Промінь світла у смутні часи

Коли у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика відлунав особливий концерт “Romantique” за участі Данила Саєнка – молодого львівського піаніста та лауреата багатьох престижних міжнародних конкурсів, напевне, більш влучних слів про цей вечір не знайти, як відгук на нього української композиторки Богдани Фроляк: «Це був промінь світла у смутні часи».

 

Це також було ковтком щастя побувати на такому концерті, спрагло слухати гру піаніста і постфактум отримати можливість поговорити із Данилом Саєнком.

 

 

– Даниле, Ви виконували твори, які для багатьох слухачів стали відкриттям. Які обставини спонукали Вас виконати в один вечір такі масштабні і багатогранні твори як Соната №3 f-moll  Роберта Шумана і Соната b-moll Миколи Метнера? Що вплинуло на вибір такого репертуару для концерту «Romantique»?

 

– Ця музика і, власне, ці композитори до вподоби мені вже дуже тривалий час. Хоч вони і не входять у «топ» найбільш виконуваних творів для фортепіано в Україні, як ось «Карнавал», чи «Крейслеріана» Шумана.

 

Особисто я вбачаю деяку схожість у музиці Шумана і Метнера: у певній невизначеності форми і «невисловленості» їх музичних думок. Мене таке приваблює. Наприклад, Метнер: це завжди інтровертність, відсутність занадто яскравої емоційності, занурення у собі. Композитор ніколи не висловлюється конкретно, а лише натякає, наче промовляє мовчки. І не всі його твори можна зрозуміти. Навіть соната, яку я виконував, починає подобатись не з першого разу. Те ж стосується і Шумана. Однак, саме це сильно, неймовірно інтригує.

 

–  Серед відвідувачів Вашого концерту, було багато педагогів, зокрема, Йожеф Франтішкович Ермінь та Тетяна Михайлівна Слюсар,  які свого часу Вас навчали. Чи звертаєтесь Ви тепер до них за професійною порадою? Адже у Вас за плечима вже величезний досвід: майстер-класи, конкурси, спілкування з визнаними педагогами світу і можливість грати на одній сцені з фантастичними виконавцями.

 

–Так, звертаюсь. Можливо, спілкування з ними відбувається не настільки часто, як мені цього хочеться. Але я розумію, яку велику користь для мене це приносить.

 

 – Чи берете Ви уроки у Йожефа Франтішковича на даний момент? Можливо, він консультує Вас перед виступами?

 

– Звісно, ми з ним часто спілкуємось. Це є невід’ємним і дуже цінним атрибутом моєї підготовки будь до чого. Але в останні роки більшість творів своєї концертної програми готую без допомоги педагогів. Зрештою, я бачу, що дещо в мене вже виходить опрацьовувати самостійно.

 

– Ви є лауреатом багатьох міжнародних конкурсів, Вас називають одним із найперспективніших піаністів України та слухають у різних куточках світу. Наскільки мені відомо, Ви маєте контракти в Іспанії та Румунії. Це вражає! Багатьом музикантам буде цікаво дізнатись про Ваші перші конкурсні спроби. Адже все велике починається з малого, чи не так?

 

– Погоджуюсь. У мене все почалось із навчання в школі ім. С. Крушельницької в класі Юрія Івановича Мойсяка. І я дуже добре пам’ятаю, як у моїх вухах вперше прозвучало слово «конкурс» (така пропозиція пролунала з вуст моєї мами, адже на той час була ще традиція ходити на заняття зі спеціальності з батьками). Попри те, що Юрій Іванович досить скептично поставився до цієї  ідеї – не хотів поспішати, бо на той момент ще не бачив у мені достатньої сценічної витримки та підготовки, – він, усе ж, погодився. Отже, моїм «першим кроком» був конкурс «Нові імена» у Києві. Одночасно, це було моїм першим великим розчаруванням. Це було фіаско, яке зачепило мою гідність. Адже мені вручили всього лише спеціальний приз у вигляді м’якої іграшки-собаки. Ось так почався мій конкурсний шлях. Хоча здавалось, що виступив я добре.

