Об’єднання – джерело сили народу.
Справа об'єднання всіх українських сил завжди була актуальна в нашій історії. Вона творила основну частину діяльности всіх визначніших наших діячів та була предметом, від якого залежали їхні успіхи чи невдачі.
Княжу добу нашої історії виповнюють намагання поодиноких володарів об'єднати українські землі під владою київського, а згодом галицького престола. Коли це вдавалося, українська держава могутніла й успішно відбивала напади зовнішніх ворогів. Подібно було в козацькій добі, коли то Гетьмани намагалися об'єднати ввесь український нарід під одну булаву. В найновіших часах старий Софійський Собор у Києві був свідком свята об'єднання українських земель у 1919 р.
Боротьба українського народу за існування це одночасно боротьба за його об'єднання. Тому не диво, що найважніщим засобом, якого вживали вороги до його поневолення було розєднання. Тільки розпорошення українських сил давало ворогам перевагу, потрібну до опанування українських земель та руйнування Української Держави.
Вже саме географічне положення України на пограничі між сходом і заходом, на шляху, що ним ішли азійські племена в Европу, не було корисне для об'єднання українських сил, а Українську Державу, забороло Европи, наражували на небезпеку упадку. Наслідком того не вдалося українському народові на довго вдержати свою незалежність. Після довгих кровавих боїв, що коштували міліони жертв, український нарід попав під владу сусідів.
Життя в різних державних організмах, серед неоднакових політичних і соціяльних умовин, витворило окремі типи українців, для яких прийнялися назви: східняки й галичани.
Чим різняться вони між собою, не будемо тут писати. Це може легко кожний запримітити. Проблема східняки і галичани має два етапи. Відповідно до їх проявів можна їх назвати: позитивний і негативний.
Позитивний:
Перед першою світовою війною, коли були можливі тісні взаємини між східною Україною і Галичиною, той поділ мав корисні наслідки для всеукраїнської справи. Роля Галичини у відродженні українства загально відома. Не даром звали її українським Піємонтом. Гармонійна співпраця обох віток українського народу знайшла підчас визвольних змагань своє завершення у переможному поході об'єднаних українських армій наддніпрянської і галицької на Київ, літом 1919 р.
Негативний:
Герметично замкнений кордон між Польщею і СССР розділив на довго Галичину від східньої України. Життя в нових важчих як за царату, умовинах перемінило швидко тип східного українця. Старше покоління зникло, не лише природнім порядком, але також в наслідок війни, голоду та переслідувань нового режиму. Молоде покоління виросло під постійним вогнем комуністичної пропаганди, без релігії, дуже часто без родини, здане на ласку й неласку партії та її органів. Ця зміна життєвих умовин у східній Україні відбилася не лише на молодому поколінні, але й на середньому. Треба зважити, що від вибуху першої світової війни досі минуло майже 32 роки, доволі довгий час на те, щоб при відомих темпах "соціялістичного будівництва" змінився склад населення східної України.
За те в Галичині таких великих змін не було. Не зважаючи на повоєнну господарську крізу та важке політичне положення під Польщею, галицькі українці мали все-таки деяку змогу культурного й економічного розвитку. Тому то не диво, що коли підчас другої світової війни знову зустрілися східняки з галичанами, різниця показалася надто яскравими. Ті різниці поглиблювали звичайно малокультурні одиниці несвідомо, називаючи мову галичан польською, а мову східняків московською та намагаючись надмірно чванитися, щоб понизити другого. Якщо хто із свідоміших висував колинебудь на порядок дня справу східняки й галичани з наміром підкреслення різниць, той по волі чи по неволі не робив корисного діла для загально української справи. Не виключено, що й ворожі агенти намагалися й намагаються цим способом ширити роздор серед українців.
Всякі намагання з українського боку звести ті різниці до мінімума натрапили передусім на сильні перешкоди з боку німецького окупанта, який відділив Галичину від східньої України, непроходимим коридором, а українських робітників у Німеччині теж ділив на дві окремі групи. Навіть українців з Волині зачисляла нім. окупаційна влада до східняків і відновила сокальський кордон, що за Польщі був політично скасований.
Німецький окупант упав. З того боку зникли всі перешкоди. Українська еміграція, що силою воєнних наслідків опинилася в Европі, повинна припинити спричинені ворогами спори і призадуматися над своїми завданнями.
Їх завдання можна поділити на три частини: 1) зберегти життя кожної української людини, 2) приготовитися до боротьби з життєвими труднощами, що можуть її стрінути, вивченням нових знаннів, мов і т. д. і 3) найважніше – духове обєднання.
В обличчі того, що діється на Рідній Землі, ми мусимо стати об’єднані. Там тепер Москва з'єднала у своїх руках усі українські землі й "об'єднує" нарід. З її наказу "львівський синод" зліквідував недавно Греко-Католицьку Церкву. "Львівська метрополія вернулася під владу московського патріярха", як пише швайцарська газета "Базлєр Нахріхтен" (гл. Ноє-Цайтунг з 8.4.1946), хоч до нього ніколи не належала. Як на ділі виглядає те об'єднання, не важко догадатися.
Важка доля нашої Батьківщини і наша взиває нас до єдности, тому доложимо всіх зусиль, що ми завжди і всюди ту єдність виявляли нашими ділами. Пора відкинути від себе поділ на східняків і галичан, на різні групи, групки й орієнтації. Всі ми сини одної матері України і спільно працюймо для поліпшення нашої долі.
Для великої мети – об'єднання всіх українських сил коло відбудови Соборної Української Держави трудився все життя Покійний Гетьман Павло і нам залишив заповіт ту працю продовжувати.
Щоб наше об'єднання здійснилося, мусимо всі виявити якнайбільше доброї волі, взаємного зрозуміння та любови потребують найменше свідомі одиниці споміж нас, оті "найменші брати", що про них говорить Т. Шевченко:
"Обійміте ж брати мої
Найменшого брата,
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати".
Пам'ятаймо: "Об'єднання дає силу – незгода й розпорошення приносить загибель".
[Український літопис, липень 1946]
30.07.1946