ТА ІМПЕРСЬКА ГЕНЕТИЧНА СПАДЩИНА ВЕЛИКОЇ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Представлений текст є відповіддю головному редактору розділу «Ale Historia» у виданні «Gazeta Wyborcza» Мирославу Мацьоровському, який попросив мене пояснити свою думку з приводу інтерв’ю з проф. Тадеушем Клімовичем від 16 березня 2022 р. під заголовком «Раніше я вірив, що росіяни зміняться, а зараз я уже не вірю». Мій електронний лист, надісланий 7 квітня ц.р. до редакції згадуваного видання, що був актом підтримки тексту Юрія Андруховича («Буча – справжня „велика російська культура”. Розмови про Булгакова – це співучасть у злочині», 6.04.2022 р., пер. з польської M. Пьотровського) і Щепана Твардоха («Это война, это Россия, это русcкий солдат», 6 квітня 2022 року) стосовно остракізму російської культури у світі через збройний напад Росії на Україну. Я сформулювала думку, що пан професор продемонстрував позицію «відпущення гріхів» росіянам і російській культурі від відповідальності за те, що зараз відбувається в Україні. Сподіваюся, що пропонований текст уже не викличе сумнівів у редактора apropos – А.М.
Агнєшка Матусяк – професорка гуманітарних наук, габілітована докторка, літературознавиця, славістка. Від 1998 р. працює в Інституті слов’янської філології Вроцлавського університету. У 2008–2018 роках очолювала Відділ україністики Інституту. Від 2015 року очолює Центр транскультурних посттоталітарних досліджень на філологічному факультеті Вроцлавського університету. Сфера її наукових інтересів: культури посткомуністичного простору, гендерні дослідження, меморіальні та травматичні студії, постколоніальні та деколоніальні дослідження, а також історія та культура євреїв в Україні. Головна редакторка журналів: «Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia» (Видавництво UWr) та «Pomiędzy. Polonistyczno-Ukrainoznawcze Studia Naukowe» (видавець Адам Маршалек). Членкиня Програмної ради Наукового центру досліджень доробку покоління 1960-х років, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві, а також Програмної ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» у Києві (БХМЦ, Україна) та численних програмних рад та видавничих комітетів вітчизняних та зарубіжних наукових журналів. Читала лекції в США, Німеччині, Австрії, Хорватії, Чехії та Україні, а також у провідних польських університетах. Стипендіатка Гарвардського університету. Нині керує науково-дослідним проєктом «І знову пролог? Посттравматична драма і театр у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі у світлі системної трансформації (1989 / 1991–2021). Деколоніальний підхід». Проєкт виконується в рамках ініційованої нею дослідницької мережі Лабораторії транскультурних досліджень театру та драми посткомуністичної Європи у партнерстві з Театральним інститутом ім. Збіґнєва Рашевського у Варшаві.
«Амбіційна Південна кампанія Російської імперії за часів правління Катерини II – дві російсько-турецькі війни (1768–1774 і 1787–1792) – завершилася захопленням Чорноморського узбережжя, приєднанням Криму (1783) та інтервенцією на Кавказі. У той самий час у результаті трьох поділів Польщі (1772–1794) Росія значно розширила свої території на заході. У другому десятиріччі ХІХ ст. після Французької революції і наполеонівських воєн Росія виявилася наймогутнішою країною на cході Європи, чому також сприяло приєднання Фінляндії (1809 р.) і Бессарабії та контроль над Дунайським басейном (1812). Війна з Персією (1804–1813) та Османською імперією (1806–1812) закріпили імперський статус Росії. У процесі цієї військової експансії Росія значно зміцнила своє панування над Україною шляхом долучення Правобережжя (у результаті другого поділу Речі Посполитої 1793 р.), ліквідації Запорізької Січі (1775) і Гетьманщини (1781), адміністративного об’єднання земель і запровадження кріпацтва. Завоювання територій Османської імперії пропагувалося як праведна боротьба християн проти варварського ісламу. У свою чергу, привласнення територій Речі Посполитої теж репрезентувалося як перемога істинної православної віри над загнилим католицизмом; тут Росія керувалася чистим прагматизмом: стверджувалося і політично недвозначно доводилося, що у багатоголосому хорі слов'ян має звучати лише один потужний голос, і щоб це сталося, необхідно видалити того історичного конкурента, що прагнув перебрати на себе цю місію. Ставлення ж до України було ще складнішим. Поступову інкорпорацію Лівобережжя протягом попереднього століття було представлено як результат мудрості українських діячів, які заради державних інтересів виступали за єднання з Росією з метою створення слов'янської наддержави.
Росія відчувала тісніший зв’язок із Україною, ніж з іншими нещодавно приєднаними територіями. Фактичне захоплення територій Лівобережжя було інтерпретовано як «возз’єднання» з Росією, як статус повернення до «матері». Приблизно таке саме трактування і термінологічне обґрунтування наводилося і 1654 р. під час українсько-російських перемовин, результатом чого стала Переяславська угода, під час якої царський уповноважений послався на метафору Києва як колишнього гнізда «царського орла». Відповідно до цієї метафори українці трактувалися як «руський» демос, що повертається до лона одного, спільного народу. У ХІХ столітті це трактування утвердилося завдяки терміну «триєдиний російський народ», який складали росіяни спільно з українцями і білорусами. Від часів Петра І функціонували терміни «народ» і «батьківщина», які також вживали для характеристики однієї нації в межах однієї держави. І ще одна цитата: «Загострення відносин між Росією та Україною після 1654 року зайвий раз підкреслило відчутні розбіжності між ними. Ще на початку ХІХ ст. в очах росіян Правобережжя і Лівобережжя були чужими територіями, і велика частина їхньої історії та географії залишилася не засвоєною інтеграційними імперськими наративами. Тому процес адаптації розпочався з активізації націоналістичної та імперської ідеології «одомашнення» української історії та культури. Цей процес відбувався у річищі інших подібних процесів, зокрема стосовно Кавказу та Польщі, на перший план вийшло подолання шаленого опору корінних народів. Імперський погляд на Кавказ і Польщу раз за разом унаочнюється у дискусіях щодо України. Виявом цього стало посилання на вірність імперії, виправдання нав’язаної політичної переваги та гегемонізація російської культури, суворе придушення бунтів, ескалація процесу під впливом військових перемог, економічне збагачення і невпинне нагадування про здійснену цивілізаційну місію. Понадто, імперське ставлення Росії до України мало різноманітні вияви: інколи воно нагадувало спокусливе загравання чоловіка до дружини¹, а інколи – жорстоке викорінення будь-якої іншості. [...] Російська література творила художній образ України за допомогою цілого ряду домінуючих наративних структур, оснащених вдало підібраною системою метафор і фігур. Все це викристалізувалося разом з імперським дискурсом у набір фундаментальних симбіотично пов’язаних компонентів: анархічна природа прикордоння, функціонування єдиного «руського» народу, безмежний простір, сила і слава імперії, непохитність самодержавства, органічна природа російського народу, унікальна місія Росії, легітимізація експансії і цілющий характер асиміляції»².
