20 і 21 жовтня у Львівській опері відбудуться ще дві прем’єрні вистави найновішої постановки театру – опер «Сокіл» і «Алкід» українського композитора-класика Дмитра Бортнянського. Сучасна постановка присвячена 270-ій річниці українського композитора, а виконання його опер з усіх театрів України та світу можна почути лише на сцені Львівської національної опери. До слова, у театрі особливо пропагують творчість українського композитора, сучасника В. А. Моцарта, тож запрошують також й на хоровий концерт музики Дмитра Бортнянського, що відбудеться 19 жовтня під орудою диригента Вадима Яценка у Дзеркальній залі Львівської національної опери.
Постановка опер Дмитра Бортнянського «Сокіл» та «Алкід» у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької набула надзвичайно широкого суспільного розголосу. До порівняння, попередня гучна прем’єра – перше виконання у Львові «Турандот» Пуччіні – хоч і була визнана подією року, але все ж прикула значно менше уваги. І хоча цього разу театр традиційно залучив велику інтернаціональну команду постановників, автори проєкту обрали шлях режисерської постановки на противагу традиційній. Довгий час організатори тримали деталі підготовки у таємниці, чим підігрівали інтерес публіки, критиків та ЗМІ. Період найактивнішого репетиційного процесу припав на літо 2021 року. Відтак, ім’я Оксани Линів як першої жінки-диригентки на 145-му Вагнерівському фестивалі у Байройті зіграло на руку рекламі львівської прем’єри, у якій диригентка виступила однією з постановників та ідейних натхненників.
Цікаво, що музика обидвох опер не так давно звучала у Львові. 2014 року в рамках фестивалю «Музика старого Львова» відбулась прем’єра опери «Сокіл» українською мовою за участі оркестру «Віртуози Львова» та солістів під керівництвом Наталії Свириденко. А поштовхом до повноцінної оперної постановки, можу припустити, стала презентація опери «Алкід» в рамках фестивалю “LvivMozArt” 2017 року. Головними виконавцями тоді стали студенти Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, учасники оркестру й хору Барокової капели (керівник Анна Іванюшенко, хормейстер Людмила Капустіна), а також запрошені солісти-вокалісти. Постановником виступив відомий за цьогорічною виставою Андреас Вайріх – режисер Баварської національної опери.
А тепер від передісторії – до аналізу вистави. Певні мої міркування, сподіваюсь, можуть стати ключами до розуміння деяких режисерських рішень. Однак, глядачеві, який тільки-но планує відвідати прем’єру, радила б повернутися до читання рецензії вже опісля перегляду вистави, бо волію не впливати на індивідуальні рефлексії своїм аналізом деталей постановки і суб’єктивними судженнями.
Організатори забезпечили відео-трансляцію вистави 12 вересня, яка доступна для перегляду у YouTube. Проте, на мій погляд, це відео носить номінальний характер: добре, що воно є і може частково репрезентувати нову постановку далеко за межами Львова, втім якість його здійснення залишає бажати кращого. Звук записаний неякісно (не треба бути музичним критиком, щоб це зрозуміти), а ракурси зйомки часто не відповідають драматичним акцентам спектаклю. На думку самих виконавців, багато важливих у сюжетному розумінні дій на сцені просто проігнорували, наприклад, подовгу показуючи диригентку в оркестровій ямі, яка зазвичай абсолютно невидима для глядача. Отож, безумовно, найкращим рішенням буде подивитись виставу одразу наживо.
Насамперед, озвучу кілька головних позицій, які характеризують нову львівську постановку.
По-перше, про вдалу реалізацію ідеї режисерської опери свідчить той факт, що формат трактування постановниками лібрето, на щастя, не став тою псевдосучасною оперою, яка обмежується декораціями в стилі мінімалізму, костюмами в стилі ню і сценічними рішеннями а-ля епатаж. «Сокіл»/«Алкід» вдало поєднує в собі неспотворене лібрето та оригінальний театральний перформанс з дещицею дотепного гумору, який здатна сприйняти і гідно оцінити навіть консервативна публіка.
По-друге, настрій і динаміку виконання створює склад молодих талановитих артистів, які показали на сцені неабияку наснагу та самовіддачу. Опісля спілкування зі співаками стає зрозуміло, що наслідком такої органічної акторської гри є тісна кооперація з режисером, а також можливість гнучкої імпровізації. І хоча в своєму вокалі солісти Львівської опери так і не змогли відійти від романтичної манери співу, в цілому, постановка демонструє гарний рівень і заслуговує на схвальні відгуки.