 

Пізніше був конкурс у м. Ворзелі, – уже з ініціативи мого педагога. Досі пам’ятаю, що виконував сі-мінорну французьку сюїту Баха і деякі п’єси із циклу «Дитячі сцени» Шумана. Коли ж під час виступу я грав одну із швидких частин сюїти, то використав для неї, мабуть, в 500 разів швидший темп, аніж напередодні. Юрій Іванович розповідав потім, що ледь не посивів із-за цього :). Проте йому було цікаво, чи зможу я дограти композицію до кінця. І я дограв, ще й, при тому, отримав 3 премію. Цього року я довідався (можливо, педагог хотів вберегти мене тоді від зазнайства): після конкурсу Юрій Іванович сказав моїй матері, що я справді володію вродженою технікою та віртуозністю.

 

А моїм першим конкурсом, до якого я був готовий на всі 100% – стали «Нейгаузівські музичні зустрічі» у м. Кропивницькому (на той момент я вчився у 10 класі). Також, пам’ятаю свій перший серйозний конкурс закордоном – у м. Уесці в Іспанії. Саме тоді, будучи студентом 2 курсу консерваторії, я зрозумів, що ж таке міжнародний рівень та менеджмент такого типу подій. З цього моменту я конкретно усвідомив, що хочу займатися саме цим, хоча й не пройшов тоді у другий тур. Для мене, насамперед, конкурси стали добрим уроком: не зазнавайся, а багато працюй.

 

Звісно, якщо говорити про конкурсну процедуру та її структуру, то є достатньо факторів, які, на жаль, можуть розчарувати. Висловлюючись банально, не все відбувається чесним шляхом: починаючи від політики конкурсів, закінчуючи балами журі та принципами, якими керуються при оцінюванні солістів. Такі фактори можуть інколи безпідставно знищити самооцінку піаніста, або взагалі позбавити бажання подальшої участі у конкурсах. У мене теж таке було. Та є інша сторона медалі: усі поразки роблять тебе сильнішим. Не варто зациклюватись на негативному. До слова, нещодавно грав концерт у Львівській філармонії, який тривав майже півтора години без антракту. Впевнений, що саме конкурси загартували мене та виховали сильну витримку на сцені.

 

 

 – Окрім освіти у Львівській музичній академії ім. М. Лисенка, Ви здобували освіту ву Німеччині – зокрема, у Гамбурзі та Ростоці. Чи існують кардинальні або, навіть, парадоксальні відмінності в освіті між Україною та Німеччиною?

 

– Насамперед, тут треба говорити про європейський рівень та комфорт життя, до якого дуже легко звикаєш. Особливо, після труднощів і незручностей, з якими стикаєшся в Україні. У процесі навчання здається, що все зовсім інше: підхід до освіти, до сприйняття музики та елементарно до проведення уроку. Окрім спеціальності, мені було цікаво відвідувати усі лекції, незважаючи на те, що це було подвійне навантаження: на той час я ще погано володів німецькою.

 

– Чи можете Ви дати декілька порад молодим музикантам, які планують здобувати освіту закордоном? Чи є певні ключові фактори, на які їм слід звернути увагу?

 

– По-перше, слід конкретно розуміти: куди ти хочеш поступати і що потрібно для того, аби перебувати в цій країні. Адже все починається із малоприємних, формальних процесів:  треба себе «легалізувати» (віза, документи, необхідна сума грошей та врахування інших особливостей для окремої держави). Це має мало спільного з творчістю, чи з бажанням професійно зростати. Але в Європі без цього – ніяк.

 

По-друге: процес роботи буде зовсім не такий, до якого ти звик в Україні. Насамперед, закордоном викладачі приділяють тобі помітно менше часу, аніж тут. Це зовсім не означає, що професори байдужі до своїх студентів. Всього лиш – інша система освіти. Вони приділяють значно менше уваги технології вивчення твору, аплікатурним моментам, чи іншим деталям, важливим тут. Натомість акцентують увагу на загальній формі композиції та її концепції. Моя знайома піаністка, поступивши у Мюнхені, на перше заняття підготувала частину Першого концерту Брамса та «Крейслеріану» Шумана. Упродовж уроку професор підказував їй певні моменти, щось виправляв і після всього запитав: «А що ти принесеш мені наступного разу?». Мабуть, не варто й описувати, наскільки була ошелешена дівчина таким зворотом подій!:) До такої системи навчання музики, однозначно, потрібно бути морально і фізично готовим.

