В гриби ми ходимо зранку, кожен зі своєю торбою, кожен своєю дорогою, у свої керунки. Свої грибовища. Гриби – це лише білі гриби, справжні. У нас їх називають грибами, інші – лисички, печериці, голубінки, сироїжки, свічки, рижики, бабині вуха, підпеньки, тунти, підберезники, їх ми також збираємо (в другу торбу), однак це не гриби, гриби – одні.
Твої гриби тебе дочекаються, їх ніхто не зірве, не визбирає. Гриб, як має бути твоїм, то буде. Так кажуть у нас смирно, однак встають раненько, досвітком, і борше йдуть в гриби.
Грибарі зустрічаються, перетинаються в сутінковому лісі. Кивають, мовчки йдуть далі, хтось поверху, хтось понизу. Не час для розмови. Аби гриби не сполохати. Не спудити їх. Щоби грибки не сховалися, не відвернулися від голосних грибників.
Зриваємо гриби обережно, помалу, дивимося, щоби шапка не відпала, корінь не залишився в землі. Несемо чуйно, без поспіху, щоби не поламати грибочки, не впасти з грибами, не покамудзити їх в торбі. У рупцаку.
Ще здалека кричимо, викликуємо, генде гриб, гендечьки шшє один, то – мій, я їго першя уздріла. Біжимо до гриба, підбігаємо. Радісно вигукуємо, зриваємо, цілуючи, обціловуючи шапочку гриба знайденого. Милуємося, любуємося, приговорюючи до грибочка, приповідаючи, який він гарний, який красивий, найкращий, пишний, як на виставку. Аж дихання збивається, трем охоплює від радості кожного разу, як гриби знаходяться.
Хтось підходить до гриба тихо, обачно, мовчки, розглядаючись довкола пильно, чи не ростуть бува ще один-два боровики поблизу. Недалечко.
Приходимо д’хаті з грибами в торбі чи рупцаку, викладаємо грибочки по одному перед хати на траву, розповідаємо, переповідаємо, де і як знайшли того а того грибка, котрі де росли, вкупі чи окремо. Де ‘смих були, в якому лісі, толоці, які місця обійшли, Курлеївку, Згар, Улогу, Юраківку. Заповідок. У Черетів вже хіба другим разом підемо, після дощу теплого, коли являться, сипнуться рясно боцматі грибочки, любі.
25.07.2021