«Сокіл»/«Алкід» в уявленні постановників – диптих, об’єднаний рядом символів, алюзій та художніх прийомів. Один з них – образ Сокола (за сумісництвом оповідача та синочка Ельвіри у виконанні заслуженої артистки України Лідії Данильчук) – режисерська новація. Поява у глядацькій залі драматичної акторки у ролі птаха розпочинає дійство. Зізнаюсь, спочатку поставилась до чудернацького Сокола з осторогою, пригадавши іншого недолугого пернатого персонажа в краватці і зі шкіряним портфелем, що блукав залом Львівської опери. Гіперболізовано дивакувата й інфантильна манера гри зрілої акторки, очевидно, натякає на традицію «домашнього» аматорського театру. Згодом до неї звикаєш. До слова, коментарі Сокола-оповідача українською мовою між сценами першої опери значно сприяли розумінню сюжету. Виконання акторкою a cappella пісні «Сокіл» авторства Лесі Тельнюк на слова Василя Півненка можна трактувати як нагадування про українське походження композитора Бортнянського (позаяк музика його позбавлена будь-яких національних рис). Текст використаної пісні, яка за мелодією надзвичайно близька до народної, експонує героїчно-трагічний характер, який тою чи іншою мірою пасує обидвом операм Бортнянського. Наступного разу пісня у виконанні Сокола звучатиме вже у фіналі опери «Алкід». Кінематографічно виглядає пауза, під час якої усі персонажі, окрім Алкіда, завмирають на сцені у той час, як розгублений і пригнічений герой знімає з себе левову шкуру – трофей переможця. Відлуння цієї мелодії можна сприймати як символ незворотності вибору Алкіда, момент усвідомлення вбивства його наставника, Фронімо, страх і невизначеність власних дій та бажань, прагнення хлопця абстрагуватися від подій, що відбулися… Коли постановка породжує у глядача такого роду філософські питання, це вже ознака її вартісності та глибини, чи не так?
Ланкою, що об’єднує «Сокола» та «Алкіда» вважаю також хор та балет. Досить нейтральний у візуальному плані хор часто брав на себе функцію «масовки», а танцівники, й зовсім, виглядали ніби пластично-рухомі сценічні об’єкти. Естетичність їхніх костюмів підлягає сумніву, та чи костюми в опері головні? Прекрасне звучання хору вартує похвали (хормейстер Вадим Яценко)! А блідість і простота вбрання хористів відтіняли натхненність та емоційність їхніх облич. Балет, хоча й рухався часом геть не синхронно, втім приємно здивував включенням у хореографію елементів пантоміми та акробатики (хореограф Марчелло Алджері). Особливо ефектним було хореографічне оформлення арії Аретеї, яке виглядало в дусі музичного кліпу чи мюзиклу. Золоті «Оскари» – німі свідки усього, що відбувається на сцені, водночас, красномовність їхніх рухів очевидна вже під час увертюри до опери «Сокіл». Тоді й надалі балет ніби промовляє те, що не можуть сказати вголос герої опери.
Отож, першою глядачі побачили лірико-комічну оперу «Le faucon», хоч вона й хронологічно «молодша» за «Алкіда» на вісім років. Такий порядок видався цілком логічним, адже за оригінальністю музично-драматичного наповнення перша опера-буф значно поступається міфологічній опері-серіа.
Дія «Сокола» відбувається у сталому просторі, який вже вдруге за вечір відсилає спогади до львівського «Лоенгріна» Міхаеля Штурма. Хоча сценографиня Анна Шеттль прагнула створити антураж «незатишного сільського будиночка», мені декорації без вікон і дверей нагадали радше палату психлікарні. Натякали на це і комбінезони лікарів Промптуса і Лентуллоса, і лікарські інструменти, каталки тощо. На сукні Ельвіри не дарма продубльований принт іржавого кахлю, яким обкладений умивальник праворуч сцени: можемо лише уявити, наскільки сильно, за задумом постановників, це жахливе місце захопило і поглинуло героїв. Крім цього, усі виконавці практично постійно перебувають на сцені, будучи заручниками цього понурого приміщення.