Тепер кілька яскравих прикладів, які становлять основу імперіалістичного канону російської літератури. Феофан Прокопович із промовою на честь перемоги Петра І на Полтавщині 1709 р. започаткував довгий список творів, що оспівували царську владу та її військові успіхи. Далі. Гаврила Державін, якого вважають найвидатнішим поетом російського класицизму, писав оди про славу і могутність Росії, вихваляв успіхи імператриці Катерини II, військові походи полководця Александра Суворова до Європи чи генерала Валеріана Зубова на Кавказі та в Персії. Він писав в оді «На взяття Варшави»:
«Но ты, народ, подобно грому,
Которого мечи вдали звучат!
Доколе тверд, единодушен,
Умеешь смерть и скорби презирать,
Царю единому послушен,
И с ним по вере поборать,
По правде будешь лишь войною:
Великий дух! твой Бог с тобою!
На что тебе союз? – О Росс!
Шагни – и вся твоя вселена».
Своєю чергою Ніколай Карамзін, російський історик і письменник періоду сентименталізму, є прикладом культурного діяча, який детально аргументував і тим самим узаконив анексію та колонізацію Росією багатьох пригноблених націй в ім'я збереження своєї імперської влади. Неросійські народи він називав «іграшками в руках світової політики». Для нащадків залишився автором «Історії російської держави» (1816–1826), на базі якої підготував ідеологічну основу для російського самодержавства.
До питань, що турбують нас зараз, звертався і базовий теоретик російського революційного демократизму й окциденталізму Віссаріон Бєлінський (1811–1848), письменник, літературознавець, філософ. Демократичні погляди Бєлінського на українську культуру допускали її існування лише як імперської екзотики: «Малоросія – країна поезії. Малороси наділені неповторним гумором. Любов є основним елементом їхнього буття. Додайте до цього азійське лицарство, відоме під ім’ям вправних козаків, – і тоді ви погодитесь зі мною, що важко знайти більш натхненне джерело для поезії, аніж життя Малоросії». Саме звідси і випливало визнання Бєлінським Миколи Гоголя творцем міфу України як світу, що відходить у забуття. Та коли на літературній арені Російської імперії з’явився Тарас Шевченко і створив антиімперський емансипаторський міф України, Бєлінський не зміг приховати свого гніву, пишучи про українців: «Це плем’я може мати тільки народні пісні, але у нього не може бути поетів, а тим паче – великих поетів». Заслання Шевченка 1847 року до карного корпусу в Оренбурзі (потім до Орська і Новопетровська; на засланні він залишався до 1857 р.) із забороною малярства та письма, на що безпосередньо вплинула діяльність Шевченка в таємному Кирило-Мефодіївському братстві, а опосередковано – антиімперіалістичні твори, які відкрито засуджують царський деспотизм проти колонізованих націй (вірші «Кавказ», «Сон» і містерія «Великий льох»), Бєлінський привітав захоплено: «Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх друзів їх не читав (що, до речі, доводить, що в них немає нічого злостивого, вони є лишень тупими і банальними) [...]. Шевченка було заслано на Кавказ. Мені його не шкода; якби я був його суддею, то зробив би щонайменше те саме»³.
Своєю чергою, 1868 р. Алєксєй Хомяков і Ніколай Данилевський у праці «Росія і Європа» люб'язно проголошують, що призначенням малих народів, які залишилися в кордонах імперії, було «поступове і непомітне злиття» з правлячою нацією, необхідність «бути асимільованим нею і сприяти різноманітності її історичних виявів». Фьодор Достоєвський посилався на ідеї, викладені у цій книзі, коли у своєму «Щоденнику письменника» закликав до єдності всіх cлов’ян у союзі на чолі з Росією як гарантом цивілізаційного прогресу: релігійного, культурного та політичного. Натомість в романі «Ідіот» (1868) письменник дає чітку літературну інтерпретацію місії Росії як обраного народу, здатного зцілити хворий Захід: «Покажите ему в будущем обновление всего человечества и воскресение его, может быть, одною только русскою мыслью, русским богом и Христом, и увидите, какой исполин могучий и правдивый, мудрый и кроткий вырастет пред изумленным миром, изумленным и испуганным, потому что они ждут от нас одного лишь меча, меча и насилия, потому что они представить себе нас не могут, судя по себе, без варварства»; «Надо, чтобы воссиял в отпор Западу наш Христос, которого мы сохранили и которого они и не знали!»⁴. Пізніше Достоєвський виразно підсилює ці ідеї в «Бісах» (1870) – вустами Шатова, формулюючи виняткову місію російського народу як «Богоносця», – згодом у «Підлітку» (1875) та «Братах Карамазових» (1879). Як зазначає професор Ягеллонського університету русист Анна Разьни: «Завдяки зусиллям десятків дослідників Достоєвського тези про місію російської народу, виголошені Мишкіним, а потім Шатовим – обґрунтовані висловлюваннями самого автора у "Щоденнику письменника" – увійшли до канону ключових і "крилатих" слів, обов'язкових для кожного дослідника російської культури. Перед кожним наступним з них постає лише єдине завдання: показати те, що становить їх імпондерабілія (невизначеність) і взаємозв’язки, вибудовані у сфері ідей і цінностей творчості Достоєвського, їх безперервності і незмінній актуальності у різні епохи»⁵.
Цей, за необхідності укладений як доволі стислий огляд російської імперської любові «на життя і смерть» до України має включати й іншого «фронтмена» російської інтелігенції, хоча й під більшовицьким прапором, – Максима Горького. Автор «На дні» вважав недоречним перекладати свій роман «Мати», за його словами, «українським наріччям»⁶. Переконанню Горького не завадив і той факт, що до кола найближчих його друзів входив Михайло Коцюбинський – видатний український письменник та громадсько-культурний діяч зламу ХІХ–ХХ ст.
Не менш цікавою в контексті російського антиукраїнського культурного імперіалізму є й інша ікона «великої російської культури» – Михаїл Булгаков. Своє негативне ставлення до українства він найяскравіше висловив у п’єсі «Дні Турбіних», написаній за мотивами роману «Біла гвардія» (1924–1925). Пригадаймо сюжет. Його герої, вихідці з російської інтелігенції, які поколіннями проживають у Києві, не можуть змиритися з наростаючим у місті домінуванням українського руху. Військові дії армії Петлюри були представлені Булгаковим в розрізі, насиченому ненавистю опереткового фарсу. Головну провину за втрату Києвом як «матір’ю руських міст» своєї російської імперської цноти письменник покладає на Петлюру, якого зображує у винятково зневажливому світлі. Неприязнь до Петлюри, як і до всього українського в Києві, на думку Мирослава Шкандрія⁷, має свій прототип в оповіданні «Київ-місто» (1923 р.). У цьому творі автор «Майстра і Маргарити» висловлює бажання, аби царський світ його Києва повернувся, а пам'ять про Петлюру назавжди зникла. На цьому я зупинюся, хоча наведені вище приклади жодним чином не вичерпують антиукраїнського репертуару російської культури (особливо радянського періоду; це настільки багатовимірна тема, що її неможливо висвітлити в одному короткому тексті)⁸.
