Помалу, помалу...
Ви чули пісню, що починаєсь:
Помалу, помалу, братіку, грай...!
Ви чули ту пісню?... Як легіт долїтає вона мене з казочного краю молодости, з пори золотих снів, рожевих мрій, ясних як сонце надїй на сьвітлу будуччину мого сьвятого краю...
Ви знаєте єї історию — гарну та сумну, як гріб, на котрому зросла калина; з тої калини змайстрував опісля дудник тоту сьпівомовну дудку, що так грала —
Помалу, помалу, братіку, грай...
Ви знаєте єї історию? А біль — чи ви-ж відчували той біль, що виливаєть ся в тім слові, в тій ревно-сердечній мельодиї — чи ви-ж відчували?...
Пригадую собі щось немов крізь сон... Убив брат брата, закопав в яму, насадив калину — а вона виросла та запишалась прегарним цьвіттячком... І пішов третій брат у той гай над ручай, на місце Каїнового злочину, і побачив калину, стяв пруттє і зробив собі дудочку, а вона грала-промовляла:
Помалу, помалу, братіку, грай,
Не врази мого серденька в край...
Вона грала-плакала.....
А може ви інакше чули тоту казку? Най там! Я єї знаю тільки так — я-ж єї вам не накидую, тільки так спогадую — собі-то...
Помалу, помалу, братіку, грай...
Чого ти мене так розжалобила, пісне? Що ти менї нагадуєш!......
Далеко — на схід — та в нашому таки рідному краю — порозкидались самі-самі могили... Тихо довкола. Вітер, один вітер бушує по широкому степу, там єго воля... Се-ж цминтарище нашої родини, великої руської родини! Се степ козачий, широкий, в могилах наші батьки, наша минула слава — доля. Се степ...
За віщо-ж ви бились? за віщо руйнували бісурменські ворожі городи? за віщо?... Та яка плата вам за те, чубаті завзятцї? Як тобі вивдячують ся, руський народе, за те, що муром стояв усїй Словяньщинї проти поклонників місяця та проти сили деспота?... Тебе звалили в велику руїну... А тая — твоя доля, а там — твоя воля, а там — чи і твоя — будуччина?...
Помалу, помалу, братіку, грай...!
Задзвонили дзвони, справив брат братови похорони величаві: і попам було і дякам і паламарям і старцям. Всїм була плата... Та не довго й єму було животїти. Немезіс крівава та справедлива... Прийшла — зробила своє і вже більш єго самого не застрашить голос пісоньки:
Помалу, помалу, братіку грай...
Ба, не єго застрашить... але до суду віку буде сьпівати сю пісню кобзар, буде сьпівати дитина, буде дзвонити мама над колискою немовляти... Як тота чорна пляма на місяця страшить простолюдина приміром Каїнової злоби, так все страшити буде серце-душу пісонька
Помалу, помалу, братіку, грай...
Не "помалу", не по тихо — а голосно — голосно дзвенїти буде ревлива нута
Помалу, помалу, братіку, грай...
Львів, 2/І. 1896
[Зоря, ч. 8, 27.04.1896]
Пелїкани.
В далекому, південному краю живе птаха-пелїкан: не дуже то вона велика, ба й не мала вона. Та за те казка південного люду овіяла пелїканову родину ясним нїмбом почести.
На першому місци пелїканову маму-птаху... Слухай...
Квилить-проквиляє дрібнота — се пелїкановий дріб, безпірий, безпомічний, слабосилий.
Пече, палить, кости припіка огняний щит сонця. На пустирі тихо. Золотисті пальми порозкидувались особняками. Стоять в задумі, в мертвій дрімотї... А під ними щось жалібно проквиляє, — а так то жалібно, що аж серце крає ся, а так то ридає, як дитина за мамою... Проквиляє...
То пелїкани...
Бідне то — голодне. Висушила пустир наживу, нїчим поживитись...
Налїтає птаха — і по виду і по силї знати, що старша і міцнїйша. Молодї знялись, тріпочуть безпірими крильцями, втїха велика, як в дитини, що побачила маму... І пелїкан-мати втїшаєсь. Диви, диви — як підносить раз-у-раз свої крила; диви, як голубить молодята-дрібноту... А дріб їсти хоче — а нема наживи... І пелїкан-мати скручує в бік шию і дзьобає та дзьобає піднесену грудь свою... Грудь синїє, грудь червонїє — пирснула кров, видко пелїканове мясо — буде нажива.
Пелїкан-мати присуваєсь до своєї дрібноти. Кльовом вказує на розтворену, роздзьобану грудь і притакує головою, неначе каже: їджте, дїтоньки, їджте, на здоровлє вам!
А дїти-пелікани липнуть до їди, смаковита їм — добра...
Понаїдались.
Пелїкан-мати паде з болю; горілиць паде на пекучий пісок, просто пекучому сонцю... А пелїкани-дріб бавлять ся гуртом довкруги мами та не одно то пелїканятко дзьобне мамочку свою, граючись-підлїтаючи довкруги неї, немов промовляє: чом не встанеш, мамо, пограть ся з малими?...
Мати лежить... Сонце припікає. Палячим своїм проміннєм засклеплює материну рану, вона гоїть ся, мов під впливом животворного бальсаму — вона гоїть ся...
Пелїкан-мати встає і граєсь з дітками і лине на свободу, та далї, все далї...
І все обновляєсь тота справа; все виливаєсь кровю материна любов, все пють єї недолїтки-дїти...
Вона все обновляєсь. О, пелїкани!..........
........Єсть одна велика Мама, що має також свої дїти. Гарна вона, як сьвіт з міріядами зірок своїх і сонць промінистих; велика вона, як простір, в котрому висить сьвіт, — як безкрая безконечність; люба вона, як життє, коли є для кого жити, а добра, як — Творець!...
Се — вітчина!...
І живить вона дїти — всї єї кохані. Не жалує крови зпід серця свойого, дарить любовю і життєм...
Дїти животїють тією кровю та вивдяка — ріжна...
О, прекрасна Мати!...
І все обновляєсь тота справа; все виливаєсь кровю Материна любов велика, все пють єї недолїтки-дїти...
О, пелїкани!...
Львів 2. І. 1896.
[Зоря, ч. 11, 13.06.1896]
20.06.1896