Як римо-католицька парафія коморувала у греко-католицькому храмі в Судовій Вишні 1865 року
1785 року у Судовій Вишні згорів мурований костел, збудований наприкінці XVI ст¹. Богослужіння відбувались у костелі кляштору оо. Реформатів, розташовану на пагорбі поза містом. Співжиття з монахами не було ні мирним, ні приємним². Та й тривало недовго, бо згорів також і цей костел. Судововишнянські католики у такій драматичній для себе ситуації отримали дозвіл відправляти богослужіння у місцевій греко-католицькій церкві Пр. Трійці, на період, поки не буде відновлено храм оо. Реформатів.
Про те, що латинська парафія «коморуе за дозволеніемъ консисторіи въ руской приходской церкви», стало широко відомо завдяки поведінці тамтешнього ксьондза-вікарія Яна Воякевича. Дописи з Судової Вишні «о новомъ практичномъ выкладѣ конкордіи» з’явився у газеті «Слово»³. Непорозуміння і конфліктні ситуація почали назрівати майже відразу. І були пов’язані не тільки із труднощами узгодження графіку богослужінь, катехитичних занять і т.д.
Отцям реформатам перебування латинської парафії у монастирі не була вигідним, тому, на думку анонімного автора допису, вони і не спішили відбудовувати храм («понеже обавляются, щобы ихъ доходы не уменьшились»). Свої богослужіння ченці здійснювали в капличці⁴. Така спілка, яка не була вигідна оо. Реформатам, навряд могла сподобатись й місцевим греко-католикам⁵. Проблема полягала у розкладі богослужінь, бо, як читаємо, православні відправи тривали довго, особливо в неділю та у святкові дні («всенощне, утрення, акаѳисть, наука, катехизація, вечерня, коли тое все отправити, якъ то опоратися съ тѣмъ всѣмъ вь короткомь опредѣленномь времени, особливо вь зимѣ вь такь короткихъ дняхь»). У святкові дні таке сусідство було особливо невигідним («Скôлько то невыгоды вь великомь постѣ сь сповѣдію и причащеніемь, якь ту треба спѣшитись съ духовною шкодою прихожань!»). Не обійшлось без суперечок і конфліктів. Автор допису пише, що були вони і тоді, коли католицька парафія була в кляшторі, «хотяй то одинь обрядь».
Неодноразово доводилось переривати службу, бо мала починатись латинська, і закінчувати її після («Неразъ бо неупоравшися со своимъ богослуженіемъ, рано треба було залишати службу Б. спѣвану або правити ю ажъ въ саме полудне по латиньском богослуженію»). Спочатку греко-католики ніяк не реагували на подібні надужиття (за словами дописувача, терпіли «зъ любви христіанской для святого супокою»).
Місцевий римо-католицький вікарій Воякевич неприховано зневажливо ставився не лише до греко-католицького колеги, але й до храму, де його з паствою гостинно прийняли:
«Понеже церковъ тамошна еще грубозмысловым способомъ а не поступово есть устроена, отже мае еще и царскіи врата. Викарому лат. щось не подобались тіи останки шизмы⁶, для того пронятый ферворомъ⁷ ультрамонтанскимъ⁸ звыкъ, яко кажуть, отъ часу до часу свое неудовольствіе на царскіе врата оказовати тымъ, що ихъ не руками якъ уставъ обряда приписуе, але вероятно послѣ zwyczaju od niepamiętnych czasów, бо зъ часôвъ вандальскихъ походячого, ногою копнувши отчинялъ».
Парафіяльний сотрудник церкви Пр. Трійці дорікнув вікарію щодо такої ганебної поведінки, що, однак, останнього не присоромило, а тільки розсердило. Воякевич, «забувши, же есть въ мѣстци святомъ, порвалъ за колнѣръ руского сотрудника и выкинуль го въ его власной церквѣ за царскіи врата». Як читаємо у дописі, сотрудник не чинив опору, зважаючи на те, що перебуває у храмі. Однак повернувся у вівтар, за що вікарій «не опамятавшися зъ ярости своей повторилъ вторый и третій разъ сіе насильное вытручанье». Про цей інцидент, звісно, було донесено в перемишльску Консисторію.
