З творів.

Марко Мурава

Війна.

Тарабан бє, сурми грають,

Сміло хлопцї — нуж у бій!

Люде раз ино вмирають —

А хто скаже: день сей мій?!

І хоть куля свище люта,

Чи вже в серце вна зайде?

Більше вбє житя отрута,

Більше голод в гріб веде...

Ворог панькати не знає,

Нї молити ся. Війна —

Меч і куля як гуляє,

То кроваве весїля!...

Тож у танець най відвага

Поведе на бою грім!

Не злорадна мести спрага,

А любов за край і дім...

Най не гонить вас горячка

В крови і житя огонь!

За рідню кровава дачка

Зимну най веде долонь.

Побороти — або впасти —

Се однїське вам дїло,

Тож розважно жизнь покласти

За найвисшеє добро!

Про побіду не журитись!

Бо побіда все йде там,

Де за правду знають битись,

Де не служать двом богам...

***

І житє всьо чоловіка

І суспільности весь лад —

Се одна війна з правіка,

Се мечі, се кулї град.

Не поможе ся бояти,

Не поможе світ наук,

Мусить кождий довг віддати

З серць, из крови, з дужих рук...

Як не хочете неволї

Й світла й правди ворогів —

Йдїть офірами до долї,

Вчіт бороти ся синів.

___________

Сила а любовь.

Я був хорий. Недоля трясла пропасницею всьо тїло моє, а нужда лягла горою на зболїле серце. Стемнїло ся в очах від довгих злиднїв, а память стала лишати мене від натовпу відьма нелюдского.

І здало ся менї, що раз лечу у безодню порожну, то вибиваюсь крилами душі на силу з темної пропасти на край живий, дивно-голосний громами і бурею.

Я отворив очи. Що за дивний край! Рівень валика-велика. Овид єї обливають оловяно сїрі хмари, — а по-за хмарами чорна, вічна ніч. Из сїрий хмар гримать довкола вулькани і вирізують ся огнистими свічниками на темній підстачі та розливають червону зарю на рівень безкрайну. На тій ровени котять ся з шумом ріки солені зі слез людских, а кожда филя реве зойком дїтей, плачем-стоном матерей, проклоном калїк-сиріт і покликом о пімсту нещасливих; на кождій фили нові образи недолї підносять ся рожевими красками у кровавій зарі, образи живі з житя людского.

Неоподалїк хлюпочесь велике озеро крови, що опирає ся по самі вулькани страшні. На филях крови плинуть безконечно трупи цїлі і частки людского тїла, плинуть пушки поломані і потрощене оружє, і кораблї пошматковані, плинуть каторги і шибеницї, і ґільотини і катівскі мечі і кайдани. Всьо воно котить чорно-червона филя — і всьо мішає з собою. На ровени долині земля забагнилась від крови, — на тій земли лежать купи небіщиків — у збруї і без збруї — обіймили ся сильно на віки...

В поперек долини появляєсь віз тріюмфальний, запряжений шестернею. Передні конї були білі, мали гриви огнисті а голови тигрів; — середні конї були гнїді, мали гриви білі, позаплїтані гадюками, а голови медвежі; — задні конї були чорні, золотогриві, а их голови бульдочо песячі. На возї сидїв Великан між двома бакхантками, що співали имн побіди, а по боках на возї стояли: по правім боцї жінка камінна з завязаними очима і з вагою в руцї опущеній, — по лївім боцї зелїзний, чорний рицарь, без очей, з мечем у руцї, з котрого капає живісїнька кров. На передї два погоничі: один гадюка боа, а другій гадюка окулярник. Віз, як-би не дотикав ся землї, плине шестернею; а по-над возом високо хмарами галич і ворони біло-рожеві від луни, а по-за возом плине смерть рудава з срібною косою, а за смертію стадо вовків та всїлякої дичи кровожерної плине, виє і доповняє акорду славної музики на славословіє тріюмфаторів і тріюмфального походу.