Природно, що прихильники «великої російської культури» можуть відразу спростувати мої докази, стверджуючи, що всі вони свідчать, тою чи іншою мірою, на користь, власне, малозрозумілої діалектики російської душі, про яку Федір Тютчев – втілення квінтесенції імперського російського панславізму – писав: «Умом Россию не понять / Аршином общим не измерить: / У ней особенная стать – / В Россию можно только верить». Отже, моя відповідь на прохання редактора є дзеркальною: «Розумом Україну не зрозуміти, / Загальним аршином не виміряти: / У неї особлива стать – / В Русь-Україну⁹ можна тільки вірити». Мої висновки підтверджує думка Миколи Хвильового (1893–1933) – одного з видатних українських інтелектуалів, письменника, публіциста, культурного діяча, патрона і головної рушійної сили українського національно-культурного відродження 20–30-х рр. ХХ ст., що трагічно завершилося сталінським фізичним винищенням інтелектуальних еліт та супроводжувалося жорстоким процесом духовного викорінення українського суспільства шляхом стирання історичної пам’яті про інтелектуальні та мистецькі досягнення того часу. Тому Юрій Лавріненко, український літературознавець-емігрант, який після Другої світової війни тісно співпрацював із Єжи Ґєдройцем, назвав цей період «розстріляним відродженням». Впровадження в життя політики українізації було свідомим життєвим вибором Хвильового (він народився в родині російського вчителя, справжнє прізвище Фітільов), а створення проєкту самостійної української ідентичності стало його основним життєвим кредо. Його літературні й публіцистичні твори, а також культурно-організаційна діяльність – усе підпорядковувалося питанню мобілізації задля докладання зусиль для звільнення свідомості від підʼяремного впливу російської та радянської культур. Квінтесенцією його антиколоніальних і антитоталітарних зусиль є блискучі памфлети, чільний серед яких «Україна чи Малоросія?», опублікований у 1926 році та відразу заборонений аж до розпаду Радянського Союзу. Гасла памфлетів Хвильового¹⁰ є загалом тими самими, за які борються українці сьогодні, на наших очах відбувається реєвропеїзація, яка «вкорінена в українстві» (на відміну від російсько-радянського колоніального проєкту викорінення). В умовах заборони поширення брошури 1927 року Хвильовий пише роман «Вальдшнепи». Українські читачі могли вільно ознайомитися лише з першим томом, адже другий був конфіскований з друкарні, тож фінал роману й донині залишається загадкою. Це твір-дискусія, де ведеться нещадна полеміка на тему російського культурного імперіалізму, для якого, на думку Хвильового, найдосконалішим втіленням, а тому й найнебезпечнішою за своєю ідеологічною якістю, була творчість Достоєвського. Тому головні герої «Вальдшнепів» – Дмитро Карамазов і Аглая – безпосередньо дотичні до ідеї, носіями якої є постаті в романі Достоєвського «Злочин і кара». У романі Микола Хвильовий піддає їх національно-ідейній інверсії. Виразником української ідеї є Аглая, яка, будучи alter ego самого письменника, знає, що для того, щоб вижити як вільна нація вільних людей, українці мають протиставити російському імперському фанатизму месіанства власну ідею, сильнішу за російську ідеологію. Тому Аглая, нащадок давнього українського шляхетного роду, сміливо відкидає ілюзії комунізму і починає боротьбу з замаскованим під нього російським імперським насильством. Її ідеологічною зброєю стає палка віра в месіанську роль відродженої України як центру боротьби з російським колоніалізмом. Це та сама віра, яка опікується боротьбою сьогоднішньої України, яка захищає від російських загарбників свою українськість як симбіотичну частину західної, а не східної цивілізації.
* * * * *
Отже, зараз уже переходимо безпосередньо до нашої відповіді на інтерв'ю Мирослава Мацьоровського з професором Тадеушем Клімовичом «Раніше я вірив, що росіяни зміняться, а зараз я уже не вірю» з «Gazeta Wyborcza» (від 16 березня 2022 р.). На перший погляд, дискурс професора Клімовича може не викликати жодних застережень; він видається об’єктивним, можна сказати, цілковито коректним, обґрунтованим. Але, як зазвичай, диявол криється в деталях. По відношенню до письмового тексту, крім дискурсивної, існує також сфера афективної рецепції¹¹. Можливо, лише компетентність русиста завадила професору Тадеушу Клімовичу вийти за рамки картезіанського ratio і помістити свій коментаторський дискурс також у сферу емпатії. Перед обличчям жорстокої цинічної війни, що відбувається неподалік нашого кордону, травму якої ми щодня співдосвідчуємо з 24 лютого цього року, не лише в ЗМІ, а й у листуванні електронною поштою з нашими друзями чи в прямих повідомленнях про українських біженців, які шукають притулку в Польщі, бракує лишень безтурботних заяв про метафізику, містику російської душі, справжня сутність якої виявляється в алкогольній пиятиці. Невже травму першого перехідного десятиліття після розпаду СРСР треба звести до «виплат у бюстоношах» і «сорому росіян перед світом не просто п’яного, а й запійного Бориса Єльцина»? і, як наслідок, перемоги Володимира Путіна на президентських виборах? Чи цей цинічний міф про сп'янілу стражденну російську душу, що знайшов багате відображення в російській літературі,¹² може стати виправданням спочатку російського, потім радянського, а тепер пострадянського насильства з боку Росії? Я не впевнена, що такого пояснення достатньо для українки, яку дванадцять годин ґвалтували російські солдати, яка пережила це звірство і, як вона каже, мріє померти¹³. Досі пам’ятаю своє враження відрази після прочитання роману Михаїла Лєрмонтова «Герой нашого часу» на першому курсі навчання, в якому головний герой Печорін з найлицемірнішою колоніальною вишуканістю «любовно» завойовує Белу, жительку підкореного російськими завойовниками Кавказу. Зрештою, Лермонтов дуже часто використовує у своїх текстах тему імперського зваблення і спокуси¹⁴. Вінцем у цій справі є його поема «Демон», над якою письменник працював більшу частину свого життя. Ці твори належать до традиційного освітнього канону в російських школах (і, як можна здогадатися, у всіх на світі русистиках), створюючи засади «великої російської культури». Інші приклади з цього питання зацікавлені читачі можуть знайти в книзі Еви Томпсон «Трубадури імперії. Література російська і колоніалізм», виданій у Польщі в 2000 році, яку можна придбати через інтернет, а також ознайомитися в електронному вигляді. У праці ґрунтовно обговорюється імперсько-колоніальний вимір творчості, крім уже згаданих авторів, також таких «важковиків», як Алєксандр Пушкін, Лєв Толстой, Алєксандр Солженіцин, Віктор Астаф'єв, а також легітимація їхнього імперського статусу заідеологізованим російським літературознавством і т. д. Ознайомившись із працею американської славістки, заінтригований читач одразу зрозуміє, чому вона досі не перекладена в Росії: бо порушила сакральне табу. Росіяни можуть цензурувати свою російську душу лише самі і так, як вони самі вирішать, особливо за кордоном. Тут я посилаюся на тексти постколоніальних професорів Алєксандра Еткінда та Вячеслава Морозова (вони доступні як англійською, так і російською), на які розлогу критичну статтю польською мовою написав професор-славіст Богуслав Бакула з Познані¹⁵.
