Зала спілки художників потішила новою художньою виставкою мешканців та гостей Івано-Франківська. Третій чи четвертий рік поспіль у липні (на день народження) її заповнює «персоналка» найстаршого художника краю — Івана Івановича Лободи. Цього року заслужений художник України відзначає своє 86-тиліття.
Зала наповнена яскравою сумішшю з понад півтори сотні робіт різних часів та сюжетів. Від етюдів-начерків до багатофіґурних композицій. Безліч портретів та пейзажів. Цього разу несподіванкою була експозиція. Роботи розвішано подекуди у два, три ряди, декотрі розміщено на підлозі та у вуличних вітринах виставкової зали.
Майже все вже демонструвалося у попередні роки, але було й декілька нових робіт. Зрештою, це ще одна ретроспектива майстра з тих творів, які ще не знайшли свого поціновувача і зберігаються поки що в майстерні художника. Тож тут можна побачити все, чим переймався І. Лобода у своїй творчості: добротні, фахові автопортрети, традиційні для соцреалізму тематичні багатофіґурні композиції або шкіци до них, елегійні пейзажі та рафіновані за виконанням портрети сучасників художника, родичів, історичних персонажів, декілька робіт про Червону армію, ну, і пару жіночих ню. Часовий діапазон експонованого: від 1960-х до 2013 рр. Одне слово, до кольору, до вибору. Все це нагадує ярмаркову торговельну пропозицію. Втаємничені так і кажуть: це більша частина з того, що наразі не спродав художник. Дещо на виставку просто не вмістилося.
Але я про інше. Коли навчався в дитячій художній школі, портрети пензля І. Лободи мені видавалися окрасою будь-якої виставки нашого містечка. Ми з приятелями не раз приходили на ці виставки, бо це було єдине місце в провінційному затхлому середовищі, де за відсутності повноцінного музею чи ґалереї можна було повчитися точного, чіткого рисунку, вправного, навіть віртуозного володіння пензлем і вміння добирати кольори. Тоді щось краще годі було уявити. Лобода у свої роботах чіпав вправністю. Ніхто не пам'ятає, кого конкретно зображував художник, якого героя праці, льотчика-космонавта чи історичного персонажа. Це було другорядним (здається, для художника також). Важливо, як це було зроблено!
І.І. Лобода, Автопортрет
Згідно з каноном соцреалізму, Лобода ніколи не переймався психологічним чи емоційним станом портретованого. Суб'єкт зображення слугував об'єктом для ремісничого вправляння, не більше. Лаконічна композиція, точний рисунок, колористична умовність (без -ізмів) палітри, спрямування мазка за формою — стандартний набір академічного інструментарію, яким колись вправно володів художник, — залишили нащадкам холодні, відсторонені студії, де можна навчатися технічних прийомчиків, але нема чим милуватися. Так, ці роботи є цінними свідками своєї епохи (насамперед етюди 1960–1970-х рр.), не більше.
Фраґмент експозиції
Художник не сягнув вершин декоративності, на які зійшли його емоційні сучасниці Яблонська чи Голембієвська, не створив чогось на кшталт плакатно-ідеологічного, як його гучно відомі колєґи Пузирьков чи Лопухов, але він був «успішним» художником-кар'єристом на провінції. Гуцульсько-козацькі мотиви він використовував лишень задля барвистості, а його композиції на «військово-патріотичну» тематику виглядають тепер зовсім не переконливо, навіть якось кумедно. Соціалістичні за темою, національні за змістом?
І.І. Лобода, «Гуцули»
Щодня протягом усього часу роботи виставки автор присутній у залі. Спілкуватися літньому чоловіков вже важко, але слова похвальби йому подобаються. Не дозволяє на виставці фотографувати. Довелося робити це нишком. Чому поважний за віком, заслужений художник України так себе поводить? Боїться конкуренції? Зрештою, художник має право на будь-яку поведінку. І не тільки молодий.
Дещо з життя. В буремні роки своєї молодості Іван Лобода багато що встиг пережити, побачити: Голодомор (сам родом з Полтавщини), війну (був учасником бойових дій), післявоєнну боротьбу совітів з бандерівцями (брав участь), створення відділення СХ у Станиславові (був активним учасником), підготування перших радянських космонавтів до польотів, був головою обласного відділення СХ (1976–1981), брав участь у багатьох виставках (у тому і в Москві). Багато подорожував, створив величезну кількість робіт, але теми, що їх не дозволяла партія, були й для нього табу (той-таки Голодомор, свідком якого сам став і чудом вижив). Зі слів дружини, незважаючи на хворобу Паркінсона, художник дотепер, як і колись, щодня прямує о дев'ятій ранку до своєї майстерні. На працю.
Фраґмент експозиції
На виставці є декілька робіт, датованих 2012–2013 роками. Серед них — два портрети Т.Шевченка та портрет І.Франка. Увага до Шевченка не випадкова: художник усе життя вміло відстежує кон'юнктуру попиту. А попереду ювілей Кобзаря. Зрештою, мабуть це його улюблений персонаж. Ні, не тому що Лобода великий шанувальник Шевченкової поезії чи образотворчості. Для нього це вигідний бренд, що має попит за всіх часів. Чого ж його не задовольнити? Художник каже, що не пам'ятає, скільки Шевченків намалював за своє життя. Він справді був одним з найкращих у вмінні заробляти (не один десяток тисяч пропав на ощадній книжці після розвалу СРСР). Хіба запам'ятаєш тих усіх Шевченків? Але два останні дали б фору багатьом молодим плюндрувачам могил. Незґрабні фіґури, маска замість обличчя, похмурий потойбічний колорит, підкреслений несподіваними вкрапленнями стронцію, тональний живопис й анатомічні диспропорції створюють важкий, зовсім не ювілейний настрій. Досить пафосу? Картини могли б ілюструвати писанину київського шанувальника Шевченка, де той порівнює Кобзаря з вурдалакою. А надто контрастують ці портрети з розміщеними поряд портретами раніших років, де образ Шевченка по-шкільному знайомий.
І.І. Лобода, «Шевченко. Буря»
Для чого я все це так ретельно прописую? Бо виставка робить неоднозначне враження. По-людськи є зрозумілим зусилля митця, що звик до публічності, пробувати якомога довше залишитися «на виду». І вік, і хвороба його на це «провокують», мало кому Бог дарує мудрості вчасно піти. З іншого боку, виставка певною мірою ілюструє шизофренічність ситуації: старих ідолів ще не позбулися, нові ще не прижилися. Тож поруч з експериментами в сфері сучасного мистецтва маємо ретроспекції того, що було мейнстрімом п'ятдесят років тому. Для молодшого покоління така виставка — не більше, ніж крамничка антикваріату, зокрема ідеологічного. У ширшій — музейній — ретроспективі та за відповідного трактування така презентація виглядала б адекватною ілюстрацією до історії мистецтва радянського періоду. Наразі вона виглядає сумною, щоб не сказати «жалюгідною», констатацією того факту, що творчі спілки сьогодні є лише реліктом радянського часу, інституцією «консервуючою».
І.І. Лобода, ескіз
29.07.2013