Коротка історія насильства

Тим, у кого проблеми з серцево-судинною системою, краще цей текст оминути. Решті варто прочитати бодай для того, щоб мати поняття  про насильство в Україні в 1914–1945 роках. 

Масштаби цього насильства показує статистика. Але статистика слабо діє на уяву й нівелює жертви. Тімоті Снайдер у своїй книжці «Криваві землі» зробив важливу заувагу: коли ми говоримо про мільйони загиблих, то маємо пам'ятати, ще мова йде не про абстрактні мільйони, а про кожне окреме життя, знищене мільйони разів.

Найпростіша порада, аби перебороти байдужість статистики: щоразу, читаючи про ці цифри, уявіть, що вбили вашу сестру, брата, чоловіка, дружину, дитину чи батьків – будь-кого з близьких вам людей.

Саме так працювала уява дітей, які були свідками насильства. Коли в середині 1920-х років учнів української гімназії в Перемишлі розпитували про найяскравіші спогади їхнього дитинства, то найчастіше вони розповідали про те, як ворог вбив прикладом товариша, як брата вели на розстріл, а вороги зґвалтували старшу сестру; перед їхніми очима стояли люди, що помирали, і трупи на полі бою.

Початком масового насильства був 1914 рік. У перші ж тижні війни жертвами стали цілі групи мирного населення, яких підозрювали в ненадійності або зраді. Їх карали виселенням, шибеницями та концентраційними таборами. В австро-угорській частині це пережили галицькі та закарпатські русини, особливо русини-русофіли, на російському боці – німці, євреї та національно свідомі українці. Про звиродніння звичаїв говорить мала, але промовиста деталь, яка повторюватиметься далі: виконавці вироків, котрі в мирному житті займалися невійськовими професіями, полюбляли фотографуватися на фоні повішених, навіть якщо це були діти чи жінки (як честолюбні мисливці на фоні своїх трофеїв – вбитих тварин).

Особливо «відзначилися» угорські вояки. 15 вересня 1914 року, під час відступу австро-угорської армії, вони вчинили погром у Перемишлі. Через місто вели колону мешканців із близького села, заарештованих нібито за «зраду». Один з угорських солдатів «впізнав» серед конвойованих осіб, які напали на кавалерійський патруль і вбили його товаришів (як з'ясувалося потім, те село лежало поза зоною військових дій). Він зупинив конвой, підійшов до сімнадцятирічної дівчини, приклав револьвер до лоба і вистрілив. Вистріл став сигналом для погрому. Селян рубали шаблями і забивали до смерті палицями. Конвой стояв збоку і не втручався. Розправа тривала півгодини. Коли поліція з запізненням прибула на місце побоїща, то застала людські тіла, перетворені на пульпу. З сорока шести жертв вижили лише двоє.

Нова масова хвиля терору почалася з приходом більшовиків до влади в листопаді 1917 року. Між цими двома хвилями, воєнною і революційною, існував прямий зв'язок. Дослідження погромів 1918–1919 років показують, що багато тогочасних погромників брали участь в антиєврейських заворушеннях на початку війни як солдати реґулярних військ. Те саме стосується антипоміщицьких безчинств 1917 року. Їхніми призвідниками часто були солдати, які повернулися з фронту додому. Хвиля цих розправ була, однак, відносно безкровною. Поміщиків переважно не вбивали – їх разом із сім'ями «просто» виганяли з володінь. Ця «лагідна» хвиля закінчилася на початку 1918 року.

А тоді почався червоний терор. 23 січня 1918 року головнокомандувач Червоної армії Муравйов зайшов в українську столицю. І того ж дня видав наказ, в якому закликав «безпощадно знищувати у Києві усіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Підставою для розстрілу могли бути «буржуазний вигляд» (брак мозолів на руках) чи козацькі «націоналістичні» вуса. За три дні терору (26-28 січня) більшовики вбили, за різними оцінками, від тисячі трьохсот до п'яти тисяч осіб.

Пізніше київські ексцеси більшовики засудили. Однак від революційного насильства не відмовилися. «Невже, – питав Ленін, – ви думаєте, що ми взяли владу для того, щоб панькатися зі своїми ворогами?». Більшовицький терор на порядок перевищував терор інших режимів, який був страшним, але (якщо можна так сказати) любительським і мав характер спонтанних погромів і розправ. Більшовицький був професійним, превентивним і систематичним, спрямованим на досягнення стратегічних цілей. Ось приклад: до Москви з Одещини надійшли скарги про безчинства більшовицьких загонів, які не лише забирають зерно в місцевих селян, але їх грабують і розстрілюють. Для розслідування інцидентів вислали голову Одеського революційного комітету Павла Бляхіна. Розслідування показало, що скарги справедливі. Але його висновок був протилежний тому, який можна було б очікувати. Революційного терору, радив Бляхін, має бути не менше, а більше: він повинен відповідати стратегічній цілі, і треба «загвинчувати Україну все міцніше і міцніше, щоб з неї побіг нарешті живильний сік не лише до Харкова, але й до Москви».