Проти відьма того зазоріло на овидї срібною стяжкою — оттак, як займає ся на день. Смужка білява що-раз розяснюєсь, розростає ся промінями, і з по-за золототканих рожевих країв вихожає велике ясне сонце. Воно наближаєсь, росте і прибирає подобу жіночу, світлу, що аж хапає за очи.

Се йде справдї жінка, ясна як сонце, у білій як снїг одежі предовгій, а чисте тїло промінисте посилає світляну дугу високу, що мов у зористі рамцї обіймає жінку-ангела. Вінець на єї голові з листочків барвінку, а китиця з галузки оливної; — на руках у неї двоє дїточок притулило ся до повної материньскої груди; — на чолї єї яснїють борозди нитками золотими, — лице жалібно мирне, а з очей упало по одній перлистій сльозї горячій на кожду дитинку.

Ангел-жінка плине проти відьма тріюмфального і зближаєсь ось-ось до перших коней.

— З дороги, біла богине! з дороги нянько-ненько! — крикнув Великан, аж піднїс ся з сидженя, — з дороги! Я сила, а сила по-над всьо, і по-над право! З дороги, бо потратую і украшу тебе на крашанку в кровавім озері!

— Я любов, — сказала жінка-ангел.

"Любовь!" — загриміли вулькани. "Любовь!" заревіло кроваве озеро. "Любовь!" зашуміли солоні від слїз ріки. "Любовь!" застогнали всї вмерцї...

Тогдї шестерня коней вдарила копитами о багнисту землю, а кров обризкала их, — і віз тріюмфальний ударив собою о багнисту землю, а кровь облила віз, і тріюмфатора Великана, і жінку камінну з завязаними очима, і слїпого чорного рицаря, і погоничів гадюк, — конї, і віз, і ті, що на возї, почали западатись у кроваве багниско, запались безслїдно.

Стоїть тілько у воздусї жінка-ангел з двома дїточками на руках, підвела очима тихими, як зірки вечірні, і прошептала "я любовь" і спустилась на кроваву землицю.

А де нога стане любови, там кирничка цїлючої і живучої випливає водицї і землю святу і людей из крови обмиває; — а де біла одежа землю поцїлує, там шовки-трави буйно виростають; — а де на трупи око любови гляне, вмерцї оживають, встають, і вороги братами зовуть себе...

І втихли вулькани і замаїли чоло вінками зелених лїсів, — і озеро крови стало колосистими ланами — а річеньки з веселою водицею плинуть тихими берегами мирно та грають ся з рибкою моторною.

І сонце сходить, і сходить щасливий день любови, і люде безжурні встають до роботи житя — а любов яснїйша від сонця світить між ними і годує білими грудьми двоє дїточок і каже:

— Я ваша рідна ненька, а ви мої дїти. Менї стало так любо, так сонїшно, серце стрепенулось! Я пробудив ся — здоровий!

____________

Палати Цервантеса.

Сонет.

В краю щасливім, де яскраві рожі

Поклін любимцям віддають пахучі,

Тебе витали вороги дрімучі:

Ненависть, нужда і брати ворожі.

За думи ясні, віковічні, божі,

Из серця в серце правдою идучі

Терпів до смерти рани йно болючі,

Бо незлюбили слів твоїх вельможі!

Бо не хотїв ти бути йно слугою

Часу і сили — і співать за гроші

I в згодї жити з гнилею лихою —

Бути прикрасов зношеної ноші...

І памятник не став на твоїм гробі!

Де-ж лїз на ганьбу? лїк всїй людскій злобі?

[Дѣло, 15.10.1896]

Комар.

3 книг метаморфози.

Якійсь там учений завважав собі, що багато животин має подобу всїляких ростин, а надто до сего порівнаня злагодив потрібні рисунки. Але часом лучаєсь бачити і лице людей подібне до звірят, от як би до лиса, або до кота, або й до собачки. Як воно се складаєсь, не легко вгадати, а ще тяжше відгадати, чи ся подоба лиця має яке спорідненє з прикметами духового житя. Та нехай собі ломлять над тим голову учені антропольоґи, — я оттак з нехотя згадав про се, бо побачив одну подобу чоловіка до малої комахи, що єї зовуть комарем.