Отже, зважаючи на те, що література має силу проєктувати можливі світи, цілком очевидно, що російська література, основу якої становить суміш насильства, жорстокого й цинічного націоналізму та імперіалізму проти Іншого, що є усталеним у некритичному ставленні низки поколінь через власні освітньо-культурні установи і, відповідно, не може сприяти постанню в уяві реципієнтів ненасильницького й антиімперського уявлення та осмислення світу і його визначальних стосунків. Ба більше, ці довготривало і горезвісно «принижені й ображені» за першої слушної нагоди прагнуть помститися, перетворившись із жертв на катів – тривале насильство спустошує людство (тут я особливо рекомендую оглянути фільм 2021 року української драматургині, сценаристки й режисерки Наталії Ворожбит «Погані дороги», присвячений операціям російського військового агресора на Донбасі).
А як література може «випередити» нашу реальність, нехай свідчать багатотисячні наклади творів сучасних російських авторів політичного фентезі, які виховані знову ж таки на «великій російській культурі», в якій ми знайдемо описи з «України в огні» 2022 року, наприклад, Григорія Савицького «Поле битви – Україна. Зламаний тризуб» (2009) або тексти Гліба Боброва, які пророкують підступний напад НАТО та інших західних прихильників на Росію й Україну. «Росія, захищаючи себе й українських братів від нападу зовні і доморощеного бандеризму й фашизму, опікується всією Україною, тобто знову по-братськи поглинає її, особливо насолоджуючись завоюванням Криму і східних областей сусіда. Історичну перемогу святкують і росіяни, і українці»¹⁶. Ці твори ідеально гармоніюють із думкою провідних російських ідеологів Путіна Алєксандра Панарєва, Владіслава Суркова, Алєксандра Проханова, Міхаіла Юр’єва, о. Всєволода Чапліна, Фьодора Березіна, Алєксандра Дугіна.
Отже, так, «велика російська література, культура» відповідальна за те, що сьогодні відбувається в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Макарові, Чернігові, Маріуполі, Херсоні та ін. Власне там, як і раніше в Афганістані, Чечні, бачимо справжніх російських «героїв нашого часу»: вбивць, ґвалтівників, грабіжників, тисячі «дрібних (мелких) бісів», яким додають відваги літри вкраденого алкоголю для спланованого нападу на беззахисних цивільних осіб: дітей, старих, жінок, для знищення чоловіків мобілізаційного віку, які могли б бути корисними українській армії. І моральна відповідальність однаково падає на весь російський народ, бо треба називати речі своїми іменами: людей в Україні вбиває не сам Владімір Путін і його оточення, а звичайні росіяни¹⁷. І не є жодним виправданням для скоєних військових злочинів постійні пояснення, що у війні в Україні беруть участь росіяни з далекої периферії Росії, а не з Санкт-Петербурга чи Москви (як легко зрозуміти, потенційно це могло б виявитися дуже шкідливим та соціально небезпечним). Не забуваймо, що жителі далекої російської периферії також є представниками російської нації, вихованими тією самою освітньою системою. Прийняття такої позиції є типово імперською позицією російської інтелігенції зі столичної еліти¹⁸, яка трактує – згідно з внутрішньою колонізацією – неросійські народи зневажливо¹⁹. Тон виступу професора Клімовича нагадує мені інтонації допису за 21 березня в «Telegramі» Антона Доліна, відомого російського кінокритика, який у березні ц.р. на знак протесту проти війни в Україні виїхав із Росії. Цей допис є відповіддю на глобальний бойкот російської культури, який став наслідком збройного нападу Росії на Україну. Допис скерований до російського культурного середовища, має назву «Культура зміни і зміна культури» і начебто із симпатією до України. Але зроблений він саме зі справжньою «імперською емпатією». Читаємо: «Російська культура вже багато років була для нас слушним виправданням. Так, ми не знаємо демократії, ми не поважаємо окремої людини, ми толеруємо приниження. Як у старому расистському анекдоті: "Зате які в нас гарні пісні". Можливо, наша культура стала причиною того, що Захід так довго терпів Путіна. І, можливо, ми самі з тієї самої причини його терпіли. Зрештою, Путін не надто ліз до культури. Ми натомість не лізли до його справ. Він заарештовує невинних – і ми біжимо на Куренціса. Він закриває телестанції – і ми йдемо в Третьяковську галерею на Врубеля. Він розганяє демонстрації – а ми йдемо в кіно, і не конче на Бондарчука, а радше на Звягінцева. Давайте зробимо перерву. Якщо коли-небудь у чомусь цінною була російська культура, в якій завжди було повно всяких імперських пройдисвітів, то це було милосердя, вміння звернути увагу на принижених і скривджених. Адже маленька людина – це термін із російської літератури, а не з Кафки. Заради того самого милосердя перестаньмо оплакувати скасовані прем’єри, вистави, концерти. Хоча б у той час, коли йде війна».
Припускаю, що заради того самого милосердя до «маленької людини» була випущена російська ракета в натовп біженців, які очікували евакуації на залізничному вокзалі у Краматорську, позаяк на ньому був напис «діти» (будь ласка, не звинувачуйте в тому, що не знаю культурного значення терміна «маленька людина»). Аби не згадати про ту знамениту «одну дитячу сльозу» (яку також згадує Долін у своєму дописі), яка мала би впасти з приводу якоїсь ідеї, то ця ідея – навіть якщо вона найвеличніша – має бути відкинута, – як устами Івана Карамазова проголошував Достоєвський... Що ж тоді з плачем українських дітей, зґвалтованих російськими солдатами, які виховуються в цій культурі милосердя? Або під час ґвалтування матерів у присутності цих дітей? Чи українське страждання й приниження має «інший вимір»? Чи, може, це твердження Достоєвського стосується лише страждань російської дитини?
