Довгі роки мені не давав спокою один сюжет. Великий композитор Сергій Прокоф'єв – один із тих, хто міг би скласти справжню славу Росії, якби вона не пишалася вурдалаками, – помер у один день із Йосипом Сталіним.
Смерті Прокоф'єва практично не помітили. Зрозуміло, якби це був якийсь інший день, він отримав би свій некролог у офіційній пресі з визнанням заслуг, про нього зробили би програму по радіо і провели б урочисте прощання. А так про його смерть просто не повідомили. У комунальній квартирі на Камергерському провулку помер якийсь, як би тоді сказали, дідусь (Прокоф'єву було трохи більше 60, але спроби творити у «країні робітників і селян» багатьох знесилювали й вбивали передчасно).
Про смерть Прокоф'єва не тільки не можна було повідомити – його і поховати було не можна. Як привезти труну до центру міста у дні прощання зі Сталіним? Привіз композитор Тихон Хренніков, член похоронної комісії вождя, – його пропустили із вантажівкою. Квітів купити теж не можна було: композитори брехали, що йдуть прощатися з вурдалаком – і їм продавали. У Будинку композиторів, де дозволили попрощатися, майже не було людей. Музиканти приїжджали прямо зі сталінського похорону, на якому їм було наказано грати... І я не випадково це згадую. Тому що для Російської держави й для більшої частини його жителів Сталін завжди був важливішою фігурою, ніж Прокоф'єв, Росія на нас через це зараз і напала.
Саме тому я не хотів би, щоб у дні цієї страшної війни ми забули попрощатися з Іваном Дзюбою. Повідомлення про його смерть були поруч із першими повідомленнями про російський напад на нашу країну. Ми попрощалися з ним не так, як треба було би.
Ця скромна ввічлива людина не справляла враження героя. Він, мабуть, і не був героєм. Він був просто порядною людиною, що точно знала, де правда і справедливість. Ця справедливість змушувала його заступатися за слабких навіть тоді, коли наслідки цього заступництва могли бути фатальними. Українці, які цікавляться своєю національною історією, добре знають про його роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – точний і жорсткий аналіз заміни більшовицького «інтернаціоналізму» банальним російським шовінізмом. Між іншим, Путін з його «висновками» про українську історію та боротьбою за знищення ідентичності народів самої Росії – персонаж із тієї самої, самовидавничої роботи Дзюби. І щоб написати таке у країні, де вже тоді саме шовінізм був чи не офіційною ідеологією, заохочувався партійним апаратом і захищався КДБ, потрібно було мати міцний моральний стрижень.
Проте українець, який захищає свою зганьблену культуру та ідентичність, – це, звичайно ж, природно для кожної людини, яка просто не може відмовитися від самої себе. Значно очевиднішою ілюстрацією віри саме у справедливість та її торжество у майбутньому є виступ у Бабиному Яру у 25-ті роковини розстрілів, у 1966 році. Ця імпровізована промова, яка збереглася лише тому, що була записана на магнітофонну стрічку, навіть зараз вражає своєю глибиною та провидінням. У часи, коли не лише шовінізм, а й неприкритий антисемітизм був офіційною релігією чиновників і завзято насаджувався в суспільстві, Дзюба говорив про Бабин Яр як про спільну трагедію українського та єврейського народів. За п'ять десятиліть до Майдану 2013-2014 років він думав про українців не так як про етнос, як про політичну націю. Він говорив про симбіоз культур та взаєморозуміння тих, хто живе у власних національних світах. І найголовніше – вже в ті роки, коли багато хто захоплювався космічними польотами та радянським супутником, він стверджував, що прогресу не буває без людяності. Просто не буває.
«Уявімо собі на хвилинку, що Гітлер переміг би, німецький фашизм переміг би. Можна не сумніватися, що вони створили би блискуче і "процвітаюче" суспільство, яке досягло би високого господарського і технічного розвитку, знало б усі ті наукові та інші досягнення, які знаємо й ми. І, певно, безсловесні раби фашизму згодом "освоїли" б космос і літали би на інші планети репрезентувати людство й земну цивілізацію. І цей режим усе б зробив для того, щоб утвердити свою "правду", щоб люди забули, якою ціною куплено такий "прогрес", щоб історія виправдала або ж забула безмірні злочини, щоб нелюдське суспільство здалося людям нормальним і навіть найкращим у світі».
Підтвердження цих його слів ми бачимо сьогодні на вулицях нашої столиці та інших українських міст, що спливають кров'ю.
Серед нас завжди було чимало тих, хто вважав, що потрібно просто виживати – нехай навіть і триразово зрікаючись. Але завжди були й ті, хто тримав свічку вночі – і свічка не згасла. Іван Михайлович, такий ніжний, такий зворушливий, такий обережний, такий вразливий, був одним із таких подвижників. Без них нічого не було б. І нашого великого сьогоднішнього опору нелюдяності не було б також.
