(молитва до / Харків)

Катерина Міхаліцина

(молитва до / Харків)

тільки виживи, тільки, благаю, виживи.

я познайомлю тебе із песом своїм - напіввижлою.

я познайомлю тебе із полем своїм закуріпленим,

з гінкго у парко, з Тоторо, донькою зліпленим.

тільки виживи, тільки, благаю, виживи.

ночі ще будуть колись розпашілими й ніжними,

нашими будуть і жодним страхам не належними.

небо і зорі - такими, як змалку, безмежними,

а не протятими смерчами, зітнуті градами.

так, з мого місця тобі неможливо зарадити,

не досягнути до тебе, і звідти не витягти.

так, мені хочеться лікті кусати і вити!

але натомість я сину читаю розхристану книжечку

й думаю, дихаю: виживи, Господи, виживи..

(Львів/провина вцілілого)

це місто таке ошелешено тихе.

йому, мабуть, дивно. воно відчуває провину

за кожен снаряд, не йому гостро ввігнаний в спину.

за голуба й проліски, котрі віщують не лихо,

а все ще весну, поступову, але неодмінну.

за скрипи трамваїв по ребрах оголених колій,

за смішки дверей, а не їхні знервовані крики на зустріч шибками: не розбийтеся, ви, недоріки, і навіть не смійте дрижати.

за бруньки магнолій,

вагітні квітками - а жінка ж родила он в муках в підвалі, в метро, під ракети зажерливі звуки, собаче виття...

і за батькові руки,

які не взяли немовляти, бо міцно взялися за зброю,

й десь там, на поверхні, де навіть і дихання збоїть,

його захищають.

усім безконечним собою

це місто-гніздо

нап'ялося і теж захищає невинних.

і тлумить, і тлумить, і тлумить розпуклу провину.

(антидепресанти/5 день війни)

"ти не схожа на жінку в депресії, чуєш, мамо, -

каже і йде за двері. - сьогодні працюємо з протитанковими їжаками.

я і хлопці з Херсона. і ще із десяток.

мамо, там треба руки, щоб все спаяти. тобто, зварити - так кажуть дорослі дяді, щоб не пролізли в місто московські бляді. ні, мамо, я не крию нікого матом,

просто навчився чесно все називати,

так, за три дні навчився або й скоріше".

цмокнув у щоку. хутко за двері вийшов.

"я не схожа на жінку в депресії" - повторюєш за сином.

взуваєшся. теж виходиш. там ліки на Київ просили. броніки треба якось з кордону сюди довезти. глянути, як там друзі стоять на своїх протестах у Познані, Ризі, Вільнюсі,

у Тбілісі...

про Харків поки не думай, не треба.

у парку дерева лисі

гойдають самотню білку - руденький м'ячик.

а ти тільки й чуєш, як ламко дитина плаче, як виє сирена, вкотре, ламаються руки й шиї - ніхто й ніколи цієї крові уже не змиє,

не перешиє на біло те, що давно вже чорне,

і цю сторінку "братьям" не перегорне.

бо як же тоді Поліна, Віталік і батько Лєри?..

котіться, кати, до бісової холєри!

а син би всміхнувся, мабуть: тут можна і матом, мамо, від нього інколи легше.

з закасаними рукавами плетеш до відбою сітку.

а потім зорі у небі сіються, немов золоті лелітки.