, набиратися досвіду, але розуміти, що коли ви зайдете всередину все буде не таким, яким ви собі це уявляли. Бо така людина стане жертвою … і її 185 раз підставлять, завалять стосами документів. Це інша професія … Недостатньо бути чесним. Ні! Зжеруть за дві хвилини. Це потрібно знати не для того, щоб стати таким як всі, а щоб чинити спротив. Ви повинні знати про інтереси які є у кого у такій владі».

 

«Яку б посаду людина не займала … яке б глибоке уявлення чи бажання щось змінити, вона мало що зможе зробити сама … Потрібно бути фахівцем та комунікатором».

 

«Найважливішими людьми для нас є професіонали із високими моральними якостями».

 

«Тому коли вам будуть щось пропонувати, дивіться на справи, а не на слова».

 

«Всі системи управління і міжнародні організації були вигадані, коли населення планети налічувало понад мільярд. Зараз – наближається до восьми. Коли існували, умовно, 100 країн, а зараз – 275. Швидкість обміну інформацією, капіталом, трудовим ресурсом, ідеями збільшилася неймовірно. Світ виріс зі старих форм державного керування. Розумні люди шукають новий алгоритм відносин громадян, держави».

 

«Потрібні нові рішення! Більше того, ми не можемо повторювати, копіювати, копіпастити, не замислюючись, про той досвід, який був пройдений Польщею, Угорщиною, Чехією, а до цього – Францією, Британією і так далі. Послухайте, вони пройшли свій шлях і вперлися в глухий кут сучасної історії … Просто брати чуже і повторювати тут, воно не спрацює».

 

«Але з іншого боку, це надзвичайно цікаве завдання. Надзвичайно. Зібратися інтелектуально, організаційно, зазирнути у майбутнє. Нам нічого втрачати. Ми можемо намалювати з нашим потенціалом зовсім іншу картину майбутнього взаємин між громадянами держави».

 

«Найголовніше завдання – змінити якість влади. Ви, знаходячись на іншій стороні, дивитесь на них як на інопланетян. Ні. Це ж ми. Влада – це плоть від плоті український народ. Від президента до митника чи поліцейського».

 

«Я втомилася жити в країні, яка штучно розрізана та розкреслена на городики: політичні, економічні, ціннісні, вікові, сексуально зорієнтовані. Ми надзвичайно різні. Але справа в тім, що ця різність змушує нас через той самий колоніальний досвід вибудовувати бар’єри тоді, коли нам потрібна синергія цих барв».

 

«Ми дійсно різні, ми по-різному формувалися, у нас різні умови формування, і що важливо – у нас різна земля. Бо коли тобі ніхто не потрібен, щоб прогодувати свою сім’ю … ти можеш сам засіяти, зібрати і перезимувати, і тобі ніхто не потрібен, і ти не довіряєш широкому колу людей, бо є чужа влада, тоді розвивається інститут кумівства, громадянське суспільство від цього виростає важко. І ми зараз намагаємося якось це ламати … Там, де земля не дозволяла самостійного виживання, там люди виживали разом, групами».

 

«Історія нашої нації довга та багата, але історія нашої державності дуже обмежена. Вона мала спалахи, а потім знову зникнення. Над нами постійно був хтось … тому влада завжди була чимось чужим … над нами завжди була чужа, не своя влада. Владі ми не довіряємо апріорі».

 

«Насправді, я вважаю, що єдине, що ефективно руйнує бар’єри, – це творення. Ми маємо навчитися довіряти одне одному, об’єднуватися, ставити перед собою великі завдання, ми маємо доходити до перемоги».

 

«Рівень необхідно свій піднімати. І дуже важливо в ці техногенні часи, які будуть лише розвиватися та примножуватися, залишатися людиною».

 

«Та головне – щоб у нас був масштаб. Не скулюватися. Не виживайте – живіть! Будьте розумними – не будьте хитрими. Довіряйте людям. Утворюйте мережі. Я переконана, що Україна – земля наших дітей. Вона ваша».

