З княжої давнини

З циклу

ВОЛИНСЬКІ КОТИ-ЛЕГЕНДИ

Костянтин Іванович Острозький — військовий і державний діяч Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Староста брацлавський, вінницький та звенигородський, староста луцький і упитський, маршалок Волинської землі, каштелян віленський, воєвода трокський, великий гетьман литовський тримав при своєму дворі бойових котів. У відомій битві під Оршею 8 вересня 1514 року цих котів випустили в найважливішу мить бою, і вони, залазячи московитам під кольчуги і панцирі, дерли пазурами й кусали ворожих вояків за їхні геніталії та інші болючі місця. Значною мірою це прискорило перемогу війська князя Острозького. Московити отримали жорстоку й болючу поразку — і від воїнства князя Костянтина, і від його котів. 

Також бойові коти князя Острозького брали участь у битві проти турків під Теребовлею 2 липня 1524 року. Того разу вершник, сідаючи на коня, брав із собою двох-трьох котів і жбурляв їх у супротивника, а відважні тварини вже далі самі чіплялися пазурами і зубами у ворога — по змозі в обличчя, але були також коти, які примудрялися просунути голову під кольчугу або панцир і перекусити яремну вену, від чого неприятель конав приблизно за 2-3 хвилини. Також бойові коти вміли завдати шкоди коневі супротивника, вчепившися у голову спереду — тоді кінь втрачав рівновагу, падаючи разом з наїздником, а вже на землі інші бойові коти гуртом добивали свою жертву. Коня при цьому коти більше не чіпали. Всі ці їхні звитяги були зафіксовані у маловідомому документі кінця XVI сторіччя “Sicut Victoriae stent a Felibus urbis Ostroh” (“Звитяги котів міста Острога”), який до вересня 1939 року зберігався в архіві Острозького музею та з приходом Червоної армії загадково зник. Із деякими документами епохи Відродження таке трапляється.

Уся Волинь широко славилась своїми котячими боями, які регулярно проводилися у ХV-ХVІ сторіччях під час ярмарків в Острозі, в Дубні й рідше — у Рівному й Корці. В часи розквіту, коли до володінь князів Острозьких входили ще й Заславське, Звягольське, Турівське і Степанське князівства, котячі бої у Рівному на осінньому ярмарку (вересень-жовтень) перетворювалися на справжній чемпіонат Європи. Учасники поєдинків зі своїми котами прибували з усіх князівств і ще й з чужих земель — зі Швеції, з Прусії, з Моравії, з Мадярщини та Валахії. Одного разу прибув навіть посланець від королеви Ізабелли Кастильської з короткошерстим сірим котом Хорхесом, але добирався він з Іспанії так довго (років понад 10), що кіт за той час постарів, осліп, втратив бойові якості і загинув, програвши уже в першому ж бою.

Сам Костянтин Острозький мав улюбленого чорного кота Люцифера, відважного й непереможного в поєдинках. Ще як він був зовсім молодим, Люцифера змусили битися з псом, і хоча кіт врешті переміг, пес все ж відкусив йому гомілку і ступню з пальцями на правій задній лапі. Медичну допомогу було надано швидко й успішно (при княжому дворі перебував ветеринар-італієць Паоло Ґальваньї, який спеціалізувався виключно на котах), а найкращий острозький коваль Миколай Бен Дюк викував досконалий металевий протез у формі котячої ступні з пазурами. Залізні пазурі не втягалися, і тому Люцифер цокотів ними при ході по твердій поверхні. Але в бою він вживав протеза сміливо й ефективно, розпанахуючи суперникові нутрощі і змушуючи того до втечі або капітуляції.

В Острозі під самим княжим замком знаходився “княжий котіарій”, хоча самі острожани називали те приміщення “котярня” — (довга й невисока дерев’яна споруда, нині зруйнована) вона згадується у літописах разом із її мешканцями: “Обитающеи во котярнѣ коты именоуються Велесій, Мацик, Маргадонъ, Дишкантъ і Вовафакінъ. Жруть зѣло много и верещать мерзено, аки чорти”, — повідомляли тогочасні хроністи. Але кіт Люцифер мав заслужений привілей жити з князем у його палатах.

Уночі у князівських покоях цокіт металевої лапи Люцифера лунав лунко й чітко із найтемніших кутків — кіт пантрував і двічі навіть викрив заколотників, котрі намірялися убити князя. Кіт, випередивши їх, стрибнув на ложе до сплячого господаря і голосним нявчанням розбудив його, після чого кинувся на першого із лиходіїв, котрий вже заніс над князем свого кинджала. Одним стрімким стрибком Люцифер передніми лапами вчепився в очі нападникові, а металевою задньою правою завдав потужного удару в горло. Ворог випустив ножа і затіпався у раптовому нападі трахеотомії. Князь тим часом встиг дотягнутися до свого меча, який завжди стояв напоготові в піхвах біля ліжка, і з характерним хеканням старого досвідченого фехтувальника порубав усіх нападників на капусту — а було їх із півдюжини. Після цього князь наказав позолотити протез Люцифера, і місцевий ювелір Мошко Мозоль витратив на це ⅓ унції листового золота, якнайтонше розпластаного майстрами золотоковальства у Швейцарії. Князь у віддяку за працю нагородив ювеліра посагом для його трьох дочок, подарувавши їм села Кутянку, Оженин і Вельбівне. Окрім того, ювелір отримав дозвіл залишити собі решту ⅔ унції листового золота і невдовзі позолотив собі переднього зуба.

Також збереглися перекази про поєдинок кота Люцифера із котом королеви Бони Сфорци, рудо-смугастим Сиґізмундом, відомим своїм жахливим укусом – ухопивши за горло, він не розтискав щелеп, аж доки супротивник не починав конати. Але Люцифер зумів вивернутися і запхати Сиґізмундові до пащі свого металевого протеза на задній лапі, об якого гордий польський кіт обламав свої смертоносні зуби і програв поєдинок з ганьбою.

На знаменитому портреті авторства невідомого художника середини XVIII сторіччя:

увагу мистецтвознавців привертають специфічні складки на покритті столу, що на нього князь схилив свою правицю з булавою. Складки ті, сильні й надмірні,   загальним обрисом своїм нагадують якусь істоту, домальовані пізніше, бо в первісному варіанті портрета під десницею князя стояв на задніх лапах чорний кіт Люцифер, та потім строга церковна цензура наказала замалювати зображення цього дорогого для князя звіра-захисника. “Невідомий художник” все ж лишив натяк-згадку на портреті — біля правого чобота князя опускається донизу золотиста оторочка покриття, і в тому вигині вгадуються обриси позолоченого протеза котячої ступні. Якщо роздивитись картину пильно і зблизька — це виразно помітно.

Реконструйовані ілюстрації – Антона Бриниха.