Мені прислали відео. Російський танк на київському шосе, куди він щойно вторгся, раптом звертає убік і, розігнавшись, чавить автомобіль, який там проїздить – як ніби плющить комара. В останні роки я бачив напрочуд жорстокі сцени, але щось у цій, на позір безкровній, не дає мені писати статтю, яку я задумав раніше. Не знаю чому.
В масакрах, які передували ХХ сторіччю, пекло війни уявляли собі лише воїни та цивільні, що гинули. Більшість полеглих були військовими; ХХ сторіччя це змінило. Існують аудіовізуальні документи двох світових воєн, але вони не те саме, що це прокляте відео. Не для моїх очей, які сприймають кадри старих плівок відчужено. З віддалі у часі, а тому з аналітичною безпристрасністю. Ми знаємо, що сталося і що було потім. Встановився новий світовий порядок, який до кінця сторіччя забезпечував дотримання наступного принципу: кордони є непорушними. Хіба що йдеться про процес деколонізації, ясна річ. Але ніколи – внаслідок агресії, а ще менше – в Європі. Останньою інстанцією гарантування цього порядку була Рада Безпеки ООН, п’ять постійних членів якої мали (теоретично мають) право вето.
Нині засідання Ради Безпеки відбуваються під головуванням агресивної автократії. Ба більше: напад, який не лишає каменя на камені від міжнародної законності, розпочався тоді, коли цей орган якраз зібрався і перебирав дипломатичні рішення. ООН була вже мертва раніше, хоча її труп ми не ховали і прикидались, що вона жива. Її поховав генеральний секретар Гутерреш: знаючи, що відбувається, він уявив себе Ленноном і ляпнув, звертаючись до агресора: «Дайте миру шанс». Міг оповістити про цей підлий виверт, міг припинити цей балаган якимсь гідним жестом – покинути зібрання, піти у відставку, крикнути щось для нащадків. Але наша остання стіна зацитувала Джона Леннона.
(…) Я знову переглядаю це відео. Цей автомобіль – це наша свобода, яка в нас була, це віра, що існують лінії, які переходити не можна, переконання, що ми в безпеці. Ця машина – це Європейська Унія з її словесним засудженням. (…) Так, колишній комік, з якого насміхалися в (європейських) кабінетах, – єдиний справжній чоловік, бо виражає свої цінності реальними діями: наприклад, не втікати зі своєї країни, маючи можливість це зробити. Тож виявляється, що двадцять сім мандатаріїв є трупою погорілого театру. Королі бла-бла-бла. Які не роблять нічого, аби допомогти Україні, яка повірила в свободу, в яку я вже не зможу вірити, коли про неї говоритиме хтось із цих паяців. (…)
Закінчивши цей фраґмент, я прочитав, що водій розбитого автомобіля дивом врятувався. Чи можемо ми теж очікувати дива?
Juan Carlos Girauta
El blindado ruso
АВС, 26.02.2022
27.02.2022