 

Влад Троїцький, засновник театру Дах, гуртів Дахабраха, Dakh Daughters, фестивалю Гогольфест:

 

«Що таке Україна? Україна – це …?»

 

«Сьогодні, як і раніше, важливо зрозуміти, що таке «українська ідея», що таке взагалі Україна? Що об’єднує людей, які живуть в Одесі, Маріуполі, Києві, Полтаві, Сумах, Львові? … За майже 30 років незалежності цим практично ніхто не займався»

 

«Якщо ми захочемо "продати" Україну, як бренд. Україна це…? Я задавав це питання студентам, міністрам, політикам. Жоден не відповів. Були такі загальні речі: родюча земля, талановитий народ. Ну, який народ скаже, що він не талановитий? Через те, що у нас нема таких маркерів, які говорять нам хто ми, через це ми не можемо домовитися, і у нас нема символів, хоча вони є … У нас є дійсно круті люди: підприємці, композитори, вчені, якими можна пишатися, але ми чомусь не формуємо пантеон наших героїв, бо ми один-одного не бачимо. Ми читаємо негативні новини, а хочеться чогось прекрасного».

 

«Існує такий образ хохла, який був придуманий в Союзі – це пузатий дядька, що жере сало, хитруватий, не дуже розумний, дєвка яка-небудь сисяста збоку, а ще сало та горілочка. Я не впевнений, що ми готові жити в країні "сала та горілочки"».

 

«Для мене принципова відмінність України від, наприклад, західних країн, яка стала для мене відкриттям – практично в усіх західних країнах очікування від завтрашнього дня – "лише, щоб не було гірше, а скоріше всього буде важче", а в Україні є відчуття, що завтра напевне буде краще. Це не зовсім оптимізм, це наче ти сидиш на тренді "на плюс", і від цього з'являється якась неймовірна енергія. Ми робимо багато колабораційних проєктів, приїжджало багато людей з Америки, Німеччини, Франції, вони кажуть: "У вас тут пре"».

 

«Я їм кажу поїхали в Маріуполь (Влад Троїцький говорив це у 2020 році, – ред.). Вони кажуть "Куди? Напевне ні", але коли ми їх туди привезли, коли ми їм показали фантастичний балет кранів в судноремонтному заводі, вони сказали: "У нас таке неможливо" … Ми робили якісь абсолютно божевільні речі, які там нездійсненні».

 

«Маріупольський фестиваль "Startup ГогольFest" показав, наскільки усе, що ми зробили, важливо реальним живим людям. Я побачив, як маріупольці говорять: "Дякую, ми нарешті відчули, що таке сучасна Україна, чим можна пишатися. Ви дали нам надію та перспективу"».

 

«Одна з бід України – ми не цінуємо те, що маємо. Ми навіть цим не цікавимося».

 

«В Україні взагалі немає культури поваги. Є недовіра до всіх і всього».

 

«У чому тоді наш потенціал? Я покладаю надії тільки на незалежний сектор. Для того, щоб він отримав значний вплив, потрібно забезпечити йому просторовий та фінансовий ресурс, який дозволив би формувати не подієві та оказіоналістські, а стратегічні історії. Наприклад, нову систему освіти, яка не старається мімікрувати під старі інституції. У нас немає жодної освітньої структури, яка готувала б якісних культурних менеджерів — тих, які знають мови, які розуміють простір.

 

По-друге, це поділ пріоритетів — визначення тих, хто формує завдання, дорожню карту реформ. Цього немає на порядку денному, бо нікому це сказати і ні з ким про це говорити. У соціумі немає такого попиту, люди не розуміють, що відсутність розвинутої гуманітарної надбудови над суспільством означає відсутність країни. Ти не можеш ні розвиватися, ні ідентифікувати себе — у тебе немає цього коду.