Поведінка персонажів виглядала настільки неадекватною, що нерідко справляла моторошне враження. Пальму першості серед фріків варто віддати Віталію Роздайгорі в образі Федеріго, який вдало компенсував недоліки у вокальній партії своєю неперевершеною акторською грою. Недопрацьованою тенором та іншими співаками також була французька вимова, яка обмежувала свободу звуковедення і різала слух слухача. Найбільш вправними у вокальному і фонетичному аспекті були Аліна Діденко (Ельвіра) та Володимир Шинкаренко (Лікар Лентуллус, Грегуар). Серед загальної монохромії виділялась також Марина (виконавиця Ганна Носова), яка в опері була такою ж чарівною та яскравою, як і її сценічний костюм.
Специфічну атмосферу розрухували жарти на тему пандемії коронавірусу – не новий, але актуальний режисерський хід. Лікарі змінювали рукавички, антисептик лився рікою, Грегуар охоче замість бордо «літа 1980-го» дегустував санітайзер 2020-го, а Марині прийшлось здавати ПЛР-тест просто на сцені (хоча лікарів, очевидно, потребувала Ельвіра, настільки хворобливою вона виглядала). Таким чином постановники знайшли ще один мотив для осучаснення середньовічного сюжету.
Кульмінацією штучно напруженої історії став бенкет, під час якого на столі Ельвіри і Федеріго опинились крила Сокола. І здавалося, трагікомедія дійшла свого апогею, коли, на щастя, режисери одумалися і нагородили глядачів справжнім хеппі-ендом. У фіналі персонажі нарешті стають «нормальними» і зцілюються кожен від своєї «хвороби»: засліплений коханням Федеріго стирає грим-пов’язку з очей, а мовчазна вдова Ельвіра позбувається маски, яка захищала її не стільки від коронавірусу, як від щирості. Закохані скидають дивний одяг, який досі робив їх такими скутими, і єднаються у фінальному ансамблі, нестримно танцюють, насолоджуються одне одним. Чи не гарне нагадування про те, що й нам усім давно пора скинути маски зі своїх облич та сердець?!
Увертюра до «Алкіда» вже упізнавана для публіки, адже час від часу таки звучить в Україні та за її межами. У виконанні оркестру Львівської опери увертюра прозвучала цілком злагоджено і настроєво, у жвавому темпі. Було помітно, що оркестр намагається втілити виконавський стиль епохи класицизму, хоча деякі темпи трактовані усе ж зашвидко як для 18 ст. Інструментальна частина «Сокола» та «Алкіда» містить у собі ряд складностей, до яких, окрім контрастної динаміки і рухливості належать багатство мелізматики, годинникова точність метроритму, бездоганне ансамблювання у кожній групі інструментів і, звичайно, тутті.
Будьмо відвертими, колосальна репетиційна підготовка здійснена оркестром на чолі з Оксаною Линів та Юрієм Бервецьким, безумовно, дала свої цінні плоди, але не зробила звучання оркестру ідеальним. Очевидно, вітчизняна культура виконання класики на струнних і духових інструментах у своєму глобальному розумінні не досягла такого рівня, щоби претендувати на звання еталонної. Як надвимогливий слухач, помітила брак зібраності і легкості у звуці скрипок, так само, як і стриманості у мідних духових. Що засмутило найбільше, то це проблеми з метричним пульсом і ритмічним ансамблем (зокрема в рамках остінато), які час від часу виникали в оркестрі, зокрема, як наслідок «суєтливих» темпів.
Функцію супроводу оркестрова партія виконувала, в цілому, добре, створюючи умови для вигідного звучання солістів у непростій акустиці Львівської опери. Актуальна порада оркестрові – зважати на розташування співаків і хору відносно оркестрової ями і не забувати коригувати гучність відповідно до мізансцен. У цілому ж, закладений чудовий базис для вдосконалення звучання оркестрової партії. А внесення в репертуар театру опер Бортнянського – це, в тому числі, надважливий досвід для оркестру та крок до розширення технічних можливостей музикантів.
Опісля дещо ексцентричного режисерського прочитання «Сокола» глядачі достеменно не знали, що чекати від сценографії «Алкіда». Мене постановка приємно здивувала. Перенесення у стилістику кінця XX - початку XXI століття і прив’язка до теми боксу – несподівана, але не безпідставна задумка. Свого роду, це теж окреслення зв’язку з національною темою. Українці завжди палко підтримували своїх спортсменів, возвівши процес вболівання в окремий культ. Маємо чим пишатися, бо українські боксери, а також борці і стронгмени (в тому числі ті, чиї фотопортрети були представлені в межах декорацій) прославляють нашу країну на найпрестижніших світових змаганнях.
