Про будинок Анни Франк на набережній Прінсеграхт у Амстердамі знає, напевно, кожен турист, який відвідує Нідерланди – принаймні, кожен, хто цікавиться історією та літературою і хто читав зворушливий щоденник, написаний 15-річною дівчиною незадовго до смерті у концентраційному таборі. Це будинок любові і будинок очікування неминучої смерті. Будинок юності і будинок усвідомлення власної безпорадності у зіткненні не просто з реальністю, а з озброєними негідниками, які символізують цю реальність. Не дивно, що ще до всякої пандемії і соціальних обмежень на вході до цього будинку вишиковувалися довгі черги.
Але є й інший будинок, про який мало хто знає навіть в Ізраїлі, де він розташований. Це будинок іншої єврейської дівчини, Ханни Сенеш. Анна Франк помре у 16-річному віці. Ханну Сенеш нацисти розстріляють у Будапешті, коли їй буде 23. Але долі дівчат разюче відрізняються. Сім'я Анни Франк застрягла в окупованих Гітлером Нідерландах. Ханна Сенеш у 1939 році відправилася до Святої Землі і стала однією з засновниць сільськогосподарського поселення Сдот Ям. Тут серед «кібуцників», піонерів освоєння нових земель, їй нічого не загрожувало. У громаді, яка зібралася у майбутньому Ізраїлі для будівництва нової єврейської держави, про Голокост в Європі не так вже й багато тоді знали – тим більше про його масштаби. Однак лідери сіоністського руху звернулися до британського уряду з проханням допомогти в порятунку того, кого ще можна буде врятувати. Британці погодилися навчити 110 десантників, з яких на схід Європи потрапило лише тридцять. Семеро з них потрапило в полон – після тортур їх розстріляли. Вдалося знайти могили трьох – і серед них могилу похованої у рідному Будапешті Ханни Сенеш. Зараз усі загиблі десантники поховані в Єрусалимі на горі Герцля поруч з могилами засновників сіонізму й Держави Ізраїль та героями воєн за його незалежність.
Ханна Сенеш зголосилася повернутися до Європи добровільно. Вона не так давно приїхала з Угорщини і прекрасно розуміла, що на неї може очікувати – але готова була боротися за порятунок своїх співвітчизників. Причому якщо з цієї розповіді у вас склався образ тренованої десантниці у військовій формі – відмовтеся від нього. Ханна була схожа на Анну. На Анну Франк. Ця витончена дівчина була поетесою. Досі написана нею пісня «Елі, Елі» залишається однією з найулюбленіших в Ізраїлі. А знавці поезії згадають, що напередодні участі в операції з порятунку європейських євреїв та загибелі вона напише вірш під назвою «Голос» – «я піду, тому що почую голос». І дійсно зважилася і пішла. І стала однією з героїнь, на яку рівняються у єврейській державі. Тому не дивно, що до її сторіччя в кібуці Сдот Ям відкрили спеціальний музей, присвячений Ханні. І у цьому будинку є її вірші і ... щоденник – дівчата у ті далекі роки були романтичними, як і в усі часи.
Коли я буваю у Бабиному Яру, де поховані серед інших жертв і мої родичі, я завжди думаю, що ж це таке – тяжке очікування неминучої смерті й усвідомлення своєї безпорадності, те усвідомлення, з яким прожила свої останні роки Анна Франк. Коли я буваю на горі Герцля або в ізраїльських кібуцах, де згадують людей, що зі зброєю в руках боролися за свій народ, я завжди думаю, як з народу, який чекав смерті, євреї перетворилися на націю, яка бореться за життя. Два будинки двох Анн на різних кінцях світу – це насправді один і той же маршрут, з'єднаний невидимим тунелем. Маршрут, що нагадує нам, що за життя, звісно, можна боротися однією тільки мрією про життя – але захистити інші долі можна тільки тоді, коли ти готовий вийти зі свого затишного будинку на морському березі і кинути виклик тим, хто не хоче, щоб ти жив.
26.09.2021