Дубровник я відвідав майже відразу після закінчення війни на території колишньої Югославії. Хорватське посольство тоді спеціально запрошувало журналістів, щоб відновити інтерес до туристичної інфраструктури одного з найяскравіших міст Адріатики. Зараз у це, звичайно, важко повірити, але тоді Дубровник був практично порожнім. У розкішному готелі соціалістичних часів, де ми оселилися, не працювали ліфти та кондиціонери. Біля туристичних об'єктів нерідко можна було побачити дивовижні та жахливі фотографії загиблого під час війни знаменитого хорватського майстра Паво Урбана, які показували, як виглядав Дубровник у дні бомбардувань та обстрілів. Навіть тоді, на цих уже мирних, але все ще підупалих вулицях, все це важко було уявити. Хоча якраз під час нашого перебування з боку позицій боснійських сербів – війна у Боснії ще тривала – знову обстріляли місцевий аеропорт.
Місто ледве приходило до тями після стресу, і кожен, хто приїжджав просто на прогулянку, сприймався тут як обіцянка того, що мирне життя обов'язково повернеться. На безлюдних стежках острова Локрум – за кілька років до війни це був один із найпрестижніших куточків Югославії, а тепер на Локрумі ви зустрінете сотні курортників – я зустрів Адама Міхніка з маленьким сином. Адам, як завжди, жодних високих слів не промовляв, жартував, і ми з ним безтурботно обговорювали погоду та поточну польську та пострадянську політику. Але я розумів, що для Адама з його загостреним почуттям справедливості подорож у Дубровник не була випадковістю.
У Цавтаті ми зустріли молодого хорватського хлопця, який розповів нам, що живе у Загребі та має будинок на березі моря неподалік Спліту, але тепер щоліта приїжджає відпочивати сюди, до Дубровника. Коли ми запитали, чому він проміняв свій власний будинок на апартаменти в іншій частині Хорватії, парубок, який уже встиг повоювати, глянув кудись у бік Чорногорії і сказав: «А це щоб вони знали!» «А це щоб вони знали!» – це тоді визначало настрої місцевих мешканців. Щоб вони знали, що ми все відновимо, повернемо нашому місту славу адріатичного курорту, сюди знову приїжджатимуть, Дубровником знову будуть захоплюватися без остраху… Звичайно, якби мешканцям Дубровника тоді сказали, що кілька сезонів «Ігри престолів» перетворять їхнє місто на справжнісіньку туристичну мекку і вони просто знемагатимуть від кількості людей, які тепер уже без усякої сезонності прилітатимуть, приїжджатимуть і припливатимуть, щоб доторкнутися до каменів Дубровника та відчути себе всередині улюбленого кінофільму, вони навряд чи повірили б – хто вірить у натовп на безлюдних вулицях? Але якщо подумати, тоді, під час і після війни люди жили в Дубровнику у справжнісінькій, а не кінематографічній «грі престолів» і бачили, на що може зважитися дракон заради влади.
А зараз у такій справжній «грі престолів» ми живемо в Україні. І коли люди запитують, чи справді я вірю, що російські бомби можуть впасти на Київ – на той самий Київ, який шкільні підручники називали «матір'ю міст руських» і який ще недавно відвідували тисячі російських туристів, – я відповідаю, що жодних особливих сумнівів у можливості такого повороту подій не маю. Для сербів та чорногорців, які бомбили та обстрілювали Дубровник, це місто теж не було чужим, аж ніяк. Багато хто з них приїжджав сюди на літо – тим більше, що район Дубровника, як відомо, відділений від решти території Хорватії і знаходиться між Боснією та Чорногорією, а отже сюди було ближче дістатися сербам із кількох республік одразу. Для багатьох це могло бути місто романтичних спогадів, веселої юності, першого кохання, сімейної відпустки – і що з того? Це не завадило обстрілювати райони, які вважалися надбанням людства, через 46 років після бомбардувань Другої світової війни. І за 30 років до того, як ми в Україні замислюватимемося про те, чи не впадуть російські бомби на наші міста.
12.12.2021