Перша хвиля більшовицького терору закінчилася навесні 1918 року, коли після укладення Брестського миру більшовики мусили відступити з українських земель. Владу перейняли німецькі та австро-угорські окупаційні війська. Міста, де дислокувалися війська, стали оазою спокою і стабільності – особливо порівняно з тим, що робилося в Росії під владою більшовиків. Не так було по селах. Окупаційна влада пробувала відновити поміщицькі володіння і забрати в селян зерно для потреб армії та тилу. Там, де зустрічала опір, вдавалася до каральних акцій. Селян били різками, розстрілювали, їхні хати і майно спалювали.

Колесо насильства розкрутилося з особливою силою після закінчення війни. Центральні держави капітулювали, і австро-німецькі окупаційні війська покинули Україну. З їхнім відходом зникло будь-яке видиво стабільної влади. Почалася нова хвиля антипоміщицьких погромів. Тим разом поміщиків нещадно вбивали, щоб не було більше кому повертатися. Настрій повстанців передає запис у щоденнику полтавського лікаря про мітинг у його рідному місті 29 листопада 1918 року після входу туди військ УНР – на ньому було запропоновано поділити Полтаву на дільниці й перерізати «всіх буржуїв від десятирічного віку, бо інакше з них знову виростуть буржуї».

У той час, коли в колишній підросійській Україні тривали антипоміщицькі погроми, у Галичині почалася польсько-українська війна. Пізніше її назвуть останньою романтичною війною ХІХ століття. Мовляв, у боях між собою обидві сторони виявляли взаємоповагу та уникали репресій проти мирного населення. Окремі випадки такої галантної поведінки дійсно траплялися. Але не вони визначали характер війни. Як і кожна війна, ця супроводжувалася арештами, концтаборами та розстрілами. Найбільше ж про неромантичний характер війни свідчить антиєврейський погром, який вчинили польські війська, як тільки зайняли Львів 22 листопада 1918 року. Офіцери й солдати дихали прагненням відплати євреям, які нібито стояли на боці української влади. Тоді загинули, за різними оцінками, від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти львівських євреїв, згоріли кілька єврейських будинків, пограбовано понад п'ятсот крамниць. В офіційних описах цього погрому знаходимо елементи, які згодом повторюватимуться в інших таких описах: мовляв, вбивало і грабувало т. зв. «шумовиння» – люмпен-пролетаріат та злочинці, яких нібито українці, відступаючи зі Львова, випустили з тюрем. Матеріали слідства свідчать, однак, що погром вела регулярна армія і що польська інтеліґенція з задоволенням спостерігала, як стріляли в євреїв, які втікали з палаючих будинків, а польські панянки приходили на грабіж із служницями, щоб було кому нести пограбовані речі до їхніх будинків.

Ось один епізод: польський вояк інтеліґентного вигляду разом із двома друзями ввійшов до квартири сім’ї Нойєрів і застрелив власника квартири, солдата австрійської армії, який кілька тижнів тому повернувся з російського полону. Погромник забрав його шлюбну обручку і годинника на ланцюжку, відібрав в його дружини біжутерію, яку вона ховала на грудях, і вибив їй револьвером золотий зуб, а тоді взявся бити її стареньку матір і дітей, позаяк вони голосно кричали. Змучившись, сів за рояль у сусідній кімнаті і грав на ньому півтори години, демонструючи добру техніку гри. Після цього повернувся і ще раз пограбував жінок. На прощання, залишаючи квартиру з двома наплічниками награбованого майна, він поглумився з мертвого тіла і кинув жінкам та дітям: «А тепер пильнуйте свого трупа».