Опісля підняття завіси публіка побачила часткове збереження антуражу «Сокола», проте, зі значними трансформаціями. На сцені відтворили інтер’єр років «перебудови», в якому надбання радянської «хрущовки» все ще займають центральне місце. Спортивні костюми з лампасами в стилі 90-х на Фронімо та Алкіді створили асоціації не так з натхненними спортсменами, як з типовою молоддю, яка прагла слідувати модним трендам свого часу. Особливо комічний ефект створила різниця у зрості артистів Станіслава Цеми (Алкід) та Олега Ланового (Фронімо). У процесі розгортання драматичної дії традиційний образ Алкіда набув нових рис. Нерішучий у своїх діях і прагненнях юнак з незвично високим голосом, нагадує не античного героя, а звичайного підлітка, який пройшов крізь усі кола пекла пубертатного періоду, застрягнувши на останньому. З огляду на характерну зовнішність контртенора, надзвичайно цікаво буде побачити в образі Алкіда й інших виконавців, зокрема Костянтина Деррі, який теж готувався до прем’єрних виконань.
На відміну від «Сокола» декорації другої опери дещо змінювались в процесі розгортання сюжету, підкреслюючи просторові зміни у лібрето. Концепція «Алкіда» базувалась на кількох ідеях-фікс: боксерській груші, обличчі Едоніди, різноманітних золотих трофеях як алегорія Аретеї-Доблесті. Проте нерідко режисери відмовлялися від будь-яких декорацій, і головний герой залишався один у цілковитій темряві, осяяний світловим променем, ніби у вимірі власних почуттів (художник світла Олександр Мезенцев). Такий прийом акцентував увагу публіки виключно на особі Алкіда та блискучому вокалі Станіслава Цеми. Особливо хочеться відмітити майстерне володіння диханням, дозоване вібрато і чудове нюансування контртенора. Беручи до уваги, що це перший подібний досвід артиста у сценічній оперній постановці, він впорався з усіма поставленими задачами бездоганно!
Образ звабливої Едоніди еволюціонує від чорного безликого фантому до усепоглинаючої сутності. Лірико-драматичне сопрано Людмили Корсун (Осташ) вкотре зачарувало, так само, як і артистизм співачки. До слова, втілення цього образу перегукується із попередньою постановкою «Алкіда» Вайріха у Львові. Навколо Едоніди-Грішності, традиційно, сила-силенна розпусників й розпусниць. Використання тканини створює ілюзію насування єдиного живого організму, а портал на задньому плані втілює Царство Насолоди, яке так приваблює молодого Геракла. Особливо красиво й промовисто виглядала відеопроекція, яка оживила портрет Едоніди, поступово наближаючи і збільшуючи макрозйомку її спокусливих червоних губ. Алкіду не залишалося нічого, окрім як добровільно здатися у полон пристрасті.
Здавалося, вибір зроблено, але поява войовничої Аретеї (Маріанна Цвєтінська) додає історії нових барв. Строга, але стильна, ніби з американського пін-ап плакату, Аретея потрапляє на авансцену просто зі шафи в компанії двох інспекторів-дезінфекторів (лікарі Лентуллус і Промптус з «Сокола»). Образ на кшталт «фрау-поліцай» чудово контрастує зі спокусницею Едонідою, яка неабияк схвильована появою на горизонті конкурентки. Сильний і дещо холодний характер Аретеї, витриманий від початку й до кінця, фактично не зазнає змін.
З появою цієї героїні повертаються у дію кілька вже знайомих глядачеві символів: нав’язливі боксерські груші (цього разу на сцені їх десятки), танцівники-«оскари» та золота атрибутика (нагороди, обладунки, чемпіонські пояси). Мине ще трохи часу, і син Зевса нарешті зробить крок на зустріч героїчній славі, яку йому провіщали від народження. Проте львівська версія опери значно поглиблює психологізм, закладений у лібрето Метастазіо. Грандіозна перемога не робить Алкіда щасливим. Не тішить його і можливість залишитись з Едонідою та Аретеєю (здавалося б, це є той ідеальний варіант вирішення усіх питань і сумнівів). Замість тріумфувати, герой не стримує сліз.
Фінальний акорд усієї постановки – «втеча» Алкіда зі сцени через картину з зображенням сокола. Напевно, це те, що волів би зробити хлопець ще на початку історії; дарма що Фронімо постійно змушував його тренуватись, відволікаючи від читання книги... Невизначений фінал залишає місце для фантазії і дискусій. А якщо це не втеча, а черговий прорив?!
Фото: Facebook-сторінка Львівської національної опери
11.10.2021