 

У соціумі немає такого попиту, люди не розуміють, що відсутність розвинутої гуманітарної надбудови над суспільством означає відсутність країни».

 

Євген Чикаленко (1861–1929) — визначний громадський діяч періоду 1917–1920 років, меценат української культури.

 

«Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені».

 

«Україні катастрофічно бракує якісної інтелігенції, себто національного проводу, еліти».

 

«Польський народ відродився національно, а тепер і політично, найбільше дякуючи культурній праці інтелігенції … Уроки польської еміграції мусить засвоїти еміграція українська...»

 

«Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».

 

«Очевидно, винні обидві сторони однаково — і практичні галичани, і фантазери українці, або, ліпше сказати, не доросли ще до своєї держави ні ті, ні ті, а в тім винні історичні умови, в яких жили і ті, і ті, а через те треба покинути оті обвинувачування, бо вони на радість нашим ворогам тільки роз’єднують нас, роблять нас ворогами, а треба працювати в тих умовах, в які ставлять нас історичні обставини, треба творити національний культурний капітал, бо тільки це може бути твердим, устойчивим фундаментом для будучої держави, яка таки колись прийде, щоб не робили наші милі сусіди, чи наші "брати", як вони себе називають».

 

«Ця боротьба (1917–1919), ця кров марно не пропаде ... колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер вже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомости».

 

«І навіть помилки колись «послужать школою і підуть на користь Україні, бо покажуть, як не треба будувати державу».

 

Ярослава Гресь, співзасновниця агенції «Gres Todorchuk PR»:

 

«Мій головний пріоритет — показати світу іншу Україну — сучасну, креативну, готову відображати глобальний контекст і при цьому розкривати національні інсайти».

 

«Я вважаю, що Україна має кілька проблем. Одна з головних – ніхто не може домовитися ні з ким. Тобто, его настільки велике, що воно знищує будь-які домовленості.

 

Друга причина – масове знищення талановитих людей. На нашому проекті "Силі підпису" ми розповідаємо про справу капітана Матвєєва (радянський кат), який розстріляв у Сандармосі за три дні 1111 людей, отримав за це радіолу. Серед цих 1111 людей – Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний. Матвєєв розстріляв одним махом половину української інтелігенції. Хто залишився живим? Про що ми говоримо? На чому виховувалося нове покоління?

 

Третя – еміграція. Хтось виїхав – до Америки, Ізраїлю, Канади, Європи. Відтік кадрів до Росії, тому що під час Радянського Союзу всі, хто хотіли великих досягнень, їхали (іноді примусово) до Москви».

 

«Ми робили роуд-шоу "Ті, що вражають", аби вмовити молодь з українських міст … залишатися, не їхати. Ми поїхали до Маріуполя з Володимиром Зеленським. Він запитав мене: "Референс для виступу є?" І я вислала йому промову Стіва Джобса … Він вийшов з листком, сів на край стола і прочитав текст про те, що як би тобі не було тяжко – треба йти далі. Ми вимірювали імпакт цієї події і опитували людей. На початку люди писали: "У нас немає майбутнього". Після виступу вони виходили і казали: "Ми залишаємося"».

 

«Якщо ми говоримо про негативні зміни, то бачу багато розчарування серед молоді. Але з цього є один хороший висновок. Не треба нікому нічого довіряти. Треба робити самим. Тому, якщо говорити про хороші зміни, які я бачу, з’являється все більше молоді, яка не готова нікому нічого делегувати, яка хоче робити все сама. І це є і в підприємництві. Молоді українські бізнеси — прекрасні. У них українське серце, але міжнародні амбіції».