Львівський погром, однак, бліднув порівняно з тим, що відбувалося по той бік колишнього австрійсько-російського кордону. Там почалася хвиля наймасштабніших у світовій історії масових розправ над євреями – масштабнішим був лише Голокост. Серед них – сумнозвісний погром у Проскурові (теперішньому Хмельницькому) 14-15 лютого 1919 року. Приводом послужила спроба молодих більшовиків-євреїв підняти повстання проти УНР. Повстання провалилося. Тоді отаман Іван Семесенко звернувся з промовою до українських солдатів: «Жиди є найнебезпечнішим ворогом українського народу. Їх треба вирізати для порятунку України». Солдати вишикувалися в похідному порядку і з музикою рушили в місто. Місцеві євреї нічого не знали про більшовицьке повстання. Вони були релігійними  іудеями, далекими від більшовизму й політики. Погром почався на шабат, якраз після того, як люди вернулися з синагоги і сіли за трапезу. Що там діялося, можна судити за матеріалами слідства та свідченням тих, хто вижив. В одній хаті стара мати була порізана штиками наскільки, що син ледве зміг її впізнати. Біля неї лежали тіла іншого сина та двох дочок. Сусідська дівчина вижила, але дістала двадцять вісім колотих ран. В одному будинку мати просила залишити живими дітей і пропонувала погромникам гроші, але ті відповіли, що «тільки за душею прийшли» (кажуть, що Семесенко наказав солдатам утриматися від грабунку і зайнятися «лише» вбивством євреїв.) Ще в одному будинку погромники побачили таку красиву дівчину, що ніхто не наважувався її зарізати. Знайшовся якийсь, хто це зробив; потім він довго хвалився цим подвигом. Місцевий православний священник о. Климентій Качуровський вибіг на вулицю, вхопив дитину, яка тікала від погромників, і закричав до них: «Християни, що ж ви робите?». Його разом із дитиною вбили на місці. У проскурівському погромі загинуло близько тисячі п'ятисот осіб – майже десять відсотків єврейського населення міста; серед загиблих було багато жінок і дітей.

Армія Махна, як відомо, не вчиняла антиєврейських погромів. Зате вона громила і вбивала німецьких колоністів. Але не лише їх. Ось епізод, про який розповів начальник штабу Махна Віктор Білаш:

«Поїзд Махна стояв навпроти перону, і у паровоза стовпився народ. Махно кричав:

– В топку його, чорта патлатого! Бач, паразит, роз'ївся!

Ми підійшли і побачили, як Щусь, Лютий і Ленетченко возилися на паровозі з надзвичайно товстим бородатим дідом у чорному. Він стояв на колінах біля топки... Всі принишкли. Священник захищався, але дужі руки схопили його. Ось зникла у дверцятах голова, затряслися руки. Момент – зникли і ноги. Чорний дим повалив із труби, понесло гаром. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив убік.

Виявилося, що на станції поп агітував повстанців припинити війну з німцями в ім'я Бога та гуманності...»

Погроми вчиняли всі армії без винятку включно з Білою та Червоною. Серед червоноармійців особливо «вславилася» кінна армія Семена Будьонного. Про це можна прочитати в новелах Ісака Бабеля «Кінармія». Але частка більшовицьких погромів у загальній статистиці була невисокою – більшовики віддавали перевагу системному масовому терору. Так чи інакше, більшовицьке командування рішуче зупиняло погроми і карало винних. Не дивно, що багато євреїв бачили в Червоній армії свого захисника, а молоді записувалися добровольцями. Нерідко головним мотивом було бажання  помсти (так само, до речі, чинили німецькі колоністи, які вступали в Білу армію, щоб звести рахунки з махновцями). Ось опис сцени після битви, в якій загін червоноармійців переміг загін армії УНР і поранені українські солдати лежали на полі бою:

«Один єврейський солдат з Бердичева зійшов з розуму. Він витирав свою шаблю об траву від крові, і з кожною відрубаною головою кричав: «Це за мою вбиту сестру, це відплата за мою вбиту матір! Єврейський натовп стояв мовчки, затаївши дух».

Радянська влада відкривала для молодих євреїв соціальні ліфти, про які неможливо було навіть подумати за старого режиму. Найперше це було помітно в каральних органах. Жоден єврей до революції не працював у жандармерії чи охранці – після революції їхня частка у «чрезвичайці» зашкалювала, особливо в колишній смузі осілості. Ось епізод зі сталінського терору кінця 1930-х років. Україна була одною з головних його мішеней. У 1938 році «українську» операцію взяв під свій безпосередній контроль тодішній голова НКВС Микола Єжов. Перед виїздом до Києва він зібрав у своєму кабінеті московських енкаведистів,  які мали їхати з ним в Україну. Єжов запитав: «Хто з вас знає українську мову?». Один із присутніх засміявся: «Та там [в українському НКВС] нема жодного українця, там самі лиш євреї». Єжов доручив перевірити кадри НКВС України і доповісти про результати. Переглядаючи матеріали перевірки, він сказав: «Ох кадри, кадри, у них тут не Україна, а цілий Біробіджан» (Єврейська автономна область на радянському Далекому Сході – Я. Г.).

Ілюстрацією до того, яких форм міг набирати сталінський терор, слугують матеріали розслідування в справі начальника Уманської тюрми Самуїла Абрамовича. Щоб досягти визнання вини, арештованих змушували стояти безперервно по десять-п'ятнадцять діб; їм влаштовували так звані концерти, вимагаючи бити один одного, співати і танцювати. Тих, що зізнавалися, розстрілювали прямо на подвір'ї тюрми, а потім вибивали револьвером у розстріляних золоті зуби та ділили між собою їхні речі. Серед арештованих вибирали красивих дівчат та молодих жінок, ґвалтували їх, а після ґвалту заганяли в тіла кеглі і ложки.

