Розумію тих, кого це дратує. Тих, хто вважає, що в часи, коли недолюдки масово вбивають в Україні людей, не варто особливо перейматися котиками-песиками, а тим більше – писати про них. Але розумію й тих, хто переймається і пише. Тих, хто вважає, що кожне чотирилапе створіння, врятоване з-під хуйлостанських обстрілів, – це маленька приватна перемога над хуйлом, яка наближає нашу загальну перемогу – велику й остаточну.
Я написав цей текст у попередньому житті, 23 лютого. План здавався ідеальним: пишу заздалегідь, віддаю до публікації і – поки читачі підсміюються з мого ймовірного майбутнього – вирушаю на Житомирщину, щоб привезти додому давно омріяне дружиною цуценя. Ясно, що вранці і від публікації, і від поїздки довелося відмовитись. Але я пообіцяв собі, що дочекаюсь нагоди і таки поїду. І привезу. То ось – місяць по тому – доповідаю: обіцянку виконав. А той текст був такий. Попри деякі нестерпні сьогодні стилістичні викрутаси, залишаю його без змін.
Поки що до чого, студіюю посібники для відповідальних власників домашніх тварин і – як наслідок – багато думаю. Тобто наразі я ще не відповідальний власник, але як визубрю всі ті параграфи, то маю надію стати.
Про котів, щоправда, в основному пропускаю, бо той, що був мій, давно пропав, а тих приблудних, які невтомно загиджують квіткову гірку на подвір’ї, я привласнювати не збираюся. Втім, запам’ятовую про всяк випадок картинки з підписами. Наприклад, вуха підняті й повернуті вбік, очі звужені – значить, перед вами сердитий кіт. Його можна спробувати задобрити лагідним тоном і порцією корму супер-преміум. Якщо ж вуха притиснуті до голови, а зіниці круглі й розширені, то кіт демонструє вам свою агресію. Від такого ліпше відразу втікати до хати, замикати двері на ключ і підпирати їх шафою. Просто мурашки по шкірі від усвідомлення, що це ж я роками неосвічено ризикував життям, то покрикуючи на тих котів, а то й жбурляючи в них грудками. Віднині – нема дурних.
А так, то мені ці посібники жінка підсунула. «Добре, – кажу, – законспектую. Але поясни, будь ласка, як ми з тобою без жодної брошури з відповідального батьківства чи бодай материнства примудрилися народити і виростити дитину?» Серйозно: ми ж тоді ні статі наперед не знали, ні дитячих прав, ні дорослих обов’язків. Єдине, в чому не сумнівалися, – це в музичній школі, бо у вітальні стояло спадкове піаніно, то не викидати ж.
День пологів я, до речі, пам’ятаю похвилинно, тож не боюся заявити, що народжувати – далеко не найважче з тих занять, які мені досі траплялися. Тільки треба, щоб майбутній хрещений (по-нашому батько) був гінекологом, а майбутня хрещена (по-нашому матка) – педіатркою. Чи який від педіатра фемінітив? Коротше, батько наполегливо попросив мене медперсоналові не допомагати, завів у якийсь неробочий кабінет і пообіцяв, що в належний момент матка дасть сигнал.
Стриножений час ледве перебирав кінцівками, безпорадно завмираючи перед кожною циферблатною перешкодою. «Не стеж за ним, – промовив я вголос. – Ти цим ще більше ускладнюєш йому завдання, він так ніколи не виплутається». І якраз тоді мені – вперше і востаннє – спало на гадку почитати щось тематичне: мусить, подумалося, тут бути якась література про пелюшки, режим харчування і всіляке таке. Я роззирнувся довкола. На підвіконні лежала грубенька книжка в темно-зеленій палітурці. Як на пологовий будинок, назва виявилася досить оригінальною: «Последний год жизни Пушкина». Погортав. Не те щоб зовсім не цікава, але інформації про догляд за дітьми та їх виховання малувато. Вирішив покроїти шинку на канапки – і незчувся, як настав належний момент: влетіла матка.
– Говори! – підскочив я.
– Все прекрасно. Ручок-ніжок по дві, зверху – голова, знизу – дівчинка. Біжи знайомся.
Увечері, повертаючись додому, я перетнувся у дворі з сусідом.
– Народила?
– Народила.
– Хлопець?
– Нє.
– Ну, нічо, нічо…
Таким був той день. А вже наступного застояний час, розірвавши пута, ударив чвалом, лише встигай фіксувати віхи на шляху: перший зуб – перше слово – перший дзвоник – академконцерт – тату, я закохалася – ой, я зараз комусь закохаюся – випускний у Сейлемі – випускний у Бремені – тату, він мене любить – ніхто йому не винен – випускний у Лісабоні… І все якось саме собою, без найменшого поняття, як правильно.
Аж ось під старість, коли, здавалося б, ніякий новий досвід людині не загрожує, бо вже й накопичений нема куди дівати, довелося обкластися згаданими посібниками, покликаними убезпечити відповідального власника домашніх тварин від фатальних помилок. Особливо власника собак, а передусім – цуценят жіночого роду і потенційно середнього розміру. І що характерно: ідея завести цуценя була жінчина, а в псячу науку здали чомусь мене. Але що вже нарікати: гризу граніт.
Отож, якщо хтось не в курсі, у собак теж є піраміда потреб на кшталт людської, яку нам намалював Маслоу. Зрештою, піраміди ці – майже ідентичні. З тією різницею, що людські потреби люди в міру сил задовольняють самі, а задовольняти собачі відтепер буду я. Гаразд, про фізіологічні я приблизно здогадувався: шоколадками й чіпсами не годувати, кока-колою не поїти, без причини не будити і не заважати дихати. Ну і ветеринара регулярно відвідувати, а не так, як ми лікарів. Щеплення там, глисти, кліщі.
Однак усе це – тільки початок. Бо з’ясувалося, що за безпеку собаки також я відповідаю, а не навпаки. І за її можливість спілкуватися з представниками свого виду. І не свого, якщо забажає, бо такі у неї – сучки – соціальні потреби. А ще є потреба у високій самооцінці і почутті власної важливості, що досягається через спільні ігри, в яких я, судячи з усього, повинен програвати, нахвалюючи незмінну переможницю і пригощаючи її спеціальними ласощами. Але не занадто, щоб не ожиріла. Не кажучи про купання, розчісування і чищення всіх її сорока двох зубів.
А все чому? А все тому, що, крім тієї, яка з перемінним успіхом намагається захистити нас від ковіду, існує ще одна Всесвітня організація охорони здоров’я – охорони здоров’я тварин. І ця організація дуже рекомендує, щоб я не в залежності від настрою, а щоденно й перманентно дбав про благополуччя прирученої істоти, гарантуючи їй – як мінімум – п’ять підставових свобод: від голоду і спраги, від болю, травм і хвороб, від страху і страждань, від дискомфорту та – увага – свободу проявів природної поведінки.
– Чуєш, – не без натяку переповідаю жінці. – Пишуть, що хоч би й найпослідущий домашній улюбленець має право на природну поведінку.
– Навіть не мрій, – відрубує. – Знаю я твою природну поведінку, сядь камінчиком, поки я тобі дискомфорт не влаштувала.
Такий поки що вигляд має моя теоретична підготовка. Не ризикую й уявляти, чим воно все обернеться на практиці.
28.03.2022