Пам'ятати точніше

"Смерть лева Сесіла мала сенс" – новий роман Олени Стяжкіної, виданий нещодавно Видавництвом Старого Лева, – не про левів африканської савани і взагалі не про природу. Точніше, про природу, але іншого щабля – якщо вважати ідентичність і вибір невід'ємною частиною людської природи. Згадка-скоромовка про старого лева Сесіла, вбитого 2015 року на сафарі в національному парку Зімбабве в "межах встановлених правил полювання", – лише атрибут, який, певна річ, відіграє роль наскрізної метафори цього тексту. Метафори іронічної, навіть вбивчо-іронічної, бо вбивство старого Лева сенсу не мало, як не має сенсу будь-яке вбивство живої істоти заради розваги. Приблизно так само, як не мала сенсу розв'язана росіянами роком раніше війна на Донбасі – також, до речі, лише заради розваги, але вже не мисливського, а мітологічного рівня. Такий собі геополітичний гантінґ на слова Путіна і музику Гантінґтона.

"Смерть Лева Сесіла" – ще одна вагома цеглинка до невидимої оку пересічного обивателя споруди, яку умовно можна окреслити як "донецький метатекст української літератури". Рушієм романної дії є така собі символічна подія пізньосовєтської епохи: кільком родинам у пологовому будинку Донецька пропонують назвати своїх немовлят на честь загиблого в Бухенвальді німецького комуніста Ернста Тельмана. Все, що відбувається з героями роману далі (як, зрештою, із самим текстом), – це перебування в стані "вічного переходу", стані глибоко шизофренічному й хворобливому, як то й заведено в будь-якому трансформаційному процесі. Про цю роздвоєність сигналізує й мова роману, що починається російською, яка до самого фіналу чергується з українською. Так само й короткі новели про перипетії доль дітей і їхніх батьків – про "єдність і боротьбу" протилежностей, тобто трьох різних моделей існування – совєтської, постсовєтської та української. Іноді між різними людьми, але найчастіше – в межах однієї людської голови. І якби комусь насправді хотілося "почути Донбас", то саме цей роман міг би наблизити евентуального читача до розуміння процесів, які відбуваються з нами ось уже восьмий рік.

Стяжкіна – майстриня лапідарного, мало не фармацевтично точного висловлювання. За всієї видимої розхристаности й нестримности текстового потоку з його безнастанним переливанням розмаїтих доль і сюжетних елементів криється знання про людське, те головне в людському, про що неможливо промовчати. "Смерть лева Сесіла" – подія передусім етичного плану, бо не залишає читачеві й крихти сумніву в авторській "чесності із собою".

Її антропологічні прозріння настільки влучні й безжальні, що іноді скидаються на афоризми. Їм віриш так, як висловам на емблемах і гербах. "У глобальному світі… війна повертає поняття дому. Тягне-притягує туди, куди ти не можеш потрапити. Але можеш повернутися" – це про символічне "вічне повернення" у розорене гніздо, до якого немає вороття в реальності. (Про це також "Довгі часи" – роман Олениного земляка Володимира Рафєєнка.) "Цим треба було нажертися й нагодувати дітей, щоб потім, коли все знову відберуть, було що згадувати", – це про синдром "вічного голоду" в людей, що витіснили з пам'яти пережитий предками Голодомор, який, утім, продовжує ними мислити й живитися; в людей, які "бояться пам'ятати точніше". "Картопля – вже не їжа, а що їжа – поки що не зрозуміло"; "Ти не крадеш… Ти приглядаєш собі інше життя" – це про "рандеву" дезорієнтованої та розгубленої совєтської людини з новою реальністю. "Безвісти – це не про безсмертя. Це про муки, які ніколи не завершаться, не перейдуть у тугу й смуток" – це про незагоєні травми і невиконану роботу пам'яти.

Стяжкіна нікого не жаліє і нікого не намагається знеболити. Ба більше, їй узагалі не властиве фальшиве загравання з абстрактним гуманізмом. Вона називає речі своїми іменами, оголюючи злиденність і підступність гібридної війни: «"Долітало", "прилітало" – це безпомічність і безпорадність, це несила впізнати ворога в тому, хто ставить міномет під домом, на даху, на подвір'ї, щоб наразитися на "отвєтку" або просто – поцілити у "мирних", зняти це на камеру й показати урбі ет орбі не свою, звісно, ницість, а жорстокість призначених "бандерівцями" українців».

Авторка знає, хто ворог, і, на відміну від нашого президента, переконана, що "просто припинити стріляти" або "поглянути Путіну в очі" можна тільки за наш, український, рахунок, що в структурі російської війни проти цивілізованости й людяности точно немає місця ні для тих, хто чітко знає ворога в лице, ні для тих, у кого мозок промитий російським телевізором і мітологемами про "одиннарод" і "розіп'ятого хлопчика у трусиках". Роман Стяжкіної – про мистецтво перебірливости, про критичне мислення, про інтуїтивну, а згодом і свідому відмову від совка як життєвого принципу, про те, як українство змагається з совєтським культурно-антропологічним спадком Дикого Поля, про те, зрештою, як приватне вилущується з суспільного і знову обростає ним.

Читаючи "Смерть лева Сесіла", розумієш, наскільки примарною є тонка плівка цивілізованости, наскільки легко маніпулювати людиною без ґрунту і переконання, наскільки важливим є свідомий вибір, вибір "проти шерсті", вибір на користь опції, непопулярної для більшости, вибір людської одиниці, а не маси. Авторка розповідає про людей, які проміняли імена своїх дітей на квартиру і кольоровий телевізор, а отже, пристали на символічний пакт із Дияволом. Не надто оптимістичний початок, зрештою. Особливо коли поколіннями харчуєшся з його рук і постійно зазираєш йому у вічі: вб'є, покалічить чи кине кістку? Однак те, як кожен із них проживав своє життя, як кожен із них або схилявся в бік ідеї України, якою б розмитою і леткою вона не була, або залишався совєтською людиною, – якраз про вибір. Вибір свідомий, напівсвідомий, інтуїтивний, та все ж вибір. Що і як обирали ці "тельманівці", якими були і якими ставали, як змінювалися і як залишалися невиліковними – кожен, хто захоче, прочитає сам.

У світі цього роману живуть мітологічні істоти – Бабá і Шубін. Бабá – мандрівне жіноче начало, яке вряди-годи вступає в контакт із персонажами роману. Шубін – добрий дух, який кашлем попереджає шахтарів про небезпеку в шахті. Бабá і Шубін – "нізвідки, не свої й не чужі, навіть не намальовані ніде до пуття", точнісінько такі ж, як і переважна більшість тамтешнього населення. Й от у розмові з Шубіним Бабá кидає сакраментальну фразу про тих людей: "Що робити, коли ми єдине диво, на яке вони заслуговують". Мені ж хочеться вірити, що не єдине. І "Смерть лева Сесіла мала сенс" дозволяє підтвердити цю віру знанням. І сенсом, звісно, теж.