 

«Весь шарм Західної Європи і вся амбітність Сполучених Штатів розбиваються, коли ти починаєш там жити. Це непросте життя. Для молоді — це життя, в якому дуже мало хороших можливостей. Тому що все регламентовано. Ти точно знаєш, що ти як молодий фахівець можеш отримувати до двох тисяч євро, враховуючи податки, і навіть якщо ти будеш супермегагенієм, нічого не зміниться. У тебе є ця вертикаль, і ти по ній можеш іти. Це є шансом для тих, хто шукає спокою і стабільності. А для тих, хто молодий, амбітний, гарячий і хоче щось будувати, Україна — ідеальна країна».

 

«Прагнення свободи і любов до свободи абсолютно унікальні. В цьому українці одні з перших у світі. Щодо змін, у мене навіть є хештег такий: "У рожевих окулярах за власним бажанням"».

 

«Хотілося б сказати, що українці стали усвідомленішими і свідомішими, але ні. Мені здається, в українській ДНК — простодушність, довірливість, надія, що хтось прийде та вирішить за нас усі проблеми. У той же час ми дуже працьовитий, гостинний і волелюбний народ. Вірю, що «все буде добре для кожного з нас».

 

«Кожна перемога надає впевненості у собі, доводить українцям, що вони круті у всьому».

 

Андрій Федорів, український маркетолог, засновник Fedoriv Group:

 

«З усією повагою до української історії та традицій, перше, що нам потрібно зробити, це визнати, що ми – стартап».

 

«Стартап з тисячолітньою історією».

 

«Україна – це хлопець або дівчина з рюкзачком. В такої людини, окрім рюкзачка, є лише одне – мотивація, пов’язана з почуттям голоду. Це сильна мотивація».

 

«Зрілі країни – це пенсійного віку пани і пані. В них вже все є, в них є, що втрачати, в них побудована інфраструктура».

 

«В нашому ДНК немає культу раз і назавжди написаних правил світоустрою».

 

«Україна – це свобода, вольниця, бардак, хаос. В нашому випадку це слова-синоніми. Питання в тому, як спрямувати цю енергію».

 

«Свобода не означає анархія, це відповідальність; це свобода особистості, слова, творчості, бізнесу. Демократизація, лібертаріанство та відмову від держрегуляції».

 

«Другий крок – не намагатися реанімувати неефективні пострадянські гнилі системи. Їх потрібно відключати. Не можна це міністерство зробити ефективнішим? Окей, вимкнули і забули, що тут взагалі колись було міністерство».

 

«Третій крок – сфокусуватися на точках сили. Не намагатися бути надуніверсальними. Мовляв, і в цьому, і в цьому ми розумні й гарні. Ні».

 

«Мені здається, що ми часто використовуємо хибні порівняння, які стимулюють грати проти сильних гравців на їхньому полі. Ми говоримо: "Ми майже як Німеччина. Київ – це новий Берлін". Камон! По-перше, ми аж ніяк не Німеччина. Але й не треба казати "Ми – недоНімеччина". Нам потрібно шукати щось своє, свій осередок, своє повідомлення. Те, що ми можемо запропонувати світові … Це ті карти, які ми маємо покласти на стіл. Тверезо подивитися, в чому наша сила, і в чому наша слабкість».

 

«Ми йдемо в Європу. Хто йде, куди саме йде, з чим туди йде? Я не розумію».

 

«Ми граємо в іншій лізі. Це важко визнати, але це треба визнати. Визнання цього вже є перемога. Хто повинен це визнати? … Це складне питання. Я не вірю в зміни, що відбуваються в голові керівника. Ефективні ті зміни, що відбуваються в головах критичної маси лідерів думок».

 

«Якщо ми говоримо про бренд країни, в його основі повинна бути державна стратегія і національна ідея. Я не розумію зараз національної ідеї України».

 

«Стратегія це відповідь на три питання:

 

- Перше. Де ми? Тобто визнати найнеприємніші факти про нас.

 

- Друге. Хто ми? Хто є наші конкуренти, в чому конкретно наші проблеми?

 

- Третє. Яка наша візія? Сформувати її, подумки, зробити фотографію майбутнього. Уявити, куди ми хочемо прийти».