Так само й у випадку з заявами Доліна, в яких замість заклику до активного протесту, хоча б у формі художнього мистецтва, проти війни в Україні, йдеться про скасування закордонних прем’єр, виставок, концертів – «навіть у час, коли триває війна», як і у випадку риторики висловлювання професора Клімовича (серед інших і наведене пояснення тривалої травми через пияцтво Б. Єльцина [не згадуватиму зарплату в бюстоношах] у час «бандитських», як їх називають, 1990-х років; всупереч прикладам з найменш дослідженого в контексті суспільної психології транзитного десятиріччя – в українській літературі цей час переконливо зображено, зокрема, у ранній прозі Сергія Жадана чи в ранніх оповіданнях Євгенії Кононенко та ін.), йдеться про певний тип інтелектуальної чутливості, яка в ситуації війни вимагає найвищого реєстру емпатії щодо скривджених і принижених.
У ці дні, коли тисячі українців гинуть во ім’я чергової «визвольної асиміляції» з великим російським народом, як переконує росіян та решту світу путінська пропаганда²⁰, можливо, доречніше було б поміркувати не стільки над тим, що в нас і в світі вже дуже добре відоме й описане про Росію²¹, скільки над тим, в якому дусі виросли покоління польських, і не лише, русистів, росієзнавців, а також різні симпатики російськості, оскільки вони не можуть чи не хочуть усвідомлювати, наскільки небезпечно руйнівний потенціал агресивного імперіалізму містить у собі «велика російська культура» (о, цей Чайковський і його увертюра «1812 рік», а може Прокоф’єв і його монументальна опера «Війна і мир», яка пафосно вихваляє російську зброю... контекст створення обох творів мені дуже добре відомий; чи, можливо, антивоєнні радянські фільми, які поширювали культ радянської армії, що мужньо боролася з фашизмом... як вони стосуються нинішньої російської армії, яка бомбардує нібито «українських фашистів» – колишніх в’язнів нацистських концтаборів, на що влучно звертає увагу цитований Антон Долін).
* * * * *
І нарешті найголовніше. Може здатися, що після досвіду Другої світової війни та гнітючої залежності від Радянського Союзу на значній частині європейського континенту у нас не повинно виникнути проблем побудови світу за принципом деколоніального поліуніверсуму, тобто справедливого світу, що складається з багатьох світів, що самовизначаються і самопредставляються – як на внутрішньому, так і на зовнішньому форумі – у повноцінному суб'єктивному полілозі, в якому досвід імперсько-колоніальних відносин передається голосом не гегемона, а багатовікового поневолення, не з метрополії / Росії, а з місця колонізації / України. Восьмий рік окупації України Росією має нарешті спонукати нас до деколоніальної інтелектуальної анархії, а в результаті – деколоніального руйнування знань”(epistemicide)²², метою якого є сходження з проторованих стежок мислення, в результаті чого ми стали заручниками (нео)імперських російських дискурсів і наративів, створюючи свій афірмативний імідж на міжнародному рівні, і вітчизняний форум, навіть коли він піддається нібито критичній вівісекції – адже, незважаючи на те, що він є звірячим агресором, він все одно займає левову частку уваги, яку, з моральної точки зору, можна було і потрібно було б спрямовувати на потерпілого. Справді, досить уже про болячки російської душі, якими ексгібіціоністськи протягом століть годувала нас «велика російська культура» через своїх творців та їхніх речників, зокрема вчених. Сьогодні велика роль ЗМІ та науково-популярних кіл у тому, щоб вміло й натхненно надати першість суверенній не-російській перспективі. Тоді ми побачимо, що світ, який розглядають і описують з цього погляду, аж ніяк не є менш привабливим, а геть навпаки: набагато цікавіший, тому що різноманітніший і зі значними якісними показниками, який може конкурувати з сучасними світовими тенденціями. Завдяки цьому типу ментальної стратегії ми можемо отримати нові знання щодо навколишнього світу, тієї частини континенту, котра сама для нас властива, а отже і знання про себе за принципом, що ми пізнаємо себе найкраще, порівнюючи з Іншим; знання не лише про минуле чи сьогодення, а й, що найголовніше, про наше афірмативне проєктування справедливого майбутнього.
Зважаючи на вищесказане, раптом виявляється, що театр В.Меєрхольда не був унікальним культурним явищем, у чому нас десятиліттями переконували, бо в той самий час у Києві та Харкові був геніальний Лесь Курбас, який створив власну оригінальну і сенсаційну театральну концепцію, й оскільки він не корився радянському режиму (на відміну від Меєрхольда, який співпрацював з владою, – що насправді не допомогло, бо його розстріляли в лютому 1940 р.), той вирішив розправитися з ним якомога суворіше, не лише знецінивши його працю і його самого ще за життя, що завершилося розстрілом у таборі в лютому 1937 року, а й знищивши навіть пам’ять про Курбаса. Лише завдяки нечисленним уцілілим співробітникам Курбаса та їхній прозірливій превентивності вдалося зберегти і відтворити здобутки київського «Молодого театру», а потім і київсько-харківського театру «Березіль». Майже так само вчинили і з київськими неокласиками на чолі з видатним інтелектуалом, професором класичної філології Миколою Зеровим – у контексті їхньої творчості найкраща поезія російських акмеїстів просто блякне. Інтелектуально витончене поетичне мистецтво київських неокласиків було добре відоме польському читачеві міжвоєнного періоду завдяки рецензіям, дискусіям та перекладам письменників із кола «Скамандра». Але я не чула нині радіопередачі про трагічну долю неокласиків – на відміну, наприклад, від Осипа Мандельштама, життєві шляхи якого постають там неодноразово (особливо в програмі ІІ РR). Також у контексті «героїчної» спроби збереження його досягнення для нащадків його дружиною Надєждой Мандельштам. Такої програми про зусилля дружини Миколи Зерова, аби не зникла пам’ять про її конгеніального чоловіка, у нас не з’явилося (чи українські зусилля менш цікаві? менш важливі?). Як і про великого прозаїка 20-х років ХХ століття Валерія Підмогильного з цілковито екзистенційним романом «Місто» (укр. 1928 р.), яким, перекладеним російською мовою, могли насолоджуватися читачі всього СРСР, аж доки його автора у 1934 р. не заарештували й не розстріляли у Соловецькому таборі у листопаді 1937 року. І не тільки у наших незавершених україністичних лекціях полягає причина власне відсутності цих постатей у свідомості сучасного польського реципієнта української культури, так само і не якість я маю, принаймні, на увазі – це тема для зовсім іншого тексту. Тож ідемо далі. Скільки людей сьогодні знають про протопостмодерні тексти Майка Йогансена, написані до Другої світової війни? Про чудовий, що не поступається іншим культурам Європи, експресіонізм, драматургію Миколи Куліша? Про витончену інтелектуальну прозу Віктора Домонтовича/Петрова, чия складна доля донині чітко не окреслена через неможливість знайти документи, які досі закриті в секретних архівах КҐБ? Або про незрівнянний поетичний політ творчості письменників із повоєнного емігрантського гуртка Мистецького Українського Руху (МУР). Скільки людей у нас знають, що роботи Ольги Екстер, Олександра Архипенка, Анатолія Петрицького перебувають у найкращих світових колекціях модернізму поруч із роботами найвидатніших світових митців – хоча часто все ж трапляється, що українці іменуються як радянські художники (sic!). Прикладів багато. Насправді