Сиджу я собі у лїсї під дубом гилястим, передо мною величава полянка розстелила ся смарагдовими травами і цвітастими зїлями та ще красшими мотилями, що так і тріпочуть ся по-над филюючій килим природи. Було саме полудне, спека страшна, духота без подуву вітру, — утома давила і тїло і душу. Вся пташня і вся звірина поховала ся, стали безмовні, — тілько комар бренїв докучливі коло лиця, немов музика вколисуюча панів до сну. Я здрімав ся.

І сїв комар менї на руку, обережно вглубив своє рилце у моє тїло і став ссати кров... Маленька комаха жадно напивала ся чужою кровю, почала рости, роздуватись, — от уже стала похожа на вампіра. Вона піднеслась, сїла на другого дрімучого чоловіка під корчем, на третього, на четвертого і на сотого, а все ссе і росте, — вже зросла на здорового чоловіка.

Поляна ширшає, зміняєсь у веселе село. У садочках білі хатки, дїти грають ся на улицях, жінки копають грядки, а хлопи лагодять насїня та ладнають плуги та борони. У село входить комар-чоловік худенькій, з малою головкою, з довгим носиком і вистаючими тонкими устами. Люде дрімають по роботї. Комар-чоловік запускає, де може, своє рилце, ссе кров з дpiмyчиx людей — і росте по над другі люде, тільки не зміняєсь єго ніс довгій, худий, і уста вистаючі, тонкі.

І день минає, і ніч минає, минають лїта. Хати почорнїли, поупадали плоти, садки повирубувані, а дїти тиняють ся у подертих, непраних сорочках, жінки з висохлими лицями і мутними очима, а обідрані хлопи почорнїли від голоду та утоми. Чоловік-комар виссав з усїх всю кров; село — не село, а руїна одна. Комар бренить з пекольною пісонькою на устах — і страшний кровопійця проходжуєсь по селї, колись веселім, а руїна цїла кланяєсь єму.

Тутечки зміняєсь образ уяви.

Місто величне — доми муровані, високі, ще висші палати і церкви, а по-над всьо вистають високі стовпи коминів фабричних у вічних хмарах чорного диму. По улицях гамір, люде роять ся немов порушене муравлиско, — всюди дїло, всьо рухає ся, всьо йде, всьо квапить ся, всюди кипить робота, і цвитуть овочі працї рівними улицями города і на веселих лицях людей.

Північ глубока. Місяць на повнї розплавив золоте сяєво по безхмарнім небі голубім, а звізди тільки що мріють у глубокій висотї — блїді від променистого, могучого світла місяця. Тишина і супокій милий, тільки тихо пролетить лилик і заховаєсь, тільки свіргун обізвесь і замовкне, тільки собака задзявкотить і пристане, вдивляючись в дивне сяєво нічного князя, а рахванки і щури повилазили зі скалубин та побожно обернули очи на місяць, забули нічну роботу, як-би справдї молила ся по свому. Ино дерева в світляних прозорих xмаринах стріпочуть часом листочками — то сльоза скотилась по их лици при глубокій задумі, — ино шелестить перлами кирничка, посипаючи сріблисті стяжки водяні з марморових долонь дрімучих богинь.

З овиду далекого немов платочок малої хмаринки висуває ся і з-провола посуваєсь до тихого дрімучого міста. З хмаринки підносить ся маленька головка з довгим носиком і з тонкими вистаючими устами. Місяць світить ясно, кидає світло на нового гостя, запалює єго малі, живі, як вуголь яручій очи жаркі, що мигкотять на всї сторони, як би хотїли всьо побачити враз і всьо обіймити своїм огнем.

