Пейзаж по Бучі

Алєксандра Зіньчук

„Помиляєтеся. Вони з тієї ж людської глини, по-людськи – озвіринені, бліді, як сніг, який колись тут впаде, як божевільні, як дикуни в танцях, у рухах, у безумних жестах, у вбивстві, у стрілянині… (… ) куди?! пощо?! Ноги жінки розкинуті, ліва зачепилася за рельсу, спідниця зсунулась до пояса, відкриваючи сірі від бруду майтки, а дитина хапає волочене по камінню волосся матері і тягне його до себе, і не чути, а видно, як виє: «Мамммо!»… З вуст волоченої жінки бухає кров...” Подібні картини міг бачити мешканець Бучі, тіло якого знайдено на вулиці біля ровера. Саме такі сцени бачив Юзеф Мацкевич, 80 років тому проїжджаючи околицею Пущі Рудніцької під Вільнюсом ровером на дачу.

Помилялася. Я шукала розв'язок природи людського зла в історії. Вірила, що ми зрозуміємо людські недоліки, документуючи білі плями історії, щоб дантейські сцени ніколи більше не повторювалися. І раптом минуле змінило декорації на сьогодення у близькій нам Україні. Вивчення архівів у Яд Вашем, стоси текстів і семінарів про етнічні чистки, слухання свідчень Равенсбрюка та Сребрениці, розмови зі свідками та родинами тих, хто був у Сибіру, Майданеку та Руанді, були марними. У таких спогадах, навіть якщо ми знайдемо в них елементи надії, то віру у людство ми повинні доштукувати самостійно. Але надія закінчилася.

Буча, Гостомель, Ірпінь, Мотижин – коли їх промовляють вголос, вони звучать як скорботна ектенія. Скільки фотографій має побачити глава держави, який бореться за «Рівність, свободу, братерство», щоб назвати злочинця злочинцем, а не партнером для розмови? Керівники інших країн теж чекають на більшу кількість документів з Маріуполя? Там масштаби трагедії значно більші, але вони ще не потрапили у медіа. Може, ми хоча б розбудимо громадську думку американців, французів чи німців? Знову себе дурю. Ми не встигнемо пояснити міжнародній еліті, що вона дає себе обдурити за її власною згодою, адже російські війська вже зосереджуються на сході України. Цього разу вони цинічно демонструватимуть «мистецтво війни», воюючи з українською армією, а не з мирним населенням.

Помилялася, сподіваючись, що світові організації кинуться на допомогу, щоб захистити постраждалих, а всі винні будуть покарані. Передчуття провалу відчувалося вже на Балканах, де рани надто свіжі, щоб рахуватися з історією. Де знову тліє конфлікт, який розпалює Росія, озброюючи сербів. А неподалік Косова досі невідомо, як розповісти хорватам про табір на острові Ясеновац. Трохи далі італійцям про табір Рісьєра-ді-Сан-Сабба, у сонячному приморському Трієсті, де Джеймс Джойс почував себе як вдома.

Не скрізь слово сцілює. Навіщо нам поезія, написана вбивцями, Нероном чи Радованом Караджичем? Яке нам діло до книжок російських письменників, які підписали лист підтримки путіна під час вторгнення в Україну? Проте опортунізм торкається всі сфер та професій.

Досвідчення сталінської великої чистки незрозумілий ні для голландців, ні для німців. Але коли ти піднімаєшся до палаючого вогню на меморіальному пагорбі Цицернакаберд в Єревані, або коли відвідуєш з вірменами та грузинами приховану духовну спадщину під покриттям совєцької архітектури, або гуляєш з білорусами, литовцями та українцями їхніми містами, вгадуючи добре збережені будівлі, де знаходився штаб НКВС, завжди можна подивитися один одному в очі, кивати головами на знак повного розуміння: і в нас, і у вас так було, ви також це мали, вас теж вбивали.

Іспанці, португальці та громадяни Центральної Європи також зрозуміють трагедію України, але ми маємо звертатися до їхньої чутливості близькими для них іменами такими, як Франко, Салазар, Тіто.

Тому після наступних злочинів росіян в Україні ми можемо вперто пояснювати нашим західним сусідам, повторюючи за нашим наочним очевидцем: «Я з усім наголосом повторюю, що якби було так, як стверджують росіяни, то одинадцять тисяч полонених могли б втекти, і жоден з них не залишився б у цих таборах, і ви змогли б знайти не лише одного свідка, а тисячі свідків, які могли б детально вам розповісти, що саме там сталося», – свідчив Мацкевич для Комітету Конгресу США про Катинь після закінчення Другої світової війни. Адже росіяни завжди діяли завбачливо, заздалегідь з великою майстерністю затираючи сліди своїх масових злочинів.

Помилялася, підживлюючи переконання, що жертви дочекаються відшкодування. П’ять років тому, збираючи усні свідчення, я вперше наважилася запитати у своєї співрозмовниці про зґвалтування під час Другої світової війни. Усіх, кого я запитала, чи зробили вам “це” совєти, відповіли ствердно. Найстарша з них через місяць мала відзначати сторіччя. Зазвичай вони говорили про це вперше. Про ці речі в родині ніколи не говорили. У цих приватних розмовах ми більше зблизилися, але те, як ми говоримо про трагедію жінок, зникло з горизонту. Я не знала, що робити з цими знаннями. Я перестала запитувати про зґвалтування, не маючи змоги витримати їхньої травми. Жодну з цих мікроісторій я не увічнила на виставках, в освітніх майстернях чи в публікаціях. Я пишу зараз, щоб ми пам’ятали про ці невисловлені історії вголос. Бо, можливо, колись нам доведеться сидіти на одній лавці поруч із колишньою мешканкою Маріуполя.

Помилялася, шукаючи причини зла, тоді як треба активізувати найприхованіші пласти людського добра. Ніколи не змилили мене зустріті свідки, які рятували життя іншій людині. Даремно їх шукати в мережі чи телевізії. Допомога перед обличчям смерті – це справжня глибінь, прихована від оприлюднення.

Після небуденної порції унаочнення звірства, яке досягає до нас, кожен іноді може відчути себе волонтером із вірша Сергія Жадана. Його герой після повернення з фронту є сам не свій, розмовляє іншою мовою, а уві сні та наяву його переслідують демони:

Перший біс лютий,

сипле жаром, вимагає

кари для всіх живих.

Другий біс покірний,

говорить про прощення,

промовляє тихо,

торкається серця руками,

вимащеними в чорноземі.

Але найгірший – третій біс.

Він із ними обома погоджується.

Погоджується, не заперечує.

Після того, що ми побачили у зруйнованих містах наших сусідів, залишається одне: жодних заперечень. Надто швидко запанувало мовчання після не менш жорстоких вбивств у Алеппо, Дагестані чи Грозному. Доведеться нам боротися з бестіями протягом наступних років. Не тільки тими Достоєвського, лиш зі значно гіршими, справжніми – фальшивим смиренням і спокусливим конформізмом. І хай би я помилилась.

Люблін, 04.04.2022