Ні, ця історія не про ніж і, як на те, не про ніжність. Та й не історія, а так, образки. Але на календарі – Валентинів день, то треба згадувати щось відповідне. Хоча з тим святим Валентином – суцільна плутанина: той, не той, ще якісь чотирнадцять, плюс дві чи три жіночого роду. А вже мощі його де лиш не зберігаються. Навіть у Самборі – завдяки полякам – кавалок є. Не кажучи про самих поляків, у яких тих кавалків аж шість. І це попри те, що ніякої Польщі в часи Валентина не існувало і на її нинішніх землях він ніколи не бував. Страшно уявити, що робиться там, де бував.
Як-от в умбрійському місті Терні, де 14 лютого – офіційний вихідний, бо їхнього стародавнього єпископа якраз Валентином і звали. А щодо історичних свідчень, буцімто римський імператор Клавдій ІІ за славнозвісні таємні вінчання легіонерів стратив трохи іншого Валентина, то велелюбиві умбрійці затялися і кажуть, що так чи сяк, а скасувати вихідний вони не дозволять. Єдине, довкола чого не виникає дискусій, – це той факт, що Валентин, крім закоханих, є покровителем ще й людей з усілякими нервово-психічними розладами. Логічно: позаяк відрізнити кохання від котрогось із решти відомих науці розладів буває непросто, то хай один святий усіма ними гуртом і опікується.
До речі, про складність любовної, так би мовити, галузі життя по-науковому розмірковували ще античні греки. Різновидів любові, не рахуючи гібридних, у них було щонайменше чотири: ерос, сторге, агапе і філія. І що цікаво: Платон, який, мабуть, найбільше з-поміж грецьких філософів переймався питанням здорового, на його думку, еротизму, найчистішою, найпіднесенішою і найбожественнішою – тобто власне платонічною – любов’ю вважав саме філію. А в наші дні, за іронією термінологічної долі, це слово нерідко використовується як складник для окреслення розмаїтих девіацій – від порівняно невинної зоо- до безпросвітно збоченої русофілії. Втім, сьогодні не про таке.
А про тих двох, яких я у своїх спогадах зазвичай бачу на призьбі: сидять і підколюють одне одного. Точніше, підколює переважно вона, а він переважно вдає, ніби ображається, але не занадто, бо усвідомлює, що вже пізно, а головне – що замолоду встиг собі заслужити. Зокрема – і в дослівному сенсі.
Йому було дев’ятнадцять, їй – сімнадцять. Не знаю, який Валентин дав їм шлюб, але відразу після народження першої дитини – дівчинки – нова батьківщина забрала його до війська. Юна мама з немовлям залишилась у свекрухи. Свекруха зі своїм набором особистісних характеристик легко могла б зробити кар’єру комендантки жіночого табору в Аушвіці-Біркенау, але Гіммлеру чомусь ніхто вчасно не доповів, що в буковинському селі пропадає такий талант, а поки одне та друге, війна й закінчилась. Довелося випробовувати всі нереалізовані ідеї на невістці.
Він повернувся через п’ять років. Три відбув, бо мусив, і ще два добровільно, щоб здобути офіцерське звання. Її застав у притулі, половину якої займала змурована нею власноручно піч. Піч диміла. На печі сиділа дитина, з якою треба було наново знайомитися, і кашляла. За єдиним вікном свекруха поставила навіс і тримала там свою корову. Хочеш – дихай димом, хочеш – кізяками. Вона йому так і не сказала, що одного найгіршого дня зупинилася – знову в дослівному сенсі – за крок від того, щоб у селі сталася новина. Поклала згорток на цямрину і вже почала заносити ногу. А все ж таки зупинилася.
Далі жилося по-всякому, але загалом – у ліпший бік. Побудувалися, загосподарювали, народили другу дівчинку. Потім третю, яку, щоправда, не встигли й охрестити. Потім перша народила мене, але це дуже потім… Його військовий досвід не пішов намарне. Кадрів, на відміну від урядових планів, бракувало. Замаячили пропозиції керівних посад. Іноді кількість його цивільних підлеглих сягала чисельності армійської бригади. Вдома натомість уся відповідальність – за сад і город, за худобу і мої успіхи в навчанні – лежала на ній. Згодом, коли він остаточно змінив начальницькі кабінети на пенсіонерську призьбу, я безпричинно запитував:
– Як це – командувати тисячами? Тяжко?
– Нє, – серйозно відповідав він. – Тяжко навчитися командувати трьома. Так, щоб кожен робив своє і не пхався в чуже. А як навчишся, то відтак уже не має значення, скільки їх.
Тоді, мовби забувши, що командувати взагалі більше нема ким, звертався до неї:
– Чуєш, може, спилити би той старий горіх за хатою і добудувати там кімнату?
– А ти, – сплескувала руками вона, – шо, гет умирати не збираєшся? Дошкою на всю обору смердит і ще шос комбінірує. Пора вже дати сраці сіна.
– Поговорили, – зітхав він.
Сумніваюся, чи знайшов би Платон у своїй класифікації місце для їхніх стосунків, але прожити разом, незважаючи на все, шість десятиліть – це, певно, варте якоїсь милозвучної назви. Тепер вони – по той бік пристрасті – лежать, ясна річ, поряд. Над ними – дві однакові вертикальні плити з портретами у три чверті. Його голова повернена до неї і по-роденівськи підперта рукою. Замислився. Її голова навзаєм повернена до нього, проте очі лукаво дивляться на мене, мовляв, най собі думає, ти ж сам бачив, хто ким на старість керував. Обоє на вигляд – майже щасливі. Наскільки це в наших краях і для людей їхнього покоління можливо.
14.02.2022