Потерпів від Воякевича і завідатель (адміністратор) парафії Пр. Трійці о. Ігнатій Гойнацький. Священик усі суперечки хотів полагодити полюбовно, проте ці спроби завершились тим, що вікарій Воякевич 12 лютого 1865 р. вирішив непорозуміння силою – о. Гойнацький був «за каркь изь своей закристіи оскорбительно и чинно вывержень». До цього інциденту місцеві греко-католицькі парафіяни скаржились двічі у латинську Консисторію, проте жодної відповіді не отримали. Врешті Братство направило листа до свого – греко-католицького – владики Томи Полянського (який, до речі, відновив діяльність братства – «а теперь за благословеніемъ пастырскимъ Преосв. Өомы Поляньского обновлене»), де переказали інцидент у церкві за участі римо-католицького вікарія Воякевича та завідателя парафії Пр. Трійці Ігнатія Гойнацького. Це звернення було написане польською мовою. Його автори пояснили це так:
«Встыдаемся, що то не родынным языкомъ пишемъ до Тебе, Отче нашъ Владыко, алежъ въ тôмъ не цѣлкомъ наша вина, бо насъ того въ нашой школъ, пôдъ зарядомъ Вч. лат. Консисторіи зôстаючой, не учено, и днесь еще не учатъ… нынѣ, къ сожалѣнью, видимъ, що сельскіи дѣти бôльше знаютъ, нежъ наши».
Рішення Консисторії у цій справі з’явилось 6 (18) березня. Після вивчення справи, її матеріали передали у римо-католицьку Консисторію, «дабы лат. Сотрудника Судово-Вишняньского Іоанна Воякевича строгой отвѣчальности подвергла», а греко-католицькому сотруднику Ігнатію Гойнацькому «за оскорбленіе чести удовлетвореніе здѣлала». Римо-католики мали покинути храм Пр. Трійці до кінця місяця⁹.
Скандальний вікарій Воякевич таки залишив Судову Вишню. Спочатку у пресі ширились чутки, що він став фельдкапеланом, проте згодом з’ясувалось, що його призначили вікарієм в парафію «гдесь ажъ за Ясло». Латинська парафія збиралась переселятись знову до оо. Реформатів, щоправда греко-католики були згідні уступити їм на певний час дочірню церкву Св. Спаса. Цікаво, що у цих конфліктах між священиками обидвох конфесій жодного разу не згадано настоятеля римо-католицької парафії Юзефа Суліковського.
Накінець відзначимо, що місцеве братство у коморуванні римо-католиків в церкві Пр. Трійці вбачало не лише конечну потребу у храмі:
«Мы ажъ теперъ бачимъ, що она лат. парафія не такъ нужды рады, но для своихъ цѣлей въ нашой Церквѣ коморовала, и доистно гдекоторіи наши Русины може лучше, нежъ сами латинники rożaniec спѣваютъ, но свои молитвы ни цятки не знають – и кобы не нашъ Преосв. Владыка Киръ Өома, котрый намъ Брацтво затвердилъ, то бы нынѣ въ нашомъ рускомъ городѣ въ бѣлый день та ще со свѣтломъ за Русиномъ глядѣти було потреба».
______________________________
¹ Tokarski J. Ilustrowany przewodnik po zabytkach kultury na Ukrainie. Warszawa, 2000. T. 1. S. 234.
² Про співжиття римо-католицьких священиків з реформатами див.: Хомяк М. Судова Вишня у щоденнику ксьондза Буковського // Збруч. 20.03.2020. URL
³ Слово. Львôвъ, 17 лютого (1 марта) 1865. Рочникъ V. Число 14. С. 4; Там же. Число 15. С. 4.
⁴ Слово. Львôвъ, 20 лютого (4 березня) 1865. Рочникъ V. Число 15. С. 4.
⁵ Автор допису вказує, що греко-католиків у Судовій Вишні нараховувалось 3000 осіб.
⁶ Шизма – схизма.
⁷ від лат. fervor (‘кипіння, шум, пристрасть’) – азарт, схвильованість.
⁸ Ультрамонтанство (від вислову італ. papa ultramontano — «папа з-за гір») — ідеологія й течія в Римо-католицькій церкві, що виступала за жорстке підкорення національних католицьких церков Папі римському, а також захищала верховну світську владу пап над світськими правителями Європи. (див. URL); Ультрамонтан – папіст, запеклий католик.
⁹ Слово. Львôвъ, 24 марта (5 цвѣтня) 1865. Рочникъ V. Число 24. С. 2-3.
28.09.2021