Попутник, з яким я розговорився на палубі порома, що прямував з грецького острова Наксос на сусідній острів Тінос, був переконаний, що квитки на корабель були мною придбані саме для того, щоб побачити головну подію, до якої на Тіносі готуються у буквальному сенсі протягом усього року.
День Успіння Богородиці. День, коли тисячі людей приїжджають на Тінос поклонитися іконі, яку у Греції називають Мегалохарі – Велика радість. Одна з головних подій не тільки релігійної, але й національної історії – адже старовинну ікону навдивовиж було знайдено 1823 року, в один із найскладніших періодів боротьби за національну державність Греції. Хто не хотів би побачити таке свято?
Я не став розчаровувати співрозмовника і розповідати йому, що коли я купував квитки ще за кілька тижнів до поїздки, навіть і не знав про те, що потраплю на свято. Втім, чи мало це велике значення? Протягом багатьох десятиліть мої дороги з Богородицею перетинаються постійно – від побаченої у дитинстві Оранти у Софії київській й до православної ікони з лемківської церкви, яку я побачив у музеї польського Нового Сонча, колишньої міської синагоги. Саме ця зустріч у результаті дала назву першій книзі моєї публіцистики «Богородиця у синагозі». Й це теж, звичайно ж, не випадковість.
Зображення Богоматері, які я бачив у храмах і музеях світу, вже й не перерахую. Релігійні теоретики, які написали трактати і дисертації на тему цього – нерідко екзальтованого – обожнювання, звичайно ж, підведуть під нього солідну теологічну основу і пояснять, чому у культі, для якого головним залишається визнання існування єдиного бога, таку величезну роль відіграє проста жінка з Назарету, яка не тільки народила Ісуса, але і мала класичну «людську» сім'ю, любила свого чоловіка і виховувала дітей.
Але для мене важливими є не теологічні пояснення. Для мене важливим є те, що навіть у світі тріумфуючого монотеїзму людство не змогло обійтися без матері. Не Богоматері, а саме без матері, яка страждає біля тіла свого замученого сина.
Сама людська природа не дозволяє обійтися без цього. Антична богиня родючості Деметра занурювалася у траур, коли її дочка Персефона йшла до похмурого царства свого чоловіка Аїда – і починався холод. Сарра, одна з головних героїнь Тори, страждала від усвідомлення своєї бездітності, і народження первістка стало не просто головною подією її довгого життя, але й початком єврейського народу (чи випадково навіть сьогодні поховання праотців у Хевроні в печері Махпела знаходяться на мусульманській частині, і лише могила праматері Сарри – на іудейській?). І, нарешті, Богоматір. Простягнуті руки материнства. Природне бажання дитини розповісти мамі про те, як вона живе і як змінює світ. Тому, звичайно ж, грекам, які наважилися на боротьбу за визволення Батьківщини, просто необхідною була ця ікона. Тому...
І тут, вже у церкві на Тіносі, я поставив собі дуже просте запитання – а коли, власне, я став все це так загострено помічати? Коли під час відвідин храму я став відчувати полегшення, якщо зустрічався із нею очима?
І я подумав, що буквально за кілька днів після цього великого свята моїй власній мамі виповнилося б 80 років – а я розлучився з нею більш ніж як за три десятиріччя. Немає ніякої розради в тому, що ми не знаємо наших матерів старими, а тільки гіркота і біль, який ненадовго вщухає, коли ми бачимо очі, звернені на нас зі старих фотографій або зі старовинних ікон...
05.09.2021