 

«В Україні підприємництво – це номер один чи два, це класна історія».

 

«Майже все, що було створене в Україні за останні 30 років створено підприємцями або профінансовано з податків, які вони сплатили. У держави було 30 років, щоб показати на що вона здатна. Результат – корупція, збиткові держпідприємства, музеї та університети в жахливому стані. Держава максимально неефективна. ROZETKA, НоваПошта чи Монобанк, які є лідерами в своїй галузі, створено без участі держави. Будь-якому проєкту потрібен мотивований власник».

 

«Головні функції держави – захист, інфраструктура та підтримка соціальних та стратегічних проєктів. Всього іншого вона має позбутися. Відпустити. Віддати втілення бізнесу та вільному ринку максимально … Підтримка творчості. Підтримка тих, кому це насправді потрібно. Максимум справжніх, а не задекларованих, лібертаріанських підходів».

 

«Всі країни світу сьогодні конкурують за людей. Конкурують за туристів, багатих і не багатих. За підприємців, які обирають країни для створення робочих місць та інвестицій».

 

«Маємо переключитися з негативу та вічного бідкання на розвиток, шукати і підтримувати історії успіху окремих українців, компаній, галузей та як наслідок держави».

 

«Варто шукати те, що нас об’єднує та інтегрує, а не розділяє».

 

«Нам потрібно багато лідерів, людей, які готові брати відповідальність за своє життя, а не чекати, що хтось "допоможе" та "зробить за нас". Держава не допоможе. Світ не допоможе. Це наша робота».

 

«В Україні стільки роботи! Ви не уявляєте, скільки в Україні роботи».

 

 

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

 

Дана книга задумувалася з однією метою – допомогти нам розібратися в нашій складній ситуації та зрозуміти, що нам потрібно робити. Надіюся, вона зробить свій невеликий внесок, погляди Джорджа Кеннана не повинні пройти НЕЗАУВАЖЕНИМИ.

 

Ці рядки пишуться, коли в нашій державі ще йде війна, і коли вона закінчиться – невідомо. Проте в мене немає жодного сумніву, що ми переможемо, що ми впораємося із нашими проблемами, що в наших силах побудувати унікальну та процвітаючу державу. Наше майбутнє в наших руках!

 

Закінчу цю книгу, перефразувавши слова самого Джорджа Кеннана, які і зараз звучать актуально:

 

«Вирішення цього питання в значній мірі залежить від нашої країни. Проблема російсько-українських відносин є по суті випробуванням міжнародної ролі України як держави. Щоб уникнути загибелі, нам потрібно відповідати нашим найкращим традиціям і довести, що ми можемо бути великою нацією.

 

Можна впевнено сказати, що ще ніколи не було більш справедливого випробування наших національних якостей, ніж це. З огляду на вищесказане, уважний спостерігач не знайде причин для нарікань від цього виклику Кремля українському суспільству. Він скоріше відчує певну вдячність долі, яка, забезпечивши нашому народу це суворе випробування, поставила безпеку всієї нації в залежність від нашої здатності об’єднатися та взяти на себе відповідальність морального та політичного керівництва, яке приготувала нам історія».

 

 

Дякую Вам за те, що приділили час цій книзі.

 

Надіюся, вона Вам сподобалася.

 

Якщо вас зацікавила ця тема – переходьте на наступні канали, там опубліковані додаткові матеріали:

 

Телеграм Книга – «Джордж Кеннан і російське питання»

 

Фейсбук Книга – «Джордж Кеннан і російське питання»

 

 

==============

  

ДЖЕРЕЛА

 

1. George F. Kennan. The Long Telegram. February 22, 1946. Published in Foreign Relations of the United States, 1946, vol. VI Source of Soviet conduct

 

2. George F. Kennan “The Sources of Soviet Conduct.» Foreign Affairs, July 1947.

 

3. George F. Kennan. “A Fateful Error.» The New York Times, February 5, 1997

 