 

 – У нас є дещо спільне: я маю за щастя також навчатись у Вашого педагога – Йожефа Франтішковича Ерміня. Одного разу він мені сказав: яким би талановитим музикант не був, «поцілований Богом, чи ні», – кар’єра піаніста-виконавця — це, в першу чергу, – фарт. Така собі «гра у покер»: тобі або пощастить, або ні. Чи була у Вашому житті ситуація, яку можна назвати фартом, чи щасливою випадковістю?

 

– Так. Це конкурс ім. Марії Канальс в Іспанії, який входить до Міжнародної фундації музичних конкурсів і вважається доволі престижним в Європі. Мені здавалось, що там було багато по-справжньому хороших піаністів. І я не зовсім розумів, чому їх не пропускали в наступні тури, а, натомість, проходив я. Можливо, на той час мені бракувало об’єктивнішої оцінки своєї гри, але цей випадок я вважаю справжнім фартом.

 

Данило Саєнко в проєкті з сестрою Андріаною-Ярославою «Сімейна ретроспекива. Саєнки. Вдома».

 

– Відомо, що коло Ваших захоплень не обмежується класичною музикою. Достатньо згадати вже «Оркестру почувань» або  неймовірний проєкт із Вашою сестрою Андріаною-Ярославою «Сімейна ретроспекива. Саєнки. Вдома», чи Ваші непересічні здібності в імпровізації та композиції. Здається, такий величезний обсяг ініціатив складно вмістити у часові рамки доби, місяців, років. Ваше ім’я бачимо постійно на афішах нових концертів. Поділіться своїм досвідом тайм-менеджменту? Як Вам вдається скрізь встигати?

 

– Ніяк:). Мені, насправді, дуже важко розподіляти свій час: його справді не вистачає. Не вдається здійснювати усе рівноцінно і дуже шкода, що деякі проєкти, як ось «Оркестра почувань», чи проєкт із  сестрою, відходять на другий план. Перше місце залишаю для моєї концертної та конкурсної діяльності.

 

Але в мене є одна особливість: коли я виходжу із «вакууму» класичної музики і починаю робити щось інше, то витрачаю на це значно менше зусиль. Імовірно, я більш розслаблений, а звідси – по-іншому чую музику та сприймаю себе в ній. Хоча не можу сказати, що менш серйозно ставлюся до такої діяльності. Навпаки, я завжди прагну у всьому досягати 100% якості та довершеності і дуже ціную, що маю можливість захоплюватись чимось іншим, окрім академічної музики. Для мене важливий прояв універсальності.

 

– Ознайомившись із Вашою біографією з різних інтерв’ю, я дізналась про цікавий факт: у Вас немає улюбленого композитора. Ви говорите, що любите того, музику якого в конкретний момент вивчаєте і граєте. Але чи трапляються випадки, коли доводиться грати те, що категорично не сприймається?

 

– Можливо, раніше траплялись: не можу згадати. Але я уникаю подібних ситуацій. Існує стереотип, що улюблені композитори – це ті, музика яких  тобі найкраще вдається. Таким чином, мені часто «приписують» улюблених Рахманінова, Ліста, Метнера, Скрябіна. Але це зовсім не означає, що я менше люблю Гайдна, Моцарта, чи Скарлатті. Навпаки, я чекаю моменту, коли «звільнюсь» від конкурсних поїздок і буду працювати над розширенням свого репертуару. Мене дуже цікавить клавесинна музика, особливо цикли англійських верджиналістів. Не думаю, що буду виконувати їх, власне, на клавесині, але на фортепіано – неодмінно.

 

Данило Саєнко і «Оркестра почувань».

 

– Упевнена, що у Вашому щільному графіку є події, до яких Ви ставитесь з особливим трепетом. Чи могли би Ви бодай трохи розповісти про них?

 

Скажімо, по-справжньому я чекав на концерт “Romantique” у Львівській філармонії. А щодо майбутніх планів, я би не хотів робити ієрархію зі своїх концертів чи конкурсів. Вони однаково важливі. З рівноцінною віддачою готуюсь до них. Найближчі події – концерт у Рівному, на якому виконуватимуться два фортепіанні концерти Шопена, потім мене очікує дуже насичена поїздка закордон із чотирма різними програмами. Конкретно зараз – маю ціль підготуватись до цих проєктів.

 

– Дякую Вам за цікаву та натхненну розмову! Успіхів у реалізації подальших планів!

 

Розмовляла Ірина Берчук.

 

 

15.01.2022