Вчора на 94-му році життя відійшов у вічність Іван Гречко, відомий колекціонер, меценат, громадський діяч, співзасновник і багатолітній голова Клубу греко-католицької інтелігенції.
Панахида відбудеться нині о 19:00 в капличці на вул. Пекарській.
Чин похорону почнеться о 13:00 завтра, у п'ятницю, в церкві Св. Трійці.
Іван Гречко народився 19 січня 1929 року в місті Надвірна нині Івано-Франківської області. Родина була пов’язана з українським націоналістичним підпіллям – батько та брат загинули в УПА, маму і сестру заарештували й етапували на Сибір. Іванові Гречку вдалося втекти. Згодом, змінивши анкетні дані біографії, вступає і навчається у Львівському політехнічному інституті та Львівському лісотехнічному інституті. Починає працювати у Львові та залишається тут жити.
Першим по війні почав колекціонувати гуцульське народне мистецтво – те, що він зібрав, були уламками майже знищеної культури.
Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років Іван Гречко – у багатьох новостворених громадських організаціях. Він був заступником голови з міжнародних контактів у львівській філії Українського фонду культури, відігравав важливу роль при становленні Народного Руху України – відповідав за міжрелігійні та міжнаціональні стосунки. Був членом редколегії самвидавчого журналу «Євшан-зілля», брав активну участь у виданні самвидавчої газети «Віра батьків».
Після легалізації УГКЦ разом із Теодозієм Стараком, Ігорем Калинцем, Ярославом Гнатівим, Ярославом Лемиком Іван Гречко у 1991 р. став засновником Клубу греко-католицької інтелігенції «Обнова» і його головою.
З 1987 року Іван Гречко – співорганізатор та учасник численних виставок українського народного мистецтва практично у всіх музеях міста. Його збірка народного мистецтва, зокрема унікальна колекція гуцульських та покутських ікон на склі, наповнила ці вернісажі особливим змістом.
Піклуючись про збереження мистецьких збірок львівських колекціонерів, у 2003 році він став співорганізатором та співзасновником Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка.
У січні 2013 року меценат безкоштовно передав свою унікальну збірку творів мистецтва, стародруків та інших раритетів Українському католицькому університетові, заклавши основи у створення у Львові нового музею – скарбниці українського народного, сакрального та професійного мистецтва.
"Червоні образи мені відомі з маленькоса, як у нас кажуть, – з малої дитини, – згадував про початки своєї колекції Іван Гречко напередодні свого 90-річного ювілею. – Я їх видів у моїх сусідів. На гуцульському пониззі вони були рідкісними, більше їх було в горах, а внизу було те ліпше малярство – не народне. Але дитиною я їх дуже засмакував: вони були кольорові, блищали і були дуже файні.
Коли вже опинився у Львові і розумів, що мені не вернутися, подумав, що привіз би собі з три образи, які би мені милували око, щоби згадувати про ті краї. Взагалі я не думав бути у Львові, але так склалося політично: брата і тата вбили, бо воювали в УПА, а маму і сестру посадили до тюрми, а потім вислали на Сибір. Я утік, ховався, й упівці переправили мене до Стрия, а звідти – до Львова. А потім засмакував Львів – бо то місто, яке дається любити, якщо ти вже трошки навчишся ходити тими вуличками, маєш кількох знайомих, з ким можна поговорити.
Коли дали кімнату, захотілося на щодень мати тої гуцульської стихії. Десь у 1953–1954 роках поїхав на Коломийщину по образи. Заліз в лапаті гори, знав, куди йти, бо наперед порозпитував, де були і де ще є ті образи. В горах було багато знайомих – тих, хто з моїми були по Сибірах. З тими людьми треба було вміти говорити. Але я там був свій чоловік, і вони мене не боялися, а як приходив хтось чужий, думали, шо, може, то який совєтчук.
У той час гуцули почали будувати собі нові більші хати, а старі не валили. В такій старій хаті і знайшов перші образи: брудні, немиті. Коли привіз до Львова, на ніч лишив на балконі, бо можна було привезти з ними і павуків, і блощиць, і ще чогось, бо вони ж віками висіли на стінах. Рано взявся до них: чистив, змивав усе – але розумів, що треба обережно поводитися, щоб фарба не знищилася.
Відмив і тішився, як файно вони мені оживили хату. Кожного дня прийду з роботи, засвічу світло – образи блищать, кольори видно. Так було з два-три тижні, а потім я зрозумів, що вони мені почали бути буденними. Так вирішив, що треба ще поїхати. І як я засмакував здобуток тих образів, то їздив постійно."
16.06.2022