4. George F. Kennan. “America and the Russian Future.» Foreign Affairs, April 1951.Memoirs 1925 – 1950

 

5. George F. Kennan. Memoirs: 1925-1950. Boston and Toronto: Little, Brown and Company, 1967.

 

6. George F. Kennan. Memoirs: 1950-1963. Boston and Toronto: Little, Brown and Company, 1972

 

7. George F. Kennan. The Marquis de Custine & His «Russia in 1839». Princeton: Princeton University Press, 1971.

 

8. The Kennan Diaries. W. W. Norton & Company, 2014

 

9. George F. Kennan. American Diplomacy, 1900-1950. Chicago: University of Chicago Press, 1951

 

10. Giles D. Harlow and George C. Maerz, eds. Measures Short of War: The George F. Kennan Lectures at the National War College 1946-47. Washington, DC: National Defense University Press, 1991Certain Aspects of the European Recovery Program from the U.S. Standpoint. July 23, 1947.

 

11. Daughter of the Cold War – Grace Kennan Warnecke

 

12. George F. Kennan. Russia, the Atom, and the West. Oxford: Oxford University Press, 1958

 

13. George F. Kennan. Soviet-American Relations 1917-1920, Vol. I: Russia Leaves the War. Princeton: Princeton University Press, 1956

 

14. George F. Kennan. Russia and the West under Lenin and Stalin. London: Hutchinson, 1961.

 

15. Астольф де Кюстін. Правда про Росію. 2009

 

16. Кюстин А. де Россия в 1839 году. 1996

 

17. Влад Троицкий – Зе Интервьюер. Special

 

18. Открытая лекция Юлии Мостовой: Главные особенности политики по-украински

 

19. Юлія Мостова інтерв’ю Дмитру Гордону

 

20. Лекція Юлії Мостової записана в рамках 11-го Щорічного молодіжного форуму стипендіальних програм «Завтра.UA» та «Всесвітні студії» Фонду Віктора Пінчука

 

21. Андрій Федорів інтерв’ю для Української правди. «Красивий логотип України не допоможе, якщо всі бачать, як «Беркут» б’є людей»

 

22. «Україна у 1918 році. Хроніка». Владлен Мараєв 2020

 

23. Євгенія Близнюк. Україна – нація стомлених оптимістів

 

24. Євгенія Близнюк. Наша слабкість стала силою. Як змінилося українське суспільство під час війни.

 

25. «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...», Тиждень.ua

 

26. Чикаленко Є. Х. Щоденник 1918-1919.

 

27. Українська Правда. Ступка, Малевич и Родина-мать. Наша идентичность на выставке Ukraine WOW

 

28. Українська Правда. Влад Троицкий: Делайте все, что угодно, только не впускайте в сердце уныние и лень

 

29. Марина Стародубська. Національна культура – дороговказ до розвитку чи довічний капкан: з чим світ має справу у війні з Росією

 

30. Марина Стародубська. Хитросплетіння індивідуалізму та колективізму: Чому Росія розуміє лише силу і не є «братським» народом Україні

 

31. The Ukrainians. Ярослава Гресь: «Справедливість і свобода є, за це варто боротися»

 

32. Центр імені Андрея Шептицького. Ярослава Гресь: «У Кремнієвій долині святкування поразок — це окрема культура»

 

33. Elle.ua. Украинцы об Украине: Ярослава Гресь

 

34. The Village Ukraine. Ярослава Гресь: «Ми просто не знали, що так не можна»

 

35. Creatives.Media. Ярослава Гресь

 

36. Creatives.Media. Влад Троїцький

 

37. Марина Стародубська. Національна культура – дороговказ до розвитку чи довічний капкан: з чим світ має справу у війні з Росією

 

38. Марина Стародубська. Хитросплетіння індивідуалізму та колективізму: Чому Росія розуміє лише силу і не є «братським» народом Україні

 

 

02.08.2022