Такі випадки посилювали міф про «жидокомуну», який уже розцвітав під час революції і громадянської війни. Цей міф базувався на значному перебільшенні. Вистачить сказати, що серед жертв терору євреїв було на порядок більше, аніж серед його виконавців. Але найчисленнішою групою жертв довоєнного сталінського терору в Україні були українські селяни. За словами одного з харківських енкавидистів, українці не надаються до комунізму, тому їх як «етнографічний матеріал слід замінити». Розправа з українськими селянами проходила в декілька хвиль. Основною та остаточною був Голодомор 1932–1933 років.

Голодна смерть – одна з найтяжчих. Смерть від кулі чи шаблі швидка, смерть від голоду триває довго. Крім фізичних, вона завдає моральних мук: жертви страждали не самі, вони бачили муки і повільне вмирання своїх найближчих. Голод нищив внутрішню солідарність, яка була ключовою для культури традиційного села. Ті, що пережили голод, згадують: немає такої речі, якої людина не зробила би з голоду і болю – і мало таких, у кого витривалість тіла дорівнювала б силі віри. Заради шматка хліба люди були готові на будь-який злочин – пограбування, вбивства, мародерство та навіть канібалізм. Микита Хрущев у своїх спогадах наводив епізод з пізнішого, повоєнного голоду 1946–1949 років, про який йому розповів тодішній перший секретар Одеського обкому партії Кириченко. Зайшовши до хати одної з колгоспниць, він побачив, як жінка на столі розрізала труп своєї дитини і приказувала: «Ось ми вже з'їли Манечку, а тепер засолимо Ванечку. Цього нам вистачить на якийсь час». «Ця жінка збожеволіла з голоду і зарізала своїх дітей. Можете це собі уявити?» – запитував Кириченко.

У той час, коли в Радянській Україні нищили селянство, у польській частині українських земель – у Галичині почалася розправа над українськими селами під назвою «пацифікація». Вона тривала від липня до грудня 1930 року й охопила близько чотирьохсот п'ятдесяти сіл, було заарештовано тисячу сімсот осіб. Акції відбувалися за однаковим сценарієм: у село вступав відділ поліції, селянам заборонялося покидати село, у хатах робили обшуки – шукали зброю і націоналістичну літературу. Під час обшуків свідомо нищили майно селян та українських громадянських організацій, а далі починалися фізичні розправи. Селян незалежно від статі і віку (наймолодшій жертві було три, найстаршій – вісімдесят три роки) били прикладами рушниць і поліцейськими палицями, часом до непритомності, після чого приводили до тями, поливаючи водою, і били далі. Робили це зі словами: «Ось тобі Україна!», змушували кричати: «Хай живе Пілсудський», співати польський гімн, їсти землю, поки не скажуть, чия ця земля – польська чи українська.

Влітку 1938 року жертвою польського державного терору стало населення Холмщини та Підляшшя – територій, на яких до того не було особливої напруги в міжнаціональних стосунках. Мішенню тим разом було обрано Православну Церкву. Акція проводилися під гаслом «ревіндикації (відвоювання – Я. Г.) всього того, що в часах перед поділами (Польщі – Я. Г.) було польським і католицьким». Вважалося, що місцеве населення навернули в православ'я силою в часи Російської імперії, і настав момент виправити історичну несправедливість. За два місяці були зруйновані сто двадцять сім православних храмів. Людей, які захищали доступ до храмів, розганяли прикладами та били ґумовими палицями. Акція відбувалася без смертельних випадків, але з потоками крові. Вона перекрила шлях польсько-українському примиренню. Польський історик мистецтва та поет Тадеуш Хшановський, дитинство якого пройшло в міжвоєнній Холмщині, згадував, як його батько, почувши про брутальне знищення православних храмів, «кричав на польський уряд... і твердив, що нас (поляків – Я. Г.) тут русини виріжуть, без найменшого жалю виріжуть, що нам цього ніколи не забудуть».

Якими б огидними не були ці масові розправи над українським населенням у міжвоєнній Польщі, вони не витримували порівняння з більшовицьким терором. Досить сказати, що дев'яносто відсотків заарештованих під час пацифікації виправдали і випустили на волю – що було немислимо для радянської системи! Терор був не просто інструментом радянської в влади – він був її суттю. Ось приклад: у 1939-41 роках у радянській зоні окупації колишньої Польщі (на білоруських та українських землях) жертв репресій було утроє-вчетверо більше, аніж у німецькій зоні окупації. До початку війни з Німеччиною влітку 1941 року радянська влада зберігала пальму першості щодо числа репресованих.