Се йде в місто чоловік-комар. У него ноги високі, що доми переступають; у него руки довжезні, що верхів вежі досягають. Він иде страховитою марою, а голова єго видна по-над цїлим містом. і нахиляєсь він над палати і ссе дрімучу кров панів; і нахиляєсь над низькими домами, і ссе дрімучу кров з міщан робітних; і нахиляєсь над невольником білим, спячим під голим небом, і висисає останок з самої нужди.

Чоловік-комар витягнув велитні руки, а вони простяглись предовгі без кінця, що обняли би пів світа! Обгорнув тими руками цїле місто, а житє цїлого міста так і переливаєсь живучим потоком-мракою до місяця у малий рот великана-комара, що росте під саме небо.

Ніч минає — встають люде, а их подоба потемняєсь; у сумерцї досвітнім видко людей похожих на мeдвeдїв, на вовків, на собак, на котів та другу звірину дрібну. З міста пишного живим народом — стає місто пишне живою звіриною, що муркотить, гаркотить, сковиче, пищить, заводить і пожирає себе... Се зробив комар-чоловік. Він випрямив ся і бренить з пекольною пісонькою на устах і з гордим діявольским усміхом, а люде-звіри клонять ся єму до землї.

Тутечки зміняєсь образ уяви.

I йде той великан-комар з села до села, з міста до міста, з краю до краю; він обходить землю цїлу — і випиває з цїлого роду людского кров, а люде переміняють ся в звipів і пожирають себе. Тільки комар росте по-над всю землю! Єго ноги утвердились на всходї і на заходї землї, єго руки обіймили всю землю, тиснуть з неї поживу, житє... Людей вже немає — одна-одна звірина! Місяць заєдно світить страшній роботї і приглядаєсь дивному образови — а звірина несамовита кланяєсь велитови-комареви...

Образ уяви зміняє ся.

Стає кровопійця ссати звірину, а звірина малїє, продовжуєсь та змінюєсь у всїлякі дрібні хроби, що вкрили одною верстою міста і села, поля і лїси, і гризли всьо живе — і самую землю. Тогдї великан комар поріс цїлий поліпами, — вони становили частину єго житя й сили. Ті поліпи всї мали страшну зелїзну вдачу комара — і безконечними раменами обняли і доми Божі, і палати, і хати, і фабрики, і відвічні памятні штуки, і скали, і нутро землї самої.

Застогнала страшно земля цїла зі своїми дїтьми в смертельних обіймах. Захитали cя всї будівлї і всї гори — і стали розсипати ся в порох і доми Божі, і палати, і хати, і всьо дїло людске від віка... а хроби з цїлої землї лїзли на великана-комаря і на єго поліпів — і всї а всї обчепились єго як наїжена шерсть худобини... Вони писком вїли ся у відміну страшну і заважили великою вагою цїлого житя... бо захитав ся на зелїзних ногах комар-велит, захитались, затремтїли як павутина поліпи на нїм — повалив ся велит громом на серце землї. Тогдї від страху і болю захитала ся дрожача земленька, а пороху хмаpa піднеслась, закриваючи собою місяць.

Довго-довго було темно, заки опав порох з росою, заки світло полило ся знов потоком на землю. А коли ясно стало всюда, а на сходї вже й на день займало ся, — не було нї комаря-чоловіка, нї звірів-людей, нї плюгавого хробацтва. Земля обновила ся і були живі люде, що кланяли ся правдї.

[Дѣло, 26.10.1896]

Віра.

[Афоризми]

Віра — се сила душі: бажати щастя великого, щастя для всїх — і не забувати того щастя і не позбувати ся єго й тогдї, коли сам розум суспільний відмовляє истнованя добра загального.

Віра у щастє людскости родить безграничну любов до людей; сама смерть не відгонить их з дороги ясного дня чоловічих змагань, бо вірують, що будучій день буде днем грядучої долї.

Віра і любов дають сміливість серця до дїланя і жертв для людей; вони учать любити самих ворогів свого щастя, бо вірують, що прозрять темні і побачать зорю нового дня.

