Зненавиджені

Милорад Павич якось написав у дев’яності роки таке: «Моїм книжкам було би краще, якби їх написав який-небудь турок або німець. Натомість я був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу – сербського». Ця сентенція була досить популярною на зламі століть і вражала своєю граничною наївністю впереміш із затаєною на весь світ образою, що багато в кого викликала і розуміння, і співчуття, і навіть неприховану симпатію. Мовляв, ось яка жорстока несправедливість – найкращий письменник світу, а шкодує, бідолашний, що він не турок або німець.

Наївна вона тому, що письменник добре знав: книжки неможливо відокремити від політичного контексту сьогодення, тому в певному сенсі ти – заручник своєї культури, а надто «тут і тепер». З культури, де ти зростав і яку ти сам збагачував своїми текстами, неможливо дезертирувати, як неможливо вилізти з власної шкіри або переродитися в якомусь іншому вимірі. Саме тому політичний контекст останньої декади ХХ століття не дозволив найвідомішому сербському авторові додати до свого титулу щось на кшталт «знаку якости» глобального літературного світу – Нобелівської премії з літератури. І якщо ти письменник у культурі, що не просто дозволила геноцид сусіднього народу, а й фактично мовчки потурала йому, то тобі не залишається нічого іншого, окрім як з гіркотою визнати бодай у формі ображеної репліки, що були і далі собі існують народи, на рахунку яких набагато важчі злочини в тому ж таки ХХ столітті, але їхнім письменникам чомусь пробачили злочинні переступи їхніх держав – і геноцид вірмен 1915 року, і Голокост.

Проте в наведеній сентенції автора «Хозарського словника» міститься й, у певному сенсі, дещиця критичного усвідомлення своєї «планиди». За нарцисичною у своїй суті формулою «найбільш зненавиджений народ» принаймні криється визнання того, що сербська історія в дев’яності роки – аж до пам’ятного бомбардування Сербії в 1999 році силами НАТО – пішла кудись не туди, куди мала. Тобто ненавидіти сербів таки було за що.

У середині 2000-х мені довелося перекласти найважчу книжку у своєму житті – репортаж Войцєха Тохмана «Ти наче камінь їла» (2003). Не думаю, що колись доведеться зіткнутися з густішим мороком і глибшою печаллю. Книжка зовсім невеличка: місяць роботи, а вражень – на все життя. У ній польський автор розповідає, як супроводжував оонівську групу з ідентифікації решток замордованих боснійців-мусульман. Не буду досліджувати причини непопулярности цієї страшної книжки в Україні, але факт очевидний – тоді її в нас просто не помітили.

Крок за кроком автор через свідчення родичів жертв розкриває моторошну механіку геноциду, а разом із тим пояснює роботу скорботи: як уцілілі прагнуть дошукатися решток своїх рідних, як пристрасно бажають – ні, не помсти чи відплати – заспокоєння своїх психічних ран через чин похорону, так необхідний для людей мусульманської віри, як радіють, коли їм вдається знайти рідні кістки й нарешті змиритися з неминучим і позбутися мучівних ілюзій. Тохман нічого не ускладнює. Навіть на рівні синтаксичних конструкцій ця книжка нарочито проста. З неї визирає найважче з усіх питання: заради чого все це було? Заради чого люди почали вбивати сусідів з таким шалом і жорстокістю? Чому нібито нормальні люди вмить ока перетворюються на бездушних монстрів?

Разом із родичами жертв у репортажі раз по раз виникають також і кати. Вони спокійно собі живуть поруч і всі про них знають, знають, ховаючи кудись у глибини свого єства ненависть і ресентимент на тлі блакитних шоломів KFOR. І коли автор запитує одного із сербів, хто в цьому винен, той відповідає так, мовби він не серб кінця дев’яностих, а пересічний росіянин зразка 2022 року:

«– Хто в цьому винен? – питає директор Маркович. – Війна. Хто її тут влаштував? Новий світовий лад. Було знищено Совєтський Союз, а потім – нашу армію. Четверту армію у світі мала стара-добра Югославія! Ми виробляли зброю, були конкурентами для всього світового ВПК. І нам улаштували війну. Щоб ми цю зброю в себе використали й потребували її ще більше. Світ перетворив нас на дикунів, а ми нормальні. Ми лише захищали наші домівки, наших жінок і дітей.»

Тепер, точнісінько так само, як і тоді, нинішні кати також нарікають на «світовий лад», на зловорожі сили й уявну обложеність своєї фортеці, що дозволяє їм продукувати кілотонни страху й ненависті, сіяти розпач і красти майбутнє в цілих країн. А правда в тому, що жодного нового світового ладу ні тоді не було, ні тепер немає. Бо якби він був, то не трапилося б ні Сребрениці, ні Сараєва, ні Вуковара, ні Грузії 2008, ні анексії Криму, ні окупації Донбасу, ні бомбардувань Алеппо. Що історія рухається за спіраллю, де кати навіть не намагаються знайти якісь інші аргументи, крім звинувачення світу в тому, що він до них несправедливий. А все для того, аби приховати свій істинний намір – наглядати і карати, домінувати й вивищуватися. Що ідеологія business as usual і подвійних стандартів – найміцніша броня ситих, які переступлять і через новітні Судети, і через коридор до Данціґа, і через розшматування Польщі. Що народам, які опинилися «між двох сил», не залишається нічого, крім думок про «тривожну валізку» і міркувань про те, куди тікати або як жити в умовах потенційної окупації. Що в критичний момент мало хто почує твій крик і мало хто прийде на допомогу.

І всі давно про це знають. Знають, бо давно засвоїли цю безпорадність людей-калькуляторів, яким для усвідомлення цього падіння в безодню завжди замало доказів і рацій. Боюся, для колективної відплати «нового світового ладу» потрібна нова Сребрениця в середині Європи, нова всесвітня ганьба, яку вони обов’язково отримають разом із війною і поступками катам. Щоби якийсь російський письменник у черзі на Нобеля сказав скрушно, чухаючи фантомні регалії своєї літературної величі: «Я був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу». Не скаже. Ніколи не скаже. Росія поза підозрою.