Останнім актом радянського насильства в Західній Україні 1939­–1941 років став масовий розстріл в'язнів у перші дні радянсько-німецької війни. Багатьох із них схопили просто на вулиці – через підозри чи за доносом. Число розстріляних, за різними оцінками, коливається в межах десяти-сорока тисяч. Воно охоплювало різні етнічні й соціальні групи, у т. ч. членів польських та єврейських організацій. Але найбільше було українців. Коли наприкінці червня 1941-го німці увійшли у Львів та інші західноукраїнські міста, то відчинили двері тюрем, щоб показати звірства НКВС. Вигляд понівечених тіл виявляв, що перед смертю в'язнів піддавали тортурам. Німці, українці з новоствореної поліції, родичі вбитих і просто рядові жителі влаштували розправу над місцевими євреями як помсту за те, що ті нібито підтримували радянську владу.

Ось фрагмент зі спогадів сина львівського рабина, свідка погрому у Львові:

 «Я добре запам’ятав одного з таких українських поліцаїв, одягненого в традиційну вишивану сорочку й елегантну свитку. Він бив нас залізною палицею. З часом його удари ставали методичними і починали опускатися навіть на наші голови. Кожний удар виривав шматочок плоті з наших тіл. В когось цей поліцай вибивав очі, іншим відривав вуха. Коли його палиця зламалася, він недовго думаючи схопив із вогнища недогарок і вдарив ним мого сусіду по голові. З розтрощеного черепа бризнув мозок, краплі впали на моє обличчя й одяг. Нещасний одразу ж сконав. Тяжко дихаючи, убивця повернувся до стіни, щоб трохи перепочити. Вигляд його хижого обличчя, червоних очей і роздутих жил був страшним і відразливим».

За винятком т. зв. фольксдойчів та німецьких колоністів, в окупованій Україні не було жодної групи, яка би не постраждала від німецького терору. Дві групи, однак, були вибрані на повне знищення – роми і євреї. На відміну від західноєвропейських євреїв, які гинули в таборах смерті, східноєвропейських розстрілювали – це був «Голокост від куль». У сумнозвісному київському Бабиному Яру за один день, 29 вересня 1941 року, нацисти з допомогою місцевої поліції розстріляли близько тридцяти чотирьох тисяч євреїв. По всій Україні налічувалося близько п'яти тисяч місць таких розстрілів.

Україна була одною з головних територій Голокосту. Тімоті Снайдер та деякі інші історики твердять, що Голокост, власне, почався з України та через Україну. З цією тезою дискутують. Виглядає, однак, що окупована Україна стала експериментальною площадкою для винищення євреїв. Тут уперше був випробуваний т. зв. «метод сардин»: роздягненим жертвам наказували лягати на дно викопаної ями, після розстрілу їх засипали землею (декотрих ще живими, здебільшого дітей); тоді для економії місця на них клали наступний шар тіл і так далі, поки яма не заповнювалася. Майже в кожному містечку згадують, що земля там ще кілька днів після розстрілів рухалася.

Окремою «проблемою» було знищення єврейських дітей. Під час наступу німецьких військ влітку 1941 року в одному з українських сіл військові каплани виявили хату, повну дітей, батьків яких розстріляли за день-два перед тим. Дітей залишили у спеку без їжі і води. Капланів шокували умови, в яких тримали дітей. Їхні рекомендації, однак, не мали нічого спільного з християнським милосердям. Безперервний плач дітей, – писали вони у звіті, – могли чути німецькі солдати і місцеві українці. Тому, радили вони, у майбутньому такі речі більше не повинні відбувалися публічно.

У 1941–1944 роках в Україні загинуло близько півтора мільйона євреїв –  четверта частина зі всіх шести мільйонів єврейських жертв Голокосту. Голокост був вершиною в піраміді насильства на українських землях – як «найчистіший» і «найдосконаліший» геноцид. Нижче йшли інші, не такі досконалі, але з не меншою кількістю жертв. Серед них – масове знищення нацистами військовополонених червоноармійців. Число жертв (чотири мільйони, з них мільйон шістсот тисяч – в Україні) близьке до числа жертв Голокосту.

Не піддаються оцінці фронтові втрати від радянсько-німецької («Великої Вітчизняної») війни. Влітку 1941-го німці проходили через радянську територію, як ніж через масло. Щоб спинити їх, не було іншого способу, як – за словами одного з ветеранів – «залити кров'ю лезо цього ножа. Поступово воно починало іржавіти й тупіти і рухатися все повільніше». Додаткові великі втрати спонукали видати накази закінчити воєнну операцію до певної дати – як-от взяти Київ до чергової річниці жовтневої революції 7 листопада 1943 року. Найвищі показники середньодобових втрат у Другій світовій війні зафіксовані, власне, у «битві за Дніпро» – двадцять сім тисяч триста осіб.

Це було безглузде вбивство радянських солдатів. Офіцери гнали їх на смерть полк за полком. Деякі з офіцерів, у кого була совість, теж ішли в бій і гинули разом із солдатами. Тих, що відступали, розстрілювали кулеметами енкаведисти, які залягали зразу за окопами. Тому солдати боялися НКВС так само, як німців. Ветерани, які пробували розповісти фронтову правду, називали війну не інакше, аніж «сталінсько-гітлерівським геноцидом».