кожна культурна епоха «великої російської культури» вимагає ретельної деколоніальної перевірки, яка б дозволила зрозуміти, як агресивна культурна політика Росії, а потім і Радянського Союзу віддавала перевагу – як в теорії, так і в численній практиці – російським митцям як всередині імперії, так і на закордонному форумі, нав’язливо затьмарюючи наративи та дискурси неросійських культур імперії або, можливо, привласнюючи їх, якщо вбачали в цьому свою імперську вигоду (наприклад, кіно Олександра Довженка). Тому, можливо, замість того, щоб ще раз обговорювати на сторінках «Gazety Wyborczej», «як росіяни погано писали про себе» (стаття Павела Смоленського, додамо до цього текст Марека Раджівона в полеміці з Тадеушем Клімовичем – останнім автором двічі, а також листи до редакції, наприклад, Кшиштофа Мєшковського про необхідність захисту «російської культури, що страждає» від бомб остракізму, що масовано скидають на неї; Уршула Козьол, котра закликає схаменутися Юрія Адруховича, який висловлює свою думку про смертельне жало імперіалізму в російській культурі та інші), давайте однозначно переведемо медіакросовер на вироблення нових смаків, уподобань та риторики²³, зосереджених першочергово на не менш захопливих царинах неросійських культур нашого реґіону. У цьому контексті сьогодні ми, україністи, відіграємо важливу роль у ефективному донесенні доробку української культури до іноземного реципієнта: не лише через популяризацію знань про неї в суспільстві, через художній та науковий переклад, а й через високі та конкурентоспроможні стандарти українознавчих студій. Надати Україні, яка зараз палає у вогні, солідарну фінансову підтримку – є моральним обов’язком різних рівнів інституцій Європейського Союзу, оскільки ще довго після закінчення війни цій країні буде потрібна довготривала і самовіддана допомога від нас. Благородним прикладом такого типу новоствореного польсько-українського сестринства є Фонд підтримки жінок та дівчат з України. Я думаю, що наступний крок належить зробити нам, міжнародній українській дослідницькій спільноті. Час для трансдисциплінарної співпраці з Новою Україною. Нашими конструктивними дискурсами та починаннями у багатьох сферах наукової, культурної та соціальної діяльності в діалозі з нашими партнерами з України ми підтвердимо, що український культурний бренд є брендом сам по собі²⁴. Тільки так можна запобігти «представленню» України світу путінським неоімперіалізмом. Інтелігент не беззахисний перед війною: його багнетом є гостре перо. Микола Хвильовий, про якого я згадувала на початку, знав про це дуже добре. Сьогодні, коли російський агресор знову прагне знищити українську націю, слова з його роману «Санаторійна зона»²⁵ набувають нової актуальності: «[...] В добу горожанських воєн я – солдат революції, і моє перо – гострий багнет, який завше сторожко прислухається. Так, я безумно люблю життя. Я вірю, що в темних очах моєї буйної неспокійної республіки нарешті заграє голубий промінь, і вона найде те, чого так довго шукає. І зараз у мене один біль: я тоскую, що я не можу бути безсмертною[…] Бо ж подумайте: я бачу перед собою не тільки Хлоню, анарха, Майю й сестру Катрю, – я вже бачу перед собою нових невідомих людей, сильних, як леопард, прозірних, як "чека", і вільних, як воля».
Тому я переконана, що тих українців, які гинуть нині, їхні нащадки з метою збереження національно-меморіальної тяглості як зі страченими поколіннями сталінського терору 30-х років, так і часів Другої світової війни, назвуть поколіннями «розстріляного відродження 3.0». Уже сьогодні усвідомлення цього зв’язку жертв радянського режиму 1941 року та сьогоднішньої російської агресії проти України висловив Юрій Андрухович у своїй публікації від 8 квітня 2022 року у газеті «Zbruč» під назвою «Про кулі в потилицю», де читаємо: «Той факт, що росіяни в Бучі вбивали мирних жителів пропорційно кількості жертв з Дем’янового Лазу (хоча ні те, ні інше остаточно не встановлено), перетинається з іншою схожістю: дірками на потилиці. Черепи з Дем’янового Лазу та голови з Бучі є доказом тієї самої технології, яку діди й баби передали своїм онукам як свідчення великої культури. Онуки виявилися гідними спадкоємцями. Російська мова знає більш відповідне слово – последыши.
Перед нами антисвіт з його традицією, антилюдство з його ритуалом. Перед нами дуже складна генетична спадковість. Дем’яновий Лаз і Буча походять з одного ланцюга смертей»²⁶.
* * * * *
Свій текст я присвячую всім українським науковцям і науковицям, які через кровожерного «дрібного біса» російської душі Владіміра Путіна змушені день у день відмовлятися від власних життєвих сценаріїв, які їм диктували їхні непокірні, антиімперіалістично налаштовані українські душі.
А що вже невдовзі Великдень, пам’ятаймо про надію, яку несе нам єство Воскресіння.
Аґнєшка Матусяк
Вроцлавський університет (Польща))
Вроцлав, 15 квітня 2022 р.
Переклад з польської мови
_____________________
¹ Суть цих взаємин точно і яскраво у ХІХ ст. висловив Тарас Шевченко, який відіграв таку саму роль в українській літературі, як Адам Міцкевич у Польщі, а в Росії – Алєксандр Пушкін. У своїй поемі «Катерина» (до речі, присвяченій російському письменнику Васілію Жуковському) він пише: «Кохайтеся, чорнобриві /Та не з москалями, /Бо москалі – чужі люде, /Роблять лихо з вами. /Москаль любить жартуючи,/ Жартуючи кине; /Піде в свою Московщину, /А дівчина гине...». Нині це сформульовано набагато відвертіше, хоча й не менш витончено з поетичної точки зору Володимиром Рафєєнком у романі «Довгі часи» (2018), виданому польською мовою у видавництві KEW під назвою «Najdłuższe czasy» (переклад М. Гачковського та А. Урсуленко, 2020); книга увійшла до короткого списку Літературної премії Angelus у 2021 р.). Роман Рафєєнка допомагає як українцям, так і нам, мешканцям інших європейських країн, особливо посткомуністичних, чітко зрозуміти канони української душі, особливо в її історичних залежних стосунках із колонізаторською, цинічною та агресивною Росією. Рафєєнко вписує ці відносини у постать старого негідника, сластолюбця Дон Жуана-диявола (утворюючи своєрідний синтез диявола, образ якого широко презентувала російська література, зокрема і за часів радянської доби своєму читачеві: біси Достоєвського, Воланд Булгакова або диявольські оманливі сили з прози Гоголя, маленького негідника з безіменного роману Федора Сологуба, текстів Салтикова-Шедріна та ін.), який неодноразово «ґвалтує» українське національне тіло, переконуючи його, щоправда, що дарує цьому тілу/Україні насолоду. Саме з цим ми маємо справу сьогодні, коли йдеться про зґвалтування, що їх чинили з українськими дівчатами і жінками посланці «денацифікаційної спецоперації» Путіна, а раніше, під час Другої світової війни, визвольна Червона армія, рятуючи світ від нацизму. Українські жінки, багато разів зґвалтовані радянськими воїнами, аби покласти край своїм стражданням, вішалися на власному волоссі. Про це польський читач може прочитати, зокрема, в Оксани Забужко у «Музеї покинутих секретів», або в Марії Матіос в захоплюючому романі «Солодка Даруся». Тож давайте не будемо дивуватися кількості українок, які тікають з дітьми за межі держави, бо вони добре це пам'ятають, переважно з сімейних розповідей, адже в офіційних джерелах такі спогади радянський режим блокував – чого вони можуть чекати від представників російського нібито «братнього народу».