Віра — се душа чоловіка у зеркалї житя; бо і звірята мають свій розум; але люде без віри в людскість суть без душі, ходячі вмерцї.

Віра — се идея людскости; без віри немає жадної идеї.

Віра є матерію поступу; вона по всїх упадках чоловіка підносить єго знова до променистої зорі духового отця, в котрім бачить свою правдиву батьківщину своє єство духове, у безконечнім ладї і безконечнім добрі.

Віра є то идеал людового ладу, до котрого будуть так довго змагати народи, як за довге буде их житє.

Віра — є то невичерпана сила у найглубшім внутрі душі людскої, сила, котру не зломили вcї оружя світа, всї знущаня тиранів, всї здичілости і раковатини на орґанізмі людскім: она як фенікс розцвитає, вона як искра з попелу полумінєм горить, вона як зерно пшеницї заховане в єгипетских муміях по тисячу лїтах засаджене виростає і дає здоровий плід.

Віра — се правдиве житє людске; вона дає і силу і розум і волю до дїл добрих; вона дає веселість у народнім нещастю, щоби у смутку не марнувати днїв працї; вона дає правдиву побіду над злиднями.

Хочете воскресити завмершій нарід? Дайте єму віру в житє — а встане великій труд і буде з нeго великій нарід.

Віра — се душа велика народів! Проміня єї освічують народи, а скілько віри в народї, стілько і душі живої у нїм.

Немає народу без віри! Сю світлу искру вічности дав сам Біг народам, щоб жили, і не пропадали, і змагали до своєї долї... Горе тим, що гнетуть віру народу! Со духи темноти, завистні добоа ближнього — се люде без душі, се хищні вовки... та за вовчі дїла буде і вовча заплата!

Вірити в будучу долю — то те саме, що воскреснути из смерти злиднїв, из смерти темноти і неволї до житя великого, людского.

Маєте талант, маєте науку, маєте силу — і що-ж вам з того, коли не маєте більше нїчого? будете животїти не жиючи, а умрете безслїдно; — тільки віра в працю для будучого добра творить талан сьяєвом а науку теплом, з котрих виростають великі дїла і великі люде.

Вливати віру в душу і любов в серце — се роздмухувати искру Божої правди до світлої поломіни, котра спалить всю проказу чоловіка і обновить людскість.

Апостоли віри! Не лякайте ся йти в нерівну борбу проти темного світа облуди і сили! Ніч і сумерки пропадають у блеску сходячого сонця; — пропадуть насиля і облуда на віки від всесвітного сонця великої віри.

О люде невірні! прийде ваш час і прийде віра до вас — і гори поступлять ся вам, і моря розступлять ся вам, і отворить cя вам внутро землї, і внутро неба, і внутро душі.

Немає глубини, в котрій не бачила би віра правди на безконечнім днї; немає темної ночи, в котрій віра не віднайшла би правдивої дороги; немає жертви, якої не принесла би для великої правди; бо віра — то серце рідної неньки для рідної дитини, то ненька для дитини — дїла.

Запалюйте світло віри в народї, несїть світло віри на роздорожи улиць і на майдани нужди! Най искра животворна перейде Божою зорою і темні глубини народу закровавленого ранами нелюдскими горя, і серце народу конаюче від безнастанних таранів недолї, і верхи народу порохнаві ржою віковою, — най всьо обгорне одно світло і одна поломінь віри, а завтра узрите нове житє — молодую долю!

Співакам Нірвани та манєри.

І.

О сиволобі ви старцї безлїтні,

І змучені вже у житя колисцї!

Чим переїлись? при якій то мисцї?

Що ваші думи нірванізмом глітні!

Ви як супруги знуджені, бездїтні,

Як без уяви бідні живописцї...

Ваші слова, як блиск по тихім блисцї,

Глухі, неясні, зимні, незамітні!

Кому ж співаєш, молодий козаче?

Собі? чи може для добра народу?