Поза лінією фронту йшла інша, партизанська війна зі своїм окремим насильством. Її головним тереном в Україні була Волинь. Тут, користаючи з прикриття лісів і боліт, діяли зразу три партизанські армії – радянська, польська Армія крайова й Українська повстанська армія – а також переховувалися євреї, яким вдалося врятуватися від розстрілів, і діяли окремі загони бульбашівців чи просто бандитів. За таких обставин поодинока акція могла запустити довгий ланцюг насильства. Якщо радянські партизани влаштовували провокацію біля українських сіл, на каральну акцію відправляли поліцію, котра складалося переважно з українців. Вони відмовлялися вбивати українських селян і переходили до УПА. Багато хто з цих поліцейських перед тим брав участь у винищенні євреїв – отже, були готові вбивати дальше. Після того, як українські поліцейські пішли в ліс, німецька влада замінила їх поліцейськими з місцевих поляків. Тим було набагато легше розправлятися з українськими селянами: над Волинню висіла тінь польсько-українського антагонізму 1918–1939 років. До того ж із наближенням Червоної армії зі сходу та висадки американських військ на півдні Італії гостро постало питання, кому належатимуть західноукраїнські землі після війни – відновленій Польщі чи Україні?

Влітку 1943 року Українська повстанська армія вирішила розв'язати це питання силою доконаного факту. У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав з задоволенням – як писав у своїх спогадах один із націоналістів – за загравою пожеж, в яких горіли навколишні польські села. Для Савура це було виявом «протесту всім зайдам-чужинцям, що посягають на українську волю і землю».

Одна з найвідоміших антипольських акцій відбулася у с. Порицьку (Павлівці). Загін бандерівців ввійшов до костелу під час церковної служби. За півгодини вони знищили триста поляків без огляду на вік і стать, а тоді висадили костел у повітря. Покінчивши з населенням Порицька, вони рушили до сусіднього села та двох хуторів. Там вбили ще сто вісімдесят осіб – знову ж таки незалежно від віку й статі – і спалили всі будинки, пограбували майно та забрали худобу.

В акціях брали участь українські селяни-сусіди. Про це говорить факт, що жертв вбивали не лише кулями, але й серпами, косами і сокирами. Часами тяжко провести чітку межу між селянами та повстанцями. УПА значною мірою була селянською армією, і українські повстанці вживали сокири як зброю. Ось приклад: коли вони виявили у своїх рядах аґента ґестапо, суд УПА засудив його на смерть через відрубування голови сокирою. Вирок виконав привселюдно польовий командир – один із тих, хто разом з Климом Савуром брав участь у знищенні польських сіл.

Польська Армія крайова вдавалася до превентивно-відплатних акцій. Широко знана трагедія с. Павлокоми на Надсянню сталася 1–3 березня 1945 року, уже після того, як лінія фронту перейшла далі на захід. Приводом стала поява в цьому селі військового загону, який заарештував і забрав до лісу сімох поляків. Чий це був загін, залишається загадкою: УПА там ще не існувало, припускають, що це міг бути перевдягнутий підрозділ НКВС. Так чи інакше, заарештовані зникли безслідно. На нараді в сусідньому польському селі місцевий відділ АК з участю польських селян  вирішив відомстити: убити всіх українців-чоловіків від п'ятнадцяти років. Під час відплатної акції віковий ценз значно знизився, а стать не бралася до уваги. Село оточили, коли його мешканці були на службі в церкві. За спогадами тих, хто вижив, поляки виділили з дівчат – до десяти і хлопчиків – до семи років, решту розстріляли недалеко від церкви на греко-католицькому кладовищі. Деяких чоловіків забивали до смерті ціпами, а місцевому українському священнику вирізали хрест на грудях, обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а згодом забили ланцюгами. Перед смертю жертв роздягли й роззули, і найкращі речі вбивці забрали собі. Жінок, яких вціліли, разом з дітьми вивели в ліс і сказали: «Ідіть за Збруч і більше не вертайтеся!».

До подібних акцій вдавалися і радянські партизани. У 1943 році їхньою жертвою стали мешканці українського містечка Старої Рафалівки. Перед тим у містечко зайшов бандерівський загін. Він був там недовго, але залишив після себе невелику залогу. Вранці наступного дня на Стару Рафалівку напали червоні партизани. Місцеві мешканці хто де міг ховалися в криївках. Одна дівчина побігла у хлів рятувати кошенят. Там її й спіймали радянські партизани. Вони підпалили хлів і кинули її живцем у вогонь. Обгоріле дівоче тіло знайшли після акції. В одному з льохів виявили тіло малолітнього хлопчика з розпоротим багнетом животом. Його мати переховувалася в іншому місці. Вона взяла тіло сина і несла, притуливши до себе й не помічаючи нічого навколо, бо втратила з горя розум. Частину тих, хто не встиг сховатися, партизани зігнали до кургану, який раніше насипали бандерівці, і змусили розгрібати його руками. Потім їх розстріляли. Від самого містечка залишилося лише кілька хат.