² Обидва цитовані фрагменти належать професорові Мирославу Шкандрію, канадському славісту українського походження, і запозичені з його книги «Russia and Ukraine. Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times», 2001 (вид. укр. 2004). Розділ: «Література та імперія» – зараз я працюю над перекладом монографії польською мовою. – А.М.
³ Цитується за: В. Белинский. Полное собрание сочинений. Москва 1953–1954, с. 5, с. 330–331; т. 12, с. 440.
⁴ Достоевский Ф.М. Полное собр. соч. Т.8, с. 452–453.
⁵ A. Raźny. Tożsamość narodu rosyjskiego ustami Fiodora Dostojewskiego, „Politeja” 2018, nr. 4, s. 251–265.
⁶ Цим твердженням Горький, по суті, повторив думку російського царського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, який видав циркуляр 1863 року, що обмежував свободу самовираження українських митців та заявив: ніколи не було, немає і бути не може самостійної української мови; «малоросійська» мова – це лише діалект російської, зіпсований польською мовою. Для повноти лише додам, що в 1875 році за наказом царя Алєксандра ІІ було створено таємну комісію для «придушення українофільського руху», який міг загрожувати єдності імперії. Наслідком роботи комісії стало підписання царем у 1876 р. Емського указу як акту, що гнітюче репресував українську культуру. Указ забороняв використання назви «Україна», друк книг, брошур, преси та перекладів (навіть з російської) «малоросійською мовою», а також ввезення з-за кордону будь-яких видань, надрукованих українською мовою, на територію Російської імперії. Також заборонялося влаштовувати українські театральні вистави та друкувати українські тексти до музичних творів. Відтепер навчання в школах мало проводитися лише російською мовою. Книги українською мовою вилучалися зі шкільних бібліотек усіх рівнів. Учителі і викладачі університетів з Київського, Харківського та Одеського шкільних округів мали бути переведені до Великої Росії, а їхнє місце мали зайняти росіяни. Документ був секретним, його повний текст вперше був опублікований у 1930 р. Це був акт, який на тривалий час блокував розвиток української культури на теренах, які входили до Російської імперії. Ініціативу з підтримки і розвитку української культури взяли на себе еліти деяких українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини.
⁷ M. Shkandrij, там само, s. 336.
⁸ У зв’язку з цим раджу прочитати книгу Євгена Гуцала «Ментальність орди» 1996 р., а також відгук професора Людмили Тарнашинської з Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ в м. Києві, опублікований 15 квітня 2022 року в «Українській літературній газеті» «Ментальний код російського фашизму».
⁹ Про привласнення Російською імперією назви Русь та її історико-культурної спадщини написано чимало. Цікавою є стаття професора Оксани Пахльовської «Problem dziedzictwa w kulturze ukraińskiej oraz formy jego imperialnej ekspropriacji, [w:] Belarus, Lithuania, Poland, Ukraine», red. J. Kłoczowski, M. Gapski, Lublin 1994, s. 119–136 i 137–152. До фундаментальних досліджень з цього питання належать праці професора Києво-Могилянської академії Наталії Яковенко. Польськомовні читачі можуть прочитати їх в опублікованій у нас 2011 р. монографії «Historia Ukrainy do 1975 roku» (przekł. A. Babiak-Owad i K. Kotyńska).
¹⁰ Польський читач, зацікавлений памфлетами Хвильового, може ознайомитися з їх жвавим обговоренням у книзі Павла Крупи «„Na Zachód” i „Zdala od Moskwy”? Publicystyka Mykoły Chwylowego z lat 1925–1926» (Kraków, 2018) aбо Альберта Новацького «Myśli pod prąd. Twórczość Mykoły Chwylowego w kontekście ukraińskiej dyskusji literackiej lat 1925–1928» (Lublin, 2013).
¹¹ Про що, наприклад, йдеться у класичному тексті Браяна Массумі «The Autonomy of Affect», „Cultural Critique” 1995, t. 31, z. 2, s. 83–109, [доступ: 23.07.2021], але й весь корпус текстів, що належать до т. зв. культурного афективного повороту, багата бібліографія якого включає твори із серії «Nowa Humanistyka», що видавалася за сприяння Інституту літератури ПАН, як, наприклад, «Kultura afektu – afekty w kulturze. Humanistyka po zwrocie afektywnym», ред. R. Nycz, A. Łebkowska, A. Dauksza, Warszawa, 2015.
¹² В українській літературі також є цілий ряд наративів про пиятику, нерідко написаних під впливом життєвих травм авторів (а цих травм ніколи не бракувало в Україні, також і в епоху системного переходу ..., а також містики і метафізики... Я багато писала про це у своїй монографії «Wyjść zmilczenia. Dekolonialne zmagania kultury i literatury ukraińskiej XXI wieku z posttotalitarną traumą», Wojnowice-Wrocław 2018/2020). Тут варто згадати, наприклад, прозу Олеся Ульяненка, Олега Лишеги, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Юрка Іздрика, Володимира Рафєєнка, Любка Дереша. Цікавий підхід до проблеми представлений в антології «Жити-пити» (2013), що включає тексти таких сучасних українських авторів, як Оксана Забужко, Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько, Наталка Шевченко, Галина Вдовиченко, Міла Іванцова, Наталка Сняданко, Євгенія Кононенко, Андрій Кокотюхи, Сергій Жадан. Це невеликий список. Але щоб вони були «всі пояснювальним виправданням, що все пояснює», для нападу на сусідні з Україною народи? Можливо, насправді українці п’ють менше за росіян, як зазначив у своєму тексті професор Клімович. Сьогодні Сергій Жадан у масово розбомбленому Харкові є одним із найактивніших волонтерів, які допомагають місцевим цивільним. Так само, як Андрій Любка в Ужгороді або Святослав Вакарчук, фронтмен рок-гурту «Океан Ельзи».