Хтось може думати, ніби описи цих жорстокостей очевидці явно перебільшують. Що це не так, переконують розповіді самих виконавців. Одне з таких одкровень записав з уст знайомого чекіста Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса (...), а він, гадюка, так і помер з криком: «Слався, Україно» [має бути: «Слава Україні» – Я. Г.]. Скільки я їх перемордував...»

Усі ці приклади допомагають зрозуміти суть екстремального насильства. Його зазвичай описують як терор одного брутального режиму щодо одної великої групи: нацистської Німеччини проти євреїв чи радянської влади – проти українських селян. Таке зображення назагал правильне, але завузьке. Акцій масового терору було набагато більше, часто вони були між собою пов'язані і йшли хвиля за хвилею, з короткими чи довшими перервами. Насильство наростало, поки не набрало екстремального характеру – і тоді поза ним не залишилося  жодної групи. У кожній етнічній, соціальній, професійній і т. д. групі були і виконавці, і жертви, але майже не було байдужих спостерігачів. Грані між воєнними та цивільними затиралися; цивільні були не лише жертвами, але й виконавцями. За таких обставин вбивство набирало майже інтимного характеру: вбивці і жертви знали один одного в лице і в мирні часи мали нормальні й навіть дружні стосунки.

Значне число жертв в Україні було наслідком виняткової геополітичної нестабільності, великої кількості режимів, що конкурували, та частої зміни влади. За таких обставин держава як інституція втратила монополію на насильство; воно виплеснулося «на вулицю», стало універсальною розв'язкою будь-якого конфлікту. Приклад України в окремих моментах терору – як-от у 1919 році – ілюструє стару максиму, що навіть найгірша держава краща за її повну відсутність.

Але ця максима правдива лише почасти. Бо не лише крах держави відповідав за розгул насильства. Екстремальне насильство було наслідком того, що влада в Україні справляла новий тип держави – «держави-вбивці», яка не просто має монополію на насильство: насильство є самою її сутністю. Без масового насильства вона не може існувати.

Такими державами були СРСР та нацистська Німеччина. Поява цього типу держав збіглася з появою модерних технологій, насамперед технологій масового знищення. Герцен передбачав, що символом майбутньої Росії може стати «Чингізхан з телеграфом», Бухарін нібито назвав Сталіна «Чингізханом з телефоном». Відповідно Гітлера можна назвати «Чингізханом із газовими камерами». Голокост був би неможливим без технологічного проґресу:  гітлерівські концтабори стали модерними фабриками смерті, їхні труби нагадували труби заводів і фабрик.

Але самі по собі модерні технології не відповідальні за екстремальний характер терору. Ключову роль відіграло те, що і більшовицький, і нацистський режими були революційними режимами з глобальними амбіціями.

Більшовицький режим сповідував ідею світової пролетарської революції, гітлерівський – націонал-соціалістичної революції. Перша мала привести до світового панування пролетаріату, друга – до світового панування арійської раси. Революції є періодами «прекрасного божевілля» – ілюзії, що «новий прекрасний світ» уже дуже близько, за поворотом. Залишилося лише знищити останні перешкоди на шляху до перемоги: поміщиків, куркулів, євреїв тощо. Ініціатори масового терору вважали, що на їх боці правда і логіка історії, тому виправдовували гекатомбу жертв історичною необхідністю.

Ці міленійні візії були характерні не лише для радянського чи нацистського режимів. Селяни сприймали як Апокаліпсис і Першу світову війну, і революцію 1917-го. Тому в 1917–1919 роках вони були готові вчинити «страшний суд» над своїми гнобителями і відомстити за пережиті кривди. Так само міленійна візія була притаманна бандерівцям з їхньою теорією «перманентної революції»: незалежна Українська держава мала постати на українських жертвах та трупах ворогів.

У сучасних російських і польських наративах український націоналізм взагалі, а бандерівський рух зокрема, зображають як найжорстокіший. Цей образ поділяють багато українців, найперше з російськомовних Півдня та Сходу України. До бандерівців в Україні ставляться по-різному: і як до героїв, і  як до бандитів. Однак заради справедливості треба визнати: не бандерівці розв'язали терор. Як лаконічно висловилася львівська поетеса Маріанна Кіяновська, якби не Пілсудський, Бандера був би звичайним малознаним агрономом.

Україну називають лабораторією модерності. Досвід 1914–1945 років дає право вживати цю метафору в іншому сенсі: історія України дозволяє з лабораторною точністю вивчати насильство як елемент модерності. Історія модерності – це значною мірою історія масових вбивств заради торжества розуму. Теза про зв'язок між модерністю і насильством не нова. Зиґмунт Бауман розкрив її на прикладі Голокосту, найбільшої трагедії модерної історії. Історія України дозволяє розширити цей висновок на цілий реґіон і на три десятки років.

Викликає подив, чому так мало тих, хто дивився на історію України саме з цієї перспективи і робив відповідні висновки. На це питання можливі декілька відповідей. Перш за все, кожне суспільство прагне нормалізувати свій досвід. Як твердять соціальні психологи, більшість людей у часи великих трансформацій і далі пробують жити нормальним життям: влаштовуються на роботу, закохуються, вирощують дітей... До того ж, зазнавши глибокої травми, люди часто воліють про неї не говорити, щоб знову не травмувати себе, а ще більше – дітей і внуків.

По-друге, важливу й навіть вирішальну роль відігравала політика масової амнезії, яку проводила повоєнна радянська влада, і в Радянській Україні, як виглядає, ця політика досягла особливих масштабів (про це далі). Ситуація змінилася з падінням комунізму. Але тут починають діяти механізми вибірковості національної пам'яті і бажання створити собі «зручне минуле». Усі країни, які виникли на осколках комуністичної імперії, воліють говорити про свої жертви і не говорити про своїх злочинців. Скажімо, у сучасній Росії кожний факт знеславлення російської історії прирівнюється до державного злочину; Україна ставить в основу своєї історичної політики пам'ять про Голодомор як про один із найбільших актів геноциду у світовій історії, але не має сміливості говорити відверто про участь українців у Голокості та Волинській різанині; теперішній польський уряд трактує Волинську різанину як геноцид проти поляків, але воліє не говорити про участь поляків у винищенні євреїв та українців; євреї не визнають єврейських енкаведистів своїми, оскільки ті були комуністами, а не іудеями тощо.

Ця тактика вибіркової пам'яті нагадує т. зв. «мораль Калі». Калі – персонаж повісті Генрика Сенкевича «В пустелі та джунглях» – простодушний африканець, який допомагає вижити двом білошкірим дітям, що опинилися в джунглях. Коли між ними заходить розмова про мораль, Калі пояснює різницю між злом та добром таким робом: «Якщо в Калі хтось забрав корову, то це злий вчинок. Добрий – це коли Калі забрав у когось корову».

Альтернативою цій егоїстичній моралі є розв'язка, яку запропонував Альбер Камю: за кожних обставин треба намагатися бути не на боці катів. Солідаризуватися треба не з тими, хто вбиває, а з тими, кого вбивають. Така позиція не лише морально чесна, вона ще й історично правдива: українську націю представляють не лише герої – вони за всіх обставин були в меншості; українську націю представляють насамперед жертви. Серед усіх жертв на українських землях українці становили більшість – але поруч із ними від екстремального насильства потерпали інші народи. Інакше кажучи, склад жертв терору дуже нагадує контури сучасної української громадянської нації: ядро становлять українці, а з ними потенційно єднаються кримські татари, українські євреї тощо.

Зрозуміло, лише на жертвах націю не побудуєш. Жодна нація не може обійтися без героїчного міфу, особливо коли переходить через велику трансформацію чи потерпає від зовнішньої агресії. А саме така ситуація склалася нині в Україні. Вона драматична, але не безнадійна. Для побудови нової української нації, окрім героїв, готових віддати свої життя заради ідеалів, потрібні герої, які би демонстрували просту людську порядність та жертвували життям заради інших. Таких випадків немало: дослідження долі в'язнів гітлерівських і сталінських таборів показує, що майже всі, хто вижив, вижили завдяки чиїйсь допомозі.

Один із прикладів такого героїзму – доля греко-католицького священника о. Омеляна Ковча. Він народився у 1884 році в австрійській Галичині і за шістдесят років життя пережив зміну п'яти режимів. У часи революції був капеланом Української Галицької армії. Коли його разом з іншими полоненими потягом везли на розстріл, його врятував російський червоноармієць, випустивши з вагона зі словами: «Отче, не забувайте молитися за Луку». У міжвоєнній Польщі він захищав права українців і, правдоподібно, був навіть членом ОУН. У 1939–1941 роках, за першої радянської влади, допомагав сім'ям польських офіцерів, вивезених на Сибір. Під час німецької окупації рятував євреїв, за що був відправлений в концентраційний табір Майданек, де й загинув. Коли родина намагалася витягти його звідти, він написав їм у листі:

«Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене. Але я прошу Вас нічого не робити… Поза небесами це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене… Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст».

Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце.

Розділ з нової книжки Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України", що вийшла у видавництві "Портал" цієї осені.

 

Портретна знимка Ярослава Грицака – Оксани Тисовської