¹³ Як писав Вольфґан Софскі: «Вчинення акту насильства над людиною не закінчується моментом її поранення. Це накладає відбиток на решту життя жертви. Фізичні та духовні недоліки – не є хворобою, а спустошенням людства. Насильство, страх і біль порівнюються жертвою зі смертю. Це не була чужа смерть, яка залишає лише прогалину в соціальній структурі, якій людина може протистояти. Це власна смерть, яка з цього моменту таїться в жертві. […] Біль змушує відчувати те, чого ти не відчуваєш у момент смерті: нікчемність життя, руйнування свідомості, заперечення існування. Жертва дізнається про це у власному тілі. Відчуває, що вмирання почалося». «Idem, Traktat o przemocy», tłum. M. Adamski, Wrocław 1999, s. 82.
¹⁴ До текстів Лермонтова з еротизацією імперсько-колоніального насильства додамо твори «Мцирі» (1840), «Боярин Орша» (1842) чи «Ізмаїл-Бей» (1832).
¹⁵ B. Bakuła, Rosyjska postkolonialna dyskusja w latach 2000-2018
¹⁶ Детальне обговорення цього питання міститься у обширному нарисі професора Богуслава Бакули під назвою «Сучасне російське політичне фентезі щодо твору «ThePost-Soviet Politics of Utopia. Language, Fiction and Fantasy in Modern Russia».Edited by Mikhail Suslov and Per-Arne Bodin. London – New York – Oxford – New Delhi – Sydney: I. B. Tauris, 2020, pp. 329. Текст буде опубліковано незабаром у підготовленій мною антології, присвяченій східнослов’янським постколоніальним дискурсам. Дякую авторові за згоду на використання тут його статті. Особливо рекомендую його зміст пані Уршулі Козьол (яку я ціную й поважаю), котра так щиро просить у Юрія Андруховича співчуття до генія російської культури: «Заради такого підлого, як Путін, ми маємо заперечити великих і шляхетних?»
¹⁷ Тут варто знову згадати Ханну Арендт та її роботу «Ейхман в Єрусалимі. Справа про банальність зла» (1963). Про користь читання твору авторки «Коріння тоталітаризму» в контексті війни Росії проти України писала Анна Апплебаум зовсім недавно на сторінках видання «Gazeta Wyborcza».
¹⁸ Цікавою в цьому контексті є книга Аркадія Островського «Росія – велика вигадка», пер. М. Завадзька, Варшава 2022.
¹⁹ Порівняйте, наприклад, дані опитування серед двадцятирічних про російський імперіалізм, яке було здійснене на самому початку війни, у 2014 році. Матеріали опубліковані польською мовою в журналі «Znak», 2014, №712. Випуск присвячений імперському образу росіян.
²⁰ Суть російської брехні дуже добре передають слова французького дослідника радянського часу Алена Безансона, який покликається на відому тезу Алєксандра Солженіцина про брехню як суть комуністичної ідеології («Мистецтво брехні таке ж давнє, як і сама Росія»). Безансон пояснює це явище подвійною правдою росіян: «Є два слова в російській мові, які позначають її. Правда означає не тільки правду, але також праведність і послух Богові. Істина означає позитивну правду позитивну, фактичну, таку, яка виникає перед вашими очима і може бути перевіреною. Истина менш достойна, ніж правда. Не важливі ці спотворення загальної правди, истины, бо правда сяє над нею як охорона. Саме так росіянам дозволено брехати чесно, щиро. Невідомо, де правда, бо відповідність слів і реальності, якою вона є і якою її уявляють, тобто те, що ми зазвичай називаємо правдою, може бути записаним у реєстр іншої, більш піднесеної правди». А. Безансон. Свята Русь, пер. Л. Маслянка. Варшава, 2012. С. 36.
²¹ Текст професора Клімовича передає знання, визнані у студіях совєтологічних не тільки ним самим, а й іншими досвідченими знавцями Росії та її душі. Так, він покликається, наприклад, на такі авторитети, як професори Анджей де Лазарі чи Гжегож Пшебінда, чи на перекладеного в нас гарвардського совєтолога українського походження Сергія Плохія, або ж французького дослідника Алена Безансона; врешті згадує у вступі Єву Томпсон [до речі, я рекомендую видану в нас у 2019 році її книгу «Зрозуміти Росію. Святе божевілля і російська література»] та ін., – треба тільки мати охоту знайти їхні роботи, в яких вони подають довгі списки бібліографії, пропонованої для читання.
²² У цій концепції я посилаюся на думку, висловлену Боавентурою де Соуза Сантосом у його праці «The End of the Cognitive Empire. The Coming of Age of Epistemologies of The South», Durham 2018. Дякую професорці Еві Бал за згадку про цей твір у її тексті «Od poddaństwa do poznawczej suwerenności. Perspektywybadań współczesnych praktyk wiedzo-twórczych kultur lokalnych», „Didaskalia” 2021, nr 166.
²³ Фантастичний приклад нової риторики проти збройного нападу Росії на Україну наводять у своїх колонках Енн Аплебаум та Іван Крастев, останній, наприклад, у тексті, нещодавно опублікованому в GW «Dziśwszyscy, chcąc niechcąc, żyjemy w świecie Putina» – 4 березня 2022 року. Прикладом може бути також інтерв’ю Павела Смоленського з професором Ярославом Грицаком у «Newsweek» №14/2022 під назвою «To jakaś rosyjska skaza».
²⁴ Після написання цього тексту я натрапила на цікаву програму Міністерства культури та інформаційної політики України «Ukraine Now and Forever» щодо нового бачення культури, яка б консолідувала українське суспільство в умовах війни з російським агресором.
²⁵ Про антиутопічний універсалізм «Санаторійної зони», що належить до тих самих інтелектуальних сфер, що й «Поневолений розум» Чеслава Мілоша або «Mи» Євгенія Замятіна і «Запрошення на страту» Володимира Набокова, я писала у своєму тексті «Політична технологія тіла, або ж запрошення на страту бунтуючої людини в „Санаторійній зоні” Миколи Хвильового», Slavia Orientalis 2009, № 4, с. 417–438. Можливо, нам знову буде потрібен режисерський авторитет такого штибу, як Агнєшка Холланд – роман є, власне, готовим кіносценарієм, аби світ почув про трагедію покоління Миколи Хвильового, так само як і у випадку з фільмом «Obywatel Jones», який нагадує про трагедію українського Голодомору. Про силу роману свідчить той факт, що у 1991 році, тобто у переломний рік відновлення незалежності України, Олександр Муратов зняв за ним фільм під назвою «Танго смерті».
²⁶ Юрій Андрухович «Про кулі в потилицях», zbruc.eu [доступ: 9.04.2022].
09.05.2022